МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ПРИВАТИЗАЦІЇ ТА ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ
1. Економічні відносини у правових дослідженнях
Під економічними відносинами розуміється сукупність відносин між людьми у процесі виробництва матеріальних і духовних благ та їх привласнення в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні) та складаються з: 1) привласнення предметів природи через процес праці; 2) відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва тощо всередині окремого підприємства, об’єднання, організації та між підприємствами; 3) організаційно-економічних відносин, що формуються і розвиваються в процесі управління менеджерами підприємством, проведення маркетингових досліджень та ін.; 4) відносин між людьми щодо привласнення робочої сили, засобів виробництва, управління власністю у цій сфері, контролю за виробництвом та ін. У загальному вигляді у відносини можна систематизувати на техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні [26, с. 471–472].
Вочевидь, не всі ці відносини можуть бути «переведені» у юридичну площину, особливо зважаючи на об’єктивність економічних законів розвитку суспільства. Саме тому правовому регулюванню піддається господарська діяльність, адекватна сучасним потребам економіки [20, с. 314]. Вітчизняною першоосновою для правового впливу та правового регулювання став Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» (03.08.1990) (Не застосовується на підставі Закону України «Про дерадянізацію законодавства України» від 21.04.2022 № 2215-ІХ). Нині системою законодавства у цій сфері є: а) норми Конституції України, зокрема щодо соціальної спрямованості економіки (ст. 13); б) ГК України – акт, що визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини; в) Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (23.03.2000) як наслідок для практичної реалізації економічної політики.
Д. В. Задихайло звертає увагу, що нині за чинного законодавства України засоби і механізми макроекономічного регулювання розподілені за їх галузевою приналежністю між господарським, бюджетним, податковим, природоресурсним, аграрним законодавством, що зашкоджує системному їх застосуванню [19, с. 28]. У юридичній літературі існує погляд, що «більшість норм ГК України є відсилочними або бланкетними, а відтак мають мінімальний регуляторний вплив та здебільшого дублюють положення, закріплені в інших нормативно-правових актах. На підставі аналізу положень Господарського кодексу України зроблено висновок, що його норми з огляду на їх мінімальний регуляторний вплив на підприємницькі відносини та з урахуванням детальної регламентації цих відносин у Цивільному кодексі України можуть скасовуватися без жодних застережень» [23, с. 100].
Ha-Joon Chang вказує, що економіка вільного ринку посприяла посиленню недовіри до політики; так, економісти, які критикують державне втручання «переконали увесь світ, зокрема й самих політиків та бюрократів, що ми не можемо довіряти людям при владі, оскільки вони не діють у суспільних інтересах», тобто «що менше робить державна влада, то краще» [29, с. 330].
Фундаментальні орієнтири державного втручання в економіку України встановлені у Конституції України щодо обов’язку держави забезпечувати «захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки» (перше речення частини четвертої статті 13). При цьому слід усвідомлювати, що цей обов’язок пов’язаний з іншими приписами Основного Закону України, які становлять засади державного ладу: принцип економічної багатоманітності суспільного життя (частина перша статті 15), а також забезпечення економічної безпеки держави як одна із найважливіших її функцій (частина перша статті 17).
Такий конституційний підхід відповідає економічній моделі Європейського Союзу, яка сформульована у другому реченні частини третій статті 3 Договору про Європейський Союз: «Він працюватиме задля сталого розвитку Європи на основі збалансованого економічного зростання та стабільності цін, висококонкурентної соціальної ринкової економіки (social market economy), спрямованої на повну зайнятість і соціальний прогрес, а також високого рівня захисту та покращення якості навколишнього середовища».
М. В. Савчин констатує, що для належного аналізу моделей втручання держави в економіку слід також мати на увазі систему колективних дій, що склалися у суспільстві; як результат, ліберальна, ліберально-демократична та соціетальна моделі втручання держави в економіку демонструють певний набір вимог до правил і процедур втручання держави в економічні процеси [32, с. 14].
Таким чином, декларуючи дотримання відповідної економічної моделі як об’єктивного явища, модель державного втручання має відповідати конституційним засадам, а саме задекларованим напрямам загалом, так і принципу верховенства права, зокрема, а отже йдеться про обов’язкову об’єктивну необхідність поєднання публічно-правових та приватноправових засад регулювання. Це спричиняє доцільність унормування законодавства, що встановлює правовий господарський порядок, на основі «оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави» (частина 1 статті 5 ГК України).
Отже для правові дослідження мають в першу чергу орієнтуватися на обґрунтування можливості ринкового саморегулювання, зокрема щодо внормування інституційних ринків, по друге, виходячи з конституційних та законодавчих засад унормування економічної моделі потребує обґрунтування меж державного впливу на економічні відносини відповідно до вимог відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Як результат, предметом тривалої наукової дискусії досі є методи правового регулювання та засоби впливу держави на економіку України. Так, представники школи господарського права відзначають успіх концепції господарського правопорядку, що формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (ч. 1 ст. 5 ГК України) [30, с. 396]. Натомість представники цивілістичної школи звертаються до непотрібності так званого «подвійного» регулювання та доцільності сприйняття приватноправової концепції цивільного та комерційного права [21, с. 327].
Розглянуті дискусії точилися за умов створення різних кодифікованих актів в умовах будівництва ринкової економіки та виходу із чергової економічної кризи. Аргументи, що свідчили на користь тієї чи іншої концепції регулювання економічних відносин, мали свої переваги з огляду на різноманітність шляхів вирішення кризових явищ, однак навряд чи вони свідчили про нормативно-правову спрямованість регулювання до ринкової економіки, адже цивільним законодавством сформовані окремі принципові положення щодо регулювання суспільних відносин (неприпустимість позбавлення права власності, свобода договору, свобода підприємницької діяльності та ін.), натомість господарським законодавством задекларовані конкретні інструменти державного регулювання господарської діяльності (наприклад, ліцензування, патентування і квотування; технічне регулювання; регулювання цін і тарифів тощо).
Отже, методологічною основою є конституційні та / або законодавчі межі державного впливу на економічну модель, на основі якої здійснюватиметься публічне регулювання. Така діяльність держави формує відповідний економічний правопорядок, а регулювання (публічне чи приватне) має враховувати об’єктивні економічні закони в умовах сталого розвитку.
2. Проблематика вибору предмету правового регулювання
«Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм) передбачає реалізацію провадження таких принципів як приватна власність, свобода вибору і підприємництва, особистий економічний інтерес, конкуренція, господарські ризики, ціноутворення як основний координаційний механізм, а загалом – відсутність спеціального керівного органу, який би визначав, що виробляти і де брати ресурси, тобто мінімум державного втручання [25, с. 62].
Необхідність втручання держави в перебіг господарських процесів об’єктивно зумовлена ситуаціями фіаско, неспроможністю ринкових механізмів до саморегулювання [18, с. 95]. Тобто держава має не лише компенсувати ці провали (фіаско), а й дотримуватися балансу інтересів різних груп і верств населення, забезпечення соціальної стабільності, створення передумов сталого розвитку економіки, запобігання кризових ситуацій [18, с. 102].
Конституцією України встановлено, що «правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» (часина перша статті 19). У межах господарського законодавства закріплено особливості господарського порядку (стаття 5 ГК України), про що попередньо згадувалося. А. О. Селіванов та П. Б. Плотніцький стверджують, що за умов ринкової економіки існують лише поодинокі випадки регулювання в інтересах окремих громадян, оскільки вони є скоріше об’єктом, ніж суб’єктом правової системи, яка підтримує правопорядок [28, с. 65].
О. В. Безух визначає господарський порядок як панівний у суспільстві устрій матеріального виробництва, об’єктивно і суб’єктивно зумовлений стан життя (курсив – В. К.), який характеризується внутрішньою узгодженістю, урегульованістю системи правових відносин, заснованих на нормах права, моральних принципах, ділових правилах та звичаях, що забезпечує гармонізацію приватних і публічних економічних інтересів; при цьому горизонтальні відносини ґрунтуються на партнерстві (рівне підкорення порядку), а публічні – на засадах додаткових можливостей і захисту економічного слабих учасників ринкових відносин [17, с. 32–33].
Як об’єкт економічного регулювання економічна система нині розглядається з позиції її інституційних секторів, тобто економічними одиницями, які здатні від власного імені володіти активами, приймати зобов’язання, брати участь в економічній діяльності та вступати в операції з іншими одиницями. Як результат, в економіці України на підставі Класифікації інституційних секторів економіки України, затвердженої наказом Державної служби статистики України від 03.12.2014 № 378 виділяють: 1) сектор нефінансових корпорацій; 2) сектор фінансових корпорацій; 3) сектор загального державного управління; 4) сектор домашніх господарств; 5) сектор некомерційних організацій.
Розмежування правового регулювання економічних відносин здійснюється дещо в іншій площині, зокрема, на засадах виокремлення цивільних та підприємницьких (комерційних) відносин, що в сучасних умовах досить часто мають комплексний приватно- та публічно-правовий характер. Європейський підхід щодо правового регулювання економічних відносин зводиться до забезпечення таких фундаментальних свобод як: 1) свобода руху товарів та послуг; 2) свобода руху працівників; 3) свобода заснування; 4) свобода руху послуг; 5) свобода капіталу та платежів [13, с. 762]. Держави – члени ЄС реалізуючи власний суверенітет в питаннях предмета публічного та приватного права відповідно до засадничих положень acquis ЄС здійснюють переважно розмежування «цивільних та комерційних питань». Так, Європейський суд справедливості не сприймає розмежування на основі суб’єктного складу, натомість звертається саме до сутності спірних відносин відображуючи теорію інтересу, запропоновану Ульпіаном (Dig. 1.1.1.2) [5, с. 195–196].
Таким чином, виникає питання щодо можливості та необхідності регулювати економічні відносини цивільним законодавством, зокрема підприємництво. Спроби кодифікації європейського приватного права мали за результат пропозиції з уніфікації переважно договірного права (DCFR та PECL). Досить логічним є твердження, що договірні відносини є приватними, однак, навряд чи усі економічні відносини є приватними. Так, європейські дослідники звертають увагу на проблематику узгодження секторів споживчих та комерційних контрактів [31, с. 159]. Поруч з цим, теза, що ЦК України «кодексом життя всього громадянського суспільства» [22, с. 14] або найменування ЦК України «економічною конституцією» [24, с. 52] є дещо романтизованим підходом, адже названі автором ознаки громадянського суспільства [22, с. 10] лише частково знаходять свій прояв у кодексі як утвердженому законодавцем нормативному акті (зокрема, кодекс не закріплює норми про легітимність і демократичний характер влади, правову державу, розподіл влади, наявність опозиції тощо), а поняття «економічна Конституція» має дещо інше визначення та розуміння.
У будь-якому разі процес модернізації є закономірним та потрібним явищем. Однак, цілковита ліквідація кодифікованого нормативно-правового акту є серйозним викликом для всієї правової системи. Так, О. О. Бакалінська наголошує, що бажано, щоб процеси оновлення кодексів відбувалися паралельно і взаємоузгоджено, оскільки «метою рекодифікації є вдосконалення правового регулювання, забезпечення його ефективності, захист прав і законних інтересів учасників правовідносин»; при цьому вчена звертає увагу на необхідності врахування провідних трендів розвитку сучасного законодавства в світі, до яких вона відносить: «Керівні принципи ООН з питань бізнесу та прав людини, Принципи міжнародних комерційних контрактів УНІДРУА, Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи про права людини у сфері підприємництва, Керівні принципи ОЕСР для багатонаціональних підприємств, оновлена Стратегія ЄС з питань корпоративної соціальної відповідальності, а також Принципи, визначення та модельні правила Європейського приватного права, Принципи європейського контрактного права, Принципи європейського деліктного права, оновлені Угоди в межах СОТ, оновлена Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, інші міжнародні угоди та конвенції» [16].
Отже, вибір предмету правового регулювання має здійснюватися на основі науково-обґрунтованої концепції приватного (цивільного) права, а також теорії господарського (чи економічного) права. У свою чергу остання теорія не повинна дублювати (або замінювати) регулювання приватних відносин, а лише доповнювати її та виконувати функцію публічного забезпечення та утвердження господарського правового порядку.
3. Громадянське суспільство та приватизація відносин
Jürgen Bazedow визначає термін «економічна конституція» як сукупність правових положень, які регулюють виробництво, потік, призначення та споживання економічних ресурсів і які мають пріоритет над іншими нормами в межах правового порядку; каталог економічних цілей ЄС викладений у згаданій вище ст. 3 TEU; тому за Walter Eucken елементами ринкової економіки є стабільність валюти, відкриті ринки, гарантії права власності та свободи договору, необмежена відповідальність підприємств (undertakings) і стабільна економічна політика [2, с. 8, 12].
Названі елементи переважно мають публічно-правовий характер, хоча у будь якому разі впливають на приватні відносини (однак не регулюють їх). За умови ринкового або державного провалу (фіаско) роль у регулюванні суспільних відносин набувають механізми громадянського суспільства, які описуються наступними теоріями.
Теорія публічних благ (the Public Goods Theory, Burton Weisbrod, 1974, 1977) передбачає, що 1) є можливість створювати блага для багатьох осіб за ту ж ціну, що і впроваджувати для однієї особи, адже задоволення потреб однієї особи не перешкоджає задоволенню потреб інших у той же час; 2) виробництво блага для однієї особи не перешкоджає споживанню цього ж блага іншими особами. Теорія провалу контракту (the Contract Failure Theory, Richard Nelson and Michael Krashinsky, 1973, 1977) передбачає, що важко знайти якісний сервіс, що пропонується на ринку, тому (наприклад Kenneth Arrow, 1963) окремі організації є неприбутковими, оскільки вони відповідальні за велику групу осіб (наприклад, лікарні). Таким чином, необхідно зменшувати вартість заробітної плати управління організації з метою збільшення витрат на якість послуг. Так, відсутня необхідність повернення внесків до статутного капіталу організації або виплати дивідендів учасникам, з огляду на що виникає потреба лише у обґрунтованій компенсації витрат на послуги управління. Неприбуткові організації внаслідок цього мають власні особливості щодо контрактів в межах організації: 1) компенсація управлінню; 2) компенсація витрат на виробництво благ; 3) визначення мінімальної рівня оплати (David Easley and Maureen O’Hara, 1983). З огляду на це, неприбуткові організації мають більшу перевагу щодо балансу ціни та якості благ, що вони виробляють (Burton Weisbrod and Mark Schlesinger, 1986). Теорії субсидіювання (Subsidy Theories, Eugene Fama and Michael Jensen, 1983) стосується непідприємницьких організацій та етапі їх виникнення, тобто має публічно-правові аспекти щодо надання їм субсидій у системах, які розвиваються. Теорія споживчого контролю (the Consumer Control Theory, Avner Ben-Ner, 1986), присвячена порівнянню організацій, що не розподіляють прибуток та споживчих кооперативів, які контролюються споживачами благ, які вони виробляють [9, с. 5].
Jürgen Basedow зазначає, що поняття «регулювання» використовується у англомовних країнах у формальному або технічному вигляді для виявлення меж загальної сфери урядового, як протилежного парламентському, виконавчому владному впливу на загальні або спеціальні групи шляхом видання відповідних актів [1, с. 2–3]. У продовження цієї позиції Luke Nottage «економічне регулювання» розглядає як обмеження конкуренції та стабілізація ринків у банківській, транспортній, телекомунікаційній чи інших подібних сферах [12, с. 163].
Загалом же теорія регулювання зводиться до реалізації публічних інтересів, зокрема щодо економічних відносин – формування комерційного права, далі підприємницького права та підприємницького регулювання. Внаслідок цього застосовуються механізми неринкового та ринкового інституційного запровадження правил, які детально розглянули Buthe Tim та Mattli Walter на наступних прикладах: 1) публічне неринкове регулювання – Кіотський протокол та норми Міжнародної організації праці; 2) приватне неринкове регулювання – норми стандартизації ISO, IEC, IASB; 3) публічне ринкове регулювання – анти трастове законодавство; 4) приватне економічне регулювання – стандарти, що застосовуються компаніями (наприклад, Windows) або транснаціональними компаніями (наприклад, CRS – єдиний стандарт звітності). Сучасним же етапом економічного регулювання є перехід від комерційного регулювання до корпоративного управління [12, с. 163–164].
Аналіз останніх досліджень свідчить про поступове зменшення ролі державного управління економікою, що власне і передбачає її ринкова модель. Тому виокремлюють три правові режими регулювання економічних відносин: 1) публічне регулювання; 2) саморегулювання; 3) приватне регулювання. Таким чином, відповідний сектор економіки може бути підданий виключно приватноправовому регулюванню (сектор домашніх господарств), суто господарсько-правовому регулюванню (сектор фінансових корпорацій), адміністративно-правовому регулюванні (сектор державного управління) або ж змішаному правовому регулюванню за умови реалізації одночасно публічних та приватних інтересів у решті секторів.
Однак ключовим питання поділу є можливість належного розмежування регуляторних повноважень та правосуддя, що може застосовувати відповідні правові режими. Fabrizio Cafaggi у цьому аспекті розглядає саморегулювання як наслідок реалізації свободи договору та делегованої самоорганізації, тому він виокремлює співрегулювання, в процесі якого задіяні приватні регулятори з метою вироблення формального нормативного акту. Наслідком такої взаємодії є «екс пост визнане регулювання» – приватне регулювання у формі саморегулювання, що створене незалежними приватними учасниками економічних відносин та визнається державою як жорстке або м’яке право, тобто приватне особа набуває «публічних функцій» [4, с. 12–33].
Подібні процеси не позбавлені відповідних проблем, зокрема, щодо нормативного та інституційного плюралізму джерел правового регулювання, фрагментарності вибору предмета регулювання, а також конфлікти та вибір у разі паралельного існування різних моделей регулювання у державі [15, с. 157–162]. Зокрема, йдеться про так звану приватизацію суспільних відносин, відповідно до якої держава як регулятор втрачає вплив на окремі сфери суспільних відносин, передаючи їх іншими учасникам – суб’єктам підприємництва або до громадянського суспільства. Однак, це не свідчить про нівелювання публічного інтересу та переходу до так званих «егоїстичних» інтересів суб’єктів приватного права. У цьому зв’язку слід згадати про неможливість повноцінної реалізації принципів ринкової економіки, адже світова практика свідчить про необхідність реалізації соціальних функцій держави, тому повна відсутність її регулюючого впливу призводить до негативного наслідку концентрації значного капіталу, внаслідок чого порушуються інші економічні принципи розподілу ресурсів [27, с. 110–112].
ГК України не повинен сприйматися виключно як публічно-правовий нормативний акт, а ЦК України – виключно як приватноправовий. Зокрема, можна говорити про особливості захисту прав споживачів, адже йдеться про захист окремого учасника приватних відносин, що в цілому дозволяє охороняти так звані «публічні товари»; або навпаки дії однієї особи щодо захисту своїх суб’єктивних цивільних прав породжує так званий «ефект ендавменту», тобто накопичення позитивної практики для інших [11, с. 67–69, 135–136]. З огляду на це, заслуговує уваги висновок про спрямування господарсько-правового регулювання в умовах ринкової економіки на відносини між суб’єктами господарювання і споживачами, як економічними суб’єктами [17, с. 206], окремо лише зауваживши, що суто «приватними» є дещо вужча група відносин, які формуються щодо особистих немайнових та майнових прав та інтересів, які у класичному розумінні є окремою групою економічних відносин, не пов’язаних з підприємництвом за своєю суттю.
Така модель суспільних відносин є ринково-орієнтованою приватизацією (market-orient privatization model) та передбачає, що юридичні норми в кінцевому підсумку викристалізуються в результаті бажання індивідів підпорядковуватися самим собі [6, с. 179].
Отже, економічні відносини, які мають приватноправовий характер, обов’язково саморегулюються їх учасниками відповідно до меж, наданих державою як регулятором. Поступова відмова від державного регулювання (скоріше навіть управління) економічних процесів надає можливості інституційного або ініціативного регулювання економічних процесів, що мають публічно-правовий прояв (наприклад, діяльність саморегулівні організацій). Таким чином, громадянське суспільство взаємодії з державою у «розподілі сфер» правового регулювання, внаслідок чого відбувається приватизація суспільних відносин.
4. Європеїзація правового регулювання економічних відносин
Ринкові економічні відносини мають бути забезпечені належним правовим регулюванням щодо можливості вільної реалізації відносин приватної власності, свободи вибору і підприємництва, особистого економічного інтересу, конкуренції, господарських ризиків, а також ціноутворення як основний координаційний механізм. Слід зауважити, що принцип координації важливий як для ринкової економіки, зокрема для визначення можливої ринкової рівноваги [10, с. 4–5], а також для громадянського суспільства, що забезпечує взаємодію владного та приватного секторів. Відповідні орієнтири в удосконалення правового регулювання економічних відносин прослідковуються в Угоді про асоціацію з ЄС.
По-перше, основу відносин між Україною та ЄС є принципи вільної ринкової економіки (ст. 3 Угоди), які розмежовані на економічні та торговельні (п. «d» ч. 2 ст. 1 Угоди). Публічний вплив щодо торгівлі і питань, пов’язаних з торгівлею є відносини щодо мит, зборів та інших обов’язкових платежів; нетарифних заходів; а також засобів захисту торгівлі. При цьому, вагому роль мають інститути громадянського суспільства, зокрема, консультування, залучення експертів, обґрунтування правомірності введення тих чи інших процедур, а також можливість делегування повноважень неурядовим органам.
Прикладом останнього слугує окреме регулювання статусу саморегулівних організацій у сфері фінансових послуг (ст. 131 Угоди), що свідчить про розвиток одного із ключових напрямків оптимізації державного втручання.
Третій сектор з однієї сторони є відносинами щодо реалізації свободи на об’єднання осіб з метою спільного здійснення суб’єктивних цивільних прав, з іншого є формою суспільної організації осіб, що формує противагу державному сектору з метою координації та співпраці в регулюванні суспільних відносин. Такий феномен дозволяє перевести правила поведінки з площини приватного регулювання до державного у випадку їх легітимації значною частиною суспільства (доволі часто у науковій літературі згадується про перетворення релігійних норм у правові), або надати організаціям громадянського суспільства делегованих поводжень щодо регулювання відносин за участю їх членів.
Вплив приватного регулювання обмежується лише щодо учасників цих відносин; охоплюється приватними регуляторами, що виконують регулятивні функції з реалізації публічних інтересів; характеризується співрегулюванням чи делегованим саморегулюванням, відповідно до якого приватні регулятори взаємодіють з публічними утвореннями, правотворчими органами, що надає можливість поширювати правовий вплив на невизначене коло осіб [4, с. 35].
Внаслідок цього недержавне регулювання може здійснюватися у формах статутного регулювання, що застосовується у сфері професійного регулювання, договірного регулювання, що притаманно багатостороннім та двостороннім договорам, а також «непередбаченій» формі, що застосовується у разі неофіційного визнання «норм» неурядових організацій [14, с. 134–145].
Головною відмінністю приватного регулювання економічних відносин від державного регулювання є фактична відсутність публічного примусу щодо виконання «норм», внаслідок чого застосовується концепція приватного порядку (private ordering), що може застосовуватися в усіх видах економічних відносин, у тому числі зовнішньо-економічних. Саме тому державне регулювання може зводитися до обов’язкового регулювання (яке загалом будується на приватноправових принципах, що піднесені до норми права) в окремих сферах суспільних відносин, наприклад транспортна політика або конкурентне право, або ж необов’язкове (вибіркове) регулювання, що гарантує лише рамкові норми щодо вибору суб’єктивного права, яке не зазнало детального публічного регулювання [3, с. 219].
Особливістю регулювання економічних відносин в ринкових умовах є передбачена законодавством можливість втілення об’єктивних економічних законів у суспільне життя. Зокрема, особливу популярність в економічних дослідженнях має теорія ігор, що дозволяє вірним чином проаналізувати та знайти вихід у конфліктній ситуації учасниками відповідних відносин. Зважаючи на її зміст вона є досить дієвою у громадянському суспільстві, оскільки передбачає моделі «координації» та «кооперації». Реалізація приватного інтересу з метою уникнення конфлікту впливає на стабільність всіх економічних відносин, створюючи форму рівноваги Неша, а отже реалізується відповідний публічний інтерес. Nicolas L. Georgakopoulos перевівши у правову площину названу економічну теорію стверджує, що належне здійснення учасниками приватних відносин своїх суб’єктивних прав та належне виконання ними обов’язків призводить до загального суспільного порядку, наприклад, належна реалізація права власності на природні ресурси призводить до покращення всього навколишнього природного середовища, а державне гарантування приватної системи страхування – до зменшення соціальних витрат [7, с. 50–55].
Разом з тим, усі названі процеси не повинні шкодити засадам економічної моделі – соціальна ринкова економіка (ст. 3 TEU) та соціальна спрямованість економіки (ч. 4 ст. 13 Конституції України). Філософія такої моделі має у своїх витоків німецьку модель (Soziale Marktwirtschaft) побудовану після Другої світової війни, яка має схожі риси з британською моделлю (Butskellism) та має наступні ознаки: (а) децентралізована політична конституція, яка характеризується системою стримувань і противаг; б) незалежний центральний банк; в) законодавчо забезпечена система індустріальної демократії та промислового навчання; г) банківська система фінансування фірм та моніторингу їх діяльності [8, с. 80–81].
Згадані вище елементи ринкової економіки (за Walter Eucken) мають бути забезпечені публічними механізмами реалізації. Зокрема, належна реалізація свободи об’єднання (як щодо підприємницьких, так і непідприємницьких організацій), наявності ефективних механізмів їх реєстрації, а також визнання окремих прав та обов’язків у так званих «неформальних об’єднань»; вичерпний перелік заборон, які обмежують відкритість ринків (слід згадати про спеціальні статуси окремих суб’єктів ринкових відносин, наприклад банки, страхові організації, біржі тощо); законодавчі межі здійснення права власності (зокрема, проблематика публічної та суспільної власності, які мають більше економічних особливостей, а не юридичних); свобода договору (зокрема як щодо публічної сфери, так і до суто приватної – шлюбні відносини чи відносини асоціації); питання меж юридичної відповідальності (особливо «професійних учасників» ринку, а також у сфері споживчого права); та стабільність валюти (особливо з перспективою щодо єврозони).
Висновки та перспективи
Дослідження правового регулювання економічних відносин в умовах приватизації та євроінтеграції дозволить сформувати основи для сучасних теорій приватного та господарського (економічного) права. Теорія інтересу (за Ульпіаном) хоч і має методологічний вплив, однак нині дозволяє окреслити лише приватне право – «приватне право є потрійним: воно справді охоплює природні, родові чи цивільні приписи» (privatum ius tripertitum est: collectum etenim est ex naturalibus praeceptis aut gentium aut civilibus), адже публічне право – «публічне право полягало у святих, у священиків і в магістратів» (publicum ius in sacris, in sacerdotibus, in magistratibus constitit) (Dig. 1.1.1.2) з Римського періоду змінило свою сутність. На підставі цього пропонуємо здійснювати дослідження економічних відносин, виходячи із сутності соціальної ринкової економіки, людиноцентричного підходу у державній діяльності та окреслення вичерпного кола відносин, які піддаються публічному впливу та регулюванню. Саморегулювання економічних відносин за умов сталого розвитку має здійснюватися в межах, встановлених законодавством, із законодавчо вичерпним переліком простору для обдумування для публічної влади (зокрема, щодо реалізації елементів ринкової економіки). Врешті доцільно унормувати засади об’єктивних економічних законів, які становитимуть принципи здійснення та захисту суб’єктивних прав та публічної діяльності, а також впроваджувати поступову приватизацію суспільних відносин. Усі ці аспекти свідчать про неможливість радикального скасування ГК та раптової (навіть в умовах перехідного періоду) «приватизації» економічних відносин, зважаючи на провальність уявлення про те, що ЦК може повноцінно виконувати обидві ролі «економічної». конституція» та «кодекс громадянського суспільства».
Список використаної літератури
1. Basedow J. Economic Regulation in Market Economics. Economic Regulation and Competition. Regulation of Services in the EU, Germany and Japan. За ред.: Basedow J., Baum H., Hopt K. J., Kanda H., Kono T. The Hague / London / New York: Kluwer Law International, 2002.
2. Basedow J. EU Private Law. The Max Planck Encyclopedia of European Private Law. Volume I. За ред.: Basedow J., Hopt K. J., Zimmermann R., Stier A. Oxford: Oxford University Press, 2012. С. 537–541.
3. Basedow J. The Law of Open Societies – Private Ordering and Public Regulation of International Relations. General Course on Private International Law. Leiden/Boston: Martimes Nijhoff Publishers, 2013.
4. Cafaggi F. Rethinking Private Regulation in the European Regulatory Space. Reframing Self-Regulation in European Private Law. За ред.: Cafaggi F. Kluwer Law International, 2006.
5. Dutta A. Civil and Commercial Matters. The Max Planck Encyclopedia of European Private Law. Volume I. За ред.: Basedow J., Hopt K. J., Stier A. Oxford: Oxford University Press, 2012.
6. Fisher T. Privatization of Legal Institutions. The Cambridge Handbook of Privatization. За ред.: Dorfman A., Harel A. Cambridge University Press, 2021. С. 177–194.
7. Georgakopoulos N. L. Principles and Methods of Law and Economics. Basic Tools for Normative Reasoning. Cambridge University Press, 2005.
8. Hallett G. West Germany. Government and Economies in the Postwar World. Economic policies and comparative performance, 1945-85. За ред.: Graham A., Seldon A. London and New York: Routledge, 1991. С. 79–103.
9. Hansmann H. Economic Theories of Nonprofit Organization. The Economics of Nonprofit Enterprises. За ред.: Steinberg R. Edward Elgar Publishing Limited, 2004. С. 4–18.
10. Kirzner I. M. The meaning of market process. Essays in the development of modern Austrian economics. London and New York: Rotledge, 1992.
11. Leitzel J. Concept in Law and Economics. A Guide for the Curious. Oxford University Press, 2015.
12. Nottage L. Commercial regulation. Elgar Encyclopedia of Comparative Law. 2-е вид. За ред.: Smith J. M. Chaltenham. UK, Northampton. MA. USA: Edward Elgar, 2012.
13. Remien O. Fundamental Freedoms (General Principles). The Max Planck Encyclopedia of European Private Law. Volume I. За ред.: Basedow J., Hopt K. J., Zimmermann R., Stier A. Oxford: Oxford University Press, 2012. С. 762–767.
14. Scott C. Self-Regulation and Meta-Regulatory State. Reframing Self-Regulation in European Private Law. За ред.: Cafaggi F. Kluwer Law International, 2006.
15. Svetiev Y. European Regulatory Private Law: From Conflicts to Platforms. Varieties of European Economic Law and Regulation. Liber Amicorum for Hans Micklitz. За ред.: Purnhagen K., Rott P. Springer, 2014.
16. Бакалінська О. О. Концепція модернізації господарського законодавства як відповідь на сучасні виклики. URL: https://coordynata.com.ua/koncepcia-modernizacii-gospodarskogo-zakonodavstva-ak-vidpovid-na-sucasni-vikliki (дата звернення: 15.02.2023).
17. Безух О. В. Особливості правового регулювання приватних економічних відносин в умовах ринку: монографія. Київ: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака НАПрН України, 2021. 209 c.
18. Бодров В. Г., Сафронова О. М., Балдич Н. І. Державне регулювання економіки та економічна політика: навч. посіб. Київ: Академвидав, 2010. 520 c.
19. Задихайло Ю. В. Державне макроекономічне регулювання: питання систематизації правового забезпечення. Юрист України. 2014. Вип. 2. № 27. С. 25–32.
20. Знаменский Г. Л. Хозяйственное право как отрасль национального законодательства. Правовая система Украины: история, состояние и перспективы: в 5 т. Т. 4.: Методологические основы развития экологического, земельного, аграрного и хозяйственного права. За ред.: Шемшученко Ю. С. Харьков: Право, 2011.
21. Кузнецова Н. С. Предпринимательское законодательство в Украине и в странах Европы (частноправовые аспекты). Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы. За ред.: Кубко Е. Б., Цветков В. В. Киев: Юринком Интер, 2003.
22. Кузнєцова Н. С. Громадянське суспільство та особисті немайнові права. Право України. 2015. № 4. С. 9–17.
23. Кузнєцова Н. С., Кот О. О., Гриняк А. Б., та ін. Скасування Господарського кодексу України: потенційні наслідки та необхідні передумови. Вісник Національної академії правових наук України. 2020. Вип. 27. № 1. С. 100–131.
24. Кузнєцова Н. С., Кохановська О. В. Сучасне приватне право України: вектори європейського розвитку. Вісник Національної академії правових наук України. 2016. Вип. 86. № 3. С. 49–55.
25. Мамалуй О. О., Гриценко О. А., Гриценко Л. В., та ін. Основи економічної теорії: підручник. За ред.: Мамалуй О. О. Київ: Юрінком Інтер, 2005.
26. Мочений С. Економічні відносини. Економічна енциклопедія. Том 1. А–К. Київ: Видавничий центр «Академія», 2000. С. 864.
27. Мочерний С. В., Єрохін С. А., Каніщенко Л. О., та ін. Основи економічної теорії: посібник. За ред.: Мочерний С. В. Київ: Видавничий центр «Академія», 1998. 464 c.
28. Селіванов А. О., Плотніцький Б. П. Правове регулювання правопорядку та правового режиму в Україні. Правопорядок і правовий режим в Україні. Наукова монографія. Київ: Логос, 2022. С. 58–73.
29. Чанґ Х.-Ю. Економіка. Інтрукція з використання. 2-е вид. Київ: Наш Формат, 2017. 400 c.
30. Щебрина В. С. Правовое регулирование хозяйственной деятельности в Украине. Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы. За ред.: Кубко Е. Б., Цветков В. В. Киев: Юринком Интер, 2003.
31. The Cambridge Companion to European Union Private Law. За ред.: Twigg-Flesner C. Cambridge: Cambridge University Press, 2010. 350 c.
32. Правове регулювання та економічні свободи і права: монографія. За ред.: Савчин М. В. Ужгород: Видавництво «РІК-У», 2020. 224 c.
Опубліковано: Kochyn, Volodymyr V. Research methodology of legal regulation of economic relations in the conditions of privatization and European integration. Приватне право і підприємництво. Збірник наукових праць. 2023 Вип. 22. / Редкол.: Крупчан О. Д. (гол. ред.) та ін. К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака Національної академії правових наук України, 2023. С. 158–169 (https:/doi.org/10.32849/2409-9201.2023.22.20)
