Про захист права постійного землекористування фермерських господарств.

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону (ст. 1 Закону «Про фермерське господарство»). Отже, в цій  організаційно-правовій формі людина може реалізувати належне їй соціально-економічне право на підприємницьку діяльність в аграрному секторі економіки. 

Соціальна, правова держава повинна створювати для людини умови самостійного вирішення її проблем, надаючи їй таких необхідних засобів і можливостей, щоб людина особисто, якщо вона фізично та інтелектуально до цього здатна, творила своє життя і несла за це свою частку відповідальності [1, с. 270]. Соціально-економічні права, закріплені у Загальній декларації прав людини 1948 р. і Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., в тому числі право на підприємницьку діяльність належить до основних прав людини другого покоління (позитивних прав), і мають бути забезпечені державою у відповідних організаційних та правових формах. Відповідно до частини 1 ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Зазначене конституційне право належить до фундаментальних соціально-економічних прав та свобод людини і громадянина, реалізація якого забезпечує матеріальні умови для її існування та всебічного розвитку. 

Як зазначив Конституційний Суд України, Україна як соціальна держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, розподіляє суспільне багатство згідно з принципом соціальної справедливості та піклується про зміцнення громадянської злагоди у суспільстві. Основними завданнями соціальної держави, якою проголошено Україну (ст. 1 Конституції України) є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї(1). 

Актуальність теми цього дослідження зумовлюється тим, що тривалий час залишається остаточно невизначеною як в законодавстві, так і в судовій практиці проблема реалізації та захисту права постійного користування земельними ділянками фермерськими господарствами, яким земельні ділянки передавалися для ведення селянського (фермерського) господарства відповідно до норм Земельного кодексу України від 18.12.1990 р., ст. 5 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12. 1991 р. В Земельному  кодексі України, прийнятому 25.10.2001 р., інститут права постійного користування зазнав істотних змін, Закон «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р., відповідно до Прикінцевих положень якого втратив чинність Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12. 1991 р., не передбачає здійснення підприємницької діяльності фермерським господарством на підставі такого правового титулу як право постійного користування земельною ділянкою. З огляду на це одними із спірних в судовій практиці є, зокрема, питання про те, чи відбулася заміна користувача земельної ділянки з громадянина на селянське (фермерське) господарство після державної реєстрації останнього, чи впливає волевиявлення (відмова) засновника селянського (фермерського) господарства від права постійного користування без згоди селянського (фермерського) господарства підставою припинення цього права у селянського (фермерського) господарства без його згоди(2). 

За даними Державної служби статистики України відповідно до показників Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) станом на 01.08.2018 р. в України діють 45 420 фермерських господарств(3). Це свідчить про те, що стабільна господарська діяльність фермерських господарств входить в сферу публічних інтересів в економічній сфері і повинна бути забезпечена законодавством та правозастосовною практикою, в тому числі судовою, а також правовою наукою, в тому числі наукою господарського права. 

Проблематика правового становища селянських (фермерських) господарств, в тому числі реалізації належних їм земельних прав, традиційно розглядалася представниками наука земельного права (див., зокрема, праці Андрейцева В. І., Єрмоленка В.М., Носіка В.В., Жушмана В.П., Коваленко Т.О., Кулинича П.Ф., Шульги М.В., Уркевича В.Ю.), проте в господарсько-правових  дослідженнях представлена недостатньо, здебільшого у науково-практичних коментарях статті 114 «Фермерське господарство» Господарського кодексу України.  

Складнощі застосування законодавства, яке регулює діяльність суб’єктів господарювання цієї організаційно-правової форм, зумовлюються, насамперед, тим, що основу майнової бази фермерського господарства утворює земля яка є територіальним базисом, природним ресурсом і основним засобом виробництва, а також необхідністю забезпечення стабільності господарювання на землі в умовах, коли правове регулювання земельних відносин в країні зазнало істотних змін, зокрема, щодо такого  правового титулу, як право постійного користування земельною ділянкою (право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку), який останнім часом зазнав істотної трансформації.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р. у постійне користування земля надавалася громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебувають у державній власності. Ця норма узгоджувалася із нормами Земельного кодексу України (в редакції від 13.03.1992 р.), яким поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв’язку з непереоформленням правового титулу(4). 

Новий Земельний кодекс України, прийнятий 25.10.2001р., не включив фермерські господарства до кола суб’єктів права постійного користування земельною ділянкою (перелік таких суб’єктів, який міститься в ст. 92 цього Кодексу є вичерпним). Разом з тим, на цей час в країні продовжує господарську діяльність достатньо велика кількість тих селянських (фермерських) господарств, для створення яких земельні ділянки було надано на праві постійного користування відповідно до  чинного на той час законодавства, і право постійного землекористування яких оспорюється або не визнається. 

Основними вимогами, яким має відповідати правозастосування і які доповнюють одна одну, є законність та доцільність [2, с. 20].

Вимога законності в найбільш загальному вигляді втілена в нормі ч. 2 ст. 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Крім того, правозастосування повинно ґрунтуватися на певних ціннісних засадах, які можуть бути як безпосередньо закріплені в вихідних нормах Конституції України та законів, так і виводитися з їх змісту. Так, ціннісні засади судового правозастосування виявляються крізь призму визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України). Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Судочинство відповідно до ч. 4 1 ст. 129 Конституції України та ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України має здійснюватися на засадах верховенства права, дія якого визнається в Україні (ч. 1 ст. 8 Конституції України).

Правозастосування згідно з вимогою доцільності повинно, насамперед, найбільш повно відповідати меті норм права, які застосовуються щодо конкретних обставин; по-друге, відповідати головній меті правозастосування, згідно з якою діяльність всіх державних органів спрямована на гарантування, охорону і захист прав і свобод людини; по-третє, відповідати основоположним принципам права: верховенству права, справедливості, рівності, гуманізму, свободі [2, с. 36].  

Застосування норм Закону «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р. та Закону «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р. має ґрунтуватися на нормі-принципі пріоритетності соціального розвитку села та агропромислового комплексу.

Цей принцип закріплено в законодавстві після проголошення незалежності України і зберігається в ньому до цього часу. 

Як зазначено в преамбулі Закону «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному  господарстві» від 17.10.1990 р. (із наступними змінами і доповненнями), ця пріоритетність об’єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності вироблюваної продукції сільського господарства у життєдіяльності людини і суспільства, з потреби відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури. Високий рівень соціально-економічного розвитку села є основною умовою продовольчого та сировинного забезпечення республіки, її економічної незалежності. Таким чином, діяльність селянських (фермерських) господарств є підґрунтям  добробуту Українського народу. 

Законом «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному  господарстві» проголошено рівність форм господарювання в агропромисловому комплексі: усі форми господарювання в агропромисловому комплексі (селянські (фермерські) господарства, колективні сільськогосподарські підприємства, радгоспи, підсобні сільські господарства підприємств, установ і організацій, переробні та інші підприємства, акціонерні товариства, орендні колективи, особисті підсобні господарства громадян тощо) мають рівні права на організацію виробництва та володіння своєю продукцією  (ст. 4).

Ця норма була відтворена в ч. 1 ст. 3 Закону «Про селянське (фермерське) господарство»: селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами.

З огляду на це усі спірні питання, пов’язані із застосуванням законодавства про селянське (фермерське) господарство, в тому числі Закону «Про  селянське (фермерське) господарство», повинні вирішуватися з огляду на зазначену імперативну норму-принцип, яка виключає будь-яку дискримінацію щодо фермерських господарств, в тому числі щодо визнання за ними права на постійне користування земельними ділянками, які були виділені у встановленому законодавству порядку для  створення та здійснення господарської діяльності селянськими (фермерськими) господарствами. 

Головною особливістю селянського (фермерського) господарства як організаційно-правової форми, яка  вперше була закріплена Законом «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р. і яка залишилася, по суті, незмінною після прийняття Закону «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р., є сімейно-трудовий [див., зокрема, 3, с. 168] або родинно-трудовий характер [див., зокрема, 4] селянського (фермерського) господарства. 

Відповідно до ст. 2 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р. селянське (фермерське) господарство формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. 

В частині ч. 2 цієї статті було визначено коло членів селянського (фермерського) господарства: подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Імперативно встановлено, що членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою.

В Законі «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р. (із змінами, внесеними Законом «Про внесення змін до Закону України «Про фермерське господарство» щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств» від 31.03.2016 р.) ця суб’єктна ознака збережена: фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім’ї, відповідно до закону (частина 2 ст. 1). 

Стаття 114 Господарського кодексу України визначає фермерське  господарство як форму підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

Отже, «поза межами» сім’ї/родини(5) такий суб’єкт господарювання існувати не може. Якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства, діяльність фермерського господарства припиняється (п. 4 ч. 1 ст. 35 Закону «Про селянське (фермерське) господарство», п. 4 ч. 1 ст. 35 Закону «Про фермерське господарство»). 

Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною асамблеєю ООН 10.12.1948 р. визначає, що сім’я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. 

Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошено: держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що сім’ї,  яка є природним і основним осередком суспільства, повинні надаватися по можливості якнайширша охорона і допомога, особливо при її утворенні і поки на її відповідальності лежить турбота про несамостійних дітей та їх виховання. Однією із функцій сім’ї є економічна, яка може реалізовуватися як для задоволення власних матеріальних потреб [5, с.16], так і з метою, яка характеризує підприємництво як вид господарської діяльності - досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК).

В такому аспекті селянське (фермерське) господарство повинно розглядатися як форма економічної незалежності селянських сімей та родин.

В науковій літературі доводиться, що з огляду на родинно-трудову ознаку фермерського господарства існує необхідність зміни легальних ознак фермерського господарства, зокрема, в частині скасування дозволу організації фермерського господарства однією особою, оскільки за наявності єдиного члена фермерського господарства, воно не відповідатиме ознаці організаційної форми (організаційної єдності) [4]. В аспекті цього дослідження така пропозиція може бути підтримана з огляду на те, що людським субстратом фермерського господарства як суб’єкта господарювання є не трудовий колектив, а сім’я і родина як природна спільнота людей. Зміна поколінь в сім’ї та родині є природним станом і не обмежується будь-яким часом та заздалегідь визначеним колом осіб.

Відповідно:

- право постійного користування земельною ділянкою не можна розглядати винятково як речове право однієї особи-засновника фермерського господарства, оскільки після створення селянського (фермерського) господарства саме воно стає законним землекористувачем (ст. 11 Закону «Про селянське (фермерське) господарство»); 

-  правове становище селянського (фермерського) господарства як суб’єкта господарювання, в тому числі його майнова основа господарювання, повинно залишатися стабільним незалежно від припинення участі в його діяльності окремих членів як в силу об’єктивної неможливості (смерті, важкої хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення (виходу із складу фермерського господарства). 

Крім того, на наш погляд, слід розмежовувати право на створення селянського (фермерського) господарства та право користування земельною ділянкою.

Право на створення селянського (фермерського) господарства мав кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку (ч. 1 ст. 4 Закону «Про селянське (фермерське) господарство»(6)), при цьому, як вбачається із змісту цих норм, засновником може бути один (і будь-який) із членів сім’ї, який відповідає встановленим вимогам. Одержання засновником Державного акта на право постійного користування землею було відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» передумовою державної реєстрації господарства у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, у 30-денний термін.(7)

Отже, набуття відповідного правового титулу на землю (в тому числі права постійного землекористування) є одним з юридичних фактів, необхідних для легітимації селянського (фермерського) господарства.  

Норму ч. 1 ст. 4 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» слід розглядати у системно-логічному зв’язку із іншими нормами цього Закону та нормами Земельного кодексу України від 18. 12. 1990 р., чинного на той час:

- статті 7 Земельного кодексу, відповідно до якої користування землею може бути постійним або тимчасовим (ч. 1 ст. 7), постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку (ч. 2 ст. 7 ЗК); 

- у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства (ч. 5 ст. 7 ЗК)(8);

- статті 10 Закону «Про селянське (фермерське) господарство», якою  було імперативно встановлено щорічне справляння з селянських (фермерських) господарств плати за землю у вигляді земельного податку, що визначається залежно від якості і місцеположення земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель;

- статті 11 Закону «Про селянське (фермерське)», відповідно до якої  за селянським (фермерським) господарством не тільки визнається статус землекористувача (що випливає із назви самої статті), але й встановлено його обов’язки (забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та відповідно до умов її надання, ефективно використовувати землю відповідно до проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті своєї господарської діяльності, здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель, передбачених ст. 84 Земельного кодексу; своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю та інші). 

Водночас, як зазначено в одному із судових рішень, «приписами Закону «Про селянське (фермерське) господарство» була створена правова конструкція, за якою право використання і отримання від неї благ надано селянському (фермерському) господарству, обов’язок утримання земельної ділянки і понесення відповідних ризиків покладений на це господарство, а суб’єктом речового права залишена фізична особа засновник селянського (фермерського) господарства»(9). Цей висновок уявляється доволі спірним, оскільки не узгоджується із правовою аксіомою про те, що «суб’єкт права» - це особа, яка має здатність бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків.

Однією з ознак суб’єкта господарських та земельних правовідносин є наявність у нього правосуб’єктності, тобто загальних юридичних можливостей по безпосередній або опосередкованій участі у відповідних  відносинах через набуття відповідних прав та обов’язків. В протилежному випадку можна дійти абсурдного висновку про те, що можливе існування «безправних» суб’єктів правовідносин, наділених лише обов’язками, та таких суб’єктів, які не обтяжені жодним обов’язком. 

Існування конкретного земельного правовідношення (постійного землекористування, тимчасового користування, договірного користування), в якому б власнику земельної ділянки (незалежно від форми власності) протистояли б два суб’єкта (носій тільки права та носій тільки обов’язків) неможливе. Норми статей Земельного кодексу 1990 р., якими визначено права та обов’язки землекористувачів, не можуть бути адресовані різним суб’єктам. 

Землекористувачем може бути лише суб’єкт відповідного права.

Право громадянина, який відповідає встановленим законодавством вимогам, створити селянське (фермерське) господарство можна розглядати як елемент його загальної правосуб’єктності.  Із легітимацією (державною реєстрацією) селянського (фермерського) господарства земельна правосуб’єктність (сукупність прав та обов’язків) виникає саме у фермерського господарства. Після державної реєстрації селянського (фермерського) господарства відповідно до Закону «Про селянське (фермерське) господарство» землекористувачем стає саме воно. В Законі «Про селянське (фермерське) господарство» відсутні норми, зміст яких давав би підстави стверджувати, що громадянин-засновник має статус землекористувача. 

Особливість правового механізму реалізації селянським  (фермерським) господарством прав на земельну ділянку полягає саме в тому, що законодавець визначив необхідним і достатнім одержання земельної ділянки засновником такого господарства як передумови створення, реєстрації селянського  (фермерського) господарства як юридичної особи та подальшого господарського використання землі і не встановив обов’язку подальшої перереєстрації такого права і одержання селянським (фермерським) господарством як юридичною особою державного акта про право постійного користування землею. 

Отже, оскільки Законом «Про селянське (фермерське) господарство» на господарство не покладався обов’язок перереєстрації права постійного землекористування на своє ім’я (в силу родинно-трудового характеру селянського (фермерського) господарства), правовий титул постійного землекористування належить господарству. Закон не  пов’язує наявність у селянського (фермерського) господарства статусу землекористувача із подальшими діями засновника, в тому числі його виходом із членів господарства, або його смертю. 

В системно-логічному зв’язку із нормами Закону «Про селянське (фермерське) господарство» знаходилися норми ст. 27 Земельного кодексу 1990 р., якими встановлено підстави припинення користування земельною ділянкою. Нормою п. 3 ч. 1 ст. 27 ЗК було встановлено спеціальну підставу: припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства, що виключає можливість застосування до відносин постійного землекористування таку підставу їх припинення як добровільна відмова від земельної ділянки громадянином-засновником, оскільки він в розумінні  Закону «Про селянське (фермерське) господарство» землекористувачем не є. Відмовитися від права користування землею може тільки землекористувач (особа, яка визнається такою за Законом).

Конституційним Судом України було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, положення пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо зобов’язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення (п. 1 резолютивної частини). В мотивувальній частині цього рішення, зокрема, зазначено, що пункт 6 Перехідних положень Земельного кодексу України через відсутність встановленого порядку переоформлення права власності або оренди та унеможливлення безоплатного проведення робіт із землеустрою і виготовлення технічних матеріалів та документів для переоформлення права постійного користування земельною ділянкою на право власності або оренди в строки, визначені Кодексом, суперечить положенням частини четвертої статті 13, частини другої статті 14, частини третьої статті 22, частини першої статті 24, частин першої, другої, четвертої статті 41 Конституції України (п. 5.6 мотивувальної частини рішення КСУ у про постійне користування земельними ділянками) від 22.09.2005 р. № 5-рп/2005).

Законом України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р., який набрав чинності з 01.08.2003 р., унормовано правовий режим майна фермерського господарства. Відповідно до ст. 19 Закону «Про фермерське господарство» до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) може входити, серед іншого, право користування землею. Оскільки норми цього Закону мають перспективну дію(10), вони поширюються на селянські (фермерські) господарства, які були створені у встановленому Законом «Про селянське (фермерське) господарство» порядку і продовжують господарську діяльність. Отже, право постійного землекористування, яке виникло у селянського (фермерського) господарства відповідно до Закону «Про селянське (фермерське) господарство», в силу ч. 4 ст. 147 ГК повинно захищатися у спосіб, зазначений у статті 20 ГК. 

Методологічно вірним уявляється вирішення правозастосовних проблем, пов’язаних із захистом права постійного землекористування, на основі наступної правової позиції Конституційного Суду України: згідно з частиною третьою статті 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ця конституційна гарантія не може тлумачитися як така, що заперечує державний захист інших визнаних майнових прав громадян (крім права власності) або обмежує можливості такого захисту прав землекористувачів, набутих свого часу відповідно до чинного на той час законодавства.

Таким чином, стосовно права постійного користування земельними ділянками діє механізм захисту, гарантований статтями 13, 14, 41, 55 Конституції України(11).

Підсумовуючи, можна зробити наступні висновки.

Враховуючи, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі»(12), можна стверджувати наступне:

• користувачем земельної ділянки, наданої у постійне користування громадянину для створення селянського (фермерського) господарства відповідно до Закону «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р., є фермерське господарство.
• родинно-трудовий характер селянського (фермерського) господарства виключає можливість припинення у селянського (фермерського) господарства права постійного землекористування у зв’язку з добровільною відмовою засновника від права користування земельною ділянкою.
• право постійного землекористування відповідно до ст. 19 Закону «Про фермерське господарство» є майновим правом селянського (фермерського) господарства, яке підлягає захисту нарівні з його правом власності та іншими майновими правами. Захист права селянських (фермерських) господарств на безстрокове користування земельними ділянками шляхом слід розглядати крізь призму визнання такого права законними очікуваннями в розумінні практики ЄСПЛ та з огляду на гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

 

(1) Пункт 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 25.01. 2012 р. у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв’язку з окремими положеннями Конституції України № 3-рп/2012

(2) Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.13.2018 у справі № 348/992/16-ц дійшла висновку про те, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється у встановленому законом порядку, з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи і з цієї дати обов’язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Верховний Суд України у постанові від 05.10. 2016 у справі № 181/698/14-ц дійшов висновку про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало це право.

(3) http://www.ukrstat.gov.ua

(4) Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22.09. 2005 р. № 5-рп/2005

(5) Родиною можна назвати дружину, чоловіка та дітей, які спільно проживають, а також батьків, інших кровних родичів, які навіть спільно не проживають. Слово «сім’я» до родичів, які живуть окремо, не вживається [5, с.10].

(6) Іншими умовами відповідно до цього Закону визнавалися наявність документів, що підтверджують здатність такої особи займатися сільським господарством, та проходження конкурсного відбору.

(7) На цей час ч. 1 ст. 8 Закону «Про фермерське господарство»  також передбачено, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

(8) Як зазначалося вище, статтею 12 Закону «Про фермерське господарство» такий правовий титул, як право постійного землекористування, не передбачено, правовими титулами земель фермерського господарства є право власності та користування на підставі договору оренди. Стаття 92 Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. не передбачає передачу земельної ділянки громадянам у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства.

(9) Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 01.02. 2018 р. у справі № 922/3312/17за позовом  селянського (фермерського) господарства «Відродження», с. Великі Проходи, Дергачівський р.-н, Харківська обл. до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання права користування та визнання недійсним наказу// http://reyestr.court.gov.ua/Review/72042359

(10) Відповідно до п. 1 ст. 38 «Прикінцеві положення» цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

(11) Пункт 5.2 мотивувальної частини рішення КСУ у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09. 2005 р. № 5-рп/2005

(12) Пункт 5.4 мотивувальної частини рішення КСУ у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09. 2005 р. № 5-рп/2005.

 

Електронний науковий журнал Ius Privatum (legal doctrine and practice/правова доктрина і практика). - № 2. – 2018.