НАУКОВИЙ ВИСНОВОК щодо застосування норм КПК України, Закону «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»
НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
щодо застосування норм КПК України, Закону «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», глави 70 (управління майном) та глави 23 (право власності) ЦК України в контексті ч. 2 ст. 5 Закону «Про виконавче провадження»
І.
Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 303 Господарського процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді за зверненням судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Тетяни Малашенкової від 10.04.2025 р. № 137/0/26-25 у справі № 903/421/24 щодо викладених у зверненні питань:
1. Які доктринальні підходи у розмежуванні понять «управління активами» та «право власності» згідно з нормами КПК України, Законом України № 772-VIII та ЦК України?
2. Чи є управління активами, переданими відповідно до статті 100 КПК України та положень Закону України від № 772-VIII, тотожнім чи рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316, 317, 321, 346 ЦК України?
3. Які існують доктринальні підходи до тлумачення правової природи управління майном у цивільному обороті (глава 70 ЦК України) та управління арештованим майном у межах кримінального провадження (частина 11 статті 100 КПК України та Закон України № 772-VIII)?
ІІ.
Опис дослідження.
Порядок здійснення виконавчого провадження, тобто сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Законом «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню, є імперативним.
Виконавець відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону «Про виконавче провадження» є одним з учасників виконавчого провадження [1]. Державний виконавець є суб’єктом виконавчих процесуальних правовідносин, статус якого характеризується владними повноваженнями. Приватний виконавець – це суб’єкт незалежної професійної діяльності, уповноважений державою на здійснення діяльності з примусового виконання рішень під наглядом Міністерства юстиції України та у порядку, визначеному законом [2].
Забезпечення державою виконання судового рішення як невід’ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв’язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 1291, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку [3]. Зазначена правова позиція Конституційного Суду України слід має розглядатись у системно-логічному зв’язку і в світлі ч. 2 ст. 19 Конституції України, де передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов’язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень. Законність відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону «Про виконавче провадження» є однією із засад виконавчого провадження.
Повноваження виконавця щодо вчинення виконавчих дій наведені у ст. 18 Закону «Про виконавче провадження» через визначення переліку прав і обов’язків виконавця. Слід звернути увагу на те, що відповідно до п. 22 ч. 3 ст. 18 Закону «Про виконавче провадження» виконавець має право здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом, що означає наділення виконавця тими повноваженнями, що перелічені у ст. 18 Закону, а також повноваженнями, які містяться в інших статтях Закону «Про виконавче провадження». Це також означає, що виконавець не має права здійснювати повноваження, які не передбачені цим Законом. Ця позиція кореспондує із: 1) ч. 1 ст. 18 цього Закону, де встановлено обов’язок виконавця вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії; 2) п. 1 ч. 2 ст. 18 Закону, де встановлено обов’язок виконавця здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
За правовою позицією Конституційного Суду України, згідно з вимогами принципу правовладдя для захисту учасників суспільних відносин від свавільних рішень та дій органів публічної влади приписами права має бути чітко та зрозуміло визначено обсяг будь-якого з дискреційних повноважень, наданого цим органам [4].
Крім ст. 18 Закону «Про виконавче провадження», яка визначає обсяг повноважень виконавця щодо здійснення примусового виконання рішення суду, процесуальні права виконавця містяться в нормах ЦПК.
Отже, виконавець, здійснюючи свої повноваження в процедурі виконавчого провадження, зобов’язаний вчиняти лише ті виконавчі та процесуальні дії і ухвалювати ті рішення, які прямо встановлені Законом «Про виконавче провадження» і процесуальним законом.
Інститут приватної виконавчої діяльності запроваджений із введенням з 5 жовтня 2016 року в дію Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» [5].
Статтею 1 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено органи та особи, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів - примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.
Приватний виконавець – це суб’єкт незалежної професійної діяльності, уповноважений державою на здійснення діяльності з примусового виконання рішень під наглядом Міністерства юстиції України та у порядку, встановленому законом [6].
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішень у випадках, перелік яких визначений у ч. 2 ст. 5 цього Закону, зокрема, рішень, які передбачають можливість стягнення майна, що належить державі або органу місцевого самоврядування:
- рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету;
- рішень, за якими стягувачами є держава, державні органи (крім рішень Національного банку України), органи військового управління;
- рішень, які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності;
- рішень, за якими боржником є уповноважений суб’єкт управління або господарське товариство в оборонно-промисловому комплексі, визначені частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», та рішень, які передбачають вчинення дій щодо їх майна.
На нашу думку, законодавець ввів зазначені та інші обмеження повноважень приватного виконавця щодо рішень, які підлягають примусовому виконанню, маючи на увазі щонайменше три приводи:
- інститут приватного виконавця є новим для правової системи України, норми цього правового інституту на практиці не відпрацьовані, відсутні досвідчені фахівці, які здійснюють приватну виконавчу діяльність, не сформовані органи професійного самоврядування, відсутня відпрацьована система та порядок допуску до професії приватного виконавця та інша правова інфраструктура, яка має забезпечувати професійну діяльність у сфері виконання судових рішень судових та рішень інших органів [7];
- у таких виконавчих провадженнях треба зважати на наявність третьої «неявної» сторони - суспільства (суспільних інтересів);
- не повинно бути додаткового навантаження на державний бюджет у зв’язку з тим, що оплата винагороди приватного виконавця має здійснюватись за рахунок боржника.
* * *
Легальне поняття права власності надано в ст. 316 ЦК, відповідно до якої правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності розкривається у ст. 317 ЦК, відповідно до якої власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном[8]. Відповідно до цього в цивілістичній літературі право власності як суб’єктивне право завжди характеризується через тріаду прав, які має власник: володіння, користування та розпорядження майном[9].
В суб’єктивному розумінні право власності є правом конкретної особи на конкретний об’єкт (річ, майно), яке надає цій особі певні правові можливості – правомочності. Передусім це право на власні дії, тобто власник сам на свій розсуд вирішує те, як йому поводитися зі своїм майном. Однак навряд чи можливо пов’язувати правомочності власника винятково із класичною тріадою (володіння, користування і розпорядження), адже суб’єкт права власності має також інші правомочності: засновницькі, регулятивні, контрольні та деякі інші, які забезпечують власнику реалізацію однієї з основних його функцій - функції управління своєю власністю[10].
Щодо конституційних засад права власності згідно з юридичною позицією, яку сформулював Конституційний Суд України, у статті 41 Конституції України не лише проголошено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а й зазначено, що воно набувається у встановленому законом порядку. Тобто право власності виникає лише за наявності певних юридичних фактів та за умови формування правового статусу конкретного власника, надання йому юридично забезпеченої можливості діяти у передбачених законом межах [11].
Під реалізацією приватної власності розуміється її перехід як системи суспільних відносин від пасивної форми (наявність правомочностей власника) до активної, діяльної форми (фактичних дій, які спрямовані на видобування з об’єктів власності їх корисних властивостей та доходів). Загалом такими фактичними діями може бути як самостійне використання власником належних йому матеріальних благ у суспільному виробництві, так і передача цих благ іншим суб’єктам для здійснення підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект [12].
Використовуючи широкий змістовий потенціал права власності, власник, як відомо, завжди прагне до абсолютизації своїх прав на майно. Діапазон інтересів власника, який потенційно може мати останній щодо свого майна, може бути настільки широким, що його іноді доволі складно втиснути в жорсткі межі правомочностей, законодавчо закріплених за власником державою [13].
Поряд із цим Конституційний Суд України наголошує, що право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним. Його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов’язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян [14].
Як зазначається у ч. 2 ст. 316 ЦК особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору. Право довірчої власності пов’язане з договором управління майном, про що зазначено у ч. 2 ст. 1029 ЦК: договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.
За утвердженим в Україні розумінням термінів «власність» і «моє» (або «наше»), ці слова – синоніми. Між законом і власником не має жодного суб’єкта, який би нав’язував, диктував йому свою волю. За поняттям «довірча власність» не має того, що є «моїм». Те, що названо «довірчою власністю», до речової власності не належить [15]. Власник, що передає своє майно в довірчу власність, стає порівняно з особою, що ці права отримує, фігурою більш номінальною (номінальний власник), обмеженою у своїх можливостях за своєю волею та незалежно від волі інших осіб самостійно здійснювати, як прописано у ст.ст. 316 і 317 ЦКУ, права володіння, користування та розпоряджання своїм майном [16].
Інститут довірчої власності є передбаченим ЦК України різновидом «цільового» речового права і правовою формою суспільних відносин «управління власністю» у визначеному інтересі (переважно або виключно в чужому), на які поширюються положення гл. 70 «Управління майном» ЦК України. Право довірчої власності є видом управління майном, довірча власність є різновидом фідуціарних правовідносин, в яких упорядковуються договірні елементи та елементи права власності, що забезпечує здійснення довірчої власності в чужому інтересі або досягнення визначеної суспільно-корисної мети. Визначальною рисою довірчої власності є фідуціарні відносини, які виникають між довірчим власником та установником і вигодонабувачем [17].
Відповідно до ч. 2 ст. 1029 ЦК, ч. 5 ст. 1033 ЦК договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління, управитель є довірчим власником, якщо це визначено договором про управління майном.
Поряд із приватноправовим інститутом управління майном, що регулюється главою 70 ЦК, інститут «управління активами» становить сукупність норм публічного права, які містяться в Кримінальному процесуальному кодексі України та Законі «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» (далі – Закон).
«Системний аналіз наведених норм чинного законодавства у їх сукупності з урахуванням спірних правовідносин, що склалися між сторонами цього спору, свідчить про те, що арешт активів, які є речовими доказами та об'єктами ймовірної конфіскації, а також їх передача в управління Національного агентства на підставі ухвали слідчого судді (суду) є діями, які здійснюються з метою досягнення завдань кримінального провадження» [18].
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 цього Закону управління активами - діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави і вирішено питання про їх передачу Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, тобто забезпечення збереження активів, збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості, передача їх в управління або реалізація активів у випадках та порядку, передбачених цим Законом, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні чи стягнених за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.
Хоча у ч. 2 ст. 21 Закону встановлено, що управління активами здійснюється на підставі договору, укладеного відповідно до глави 70 Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, цей припис не означає, що правове регулювання управління активами змінюється з публічно-правового на приватноправове. На нашу думку, норми глави 70 ЦК субсидіарно застосовується до регулювання публічних відносин з управління активами. З цієї позиції слід підходити і до розуміння ч. 6 ст. 1032 ЦК, яка передбачає, що у випадках, встановлених законом, установником управління може бути Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.
Визначальним для розуміння публічно-правової суті норм цього інституту є першоджерело цього правового регулювання, яке виявляється у кримінальному процесуальному праві або у цивільному процесуальному праві щодо визнання активів необґрунтованими. Як зазначено в п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» активи - кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено або накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні чи стягнені за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.
Реалізація функції управління арештованими активами здійснюється через механізм, ключовою ідеологією якого є пошук балансу в дуалістичній природі інтересів держави та власника активу, що проявляється, зокрема, у забезпеченні прав та інтересів власників активів, які арештовані шляхом збереження їх вартості [19].
Слід також звернути увагу на те, що в Законі (ч. 3 ст. 21) визначена мета управління активами: управління активами, зазначеними у частині першій цієї статті, здійснюється на умовах ефективності, а також збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості. На відміну від цього у гл. 70 ЦК мета управління майном не визначається як мета чи умова встановлення управління, хоча за змістом ст. 1034 ЦК може матися на увазі, що в результаті управління майном утворюється певний економічний ефект (вигода), і законодавець лише акцентує увагу на належності або розподілі цієї вигоди. В будь-якому випадку у приватноправових відносинах власник (установник управління) укладає договір управління на власний розсуд і керуючись власними інтересами та мотивами.
В корпоративному законодавстві поняття управління/ корпоративного управління має власний зміст і особливості. Корпоративне управління є системою внутрішньогосподарських відносин, що складається внаслідок реалізації компетенцій, між власниками часток (акцій) та господарським товариством (корпорацією) як суб’єктом корпоративної власності у зв’язку із прийняттям та виконанням рішень щодо господарської діяльності товариства, а також контролем за їх виконанням. Метою корпоративного управління є забезпечення прибуткової діяльності господарського товариства або досягнення інших цілей, визначених законом для окремих суб’єктів господарювання [20].
В контексті справи № 903/421/24, в якій направлено звернення судді Верховного Суду, важливо наголосити на такому:
- зміст права власності відповідно до ст. 317 ЦК становить тріаду правомочностей власника – володіння, користування і розпорядження;
- управитель відповідно до ч. 5 ст. 1033 ЦК, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном;
- управління активами відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 1 Закону «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» полягає у діяльності із володіння, користування та розпорядження активами, тобто зміст управління активами становить правомочності власника щодо активів (кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено або накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні чи стягнені за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими).
Однак те, що кожний з перелічених інститутів включає тріаду правомочностей власника, не надає підстав для їх ототожнення, враховуючи, що право власності і управління майном це інститути приватного права, а управління активами – публічного права. Управління майном і довірча власність в цивільному праві передбачають високий рівень фідуціарності, водночас навряд чи є підстави стверджувати про будь-яку фідуціарність у відносинах управління активами, зважаючи на специфіку майна, що є предметом управління активами за Законом «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів».
Як зазначено у ст. 5 Закону «Про виконавче провадження», приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішень, за якими боржником є юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків. Частка держави у статутному капіталі юридичної особи означає, що державі як учаснику (акціонеру) належать корпоративні права на частку у статутному капіталі товариства, і держава реалізує ці корпоративні права через відповідних суб’єктів в порядку, встановленому Законом «Про управління об’єктами державної власності».
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 961 ЦК права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства. Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об’єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи.
Юридичний факт набуття особою корпоративного паю (частки) у власність має наслідком виникнення ідеальної сукупності двох правових статусів цієї особи: 1) правового статусу власника корпоративного паю (частки); 2) правового статусу учасника корпоративного підприємства [21].
Конституційний Суд України зазначає, що право власника частки у статутному капіталі господарської організації на участь в її управлінні є складовою корпоративного права [22].
Передача на підставі договору в управління активу - корпоративної частки (частки у статутному капіталі) як арештованого майна відповідно до норм «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» означає, що правовий статус власника залишається за тією особою, на майно якої накладено арешт, а правомочності учасника товариства тимчасово (до скасування санкції відповідно до Закону) здійснюються особою, якій актив передається в управління, завдяки чому ця особа бере участь у корпоративному управлінні товариством.
Отже, передача частки (акцій) особи-учасника товариства в управління Національному агентству не є підставою для набуття державою права власності на арештоване майно (частку, акції) та, відповідно, виникнення у держави статусу учасника товариства/акціонера. Відповідно, підстави для застосування обмеження, встановленого ч. 2 ст. 5 Закону «Про виконавче провадження», щодо можливості приватного виконавця здійснювати примусове виконання судового рішення про стягнення, боргу з товариства-боржника відсутні.
ІІІ.
Висновки:
1. Про доктринальні підходи у розмежуванні понять «управління активами» та «право власності» згідно з нормами КПК України, Законом України № 772-VIII та ЦК України див. по тексту дослідження.
2. Управління активами, переданими відповідно до статті 100 КПК України та положень Закону України від № 772-VIII, не є тотожнім чи рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316, 317 ЦК України.
3. Про доктринальні підходи до тлумачення правової природи управління майном у цивільному обороті (глава 70 ЦК України) та управління арештованим майном у межах кримінального провадження (статті 100 КПК України та Закону України № 772-VIII) див. по тексту дослідження.
Член Науково-консультативної ради
при Верховному Суді
кандидат юридичних наук
Вадим Беляневич
Членкиня Науково-консультативної ради
при Верховному Суді
докторка юридичних наук, професорка
Олена Беляневич
[1] В контексті цього дослідження, застосовуючи термін «виконавець», якщо це спеціально не застережено, ми маємо на увазі узагальнене поняття державного та приватного виконавця як суб’єкта владних повноважень, наділеного відповідною компетенцією на вчинення виконавчих та процесуальних дій в процедурі виконання судового рішення.
[2] Виконавче провадження: підручник / за ред. Н.Ю.Голубєвої. – Одеса: Фенікс, 2020. – С. 69, 96.
[3] Рішення Конституційного Суду України Другий сенат у справі за конституційною скаргою Хліпальської Віри Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення) від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019.
[4] Рішення Конституційного Суду України Другий сенат у справі за конституційною скаргою Панченка Богдана Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини першої статті 5-1, підпункту 1 пункту 51 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (щодо конституційних гарантій незалежності прокурора) від 18 грудня 2024 року № 11-р(II)/2024.
[5] Як зазначалось у Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», для встановлення і розвитку інституту приватних виконавців законопроектом визначено правовий статус приватних виконавців, врегульовано процедури набуття та зупинення права на здійснення діяльності приватними виконавцями, визначено особливості фінансового забезпечення діяльності приватних виконавців, процедури заміщення приватного виконавця, передбачено ведення Єдиного реєстру приватних виконавців України, а також можливість створення ефективної системи самоврядування приватних виконавців тощо.
[6] Виконавче провадження: підручник / за ред. Н.Ю.Голубєвої. – Одеса: Фенікс, 2020. – С. 96.
[7] В літературі поставало питання мінімізації ризиків помилок та зловживань щодо публічної власності, яка становить основу власності Українського народу, що забезпечує його національні інтереси, тобто життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток (ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України») // Беляневич О. А. Проблеми захисту права власності Українського народу / О. А. Беляневич // Приватне право і підприємництво. - 2017. - Вип. 17. - С. 11.
[8] У ст. 134 ГК право власності визначається як основне речове право у сфері господарювання. При цьому згідно з ч. 3 цієї статті правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються цим Кодексом і законом. Відповідно до ч. 1 ст. 314 ГК суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.
[9] Див., зокрема: Цивільне право (частина загальна). Курс лекцій: навч. посіб./ за ред. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків: ЕКУС, 2021. – С. 260.
[10] Пронська Г. В. Господарське право (Конспект лекцій) // Пронська Г.В. Вибране. - К., «Освіта України», 2013. – C. 604.
[11] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про електроенергетику» (справа про електроенергетику) від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002
[12] Беляневич О.А., Мягкий А.В. Корпоративне управління за законодавством України: теоретико-правові проблеми. Монографія / О.А. Беляневич, А.В. Мягкий. - НДІ приватного права і підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака НАПрН України, 2017. С. 22.
[13] Харченко Г.Г. Речові права: монографія / Г.Г.Харченко. – К.: Алерта, 2017. – С. 176.
[14] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 1, 2, 4, 6 Закону України «Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства «Градобанк» у державну власність», Постанови Верховної Ради України «Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України» від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008
[15] Ромовська З.В. Українське цивільне право: Право власності: Підручник. – К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. – С. 35.
[16] Харченко Г.Г. Речові права: монографія / Г.Г.Харченко. – К.: Алерта, 2017. – С. 199.
[17] Майданик Р.А. Речове право: підручник / Р.А. Майданик. - К: Алерта, 2019. – С. 663, 666, 667.
[18] Постанова КГС ВС від 31.05.2022 у справі № 910/20577/20.
[19] Давидюк А.М. Правове забезпечення публічного адміністрування у сфері виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Давидюк Андрій Миколайович ; Тернопіл. нац. екон. ун-т. - Тернопіль, 2020. - С. 11.
[20] Беляневич О.А., Мягкий А.В. Корпоративне управління за законодавством України: теоретико-правові проблеми. Монографія - НДІ приватного права і підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака НАПрН України, 2017. С. 46.
[21] Смітюх А.В. Корпоративні права та корпоративні паї (частки): теоретикоправові аспекти : монографія / А. В. Смітюх. – Одеса : Фенікс, 2018. – С. 173.
[22] Рішення Конституційного Суду України (Перший сенат) у справі за конституційною скаргою Акціонерного товариства «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд «АВАНПОСТ»» щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого частини п’ятої статті 11 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» від 22 липня 2020 року № 8-р(I)/2020.
