НАУКОВИЙ ВИСНОВОК ЕКСПЕРТА У ГАЛУЗІ ПРАВА

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

ЕКСПЕРТА У ГАЛУЗІ ПРАВА

щодо можливості вважати належним та ефективним способом захисту оскарження особою правочину, стороною якого вона не являється, без одночасного пред’явлення вимоги про застосування наслідків недійсності такого правочину

I. ВСТУПНА ЧАСТИНА

   Цей науковий висновок підготовлений за зверненням юридичного департаменту АТ «Укрзалізниця» від 30.11.2021 року № 07/41 (далі – звернення).

  Метою підготовки даного висновку є дослідження на підставі поданих документів, актів чинного законодавства України та судової практики, питання щодо можливості вважати належним та ефективним способом захисту оскарження особою правочину, стороною якого вона не являється, без одночасного пред’явлення вимоги про застосування наслідків недійсності такого правочину.

   У зверненні на підготовку наукового висновку викладена фабула справи, згідно з якою:

  У 2011-2012 роках ДП «Південна залізниця» та ДТГО «Південно-Західна залізниця», правонаступником яких є АТ «Укрзалізниця», укладено з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі – ПАТ «Промінвестбанк», Банк) 9 кредитних договорів на загальну суму 196,25 млн дол. США.

  07.03.2012 ДП «Південна залізниця» укладено договір про відкриття кредитної лінії на суму 105 млн дол. США (видано 70 млн дол. США), дата закінчення дії договору – 03.03.2015.

  29.12.2011 ДТГО «Південно-Західна залізниця» укладено 8 договорів про відкриття кредитних ліній на загальну суму 91,25 млн дол. США (видано 91,25 млн дол. США), дата закінчення дії договорів – 22.12.2014.

  У березні 2019 АТ «Укрзалізниця» отримано від ПАТ «Промінвестбанк» лист № 210-08/09, яким поінформовано про відступлення Банком 26.02.2019 на користь компанії «VR Global Partners, L.P.» (Джорджтаун, Великий Кайман, KY1-9005, Кайманові Острови) усіх прав вимоги ПАТ «Промінвестбанк» як кредитора товариства за укладеними кредитними договорами та відповідними договорами забезпечення.

  Водночас компанією «VR Global Partners, L.P.» листом від 28.02.2019 повідомлено товариство про придбання за договором купівлі-продажу прав вимоги від 22.02.2019 портфеля кредитів АТ «Укрзалізниця» у ПАТ «Промінвестбанк».

  Так, згідно з умовами укладеного договору купівлі-продажу прав вимоги до Нового кредитора переходять усі існуючі, на суму орієнтовно 255 млн дол. США, та майбутні права вимоги до АТ «Укрзалізниця» за Кредитними договорами. Ціна купівлі зазначених прав вимоги становила 123,5 млн дол. США. Положення договору підпорядковано Сторонами українському законодавству. Тобто укладенням вказаного договору фактично здійснено заміну сторони – Кредитора у зобов’язанні.

  При цьому, за наявною інформацією, компанія «VR Global Partners, L.P.» не являється фінансовою установою в розумінні українського законодавства.

  Таким чином, зважаючи на норми законодавства України та судову практику, АТ «Укрзалізниця» звернулось до суду з вимогою про визнання вищезазначеного договору купівлі-продажу прав вимоги недійсним.

  Під час судового розгляду вищезазначених вимог АТ «Укрзалізниця» компанією «VR Global Partners, L.P.» неодноразово висловлювалась позиція, що задоволення позовної вимоги про недійсність договору купівлі-продажу прав вимоги без застосування наслідків недійсності (реституції) є неефективним способом захисту прав позивача, оскільки саме по собі (задоволення вимоги) не має наслідком повернення права вимоги до первісного кредитора (відновлення порушених прав позивача).

  У зв’язку з наведеним вище на вирішення експерта поставлене наступне питання:

  1. Чи можна вважати належним та ефективним способом захисту оскарження особою правочину, стороною якого вона не являється, без одночасного пред’явлення вимоги про застосування наслідків недійсності такого правочину?

  ІІ. ОПИС ДОСЛІДЖЕННЯ

 Експертна відповідь на питання, що поставлене у зверненні потребує належного теоретико-практичного аналізу окремих аспектів викладеної проблематики, зокрема:

  1. Що розуміється під захистом прав суб’єктів господарювання? Які способи захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання передбачені чинним законодавством України?

 2. Які способи захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання є належними та ефективними? Чи є оскарження правочину належними та ефективними способом захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання?

 3. Хто може бути стороною оскарження правочину? Чи може бути стороною оскарження правочину суб’єкт господарювання, який не є стороною договору, що підлягає оскарженню?

  4. Чи можна задоволення позовної вимоги про недійсність договору без застосування наслідків недійсності (реституції) вважати неефективним способом захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання?

  1. Що розуміється під захистом прав суб’єктів господарювання? Які способи захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання передбачені чинним законодавством України?

  Загальні положення про захист прав суб’єктів господарювання та споживачів містяться у ст. 20 Господарського кодексу України (далі – ГК), відповідно до якої:

  − держава забезпечує захист прав та законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів (ч. 1);

  − кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав та законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, обмежують права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом (ч. 2);

  − порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами (ч. 3).

  Частина 2 ст. 20 ГК містить невичерпний перелік способів захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання. Подібний перелік (з окремими відмінностями) наведений у ст. 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК).

  Серед «інших способів захисту прав суб’єктів господарювання» (ч. 2 ст. 20 ГК), передбачених законами, слід виокремити такі, які містяться як у спеціальних законах, так і у положеннях ЦК, проте нормами ГК не передбачені (наприклад, п. 2 ст. 16 ЦК - визнання правочину недійсним).

   Отже, правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

  Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України.

  Наведене вище доводить, що у системі юридичних фактів, які становлять основу виникнення, зміни та припинення правовідносин будь-якої галузевої приналежності, найбільш значне місце займають правочини, оскільки саме вони найчастіше породжують відносини приватно-правового характеру між суб'єктами.

  Інститут правочину, крім загальних норм, містить положення про недійсність правочинів, зміст яких викликає практичний інтерес з огляду на те, що відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) такі правочини не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю. Дії, що підпадають під склад недійсності правочину, є неправомірними.

  Чинне законодавство України поняття «спосіб/способи захисту прав» не містить, а у спеціальній юридичній літературі існує наукова дискусія із проблематики його узгодженого формулювання.

  Найбільш вживаним поняттям «способи захисту прав суб’єктів господарювання» у господарсько-правовій доктрині є наступне, це сукупність передбачених законом, договором або таких, що не суперечать принципу верховенства права діянь уповноважених державних органів або суб’єктів господарювання, за допомогою яких може бути досягнуто припинення, запобігання, усунення порушень прав та інтересів, відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, відшкодування збитків та здійснено вплив на правопорушника [1, с. 6].

  Якщо вдатися до аналізу більш загальної категорії «захист прав суб’єктів господарювання», що є визначальним для відповіді на поставлене у зверненні питання, то необхідно звернутися до надбання наукової юридичної доктрини, згідно положень якої:

  − господарсько-правовий захист прав суб’єктів господарювання покликаний забезпечити безпеку від несприятливих дій зі сторони інших учасників ринкових відносин, які займають поряд з ним рівне становище. Захисту підлягають не тільки права, а й законний інтерес суб’єктів господарювання як самостійний об’єкт захисту [2, с. 26];

  − в основі суспільних відносин лежить інтерес суб’єктів, реалізований у правовому відношенні, як правило, за допомогою попередньої конкретизації і закріплення у диспозиції норми права. Законодавець, зважаючи на багатоманітність господарських відносин, виділяє лише найбільш важливі, «стрижневі» права та варіанти поводження суб’єктів права у даній царині та ретельно їх деталізує. Інші численні аспекти суспільних відносин, віднесені законодавцем до сфери дозволеного, не забороненого, повинні бути деталізовані самими суб’єктами правовідносин у міру необхідності, виходячи з цілей законодавства і здорового глузду, а у випадку виникнення суперечки – на них повинен вказати юрисдикційний орган, установлюючи (конкретизуючи) права та обов’язки, які випливають з охоронюваних законом інтересів сторін. Саме ці аспекти – з царини припустимого та бажаного поводження суб’єктів господарювання, розглядаються як охоронювані законом інтереси і підлягають захисту нарівні із закріпленими у нормативно-правових актах суб’єктивними правами [3, с. 161]. Отже, під захистом прав суб’єктів господарювання розуміють сукупність взаємопов’язаних правових засобів, способів та форм, за допомогою яких, при необхідності, забезпечується захист законних прав та інтересів суб’єктів господарювання та заінтересованих осіб по відновленню, визнанню порушених чи оспорюваних прав та інтересів, запобіганню, усуненню перешкод здійснення прав, притягнення правопорушників до відповідальності [4, с. 59].

  Крім цього, відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК України, господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону може бути визнане судом недійсним.

  Узагальнюючи наведене, слід відзначити, що оскарження суб’єктом господарювання правочину є способом захисту його прав та законних інтересів.

  Отже, АТ «Укрзалізниця» звертаючись з позовом до «VR Global Partners, L.P.» та ПАТ «Промінвестбанк», обрало такий спосіб захисту (визнання договору недійсним), що найбільш ефективно може усунути порушення його прав та законних інтересів.

  2. Які способи захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання є належними та ефективними? Чи є оскарження правочину належним та ефективним способом захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання?

  Доктрина процесуального права та судова практика поділяють способи захисту позивачем своїх прав та законних інтересів на належні та неналежні. Постанова Верховного Суду України (далі – ВСУ) від 20.03.2012 року № 3-19гс12 в якості належних способів захисту визначила такі, що прямо передбачені законом або спеціальною нормою, аналіз якої дає змогу обрати такий спосіб захисту, який дає змогу забезпечити виконання її приписів [5].

  Щодо категорії «неналежні способи захисту», той же ВСУ визначив такі, що не відповідають характеру порушення, або такі, що не передбачений договором або законом (п. 10 Постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 року №13, в якому вказано, що судам при вирішенні корпоративних спорів необхідно звернути увагу на неможливість застосування таких способів захисту прав та законних інтересів осіб, не передбачених чинним законодавством, зокрема статтею 16 ЦК та статтею 20 ГК, та не випливають із положень законодавства) [6].

  Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) листом від 14 грудня 2007 року № 01-8/974 «Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об’єкти інтелектуальної власності» фактично окреслив критерії належного способу захисту порушеного права. Згідно листа, обрання способу захисту порушеного права здійснює позивач, але господарський суд, приймаючи рішення зі справи, має перевірити відповідність обраного способу закону та призначенню судового захисту [7].

  Отже, належні – це можливі для застосування заходи захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, що не суперечать закону, договору та принципу верховенства права діяння уповноважених державних органів або суб’єктів господарювання, за допомогою яких може бути досягнуто припинення, запобігання, усунення порушень прав та інтересів, відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, відшкодування збитків та здійснено вплив на правопорушника.

  Сучасна господарсько-правова доктрина під ефективним визнає такий спосіб захисту, що відповідає обставинам справи та характеру порушення; забезпечує реальний захист (відновлення попереднього становища, визнання права, компенсацію збитків, повернення майна тощо) прав та законних інтересів суб’єктів господарювання; відновлює баланс інтересів у взаємовідносинах сторін; встановлює баланс приватно-публічних інтересів [2, с. 186].

  Очевидно, що ефективність – це досягнення найбільш оптимального за певних умов результату, до якого правомірно та обґрунтовано звертається зацікавлена сторона.

   Варто наголосити на тому, що сучасні наукові господарсько-правові дослідження на підставі аналізу судової практики обґрунтовують тезу про те, що передбачених чинним законодавством способів захисту не вистачає для повного та всебічного захисту прав суб’єктів господарювання. Відсутність прямого законодавчого закріплення всіх необхідних та можливих способів захисту прав суб’єктів господарювання є наслідком того, що законодавство не встигає за відносинами, які швидко розвиваються. Згідно наукової концепції, економічні реалії сьогодення потребують негайного реагування суду на порушення умов та правил господарювання, саме через невичерпність та неоднозначність у формулюваннях способів захисту, визначених у законі, господарські суди мають гнучко, у відповідності з призначенням судового розгляду тлумачити норми законодавства про встановлення способів захисту порушеного права [8, с. 307].

   Нова редакція Господарського процесуального кодексу України від 03.10.2017 року (далі – ГПК) впритул підійшла до вирішення означеної проблематики. Згідно положень ГПК, у разі, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

  Отже, визнання недійсними господарських угод (зобов'язань) з підстав, передбачених законом, є способом захисту, що застосовується господарським судом.

  Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені § 2 гл. 16 ЦК України. У ГК України недійсності господарських угод (зобов'язань) та її наслідкам присвячена ст. 208. Пленум ВГСУ від 29.05.2013 року видав Постанову № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» [9]. До внесення змін до ГК України Законом № 2275-VIII від 06.02.2018, яким було виключено ст. 207, кодекс чітко не розділяв недійсні правочини на нікчемні та оспорювані, на відміну від ЦК України. Навпаки, у названій статті ГК України як загальне правило встановлювалась необхідність саме визнання договору недійсним, тобто пред’явлення відповідного позову та його задоволення судом і у випадках з нікчемними угодами. Сьогодні таке протиріччя усунуто через необхідність використовувати загальні положення щодо недійсності господарських договорів за ЦК України.

   Доктринальне розуміння вказаної проблематики вказує на те, що зміст визнання правочину недійсним полягає у з’ясуванні факту: чи є дії осіб, спрямованими на встановлення, зміну чи припинення правовідносин, правочином або вони є правопорушенням. Підтвердження в установленому порядку другого судження означає визнання правочину недійсним [10, с. 209], що тягне за собою відповідні наслідки, визначені у ст. 216 ЦК України та ст. 208 ГК України.

  В науковій літературі відзначається, що позов про визнання оспорюваного договору недійсним є позовом про перетворення і спрямований не на констатацію недійсності угоди, а на знищення правового ефекту договору, внаслідок чого угода стає недійсною. Рішення суду тут виконує функцію матеріально-правового юридичного факту, з яким закон пов’язує анулювання порочного, але до цього дійсного договору і припиняє правовідносини, що виникли на його підставі [11, с. 138]. У зв’язку із цим, цілком логічним виглядає повернення правовідносин у первісний стан, що виступає додатковим способом захисту і вимагається для найбільш повного захисту прав сторін у разі, якщо за таким договором стороною (сторонами) вже були вчинені певні дії або передані кошти чи майно і у добровільному порядку сторони відмовляються їх повертати.

  В свою чергу, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ видав «Аналіз окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»» [12], де вказав, що:

  − правочини поділяються за ступенем недійсності на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні, які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорювані); − оспорювані правочини, це такі правочини, в яких їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом;

  − оспорювані правочини потребують особливих шляхів захисту цивільних прав та інтересів (п. 3).

  Наведене вище унаочнюється судовою практикою, так Велика Палата Верховного Суду Постановою від 11 вересня 2018 року у Справі № 909/968/16 за позовом Відкритого акціонерного товариства «Івано-Франківський птахокомбінат» до Публічного акціонерного товариства «Мегабанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «НІКІ», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Семенова Ганна Володимирівна, про визнання недійсними договорів встановила, що відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» клієнт банку - це будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку. Саме як споживач банківських послуг (як позичальник та іпотекодавець) ВАТ «Івано-Франківський птахокомбінат» звернулося до суду за захистом своїх порушених прав, оскільки заміна кредитодавця та іпотекодержателя, яким у договорах, стороною у яких виступав (брав участь) ВАТ «Івано-Франківський птахокомбінат», з фінансової установи - банку (ПАТ «Мегабанк») на іншу юридичну особу - ТОВ «НІКІ», а також перехід до останнього права власності на предмет іпотеки - нерухоме майно ВАТ «Івано-Франківський птахокомбінат», унеможливлюють оскарження останнім договорів, стороною у яких ВАТ «Івано-Франківський птахокомбінат» не було, однак позбавлене можливості іншим способом захистити свої права (п. 80) [13].

  Відносини банку з клієнтами та права клієнтів банку врегульовані главами 9 та 10 цього Закону та постановами правління Національного банку України.

  Таким чином, укладення договорів відступлення права вимоги позбавило ВАТ «Івано-Франківський птахокомбінат» усіх прав, які надані клієнтам банку як споживачам фінансових послуг, та які можуть бути захищені у судовому порядку (п.п. 81, 82).

  Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» у п. 2.5 вказує, що правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.

  Слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону (п. 2.5.1).

  На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку (п. 2.9).

  В якості висновку слід відзначити, що оскарження правочину є належними та ефективними способом захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.

  Отже, АТ «Укрзалізниця» звертаючись з позовом до «VR Global Partners, L.P.» та ПАТ «Промінвестбанк», обрало належний та ефективний спосіб захисту своїх прав та законних інтересів - визнання договору недійсним.

  3. Хто може бути стороною оскарження правочину? Чи може бути стороною оскарження правочину суб’єкт господарювання, який не є стороною договору, що підлягає оскарженню?

   Дискусійним і таким, що потребує дослідження, є питання щодо кола осіб, які можуть брати участь у справах про визнання правочинів недійсними.

   Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

  Отже, відповідно до чинного законодавства України та судової практики оспорювати правочин може особа, яка не є його стороною, проте є заінтересованою особою на час розгляду справи судом і не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.

  Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку вимагає визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

  Пункт 17 Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», п. 3.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вказують, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі ст. 227 ЦК є оспорюваним [14].

  Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видом діяльності, яка потребує ліцензування.

  Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

  Зі змісту цих статей вбачається, що заперечувати дійсність правочину в судовому порядку вправі одна із сторін договору або інша заінтересована особа.

  ЦК та ГК не містить визначення поняття «заінтересована особа», тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.

  У зв'язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі:

     1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором;

  2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені;

    3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).

  Разом з тим у контексті недійсності правочинів таке поняття застосовується і в інших статтях. Отже, вказівка в ч. 3 ст. 215 ЦК на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним не лише за позовом однієї із сторін договору, а й за позовом заінтересованої особи, стосується тих випадків, коли заінтересована особа домагається відновлення порушеного договором її права, не вимагаючи повернення їй переданого на виконання цього договору майна, а вимагаючи повернути сторони договору до первісного стану.

  Таким чином, коло таких заінтересованих осіб не є обмеженим і залежить від обставин конкретної справи.

  Аналіз матеріалів Справи № 910/5617/21 за позовом АТ «Укрзалізниця» до «VR Global Partners, L.P.» та ПАТ «Промінвестбанк» про визнання Договору купівлі-продажу прав вимоги від 22.02.2019 року (далі – Договір) недійсним (рішення Господарського суду міста Києва від 27.07.2021 року, постанови Північного апеляційного господарський суд від 16. 09.2021 року) доводить факт відсутності у «VR Global Partners, L.P.» ліцензії Уповноваженого органу на придбання права вимоги.

  Основна заінтересованість АТ «Укрзалізниця» у визнанні Договору недійсним полягає у тому, що у позивача, в результаті виконання такого Договору підвищується ризик виникнення додаткового обсягу зобов`язань, що з’являються у зв`язку з відступленням прав вимоги за кредитними договорами на користь компанії - нерезидента. У разі виконання зобов`язань на користь юридичної особи-нерезидента на підставі оспорюваного договору, у АТ «Укрзалізниця» (як податкового агента нерезидента) виникає обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку на прибуток нерезидента з джерелом його походження в Україні на загальну суму дисконтного доходу (пп. 141.4.1 п. 141.4 ст. 141 Податкового кодексу України).

  Таким чином, у зв`язку із відступленням прав вимоги за кредитними договорами на користь нерезидента, на АТ «Укрзалізниця» покладається додатковий тягар у вигляді обов`язку нарахування, утримання та сплати відповідного податку та складання додаткової звітності до контролюючих органів, якого не існувало до укладення Договору купівлі-продажу прав вимоги від 22.02.2019 року.

  Наведене вище доводить, що суб’єкт господарювання, який не є стороною договору, що підлягає оскарженню, може бути стороною оскарження такого правочину і виступати позивачем.

  Отже, АТ «Укрзалізниця» звертаючись з позовом до «VR Global Partners, L.P.» та ПАТ «Промінвестбанк», про визнання Договору купівлі-продажу прав вимоги від 22.02.2019 року недійсним – є належною стороною оскарження, адже є заінтересованою особою. 

  4. Чи можна задоволення позовної вимоги про недійсність договору без застосування наслідків недійсності (реституції) вважати неефективним способом захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання?

   Доктрина права доводить, що недійсний правочин породжує реституцію (з лат. restitution – відновлення), під якою розуміють поновлення в попередньому правовому, майновому становищі [15, с. 545].

    Відповідно до п. 10 Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

    Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» у п. 2.13 вказує, що у вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним (а не нікчемним), господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з приводу таких наслідків між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною першою статті 216 ЦК України, частиною другою статті 208 ГК України.

  В свою чергу, Постанова Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (п. 5), вказує, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.  

  Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.  

  Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.  

  Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.  

  Однак у разі невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (п. 5 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

   Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

  Зі змісту цих статей вбачається, що заперечувати дійсність правочину в судовому порядку вправі одна із сторін договору або інша заінтересована особа.

  Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

  Можливість суду застосувати наслідки нікчемного правочину з власної ініціативи породила дискусію в науці як господарського, так і цивільного права. Джунь В.В. зазначає, що такі дії суду по застосуванню реституції, порушують принцип диспозитивності, тобто позбавляє юридичної можливості сторони у процесі вільно розпоряджатися процесуальними правами, яка полягає в можливості сторони за правочином самостійно визначити предмет і зміст позову для захисту свого цивільного права і, зокрема, відмовитися від вимоги про реституцію. У зв’язку з цим пропонується застосовувати реституцію лише у випадку подання позивачем вимоги про це [16, с. 166-167].

  Отож під реституцією як наслідок недійсного правочину слід розуміти самостійний охоронний засіб імперативного характеру, спрямований на відновлення порушеного виконанням недійсного правочину майнового становища особи (осіб) [17, с. 257].

  Наведене вище доводить, що застосування наслідків недійсності є самостійним способом захисту і, відповідно, може застосовуватись окремо.

  Викладене вище дозволяє стверджувати, що задоволення позовної вимоги про недійсність Договору без застосування наслідків недійсності (реституції) є належним та ефективним способом захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.  

  Отже, АТ «Укрзалізниця» звертаючись з позовом до «VR Global Partners, L.P.» та ПАТ «Промінвестбанк», про визнання Договору купівлі-продажу прав вимоги від 22.02.2019 року недійсним без застосування наслідків недійсності (реституції) обрало належний та ефективний спосіб захисту своїх прав та законних інтересів як заінтересованої сторони спірних правовідносин.

ІІІ. ВИСНОВКИ  

  1. Оскарження суб’єктом господарювання правочину є способом захисту його прав та законних інтересів. АТ «Укрзалізниця» звертаючись з позовом до «VR Global Partners, L.P.» та ПАТ «Промінвестбанк», обрало таких спосіб захисту (визнання договору недійсним), що найбільш ефективно має усунути порушення його прав та законних інтересів.

    2. Оскарження правочину є належними та ефективними способом захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання. АТ «Укрзалізниця» звертаючись з позовом до «VR Global Partners, L.P.» та ПАТ «Промінвестбанк», обрало належний та ефективний спосіб захисту своїх прав та законних інтересів - визнання договору недійсним.  

  3. Суб’єкт господарювання, який не є стороною договору, що підлягає оскарженню, може бути стороною оскарження такого правочину і виступати позивачем. АТ «Укрзалізниця» звертаючись з позовом до «VR Global Partners, L.P.» та ПАТ «Промінвестбанк», про визнання Договору купівлі-продажу прав вимоги від 22.02.2019 року недійсним є належною стороною оскарження, адже є заінтересованою особою.  

  4. Задоволення позовної вимоги про недійсність Договору без застосування наслідків недійсності (реституції) є належним та ефективним способом захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання. Застосування наслідків недійсності є самостійним способом захисту і, відповідно, може застосовуватись окремо. АТ «Укрзалізниця» звертаючись з позовом до «VR Global Partners, L.P.» та ПАТ «Промінвестбанк», про визнання Договору купівлі-продажу прав вимоги від 22.02.2019 року недійсним без застосування наслідків недійсності (реституції) обрало належний та ефективний спосіб захисту своїх прав та законних інтересів як заінтересованої сторони спірних правовідносин.  

  Отже, оскарження АТ «Укрзалізниця» Договору купівлі-продажу прав вимоги від 22.02.2019 року, стороною якого воно не являється, без одночасного пред’явлення вимоги про застосування наслідків недійсності такого Договору (реституції) є належним та ефективним способом захисту прав та законних інтересів АТ «Укрзалізниця» як заінтересованої особи.  

  Науковий висновок експерта у галузі права у двох примірниках підготувала:

  Доктор юридичних наук, професор, професор кафедри господарського права та господарського процесу Навчально-наукового Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ніно ПАЦУРІЯ  

Список використаних джерел:  

 1. Петруня В. В. Поняття та система способів захисту прав суб’єктів господарювання : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.04 / В. В. Петруня ; НУ "ОЮА". - Одеса, 2019. - 20 с.

  2. Петруня В. В. Поняття та система способів захисту прав суб’єктів господарювання : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.04 / В. В. Петруня ; НУ "ОЮА". - Одеса, 2019. - 213 с.  

 3. Загнітко О.П. Захист прав та інтересів господарюючих суб’єктів у системі права України. Вісник господарського судочинства. 2001. № 4. С. 159- 175.

  4. Лаврін О. Захист прав суб’єктів господарювання, його форми та способи. Підприємництво, господарство і право. 2002. № 11. С. 56 - 59.

 5. Постанова Верховного Суду України від 20.03.2012 року № 3-19гс12. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/22547687

  6. Про практику розгляду судами корпоративних спорів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 року № 13. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0013700-08#Text

  7. Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об’єкти інтелектуальної власності: Лист Вищого господарського суду України від 14 грудня 2007 року № 01-8/974. URL: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v_974600-07

  8. Петруня В. В. Критерії способів захисту прав суб’єктів господарювання. Юридичний вісник. 2014. № 4. С. 307-311.

  9. Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними: Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0011600-13#Text

  10. Бринцев О. В. Правова сутність економічних спорів та способи їх вирішення. Монографія. Харків: Право, 2005. 304 с.

  11. Тузов Д.О. Ничтожность и оспоримость сделок: Классическая доктрина и проблемы российской цивилистики. Цивилистические записки. 2002. Выпуск 2. С. 135–178.

  12. Аналіз окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"» : Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.01.2017 року. URL: https://protocol.ua/ru/vssu_analiz_sudovoi_praktiki_pri_zastosuvanni_sudami_roz_yasnen_vikladenih_u_post_plenumu_vsu/

  13. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у Справі № 909/968/16. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/76860058

  14. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09#Text

  15. Барихин А. Б. Большой юридический энциклопедический словарь / А. Б. Барихин. – М.: Кн. мир, 2000. – 720 с.

  16. Джунь В. В. До питання про обов'язковість застосування реституції у разі неправомірності угоди // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 4. С. 165–167.

  17. Кучер В.О. Недійсні правочини та їх цивільно-правові наслідки: навч. по-сібник / В. О. Кучер. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2014. – 344 с.