НАУКОВИЙ ВИСНОВОК щодо тлумачення частини першої статті 435 ЦПК України

І.

   Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 404 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді за зверненням Голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Бориса Гулька від 29.01.2025 № 33/0/26-25 у справі № 552/1759/19 щодо викладених у зверненні питань:

1. Як слід тлумачити зазначене в частині першій статті 435 ЦПК України словосполучення - «суд, який розглядав справу як суд першої інстанції»?

2. Чи може позивач (стягувач) звернутися безпосередньо до апеляційного суду, який ухвалив рішення в порядку апеляційного перегляду, що підлягає примусовому виконанню, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку його виконання?

3. Яке процесуальне рішення має ухвалити апеляційний суд за такою заявою: розглянути по суті; повернути заяву; закрити провадження; інше?

ІІ.

Опис дослідження.

   Порядок здійснення виконавчого провадження, тобто сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Законом «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню, є імперативним.

   Внутрішньою формою діяльності будь-якого державного органу, в тому числі державної виконавчої служби, є встановлений законом порядок здійснення низки однорідних процесуальних дій, її організація, внутрішня структура, тобто процесуальна форма. В науковій літературі процесуальна форма діяльності органів державної виконавчої влади визначається як встановлений законодавством та підзаконними актами порядок, відповідно з яким відбувається діяльність, спрямована на реалізацію функцій та виконання завдань щодо примусової реалізації у виконавчому провадженні судових та інших рішень [1].

   Процедура виконавчого провадження є суттєвою гарантією прав сторін виконавчого провадження (стягувача і боржника). Судовий контроль у виконавчому провадженні визначається як форма реалізації судової влади, система передбачених процесуальним законом засобів, спрямованих на недопущення незаконного обмеження прав і охоронюваних законом інтересів особи у процесі примусового виконання судових рішень та актів інших юрисдикційних органів, а також відновлення цих прав особи [2].

   До компетенції судів Законом «Про виконавче провадження» та ЦПК віднесене широке коло питань, і всі вони можуть бути поділені на дві групи:

   - розгляд заяв (подань) державного виконавця, стягувачів, боржників про вирішення питань щодо руху виконавчого провадження;

   - розгляд справ за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

   Аналіз предмета судової діяльності при розгляді цих справ свідчить про те, що суд у виконавчому провадженні виконує відповідно дві основні функції: забезпечувальну і контрольну. Реалізація забезпечувальної функції відбувається через попереднє санкціонування судом найбільш важливих процесуальних виконавчих дій, вчинення яких потребує встановлення додаткових гарантій дотримання відповідних прав учасників, які й забезпечуються судом [3].

   В свою чергу, у питаннях, що вирішуються судом при реалізації забезпечувальної функції, можна виокремити ті, що спрямовані на забезпечення динаміки виконавчого процесу:

    - допуск негайного виконання рішень (стаття 430 ЦПК);

  - видача виконавчого листа, внесення виконавчого документа до Єдиного державного реєстру виконавчих документів (стаття 431 ЦПК);

   - вжиття заходів забезпечення виконання рішення суду, передбачених статтею 150 ЦПК (стаття 431 ЦПК);

   - виправлення помилки у виконавчому документі та визнання його таким, що не підлягає виконанню (стаття 432 ЦПК);

   - поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання (стаття 433 ЦПК);

   - затвердження мирової угоди у процесі виконання рішення, задоволення заяви про відмову стягувача від примусового виконання рішення (стаття 434 ЦПК);

   - відстрочення і розстрочення виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання (стаття 435 ЦПК);

  - зупинення виконання судового рішення (стаття 436 ЦПК);

  - заміна сторони виконавчого провадження (стаття 442 ЦПК);

  - поворот виконання рішення, постанови (стаття 444, 445 ЦПК);

   Нормою ч. 1 ст. 435 ЦПК передбачено, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.

   Зміни способу та порядку виконання рішення є однією з процесуальних гарантій захисту та відновлення захищених судом прав та інтересів фізичних і юридичних осіб. Зі змісту та призначення інституту зміни способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови вбачається, що він є ефективним процесуальним засобом, який спрямований на гарантування виконання судового рішення [4].

   Відповідно до зазначеної норми ст. 435 ЦПК повноваження відстрочити або розстрочити виконання рішення, встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання покладено на суд, який розглядав справу як суд першої інстанції. Таким чином визначена інституційність розгляду судами зазначеного питання.

   Подібне за змістом регулювання міститься у ч. 3 ст. 33 Закону «Про виконавче провадження», в якій передбачено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення.

* * *

   Стаття 125 Конституції України встановлює, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Згідно зі ст. 17 Закону «Про судоустрій і статус суддів» судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

   Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України судочинство визначається виключно законом. За своїм змістом судочинство включає в себе, зокрема, підсудність, тобто встановлення повноважень судів системи судів загальної юрисдикції та процесуальних строків, строків звернення, оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У контексті наведеного конституційного положення Закон України «Про судоустрій України» передбачає, що місцеві суди здійснюють розгляд по першій інстанції справ, віднесених до їх підсудності процесуальним законом (стаття 22), апеляційні суди - справ, визначених законом (стаття 26), а Верховний Суд України - розгляд інших справ, пов'язаних з виключними обставинами, у випадках, передбачених законом (стаття 47). Отже, підсудність справ, а також строки звернення до суду повинні визначатися виключно законом і не можуть встановлюватися іншими актами, у тому числі постановою Верховної Ради України [5].

   Конституційний Суд України наголошує, що під принципом інстанційності слід розуміти таку організацію судової системи, яка забезпечує право на перегляд рішення суду нижчої інстанції судом вищої [6].

   Сутність принципу інстанційності полягає в тому, що один і той же суд однієї ланки не в змозі виконувати в одній і тій же справі функцію двох чи більше інстанцій. Фактично це означає, що суд однієї ланки – суд однієї інстанції [7]. Це також означає, що коли певна процесуальна дія згідно з процесуальним законом має виконуватись в суді певної інстанції, вона не може виконуватись судом іншої інстанції. Йдеться про розподіл між судами різних інстанції, однак зазначений розподіл відбиває не функції різних судових інстанцій, а особливості повноважень судів з точки зору принципу інстанційності [8].

   Інстанційна організація судочинства має відповідати загальновідомому принципу, згідно з яким розгляд справи в одній ланці судової системи здійснюється за правилами однієї судової інстанції [9].

* * *

   Відповідно до ст. 446 ЦПК процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.

   Забезпечувальну функцію в процесі виконання судового рішення у більшості випадків покладено на суд, який видав виконавчий документ, тобто суд, який розглядав справу як суд першої інстанції.

   Так, процесуальними нормами імперативно визначено, що на суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, покладено вирішення питань:

   - видача виконавчого листа, внесення виконавчого документа до Єдиного державного реєстру виконавчих документів (ст. 431 ЦПК);

   - вжиття заходів забезпечення виконання рішення суду, передбачених статтею 150 ЦПК (ст. 431 ЦПК);

   - поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання (ст. 433 ЦПК);

   - відстрочення і розстрочення виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання (ст. 435 ЦПК);

  - звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, та нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку (ст. 440 ЦПК);

   - поворот виконання рішення, якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 444 ЦПК.

   На суд, який видав виконавчий документ (тобто суд, який розглядав справу як суд першої інстанції), покладено вирішення питань:

   - виправлення помилки у виконавчому документі та визнання його таким, що не підлягає виконанню (ст. 432 ЦПК);

   - затвердження мирової угоди у процесі виконання рішення, задоволення заяви про відмову стягувача від примусового виконання рішення (ст. 434 ЦПК).

   Крім того, на суд, який ухвалив рішення, покладено вирішення питань:

   - допуск негайного виконання рішень (ст. 430 ЦПК);

  - вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи (або за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи) (ст. 439 ЦПК).

   Суд касаційної інстанції вирішує питання зупинення виконання судового рішення (ст. 436 ЦПК).

  Суд, який переглядає справу в апеляційному чи касаційному порядку, суд першої чи апеляційної інстанції, який здійснює новий розгляд справи, суд, який переглядає судове рішення за нововиявленими або виключними обставинами, вирішує питання про поворот виконання рішення (ч.ч. 1-3 ст. 444 ЦПК).

   Суд за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або дитини чи місцезнаходженням їхнього майна, або за місцем проживання (перебування) стягувача вирішує питання про оголошення розшуку боржника або дитини, привід боржника (ст. 438 ЦПК).

   Суд за місцем виконання відповідного рішення вирішує питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України (ст. 441 ЦПК).

   В окремих статтях ЦПК не визначено суд, який вирішує питання про:

   - тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу (ст. 437 ЦПК);

  - заміну сторони виконавчого провадження (ст. 442 ЦПК);

  - визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами (ст. 443 ЦПК) [10].

   Отже, в переважній більшості випадків законодавець імперативно визначив суд, який наділений компетенцією вирішити питання, що виникають в процесі виконання судового рішення.

   Відповідно до ч. 1 ст. 431 ЦПК виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції [11].

   Поняття «суд, який розглядав справу як суд першої інстанції» слід визначати відповідно до положень ст. 23 ЦПК «Суд першої інстанції»: усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою - четвертою цієї статті.

   Отже, у ст. 435 ЦПК під судом, який розглядав справу як суд першої інстанції) мається на увазі місцевий загальний суд (крім справ щодо оскарження рішень третейських судів, оспорювання рішень міжнародних комерційних арбітражів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів та справ щодо визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу розглядаються; справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави).

   З цього випливає, що відповідно до ст. 435 ЦПК питання про встановлення або зміну способу і порядку його виконання не може розглядатись судом апеляційної інстанції, навіть якщо цей суд, скасувавши рішення суду першої інстанції, прийняв нове рішення про задоволення позову, яке підлягає виконанню. Суд апеляційної інстанції має компетенцію здійснювати апеляційний перегляд справи, і постанова суду апеляційної інстанції є результатом цього перегляду. Суд апеляційної інстанції відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення. Однак це нове рішення не можна ототожнювати з рішенням місцевого загального суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

   Цей висновок побічно підтверджується також нормою ч. 2 ст. 435 ЦПК, яка встановлює: якщо судове рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, чи рішення, яке підлягає виконанню, набрало законної сили, то відсутність матеріалів судової справи у зв’язку з їх витребуванням судом апеляційної або касаційної інстанції не перешкоджає розгляду заяви, передбаченої абзацом першим цієї частини, крім випадку зупинення виконання судового рішення судом касаційної інстанції або зупинення виконавчого провадження. Тобто за змістом цієї норми суд, який розглянув справу як суд першої інстанції, зобов’язаний розглянути питання про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення чи зміну способу або порядку його виконання, не зважаючи на те, що матеріали справи перебувають у суді апеляційної чи касаційної інстанції.

* * *

   Заява про встановлення або зміну способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, яка подається до суду в порядку ст. 435 ЦПК, є заявою з процесуальних питань, яка згідно з ч. 3 ст. 182 ЦПК подається та розглядається в порядку, встановленому ЦПК, а тому така заява має відповідати вимогам, що містяться у ст. 183 ЦПК. Зокрема, однією із загальних вимог до форми і змісту письмової заяви з процесуальних питань є найменування суду, до якого вона подається (п. 2 ч. 1 ст. 183 ЦПК).

   Відповідно до ч. 4 ст. 183 ЦПК суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

   На нашу думку, неправильне зазначення суду, який згідно з принципом інстанційності наділений компетенцією розглянути певне процесуальне питання, є порушенням вимог щодо форми і порядку подання заяви, а тому така заява має бути повернута заявнику без розгляду. Таке повернення не перешкоджає повторному зверненню з заявою до суду, який наділений компетенцією щодо її розгляду і вирішення.

ІІІ.

Висновки.

   1. Зазначене в частині першій статті 435 ЦПК України словосполучення «суд, який розглядав справу як суд першої інстанції» слід тлумачити як місцевий загальний суд, який розглянув справу і ухвалив судове рішення та відповідно до ч. 1 ст. 431 ЦПК видав виконавчий лист.

  2. Позивач (стягувач) не може звернутися із заявою про встановлення або зміну способу і порядку його виконання безпосередньо до апеляційного суду, навіть в тому випадку, коли цей суд ухвалив рішення в порядку апеляційного перегляду, що підлягає примусовому виконанню.

  3. Апеляційний суд має повернути таку заяву заявнику без розгляду на підставі ч. 4 ст. 183 ЦПК.

Член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді

кандидат юридичних наук

Вадим Беляневич

[1]. Проблемы науки гражданского процессуального права/ В.В. Комаров, В.А. Бигун, В.В. Баранкова; Под ред. В.В. Комарова. – Харьков: Право, 2002. – С. 426.

[2].Притуляк В.М. Повноваження суду при примусовому виконанні судових рішень у цивільних справах. Автореф. дисерт. канд. юрид. наук за спец. 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Одеса, 2016. С. 4.

[3]. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В.Гусаров, Н.Ю.Сакара та ін.; за ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 2016. С. 791-792.

[4]. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Шаповалова Олексія Леонідовича щодо офіційного тлумачення положень пункту 20 частини першої статті 106, частини першої статті 111-13 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв’язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012 (п. 3).

[5]. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини другої статті 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України, затвердженого Постановою Верховної Ради України «Про затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури України» (справа про Дисциплінарний статут прокуратури) від 22 червня 2004 року № 13-рп/2004 (ч. 3).

[6]. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 54 народних депутатів України та Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України (щодо принципу інстанційності в системі судів загальної юрисдикції) від 12.07.2011 № 9-рп/2011 (п. 3.2).

[7]. Полянський Ю. Є. Про принцип інстанційності у судовій системі України / Юрій Євгенович Полянський // Правове життя сучасної України : у 2 т. : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 17 трав. 2019 р.) / відп. ред. Г. О. Ульянова. – Одеса : ВД «Гельветика», 2019. — Т. 2. — С. 93.

[8]. Ткачук О.С. Проблеми реалізації судової влади у цивільному судочинстві : монографія / О. С. Ткачук. – Х. : Право, 2016. – С. 384.

[9]. Судова влада: монографія / І.Є. Марочкін, Л. М. Москвич, І. В. Назаров та ін.; за заг. ред. І.Є. Марочкіна. – Х.: Право, 2015. С. 417.

[10]. Ці питання відповідно до ч. 1 ст. 446 ЦПК повинні вирішуватись судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

[11]. Слід звернути увагу на п. 17.1 Перехідних положень Закону № 2147-VIII від 03.10.2017 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», згідно з яким оформлення і видача виконавчих документів здійснюються в паперовій формі судом, який ухвалив відповідне рішення, в паперовій або електронній формі за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. Отже, до початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів має застосовуватись темпоральна норма Перехідних положень (що підтверджується також Постановою ВПВС від 03 вересня 2020 року провадження № 11-4сап20. У п.п. 83-84 зазначається: «Підпунктом 19.1 підпункту 19 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів оформлення і видача виконавчих документів здійснюються в паперовій формі судом, який ухвалив відповідне рішення, за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Наведене свідчить про те, що встановлена в частині першій статті 327 ГПК України вимога про видання наказу щодо виконання судового рішення судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, залежить від функціонування запровадженої Законом № 2147-VIII Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, до складу якої буде входити Єдиний державний реєстр виконавчих документів»).

    Поряд із цим, в контексті справи, щодо якої направлено звернення до Науково-консультативної ради, у п. 17.2 цих Перехідних положень оформлення і видача судових рішень, якими вносяться зміни до виконавчих документів (у тому числі про виправлення помилки у виконавчому документі; визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; стягнення на користь боржника безпідставно одержаного стягувачем за виконавчим документом; поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання; відстрочку чи розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання; зупинення виконання судового рішення; заміну сторони виконавчого провадження), здійснюються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, у паперовій або електронній формі за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. Детальніше про цю проблематику застосування аналогічних процесуальних норм ГПК див.: Попков Д. Видача наказів на виконання рішення господарських судів: у пошуках правової визначеності // Судово-юридична газета https://sud.ua/uk/news/blog/322859-vydacha-prikazov-vo-ispolnenie-resheniya-khozyaystvennykh-sudov-v-poiskakh-pravovoy-opredelennosti