ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ МНОЖИННОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ФОРМ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ (НА ПРИКЛАДІ ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
1. Стаття 15 Конституції визначає, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституційна засада економічної багатоманітності закріплена в преамбулі Господарського Кодексу України (далі – ГК), який встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності. Вона має ключове значення для забезпечення здійснення стабільної господарської діяльності як в високоризикових умовах війни, так і післявоєнної відбудови країни.
Господарський кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності (преамбула ГК). Із змісту ч. 2 ст. 55 ГК суб’єктами господарювання - господарськими організаціями можуть бути юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Отже, ГК, надає можливість вибору організаційних форм здійснення господарської діяльності з урахуванням специфіки регулювання тих чи інших сфер діяльності (ринків) та відповідного їм правового режиму. В цьому полягає принципова відмінність ГК як кодифікованого акта господарського законодавства, який увібрав в себе правовий досвід перших років становлення транзитивної економіки, зокрема, в розділі ІІ «Суб’єкти господарювання», від ЦК, за змістом ст. 83 якого юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. При цьому в розумінні ЦК підприємство є не суб’єктом права, а об’єктом цивільного права, який складається з різних видів об’єктів: земельних ділянок, будівель та споруд, устаткування, майнових прав та зобов’язань, права на торгівельну марку тощо (ст. 191). Суб’єктами підприємницької діяльності ЦК визначає тільки підприємницькі товариства та виробничі кооперативи (ст. 84). Ідея законодавчої уніфікації організаційних форм суб’єктів господарювання шляхом скасування усіх інших, крім товариств, організаційних форм реінкарновано в Концепції оновлення Цивільного кодексу України та законопроєкті [1] № 6013 «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період» [2]. Приводом, як зазначено в пояснювальний записці до нього, є існування неоднакового застосування норм законодавства про підприємства та запровадження так званого «перехідного періоду» на сім років для поступового припинення «підприємств» та їх перетворення у господарські товариства з дотриманням принципу співмірного та передбачуваного втручання у права засновників таких юридичних осіб без покладання на них надмірного тягаря з виконання положень Закону. Втім, необхідність самого втручання у право на здійснення підприємницької діяльності та конвенційне праве на мирне володіння майном, тим більше в умовах воєнного стану, як така в законопроєкті не пояснюється.
В науковій літературі питання про власне поняття організаційно-правової форми залишається предметом дискусій. Але, узагальнюючи, вид та організаційну (організаційно-правову) форма суб’єкта господарського права можна визнати однією з його ознак (елементів правового статусу) [3, с. 85]. Важливо підкреслити, що правова форма господарювання гарантується законом на момент створення суб’єкта господарювання [4, с. 45], що важливо з точки зору забезпечення принципу правової визначеності як складової верховенства права. Якщо засновник обирає певну організаційну форму здійснення господарської діяльності, він підпорядковує свої дії вимогам закону, якими імперативно визначено з урахуванням форми власності, на основі якої створено господарську організацію, особливості порядку та формування майнової бази господарювання, розміру статутного капіталу, правового режиму майна, порядку відносин між засновниками та учасниками, принципу відповідальності по боргах організації, порядку управління тощо. Це має принципово важливе значення, зокрема, для вирішення питання щодо можливості застосування аналогії закону при вирішенні господарських спорів (зокрема, корпоративних, до категорії яких господарським процесуальним законом віднесено не лише спори за участю власне господарських товариств (в їх легальних визначеннях) їх розумінні, але й інших суб’єктів, які для цілей процесуального законодавства вважаються «корпораціями», хоча такими є і не можуть бути.
2. Проблему неможливості перетворення усіх суб’єктів господарювання в товариства не тільки з точки зору дестабілізації правового господарського порядку, але й в теоретичному аспекті, можна розглянути на прикладі фермерських господарств.
В Главі 11 ГК серед інших видів підприємств фермерське господарство виокремлено як є форму підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Відносини, пов’язані із створенням та діяльністю фермерських господарств, регулюються ГК, а також законом про фермерське господарство, іншими законами (ст. 114 ГК). В статті 1 Закону «Про фермерське господарство» воно визначається як форма підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. На цей час фермерські господарства як особлива організаційна форма здійснення підприємницької діяльності в аграрному секторі економіки України складають абсолютну більшість сільськогосподарських товаровиробників (станом на 01.01.2022 р. за даними Державної служби статистики України було зареєстровано 48 868 фермерських господарств). Тому стабільна господарська діяльність фермерських господарств перебуває у сфері публічних інтересів в економічній сфері і повинна бути забезпечена законодавством та правозастосовною практикою, в тому числі судовою, тим більше - в умовах війни.
Насамперед, слід зазначити, що в законодавстві України після відновлення незалежності було закріплено принцип пріоритетності соціального розвитку села та агропромислового комплексу, який зберігається в ньому і до цього часу. Як зазначено в преамбулі Закону «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» від 17.10.1990 р. (із наступними змінами і доповненнями), ця пріоритетність об’єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності вироблюваної продукції сільського господарства у життєдіяльності людини і суспільства, з потреби відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури. Високий рівень соціально-економічного розвитку села є основною умовою продовольчого та сировинного забезпечення республіки, її економічної незалежності. Ця норма була відтворена в ч. 1 ст. 3 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р., яким селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу було визнано рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами. Втім, із розвитком законодавства про фермерські господарства цей акцент на рівноправності із іншими організаційними формами господарювання було дещо втрачено, натомість преамбула Закону «Про фермерські господарства» від 19.06.2003 р. називає їх прогресивною формою підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України. Законом «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» проголошено рівність різноманітних форм господарювання в агропромисловому комплексі: усі форми господарювання в агропромисловому комплексі (фермерські господарства, колективні сільськогосподарські підприємства, радгоспи, підсобні сільські господарства підприємств, установ і організацій, переробні та інші підприємства, акціонерні товариства, орендні колективи, особисті підсобні господарства громадян тощо) мають рівні права на організацію виробництва та володіння своєю продукцією (ст. 4).
В науковій літературі давно зверталася увага на те, що головною особливістю селянського (фермерського) господарства як організаційної форми, яка вперше була закріплена Законом «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р. і яка залишилася по суті незмінною після прийняття Закону «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р., є сімейно-трудовий [5] або родинно-трудовий характер фермерського господарства [6]. Людським субстратом фермерського господарства як суб’єкта господарювання є не трудовий колектив, а сім’я і родина як природна спільнота людей. Зміна поколінь в сім’ї та родині є природним станом і не обмежується будь-яким часом та заздалегідь визначеним колом осіб.
В законодавстві сімейно-трудовий/ родинно-трудовий характер фермерського господарства як організаційної форми залишається її ключовою ознакою. В частині ч. 2 ст. 2 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р. було визначено коло членів селянського (фермерського) господарства: подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Імперативно встановлено, що членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство могло бути створено однією особою. В Законі «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р. (із змінами, внесеними Законом «Про внесення змін до Закону України «Про фермерське господарство» щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств» від 31.03.2016 р.) ця суб’єктна ознака збережена: фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім’ї, відповідно до закону (ч. 2 ст. 1). Якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства, діяльність фермерського господарства припиняється (п. 4 ч. 1 ст. 35 Закону «Про фермерське господарство»).
Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою) (ч. 2 ст. 114 ГК). Ця особливість в принципі унеможливлює ототожнення і примусову трансформацію (перетворення) фермерського господарства в іншу організаційну форму - товариство з обмеженою відповідальністю як об’єднання капіталів. «Поза межами» сім’ї/родини [9]фермерське господарство існувати не може. З огляду на викладене доволі дискусійною є позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 21.01. 2020 р. у справі № 908/2606/18 про те, що «наявність статутного (складеного) капіталу у фермерського господарства, яке може діяти, зокрема, на основі приватної власності кількох громадян, не є достатньою підставою для ототожнення його з товариством з обмеженою відповідальністю. Але оскільки фермерське господарство створюється за рахунок об’єднання майна громадян та їх підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, є підстави для застосування до правовідносин стосовно членства у фермерському господарстві приписів чинного законодавства, що регулюють участь у товаристві з обмеженою відповідальністю, зокрема приписів стосовно виходу зі складу його членів» (п. 28).
Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною асамблеєю ООН 10.12.1948 р. визначає, що сім’я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошено: держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що сім’ї, яка є природним і основним осередком суспільства, повинні надаватися по можливості якнайширша охорона і допомога, особливо при її утворенні і поки на її відповідальності лежить турбота про несамостійних дітей та їх виховання. Однією із функцій сім’ї є економічна, яка може реалізовуватися як для задоволення власних матеріальних потреб [8, с. 16], так і з метою, яка характеризує підприємництво як вид господарської діяльності - досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК). В такому аспекті фермерське господарство повинно розглядатися як форма економічної незалежності селянських сімей та родин, а діяльність фермерських господарств так само вважатися підґрунтям добробуту Українського народу. Її збереження як окремої організаційної форми необхідне як для забезпечення продовольчої безпеки країни в умовах війни, так і в контексті повоєнної відбудови країни на конституційних засадах, насамперед, економічної багатоманітності.
Список використаної літератури
1. Концепція оновлення Цивільного кодексу України// Режим доступу: https://pravo.ua/wp-content/uploads/2021/01/Proekt-Koncepcii-onovlennja-Civilnogo-kodeksu-Ukraini.pdf
2. Проєкт Закону України «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період»// Режим доступу: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=72707
3. Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб./ за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – 528 с.
4. Науково-експертний висновок до Концепції оновлення Цивільного кодексу України: брошура/ під заг. ред. члена-кореспондента НАН України В.А. Устименка. Київ: НАН України, ДУ «Інститут економіко-правових досліджень імені В.К. Мамутова НАН України», 2021. – 112 с.
5. Титова Н. І., Ващишин М. Я. Фермерське господарство як організаційно - правова форма реалізації громадянами України прав на землі// Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України / Н.І.Титова, В.І.Федорович, М.Я. Ващишин та ін. ; за ред. Н.І.Титової. // Львів: ПАІС. – 2005. – С. 167 – 193;
6. Проценко Т.П. Правовий режим майна селянських (фермерських) господарств України : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.06 - НАН України; Інститут держави і права ім.В. М.Корецького. – Київ, 1996. – 20 с.
7. Єрмоленко В.М. Аграрні майнові правовідносини приватних сільськогосподарських підприємств. Автореф. дис…. докт. юрид. наук: 12.00.06. – Харків, 2008. – 36 с.
8. Ромовська З.В. Українське сімейне право. – К.: Правова єдність, 2009. – 500 с.
9. Родиною можна назвати дружину, чоловіка та дітей, які спільно проживають, а також батьків, інших кровних родичів, які навіть спільно не проживають. Слово «сім’я» до родичів, які живуть окремо, не вживається [8, с. 10].
