Проблеми адаптації законодавства України про страхові послуги до законодавства Європейского Союзу

Процес інтеграції України до Європейського Союзу зумовлює необхідність приведення законодавства України у відповідність до законодавства ЄС. Закон України „Про загальнодержавну програму адаптації Законодавства України до законодавства Європейського Союзу“ від 18 березня 2004 року [1] встановив, що адаптація є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямком української зовнішньої політики. 

Однією з пріоритетних сфер виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства, є сфера фінансових послуг, і зокрема, страхових як її частини. Завданням адаптації законодавства України про страхові послуги до законодавства ЄС є уніфікація європейської та української юридичної термінології, а також внесення змін та/або доповнень до відповідних нормативних актів, а у разі відсутності в Україні нормативних актів, необхідних для правового врегулювання певних відносин в сфері страхування, та у випадку якщо таке регулювання передбачене директивами ЄС, - розробка та запровадження нових. 

За останні роки правові засади ринку страхових послуг України були певною мірою приведені у відповідність до стандартів ЄС. Вже на сьогодні, з метою адаптації законодавства України прийняті: Положення про державний реєстр фінансових установ [2], Порядок проведення Перевірок за питаннями запобігання й протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом [3], Ліцензійні умови провадження страхової діяльності [4], Положення про порядок формування статутного фонду страховика цінними паперами [5] та інш.

Платоспроможність страховиків. Питання платоспроможності страховиків, їх здатності належним чином виконувати прийняті на себе зобов’язання, є фундаментальними чинниками, що зумовлюють порядок нормального функціонування світового ринку страхових послуг. [6, с.8]

Згідно законодавства ЄС рівень платоспроможності страхової компанії має бути достатнім для забезпечення виконання нею своїх зобов'язань перед страхувальниками та третіми особами. 

Згідно Директив ЄС, маржу платоспроможності складають активи страхової компанії, що є вільними від будь-яких зобов'язань. 

Вимоги щодо запасу платоспроможності страховиків були запроваджені з прийняттям Першої Директиви стосовно діяльності страхових компаній, які займаються видами страхування, іншими ніж страхування життя (73/239/ЄЕС)[7] та Першої Директиви стосовно діяльності страхових компаній, які займаються страхуванням життя (79/267/ЄЕС) [8].

В подальшому Директиви 2002/12/ЄС та 2002/13/ЄС внесли зміни і доповнення до Перших Директив, і визначали умови платоспроможності страхових компаній та контролю над ними з боку державних органів нагляду. З огляду на необхідність встановлення особливих вимог до умов платоспроможності страховиків, що здійснюють страхування життя та нагляду за їх діяльністю 5 листопада 2002 року було прийнято Директиву 2002/83/EC[9], що скасувала дію Директиви 79/267/ЕС та 2002/12/EC.

Слід зазначити, що саме з питань забезпечення перевірок стану платоспроможності страховиків державними органами нагляду за страховою діяльністю держав-членів ЄС, законодавство України повністю відповідає положенням вказаних Директив.

Проте, на сьогодні в рамках ЄС готуються нові вимоги до вирішення проблеми посилення платоспроможності страховиків, з метою максимального захисту майнових інтересів страхувальників, під назвою Платоспроможність ІІ. 

Головною метою Платоспроможності ІІ є встановлення системи платоспроможності страховика „на підставі ризику”, яка полягає в тому, що кожен фактичний ризик страховика, який він приймає на страхування на підставі договору, має відповідати його наявному капіталу. [10]

З огляду на це, у разі прийняття в рамках ЄС відповідної Директиви, її імплементація до законодавства України вбачається доцільною.  

Страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів. Адаптація законодавства України в галузі страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів із законодавством ЄС здійснюється шляхом реалізації положень Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами». [11] 

Кінцевою метою адаптації у цьому приоритетному напрямку вбачається розбудова в Україні ринково орієнтованого виду страхування, що дозволить нашій державі забезпечити членство в ЄС, і, сприятиме повномасштабній інтеграції економіки України у єдиний економічний простір розвинутої Європи. 

Правовідносини щодо страхування цивільної відповідальності в зв’язку з використанням транспортних засобів в ЄС врегульовані Першою Директивою Ради 72/166/ЄЕС від 24 квітня 1972 року щодо зближення законів держав-членів, стосовно страхування цивільної відповідальності у зв’язку з використанням транспортних засобів, та виконання зобов’язання щодо страхування такої відповідальності [12], Другою Директивою Ради 84/5/ЄЕС від 30 грудня 1983 року щодо зближення законів держав-членів, стосовно страхування цивільної відповідальності у зв’язку з використанням транспортних засобів [13], Третьою Директивою Ради 90/232/ЄЕС від 14 травня 1990 року щодо зближення законів держав-членів, стосовно страхування цивільної відповідальності у зв’язку з використанням транспортних засобів[14], Четвертою Директивою 2002/26/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 травня 2000 року щодо зближення законів держав-членів, стосовно страхування цивільної відповідальності у зв’язку з використанням транспортних засобів, та внесення змін до Директив Ради 73/239/ЄЕС та 88/357/ЄЕС [15], Директивою 2005/14/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року, що вносить зміни в Директиви Ради 72/166/ЄЕС, 84/5/ЄЕС, 88/357/ЄЕС та 90/232/ЄЕС та Директиву 2000/26/ЄС Європейського Парламенту та Ради про страхування цивільної відповідальності при використанні механічних транспортних засобів [16], а також Регламентом Європейського Парламенту та Ради 785/2004 від 21 квітня 2004 року щодо страхових вимог до авіаперевізників та авіа операторів [17]. Вищенаведені директиви є основоположними актами для вільного пересування транспортних засобів в межах Співтовариства. 

На сьогодні, правове регулювання страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів в Україні здійснюється у відповідності до Закону України „Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів”. [18]

Аналіз сучасного стану і тенденцій розвитку страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів України свідчить, що незважаючи на достатню нормативну базу, що врегульовує особливості здійснення такого виду страхування, існує ряд суттєвих проблем, які потребують вирішення. Зокрема, це стосується: - правового статусу Моторного транспортного страхового бюро України (МТСБУ); - посилення законодавчих вимог і розширення переліку обов’язкових умов, яким повинні відповідати страховики України, що мають намір здійснювати вказаний вид страхування та реалізовувати поліси „Зелена картка”; - посилення вимог до страховиків – членів МТСБУ, які реалізовують поліси „Зелена картка”; - законодавчого закріплення положень, щодо відповідальності власників транспортних засобів, у разі відсутності у них полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Проблемою України на шляху адаптації законодавства про страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є визначення науково - обґрунтованого розміру страхового тарифу, і, як наслідок, встановлення адекватного розміру базового страхового платежу за такими договорами. 

Аналізуючи ступінь сучасного стану адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу у сфері цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів можна зробити висновок, що Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів в цілому відповідає вимогам актів ЄС. 

Посередницька діяльність в страхуванні. Правове регулювання діяльності страхових посередників на єдиному Європейському ринку страхових послуг здійснюється на підставі Директиви 2002/92/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 9 грудня 2002 року про посередництво у страхуванні[19], яка скасувала Директиву 77/92/ЄЕС від 13 грудня 1976 року, що вперше визначила заходи зі спрощення ефективного здійснення свободи підприємництва та свободи надання послуг стосовно діяльності страхових агентів та брокерів. 

Головне місце в регулюванні правового становища страхових посередників в ЄС також відіграє Рекомендація Комісії 92/48/ЄEC від 18 грудня 1991 щодо страхових посередників [20], відповідно до якої посередницькою діяльністю з поширення договорів страхування мають право займатись тільки ті особи, що відповідають відповідним вимогам та дані про яких внесені до спеціального реєстру. Вказана Рекомендація не носить обов’язкового характеру і залишає державам – членам достатньо простору для врахування ними відповідних особливих обставин під час розробки кваліфікаційних приписів і зазначеного реєстру. 

Правове становище страхових посередників на страховому ринку України визначається: ст.15 Закону України „Про страхування”, Положенням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 року № 1523[21] та розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 травня 2004 року № 736 „Про затвердження Положення про реєстрацію страхових та перестрахових брокерів і ведення державного реєстру страхових та перестрахових брокерів”. [22] 

На сьогодні, повністю в законодавстві України враховані положення Директиви 2002/83/ЄС, щодо: реєстрації брокерів у компетентному органі (стаття 3 Директиви); професійних вимог до посередників (стаття 4 Директиви); повноваження уповноваженого органу (стаття 7 Директиви); санкції за порушення посередниками страхового заокнодавства (стаття 8 Директиви). 

В чинному законодавстві України не враховані положення стосовно страхування відповідальності страхових посередників (пункт 3 статті 4 Директиви); способів забезпечення безпечної для клієнтів діяльності посередників (у тому випадку, коли посередники не можуть забезпечити передачу виплат клієнтами страховику або передачу виплати позовної суми страховиком клієнту). 

Викладене дозволяє зробити висновок, що рівень адаптації законодавства України до законодавства ЄС в цьому пріоритетному напрямку можна оцінити як середній, оскільки деякі важливі моменти ще залишаються неврегульованими. 

Найсуттєвішою прогалиною вбачається відсутність зобов'язань посередників перед своїми клієнтами щодо: надання відповідної інформації; грошового забезпечення власної посередницької діяльності шляхом страхування професійної відповідальності; створення позасудового органу розгляду спорів згідно з вимогами статті 11 Директиви 2002/92/ЄС.

Перестрахування.

Актуальність дослідження питань перестрахування в Україні пов’язана з недосконалістю регулювання нормами права організації перестрахувальної діяльності. 

Згідно чинного законодавства України законодавець не проводить розмежування між двома різними видами підприємницької діяльності: страхуванням та перестрахуванням. Саме це обумовлює наявність проблеми щодо визначення законодавчих особливостей: порядку організації, здійснення та припинення діяльності перестрахових компаній, правової природи відносин із перестрахування, особливостей порядку укладення договорів перестрахування та інше. Нормативні акти України, на сьогодні, не вміщують у собі такі поняття, як: перестрахова діяльність, перестрахова компанія, договір перестрахування. Український законодавець на нормативно – правовому рівні не закріплює жодного терміну, пов’язаного з перестрахувальною діяльністю. 

Практика правового врегулювання перестрахування в країнах ЄС доводить необхідність існування поряд зі страховими компаніями спеціалізованих перестрахувальних організацій, які займаються виключно наданням перестрахових послуг. Історичний та міжнародний досвід у більшості випадків доводять необхідність відмінного регулювання страхової та перестрахової діяльності. 

Правове регулювання перестрахування в Європейському Союзі здійснюється за допомогою Директиви Ради 64/225/ЄЕС від 25 лютого 1964 року щодо скасування обмежень на свободу здійснення підприємницької діяльності і свободу надання послуг у сфері перестрахування і ретроцесії [23] та Директиви 2005/68/ЄC Європейського парламенту та Ради від 16 листопада 2005 року щодо перестрахування та внесення змін до Директив Ради 73/239/ЄЕС, 92/49/ЄЕС, та Директив 98/78/ЄС і 2002/83/ЄС. [24]

Директива Ради 64/225/ЄЕС скасувала обмеження на право свободи здійснення підприємницької діяльності і свободи надання послуг у сфері перестрахування, що пов’язані з місцезнаходженням перестраховика. Проте, вона не скасувала обмежень, які пов’язані із певними неузгодженостями, що виникають між національними умовами держав - членів відносно нагляду за перестрахуванням. Дана ситуація призвела до існування в рамках ЄС різних за рівнем нагляду перестрахових компаній, що створило об’єктивні перепони щодо визначення: типу перестрахових зобов’язань, визначення активів перестраховиків, вимог до маржі їхньої платоспроможності та інше. Саме це обумовило необхідність прийняття Директиви 2005/68/ ЄC.

Директива 2005/68/ EC в статті 1 визначила поняття перестрахування як діяльності, що полягає у прийнятті ризиків страховою компанією або іншою перестраховою компанією, та встановлює, зокрема, наступні обов’язкові умови для перестрахових компаній з метою проведення ними діяльності із перестрахування: обов’язкове отримання ліцензії на право здійснення операцій із перестрахування (ст.3 Директиви 2005/68/ ЄC); з метою започаткування діяльності та з метою отримання ліцензії обов’язок надання компетентним наглядовим органом держави – члена місцезнаходження схеми перестрахових операцій; подання бухгалтерського балансу; встановлення можливості оскарження рішення наглядових органів держав – членів місцезнаходження, стосовно відмови у видачі ліцензії; обов’язковість подання перестраховиками щорічної та періодичної фінансової і бухгалтерської звітності до відповідних державних органів та відповідні статистичні дані до компетентних органів держав – членів місцезнаходження.

Реалії чинного законодавства України доводять необхідність розмежування як на теоретичному, так і на практичному рівнях страхової і перестрахової діяльності.

На основі досліджень світової практики, можна дійти висновку, що у ЄС страхування та перестрахування не ототожнюються. До перестрахових компаній застосовуються більш жорсткі вимоги законодавства. 

 Отже, слід відзначити, що діяльність у сфері перестрахування є самостійним різновидом підприємницької діяльності, який не можна ототожнювати зі страхуванням або співстрахуванням. Адже суб’єктами її здійснення є лише юридичні особи (страхові та (або) перестрахові організації), які вступають у відносини перестрахування з метою перерозподілу страхових резервів із врахуванням фінансових можливостей перестраховиків. Виходячи із викладеного вище, можна сказати, що діяльність із перестрахування потребує окремого регулювання. 

Виходячи з того, що страхова і перестрахова діяльність - це два самостійні різновиди підприємницької діяльності, є необхідність провести їх розмежування не лише на теоретичному, але і на законодавчому рівні. За критерій розмежування слід взяти суб’єктний склад страхових і перестрахових правовідносин, підстави вступу у ці правовідносини, їх економічний зміст та мету, яку переслідують учасники страхових і перестрахових відносин. 

Банкрутство страховиків.

Реформування економіки та перехід України до світової ринкової економіки передбачає поглиблене вивчення не тільки процесів, що становлять основу ринкових перетворень, а й інструментів, за допомогою яких відбувається їх здійснення. Законодавство про банкрутство розглядається як один із найважливіших інструментів інституціональної будови. Наявність ефективного законодавства про банкрутство сприяє створенню умов для стабільного економічного зросту та сталості економічної системи. [25, с.3]

За допомогою процедур банкрутства і, насамперед, судової процедури санації, відновлюється платоспроможність суб'єктів господарювання, а отже, відбувається оздоровлення вітчизняної економіки.

Засади інституту банкрутства були закладені Законом України від 14 травня 1992 року «Про банкрутство» [26]. Практика застосування цього Закону виявила його суттєві недоліки. Законодавство про банкрутство почало гальмувати соціально-економічне реформування, створювати додаткові перешкоди у процесі виведення економіки України з кризового становища. 30 травня 1999 року була прийнята нова редакція Закону України «Про банкрутство», який отримав назву «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [27], і який є, по суті, новим законом. Хоча цей закон і поліпшив правове регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством, але й він виявився недосконалим. Це пояснюється тим, що упродовж принаймні 70 років - до прийняття Закону України «Про банкрутство» 1992 року - в період планово-розподільчої економіки банкрутство, як явище економічного життя, не існувало. 

Недостатність українського досвіду правового регулювання банкрутства та процедури санації, зокрема, може бути компенсована запозиченням досвіду ЄС у правовому регулюванні процедур банкрутства та теоретичних уявлень з цієї проблематики. Найбільший інтерес викликає правове регулювання таких процедур у законодавстві держав – членів ЄС в основних правових системах світу, яке вирізняється найбільш високим рівнем розвитку. [28] 

З огляду на той факт, що Перша Директива Ради 73/239/ЄЕС від 24 липня 1973 року щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень стосовно започаткування та ведення діяльності прямого страхування, іншого, ніж страхування життя, яка була доповнена Директивою 92/49/ЄЕС, та Перша Директива Ради 79/267/ЄЕС від 5 березня 1979 року про узгодження законів, постанов та адміністративних положень щодо початку та здійснення прямого страхування життя (6), яка була доповнена Директивою 92/96/ЄЕС, не передбачають узгоджувальних правил у випадку процедур ліквідації, з метою забезпечення у всьому Співтоваристві повної ефективності реорганізаційних заходів, вжитих компетентним органом держави-члена та з метою збереження чи відновлення фінансової стабільності страхової компанії і, в міру можливості, попередження ліквідації, 19 березня 2001 року було прийнято Директиву 2001/17/ЄС Європейського Парламенту та Ради про реорганізацію та ліквідацію страхових компаній.

Ця Директива стосується процедур ліквідації незалежно від того, чи засновані вони на неплатоспроможності і чи є вони добровільними або примусовими. Вона має застосовуватись до колективних процедур, як це визначено державою-членом походження, включно реалізацію активів страхової компанії і розподіл її доходів. Процедури ліквідації, які були проведені не на підставі неплатоспроможності, включаючи виплати страхових вимог у пріоритетному порядку, також включаються до сфери дії цієї Директиви. Вимоги працівників страхової компанії, що виникають з трудових договорів та трудових відносин, мають бути суброговані відповідно до схеми національних гарантій по заробітній платі; такі суброговані вимоги мають бути розглянуті в першу чергу відповідно до законодавства держави-члена походження згідно з принципами Директиви 2001/17/ЄС. 

Положення Директиви 2001/17/ЄС застосовуються до різних випадків процедур ліквідації страховика, в тому числі і до процедури ліквідації страховика в процедурі банкрутства. 

Аналіз відповідності законодавства України положенням ЄС стосовно банкрутства страховиків і, зокрема, стосовно задоволення вимог кредиторів страхувальників, дає підстави стверджувати що українські законодавці фактично обрали другий метод задоволення вимог страхових кредиторів, щодо якого страхові вимоги щодо всіх активів страхової компанії мають перевагу над будь-якою іншою вимогою до страхової компанії з єдиним можливим виключенням:
1) вимоги працівників, які виникають з трудових контрактів і трудових відносин;
2) вимоги, подані державними податковими органами;
3) вимоги, подані органами соціального забезпечення;
4) вимоги щодо активів. 

З огляду на викладене можна стверджувати, що положення Директиви 2001/17/ЄС щодо принципів забезпечення процедури ліквідації страховика у разі банкрутства (єдності, універсальності, координації, публічності, однакового підходу та захисту страхових кредиторів) частково враховані в законодавстві України.

Пацурія Ніно Бондовна
доктор юридичних наук,
доцент кафедри господарського права юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Приватне право і підприємництво. Збірник наук. прац. Вип.7, 2008 р.- С. 186-194.