НАУКОВИЙ ВИСНОВОК щодо витрат на професійну правничу допомогу під час судового контролю за виконанням судового рішення

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо витрат на професійну правничу допомогу під час судового контролю за виконанням судового рішення

І.

   Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 303 Господарського процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, за зверненням судді Великої Палати Верховного Суду І.В. Ткача від 19.11.2024 № 440/0/26-24 у справі № 921/357/20, щодо викладених у зверненні питань:

   1. Чи підлягають відшкодуванню витрати на професійну правничу допомогу у разі, коли суд ухвалою на підставі пункту 5 частини першої статті 226 ГПК України залишив скаргу боржника на дії приватного виконавця без розгляду?

   2. Зважаючи на те, що статтею 344 ГПК не охоплюється відшкодування витрат у випадку, коли суд залишає скаргу на дії виконавця без розгляду відповідно до пункту 5 частини першої статті 226 ГПК України, чи можуть застосовуватись у цій ситуації приписи статей 129, 130 ГПК України?

   3. Якщо відповідь на попереднє питання ствердна, то суд враховує приписи статей 129, 130 ГПК України, оскільки ці норми регулюють загальні положення, пов’язані з розподілом судових витрат, чи застосовується аналогія закону?

   4. Якими обставинами може підтверджуватись/спростовуватись необгрунтованість дій позивача? Чи підтверджує сам факт подання заяви про залишення позову без розгляду необгрунтованість дій позивача?

   5. Якщо судом не вирішено питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в ухвалі про залишення скарги на дії приватного виконавця без розгляду і суд постановив з цього приводу додаткову ухвалу, то чи оскаржується у касаційному порядку окремо від рішення суду така додаткова ухвала про стягнення витрат на професійну правничу допомогу?

ІІ.

Опис дослідження.

   Функція судової влади щодо здійснення судового контролю за виконавчим провадженням в цивільному судочинстві полягає у перевірці судами дотримання державними виконавцями чи іншими посадовими особами органу державної виконавчої служби або приватними виконавцями законодавства при примусовому виконанні судових рішень в цивільних справах у разі оскарження їх рішень, дій або бездіяльності [1].

   Судовий контроль за виконанням судових рішень є самостійною формою судової діяльності, яка здійснюється за чітко визначеною процесуальною формою як автономна процедура цивільного судочинства в межах провадження з цієї чи іншої справі [2].

  Виконавче провадження слід розглядати як завершальний правозастосовний цикл цивільного, господарського чи адміністративного судочинства, що не має самодостатнього значення поза межами цих видів судочинства. При цьому оскарження дій виконавця не виділяється в окрему стадію виконавчого провадження, оскільки таке оскарження являє собою не стадію виконавчого провадження, а окрему судову процедуру в рамках останнього правозастосовного циклу цивільного судочинства – виконавчого провадження [3].

   Як зазначив Конституційний Суд України, судовий контроль, метою якого є забезпечення своєчасного захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, на стадії виконавчого провадження, окрім розв’язання судом низки процесуальних питань, охоплює також і контроль, під час якого оцінюють законність дій виконавця та ухвалених ним рішень, тобто він спрямований на недопущення зловживань з боку державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця [4].

  У літературі контроль за діяльністю державного виконавця під час примусового виконання судових рішень поділяється на попередній та наступний. Під попереднім контролем розуміють обов’язкове судове санкціонування діяльності органів примусового виконання служби шляхом винесення на прохання зацікавлених осіб ухвал, на основі яких органи примусового виконання здійснюють, змінюють чи припиняють виконавчі дії. Змістом наступного судового контролю є перевірка законності рішень, дій, бездіяльності органу примусового виконання, які він уже здійснив або повинен був здійснити шляхом розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність цього органу [5].

  До компетенції судів Законом «Про виконавче провадження» та ЦПК віднесене широке коло питань, і всі вони можуть бути поділені на дві групи:

- розгляд заяв (подань) державного виконавця, стягувачів, боржників про вирішення питань щодо руху виконавчого провадження;

- розгляд справ за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

  Аналіз предмета судової діяльності свідчить про те, що суд у виконавчому провадженні виконує відповідно дві основні функції: забезпечувальну і контрольну. Реалізація забезпечувальної функції відбувається через попереднє санкціонування судом найбільш важливих процесуальних виконавчих дій, вчинення яких потребує встановлення додаткових гарантій дотримання відповідних прав учасників, які й забезпечуються судом [6].

  Контрольна функція реалізується шляхом розгляду скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ГПК.

  Як відомо, виконавче провадження становить завершальну стадію кожної форми (виду) провадження (процедури), яка завершується видачею виконавчого документа. Спеціальних норм для різних форм (видів) провадження (процедур) законодавець в процесуальному законі (ГПК, ЦПК) не встановив.

* * *

   Провадження у справі являє собою певну унормовану законом послідовність зміни стадій і вчинення процесуальних дій. Процесуальне правовідношення виявляє таку особливість, що воно перебуває у стані постійного розвитку у міру здійснення процесуальних дій; тому процес – це відносини, що постійно рухаються, переходять від стадії до стадії [7].

  У зв’язку з цим певні юридичні факти, які породжують, змінюють і припиняють правовідносини, можуть існувати на певній стадії, та їх місце визначається нормами та логікою процесу. З цього також випливає, що усі стадії процесу та окремі процедури, що реалізуються у межах певних стадій, підкоряються єдиній формі реалізації процесуальних правовідносин (зокрема, господарських). Це означає, що (за винятком випадків, встановлених процесуальним законом), процесуальне правовідношення, яке виникло в певній процесуальній формі (загального, скороченого, наказного провадження), має припинитись у цій же процесуальній формі. Це також означає, що усі процедури (субпроцедури) виконуються з дотримання тієї процесуальної форми, що і провадження як таке.

   З цього випливає, що питання подання, розгляду скарги в порядку судового контролю регулюється не виключно нормами цього інституту, а й нормами розділу ГПК «Загальні положення» та нормами відповідного розділу ГПК про відповідну форму (вид, процедуру) провадження (наказне, позовне) у випадку, якщо окремі відносини не врегульовані нормами цього інституту, і якщо такі норми релевантні до цілей і завдань цього провадження.

  Тобто, якщо, наприклад, судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється у справі, що розглянута в порядку наказного провадження, слід застосовувати норми інституту щодо судового контролю, а норми інших інститутів розділу ГПК «Загальні положення» - для випадків, що не врегульовані нормами наказного провадження, і якщо ці загальні норми релевантні до цілей і завдань наказного провадження.

  Якщо ж справу розглянуто в порядку загального позовного провадження, розгляд скарги в порядку судового контролю регулюється нормами, що містяться у розд. VI ГПК «Судовий контроль за виконанням судових рішень», а в частині, що не врегульована нормами цього розділу, застосовуються норми розділу ГПК «Загальні положення» та розд. ІІІ ГПК «Позовне провадження».

  Якщо ж справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження, розгляд скарги в порядку судового контролю регулюється нормами, що містяться у розд. VI ГПК «Судовий контроль за виконанням судових рішень», а в частині, що не врегульована нормами цього розділу, застосовуються норми розділу ГПК «Загальні положення» та гл. 10 «Розгляд справ у порядку спрощеного позовного провадження».

* * *

  Відповідно до п. 12 ч. 3 ст. 2 однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

  Розподіл судових витрат – це дії суду спрямовані на призначення до виплати сторонам справи сум судових витрат, які вони понесли або мають понести, з корегуванням розмірів з урахуванням співмірності, обґрунтованості, розумності таких сум та добросовісності сторін.

  Відповідно до ч. 2 ст. 126 ГПК розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

  Сукупність норм, які регулюють відшкодування судових витрат на правову допомогу, має приватно-публічний характер. Основу цієї процедури становить договір про правову допомогу, але остаточне визначення сум, що підлягають відшкодуванню за рахунок іншої сторони, здійснює суд на підставі норм публічного права.

  Велика Палата Верховного Суду підкреслює, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини; разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу [8].

  Вирішення питань щодо судових витрат у процедурі судового контролю має особливості порівняно із нормами, що регулюють ці питання у позовному провадженні. Зокрема, на відміну від загального підходу до розподілу судових витрат, в процедурі судового контролю судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються не на сторони спору (позивача, відповідача), а на учасників виконавчого провадження (стягувача, боржника або виконавця).

  Відповідно до норм ст. 129 ГПК розподіл витрат, пов’язаних з розглядом справи, за загальним правилом, здійснюється, якщо справу розглянуто по суті і судом винесено рішення про задоволення позову, або про відмову в позові. Згідно з ч. 4 ст. 129 ГПК судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, якщо спір не вирішується по суті, ці витрати не розподіляються, кожна сторона несе тягар тих витрат, які вона здійснила у зв’язку із судовим провадженням.

  Винятки з цього правила містяться у ч. 5 ст. 130 ГПК - у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Зазначена норма по суті є заходом процесуальної відповідальності позивача за його процесуальні дії щодо подання позову (крім необґрунтованості позову по суті), підготовки справи до розгляду та під час розгляду справи, якщо внаслідок цих дій виникли підстави закриття справи або залишення позову без розгляду. Обов’язковою умовою застосування цієї відповідальності є кваліфікація дій позивача як необґрунтованих, що має бути предметом доказової діяльності відповідача і суду.

  На підставі цього можна стверджувати, що механізм компенсації витрат позивача за рахунок відповідача у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду має на меті, перш за все, вплив на процесуальну поведінку позивача, а у другу чергу - відновлення майнового стану відповідача.

  У питанні про те, які дії позивача в контексті ч. 5 ст. 130 ГПК можливо кваліфікувати як необґрунтовані, слід, на нашу думку, виходити з того, що при закритті провадження у справі та залишенні позову без розгляду суд не вирішує спір по суті, тобто предметом оцінки суду не можуть бути дії позивача щодо виконання (невиконання) його обов’язків у матеріальних правовідносинах, у яких виник спір. Тому суд не повинен виносити судження щодо обґрунтованості позову як такого, а отже, необґрунтованість позову не може бути підставою для компенсації витрат відповідача за рахунок позивача.

  Визначаючи суму витрат на професійну правничу допомогу, які сплачені заявником, суд повинен керуватись нормами ч.ч. 2-4 ст. 126 ГПК. Визначаючи суму витрат, які покладаються на заявника чи виконавця, суд враховує, чи пов’язані ці витрати з розглядом справи та чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним сумі грошових коштів, які підлягають стягненню.

  Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи те, чи були вони фактично здійснені, а також їх необхідність. При цьому суд, визначаючи суму відшкодування, має послуговуватися критеріями реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін [9].

  Крім того, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що «…в цілому нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін» [10].

  Також Велика Палата виснувала щодо розгляду питання про компенсацію витрат, пов’язаних з розглядом справи, при закритті провадження чи залишення позову без розгляду.

  «Процедура розгляду заяви про розподіл судових витрат у випадку залишення позовної заяви без розгляду має здійснюватися з урахуванням особливостей, визначених частиною п`ятою статті 130 ГПК України (частиною п`ятою статті 142 ЦПК України), та з урахуванням загальної чи спрощеної процедури позовного провадження, яка застосовувалася щодо розгляду позовної заяви в конкретній справі. У такому випадку процесуальним законом відповідачу надається право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, яким він може скористатись або не скористатись. Задоволення заяви про компенсацію здійснених витрат відповідача відповідно до частини п`ятої статті 130 ГПК України не є усуненням судом неповноти судового рішення, а залежить виключно від волевиявлення самого відповідача, не передбачає дискреційних повноважень та власної ініціативи суду щодо розгляду вказаного питання, на противагу приписам статті 244 ГПК України. Ухвала суду про компенсацію судових витрат після закриття провадження у справі чи залишення позову без розгляду є судовим рішенням про розподіл судових витрат, яке приймається за наслідком розгляду відповідного клопотання відповідача з урахуванням принципів диспозитивності та змагальності сторін.» [11].

  Зауважимо obiter dictum, що застосування норм ГПК щодо визначення розміру суми судових витрат, не є змагальним процесом між сторонами матеріально-правового спору, а має ознаки публічно-правового спору. Цей спір виникає у процесі виконання судового рішення між стороною виконавчого провадження та органом державної виконавчої служби (приватним виконавцем) щодо його рішення, дії чи бездіяльності, якими, на думку заявника, порушено права останнього. Предметом доказування є неправомірність рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення. [12].

  Але ця специфіка не звільняє суд від виконання завдання господарського судочинства, яким, як визначено у ч. 1 ст. 2 ГПК, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Згідно з відомою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. [13].

  Підсумовуючи викладене, зазначимо: якщо у процедурі судового контролю скаргу на рішення, дії, бездіяльність органу державної виконавчої служби (приватного виконавця) залишено без розгляду, виконавець має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій заявника скарги на підставі ч. 5 ст. 130 ГПК, якщо спір по суті було розглянуто за правилами позовного провадження (загального або скороченого).

  Щодо визначення того, які дії заявника скарги можуть бути визнані необґрунтованими в контексті ч. 5 ст. 130 ГПК, зауважимо таке.

  Відповідно до ч. 4 ст. 74 Закону «Про виконавче провадження» скарга у виконавчому провадженні має містити, зокрема, зміст оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності та посилання на порушену норму закону; викладення обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги.

  Згідно з ч. 2 ст. 343 ГПК у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

  Питання обґрунтованості скарги є предметом доказування і дослідження судом при розгляді скарги по суті, а результатом цього розгляду є визнання рішення, дії чи бездіяльності неправомірними або відмова у задоволенні скарги, якщо рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено. Залишення ж скарги без розгляду не передбачає розгляд скарги по суті та відповідних висновків стосовно обґрунтованості чи необґрунтованості скарги.

  Отже, необґрунтованість дій заявника в контексті ч. 5 ст. 130 ГПК не повинна розумітись як необґрунтованість самої скарги. Не можна також визнати необґрунтованою дією подання до суду скарги в порядку судового контролю за виконанням судового рішення. Подання суду заяви про залишення скарги без розгляду відповідно до ч. 5 ст. 226 ГПК є проявом принципу диспозитивності, а тому не можна вважати правомірну процесуальну дію підтвердженням необґрунтованості дій заявника. Інші процесуальні дії, як ті, що вчиняються під час здійснення виконавчого провадження, так і ті, що вчиняються під час судового розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.

  Щодо аналогії закону, на нашу думку, немає підстав для її застосування, оскільки для цього, перш за все, необхідною є наявність прогалини у правовому регулюванні певних відносин. Проте із викладених вище міркувань щодо застосування розд. ГПК «Загальні положення» не убачається, що у регулюванні розподілу судових витрат у випадку залишення без розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця існує прогалина.

*.*.*

  Однією з конституційних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини 2 статті 129 Конституції України). Забезпечення права на апеляційний перегляд справи та забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках визначено також серед основних засад (принципів) господарського судочинства (пункти 8, 9 частини 3 статті 2 ГПК).

  З цього випливає, що усі судові рішення (крім судових наказів) підлягають апеляційному оскарженню. Однак не всі ухвали можуть бути оскаржені окремо від рішення суду [14].

  Право на апеляційне оскарження будь-яких ухвал суду першої інстанції заклало б можливість зловживати цим правом з метою затягнути процес – заявляти необґрунтовані клопотання й оскаржувати ухвали про відмову в задоволенні таких клопотань. Тому законодавець обмежив коло ухвал, що може бути оскаржено окремо від рішення суду [15].

  Конституційний Суд України зазначив: «… заперечення на ухвали, які не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Це положення слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Однак особливість ухвали про відмову у видачі дубліката виконавчого листа полягає в тому, що вона приймається на стадії виконання судового рішення і оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо, тому ця ухвала може бути оскаржена лише самостійно» [16].

  Конституційний Суд України, проаналізувавши зміст статей 106, 111[13] Кодексу, вважає, що «… відсутність у частині першій статті 106 Кодексу норми щодо оскарження ухвали про відмову у задоволенні заяви про зміни способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови суду не може бути підставою для відмови у прийнятті апеляційної чи касаційної скарги на такі ухвали. Ця відмова розглядалася б як порушення конституційного права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Конституційного Суду України, за якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп). Отже, Конституційний Суд України констатує, що відсутність можливості апеляційного та касаційного оскарження ухвал місцевого господарського суду про відмову у задоволенні заяви про зміни способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови може призвести до обмеження права на справедливий судовий розгляд та загрожує самій суті цього права, що не відповідає статті 8 Конституції України» [17].

  В цих рішеннях Конституційний Суд України звертає увагу на те, що можуть бути ухвали суду, які хоча і не включені до відповідного переліку, однак можуть бути оскаржені окремо від рішення. Однак, це стосується таких ухвал, які винесені після ухвалення рішення суду, що робить неможливим їх оскарження разом із рішенням, а відмова в апеляційному їх перегляді порушувала б конституційний принцип забезпечення апеляційного оскарження.

  Відповідно до статті 255 ГПК окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції згідно з переліком, наведеним у цій статті. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

  Верховний Суд, відповідаючи на запитання: «Чи підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про зупинення провадження, не передбачені ст. 255 ГПК України?» навів таку правову позицію. Системне тлумачення положень ст. 255 ГПК України засвідчує, що законодавець свідомо виокремив випадки, в яких може бути оскаржено або конкретну процесуальну дію, або таку конкретну дію і відмову в її вчиненні. Зазначені процесуально-процедурні обмеження права на апеляційне оскарження деяких ухвал місцевого господарського суду окремо від остаточного рішення суду встановлені з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду апеляційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються права на апеляційне оскарження таких проміжних ухвал місцевого господарського суду взагалі, їх право лише відтерміновується до постановлення остаточного рішення у справі [18].

  Слід застосовувати підхід до проблеми оскарження ухвал, яким послуговується Конституційний Суд України, і який ним застосований у низці рішень. Так, в одній зі справ КСУ зазначив: «… заперечення на ухвали, які не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Це положення слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Однак особливість ухвали про відмову у видачі дубліката виконавчого листа полягає в тому, що вона приймається на стадії виконання судового рішення і оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо, тому ця ухвала може бути оскаржена лише самостійно» [19].

  Тобто в кожному окремому випадку оскарження ухвали треба послідовно встановити:

  а) чи належить ухвала до переліку ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення;

  б) якщо ні, то чи може бути заперечення на ухвалу до апеляційної скарги на інший судовий акт, який підлягає оскарженню окремо від рішення.

  Отже, може бути оскаржено окремо від рішення суду ухвали, які віднесено законодавцем до відповідного переліку шляхом прямої вказівки, та ухвали, заперечення на які не можуть бути внесені до апеляційної скарги на інше судове рішення, у зв’язку з тим, що конкретна ухвала виноситься судом на певній процесуальній стадії.

  В контексті справи № 921/357/20 додаткова ухвала про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, якщо судом не вирішено питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в ухвалі про залишення скарги на дії приватного виконавця без розгляду, підлягає касаційному оскарженню окремо від рішення суду.

ІІІ.

Висновки.

   1. Витрати на професійну правничу допомогу підлягають відшкодуванню, зокрема, у разі, коли суд ухвалою на підставі пункту 5 частини першої статті 226 ГПК України залишив скаргу боржника на дії приватного виконавця без розгляду.

   2. Не зважаючи на те, що у статті 344 ГПК безпосередньо не вказано на можливість відшкодування витрат у випадку, коли суд залишає скаргу на дії виконавця без розгляду, відповідно до пункту 5 частини першої статті 226 ГПК України, у цій ситуації підлягають застосовуванню приписи статей 129, 130 ГПК України.

   3. Суд враховує приписи статей 129, 130 ГПК України, оскільки ці норми регулюють загальні положення, пов’язані з розподілом судових витрат.

   4. Щодо обставин, якими може підтверджуватись або спростовуватись необґрунтованість дій заявника – див. Опис дослідження. Сам факт подання заяви про залишення скарги без розгляду не може підтверджувати без розгляду необґрунтованість дій заявника.

    5. Якщо судом не вирішено питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в ухвалі про залишення скарги на дії приватного виконавця без розгляду і суд постановив з цього приводу додаткову ухвалу, то така додаткова ухвала оскаржується у касаційному порядку окремо від рішення (ухвали суду про залишення скарги без розгляду).

 

Член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді

кандидат юридичних наук

Вадим Беляневич

 

Член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді

доктор юридичних наук

Олена Беляневич

 

[1] Бобрик В.І. Диференціація цивільного судочинства: методологія, стан і перспективи: монографія / В.І. Бобрик. – Одеса: Видавничий дім «Гельветика», 2020. – С. 176.

[2] Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: Монографія/ В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, В.В. Баранкова та ін.; За заг. ред. професора В.В. Комарова. – Х.: Харків юридичний. 2008. – С. 415.

[3] Ткачук О.С. Проблеми реалізації судової влади у цивільному судочинстві : монографія / О. С. Ткачук. – Х. : Право, 2016. – С. 274.

[4] Рішення Конституційного Суду України Другий сенат у справі за конституційною скаргою Лопушанського Володимира Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини другої статті 3, підпункту 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (справа про обов’язковість судового рішення) від 13 травня 2024 року № 6-р(II)/2024.

[5] Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В.Гусаров, Н.Ю.Сакара та ін.; за ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 2016. С. 811.

[6] Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В.Гусаров, Н.Ю.Сакара та ін.; за ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 2016. С. 791-792.

[7] Гордон В. М. Понятие процесса в науке гражданского судопроизводства. Ярославль, 1901. С. 14; Временник Демидовского юридического лицея. Книга 84. Ярославль. Типография губернского правления, 1902.

[8] Додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (п.п. 28, 29).

[9] Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 року у справі № 904/4507/18.

[10] Додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 р. у справі № 910/12876/19.

[11] Постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (п.п. 7.37-7.39).

[12] Водночас слід звернути увагу на те, що норма, аналогічна нормі ч. 5 ст. 130 ГПК, існує у Кодексі адміністративного судочинства України: відповідно до ч. 10 ст. 139 КАС у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду внаслідок необґрунтованих дій позивача відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи.

[13] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003.

[14] Викладені нижче міркування релеванті як для апеляційного перегляду, так і для касаційного оскарження.

[15] Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В.Гусаров, Н.Ю.Сакара та ін.; за ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 2016. – С. 716.

[16] Пункт 3.2 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Заїченка Володимира Георгійовича щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) від 27.01.2010 № 3-рп/2010 // Офіційний вісник України, 2010, N 9, ст. 466.

[17] Пункт 3 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Шаповалова Олексія Леонідовича щодо офіційного тлумачення положень пункту 20 частини першої статті 106, частини першої статті 111-13 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України від 25.04.2012 № 11-рп/2012 // Офіційний вісник України, 2012, N 36, ст. 1341.

[18] Постанови КГС ВС від 11.09.2018 у справі № 916/1461/16, від 18.10.2018 у справі № 912/1398/18. Див. також: Огляд проблемних питань застосування судами окремих положень ГПК України за результатами проведених нарад, семінарів, круглих столів із місцевими та апеляційними судами https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Ogljad_GPK_07_2019.pdf.

[19] Пункт 3.2 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Заїченка Володимира Георгійовича щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) від 27.01.2010 № 3-рп/2010.