ЩОДО ЗУПИНЕННЯ ВИКОНАВЧИХ ДІЙ ТА ЗНАТТЯ МАЙНА З ПРОДАЖУ У СПРАВІ ПРО БАНКРУТСТВО

  Виконавче провадження та процедури банкрутства мають деякі конкуруючи складові, що випливають з можливості одночасного їх існування в процедурах стягнення кредиторами боргів з боржника.

  Ситуація ускладняється тим, що відповідно до Кодексу України за процедур банкрутства (далі КУзПБ) банкрутство фізичної особи може бути ініційовано лише самим боржником. А тому зусилля кредиторів, спрямовані на примусове стягнення боргів у виконавчому провадженні, незалежно від їх волі можуть бути зупинені процедурою, ініційованою боржником завдяки наявності положень про зупинення виконавчих дій в праві банкрутства. На жаль, законодавство України в цьому аспекті не містить збалансованого регулювання, що викликає виникнення проблем застосування. Зокрема, в судовій практиці виникають наступні запитання:

  1. Яка правова природа ухвали про зупинення вчинення виконавчих дій та зняття з продажу майна у справі про неплатоспроможність:

  - заходи забезпечення вимог кредитора (статті 40,118 КУзПБ);

  - заходи забезпечення позову (стаття 137 ГПК України);

  - ухвала щодо вирішення скарги на рішення, дії або бездіяльність державного або приватного виконавця (стаття 343 ГПК України);

  - інша?

  2. Яка правова характеристика поняття "перебування майна на стадії продажу" застосованого в частині другій статті 41, пункті 2 частини другої статті 121 КУзПБ абзаці п'ятому статті 1 КУзПБ та його співвідношення із поняттям "мораторію" у справі про банкрутство/неплатоспроможність і з якими юридичними фактами пов'язується початок стадії продажу майна та його завершення в аспекті поставленого питання?

  3. Чи розповсюджується мораторій на продаж майна, який розпочався до відкриття провадження у справі про банкрутство/неплатоспроможність боржника, однак не був завершений у відповідному виконавчому провадженні на момент відкриття провадження у справі про банкрутство/неплатоспроможність боржника?

  Відповіді на ці запитання, як видається, необхідно давати з урахуванням загальної спрямованості процедур виконавчого провадження та провадження про банкрутство, а також пошуку дієвого характеру норм законодавства, здатних убезпечити економічні відносини від зловживання недобросовісних боржників.

  Щодо питання про те, яка правова природа ухвали про зупинення вчинення виконавчих дій та зняття з продажу майна у справі про неплатоспроможність, як видається, слід виходити з такого.

  Ухвала про зупинення вчинення виконавчих дій та зняття з продажу майна у справі про неплатоспроможність за своєю правовою природою найбільш наближена до заходів забезпечення позову (стаття 137 ГПК України).

  Невжиття таких заходів у процедурі банкрутства може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду у справі про банкрутство або ефективне проведення реструктуризаційних процедур, або відновлення платоспроможності боржника, за процедурою щодо застосування якої він звернувся.

  Ці характеристики наближають заходи щодо зупинення вчинення виконавчих дій та зняття з продажу майна у справі про неплатоспроможність до заходів щодо забезпечення позову.

  Відповідно до пунктів 5 та 6 частини першої статті 137 заходи забезпечення позову застосовуються, відповідно: «зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку»; «зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту».

  Саме таку мету має ухвала господарського суду про зупинення вчинення виконавчих дій та зняття з продажу майна у справі про неплатоспроможність.

  Ця ухвала зв’язує процедури виконавчого провадження та провадження про банкрутство, адже виключає їх одночасне застосування при подібних характеристиках примусового стягнення.

  Зокрема, спільним для цих процедур можна вважати примусовий характер стягнень, відповідно до якого спеціальні уповноважені особи та органи вчиняють обов’язкові для боржника та інших осіб дії, спрямовані на стягнення боргів та припинення боргового відношення.

  Натомість відмінності цих процедур насамперед стосуються розширеного «функціоналу» провадження про банкрутство, спрямованого, передусім, на відновлення платоспроможності боржника за рахунок запровадження більш гнучких механізмів погодження інтересів боржника та кредиторів у плані реструктуризації, більших можливостей уповноваженої особи (арбітражного керуючого) для виявлення майна боржника, припинення недійних зобов’язань, стягнення боргів із третіх осіб тощо. Саме цій розширений «функціонал» вимагає від процедур банкрутства більш щільного судового контролю, створення комітету кредиторів та слугує підставою для окремого процесуального порядку його реалізації.

  Провадження про банкрутство фізичної особи створює нові правові та економічні можливості для ефективного стягнення боргів, тому законодавець, передбачивши порядок винесення господарським судом відповідної ухвали про зупинення вчинення виконавчих дій та зняття з продажу майна у справі про неплатоспроможність, мав на меті зупинення дії примусового стягнення боргів у порядку виконавчого провадження задля уникнення дублювання процедур стягнення боргів на користь єдиного порядку провадження про банкрутство, що відповідає принципу правової визначеності та відповідає правовій природі забезпечення позову у позовному провадженні (у цьому разі – забезпечення заяви про порушення справи про банкрутство).

  Друге питання стосується правової характеристики поняття "перебування майна на стадії продажу", застосованого в частині другій статті 41, пункті 2 частини другої статті 121 КУзПБ, абзаці п'ятому статті 1 КУзПБ та його співвідношення із поняттям "мораторію" у справі про банкрутство/наплатоспроможність і з якими юридичними фактами пов'язується початок стадії продажу майна та його завершення в аспекті поставленого питання.

  Поняття "перебування майна на стадії продажу", застосованого в частині другій статті 41, пункті 2 частини другої статті 121 КУзПБ, абзаці п'ятому статті 1 КУзПБ видається найбільш коректним чином тлумачити у широкому значенні, маючи на увазі здійснення усіх, передбачених Законом «Про виконавче провадження», стадій та дій щодо продажу майна боржника, стосовно якого відповідні процедури розпочалися до порушення справи про банкрутство.

  Дійсно, частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено можливість проведення першого, повторного та третього електронного аукціону в залежності від результату проведення попереднього аукціону. Тут має бути враховано, що усі наведені аукціони за своєю природою є стадіями продажу майна (1ша, 2га, 3тя), пов’язаними одна з одною, адже саме із застосуванням усього набору цих стадій, які не залежать від волі боржника і можуть припинятися лише фактом продажу цього майна, закон пов’язує ефективність процедур продажу.

  Простою мовою, процедура першого аукціону з продажу майна боржника виписана у законі певним чином саме тому, що передбачається можливість існування другої та третьої стадії продажу. Зокрема, про це свідчать наявність окремих обмежень на зміну ціни продажу на кожній стадії продажу, єдині підстави аукціонів, єдині підстави припинення продажу у результаті результативності будь-якого аукціону тощо. Власне вказівка в законі на те, що кожний наступний аукціон проводиться «в залежності від результату проведення попереднього аукціону», чітко вказує на відповідний зв’язок, коли всі аукціони виступають складовими загальної процедури примусового продажу майна.

  Обґрунтованим є позиція Міністерства юстиції України з цього питання, викладена у роз’ясненні від 10.11.2021: «проведення електронного аукціону не є тотожним понятт ям реалізації арештованого майна, а є способом (шляхом) її проведення. Відмінними ознаками цих двох понять можна виділити:

  тривалість у часі (електронний аукціон проводиться протягом одного робочого дня з 9-ї до 18-ї години, в той час як реалізація арештованого майна починається з дати внесення в Систему інформаційного повідомлення про електронний аукціон та триває до настання певних обставин);

  підстави проведення (підставою для реалізації арештованого майна є заявка відділу державної виконавчої служби або приватного виконавця, яка подається один раз при передачі майна на реалізацію та не подається на кожний окремий аукціон. При цьому, підставою для проведення повторного (третього аукціону) є результати аукціону, що не відбувся)».

  В цьому випадку має також враховуватися, що саме фізична особа – боржник є єдиним ініціатором провадження про банкрутство фізичної особи, а тому оцінка тих чи інших положень КУзПБ в частині банкрутства фізичних осіб, враховуючи принцип добросовісності, належної обачності, має проводитися з погляду на потреби запобігання потенційним зловживанням, до яких може вдаватися боржник, аби перехідні процедури від виконавчого провадження до провадження про банкрутство не використовувалися для порушення прав та законних інтересів кредиторів, що діють у єдино можливий законний спосіб при відмові боржника-фізичної особи від погашення боргів – порушенням виконавчого провадження.

  Тлумаченням “ad absurdum” можна встановити, що обмежувальна інтерпретація поняття «перебування майна на стадії продажу» стадією окремого аукціону, надавала б можливість боржнику використовувати процедури банкрутства для блокування кожного наступного аукціону з продажу майна подачею заяви про порушення прави про банкрутство, що руйнувало б господарський порядок та стабільність цивільного обороту, непропорційно порушувало б інтереси кредиторів.

  Законодавець не надав механізмам мораторію та припинення виконавчого провадження у разі відкриття провадження про банкрутство абсолютного характеру, передбачивши відповідні винятки.

  Права боржника на ініціювання процедур банкрутства не можуть використовуватися для уникнення боржника від примусового виконання відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», а його діями не можуть спотворюватися процедури примусового продажу майна у виконавчому провадженні.

  В цьому контексті слід підтримати висновок, зроблений у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі № 922/1787/18 про те, що стадія продажу майна розпочинається із моменту оприлюднення інформації про продаж (внесення в систему інформаційного повідомлення про електронні торги), та включає в себе власне електронні торги (в тому числі повторні, треті), а у разі нереалізації майна на третіх електронних торгах та виявлення стягувачем бажання залишити його за собою, також і процедуру передачі майна стягувану в рахунок погашення боргу.

  Враховуючи викладене, з моменту "перебування майна на стадії продажу", про який йдеться в частині другій статті 41, пункті 2 частини другої статті 121 КУзПБ, абзаці п'ятому статті 1 КУзПБ, виключається застосування "мораторію" у справі про банкрутство/неплатоспроможність.

  Відповідь на третє питання про поширення мораторію на продаж майна, який розпочався до відкриття провадження у справі про банкрутство/неплатоспроможність боржника, однак не був завершений у відповідному виконавчому провадженні на момент відкриття провадження у справі про банкрутство/неплатоспроможність боржника, має, як видається, ґрунтуватися на винятковому характері відповідного регулювання. Винятки з умов застосування мораторію, передбачені у пункті 2 частини другої статті 121 КУзПБ, за своєю суттю розраховані саме на випадки продажу майна в виконавчому провадженні, яке розпочалося до відкриття провадження у справі про банкрутство/неплатоспроможність боржника, в тому числі не було завершено у відповідному виконавчому провадженні на момент відкриття провадження у справі про банкрутство/неплатоспроможність боржника.

Експерт ГО «Координата»,

докт. юрид. наук, професор,

член-кореспондент Національної академії правових наук України

Подцерковний О.П.