Щодо проблем виключення з Господарського кодексу України дієвих норм забезпечення господарського правопорядку

Теза про спіральний розвиток суспільства знаходить найбільше відображення в становленні вітчизняного права, коли числення реформаторські кроки влади, нерідко позитивні, супроводжуються багатьма скороспілими та безсистемними діями щодо оновлення господарського законодавства. Чи не найбільше від цього страждає й основний акт господарського законодавства – Господарський кодекс України. Йдеться про негативний результат виключення з цього кодифікованого акту норм, які призвані забезпечувати господарський правопорядок й розвиток конкуренції. Це можна побачити на кількох красномовних прикладах.

1. Було виключено положення на підставі Закону № 3205-IV від 15.12.2005 ч. 4. ст. 13. «У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.»
   При чому, положення про державні завдання були первісно прив’язані саме до випадків, встановлених законом,а тому жодного свавільного застосування відповідних завдань не передбачалося.
   Сьогодні виявилося, що таким дієвим і надважливим законом, що забезпечує національну безпеку в умовах зовнішньої агресії, є, зокрема, закон «Про режим воєнного стану». З цього закону такі положення не лише не виключені, але й навпаки – вони визнані в період введення воєнного стану наприкінці 2018 року одним із тих, які здатні забезпечити функціонування державної влади та воєнної адміністрації в у відповідних складних умовах. Отже, виключення положень ч. 4 ст. 13 ГК – це приниження рівня норми права та фактично – дезінформація суб’єктів господарювання про відсутність таких положень, утворення дискусій із приводу дієвості норм профільного закону в умовах виключення відповідних норм з кодифікованого акту.
   
   
2. Другий приклад стосується виключення частини сьомої статті 63 Господарського кодексу України виключено на підставі Закону № 4618-VI від 22.03.2012, яка передбачала поділ підприємств залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік на малі підприємства, середні та великі підприємства, із встановленням відповідних критеріїв застосування норм Кодексу.
   Здавалося б таке виключення можна було б допустити лише в умовах відсутності потребу у градації підприємств залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік. Але такі умови відсутні.
   Зокрема, Законом України від 05.10.2017 р. №2164-VIII внесено зміни до ст. 2 Закону про бухоблік, а саме: додано класифікацію підприємств (крім бюджетних установ). Тепер усі підприємства можуть належати до мікропідприємств, малих, середніх або великих підприємств.
   Законом України від 05.10.2017 р. №2164-VIII «Про внесення змін до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (щодо удосконалення деяких положень) внесено зміни до ст. 2 Закону про бухоблік, а саме: додано класифікацію підприємств (крім бюджетних установ). Тепер усі підприємства можуть належати до мікропідприємств, малих, середніх або великих підприємств.
   І це при тому, що Угода про асоціацію Україна – ЄС ч. 1 ст. 76 передбачає «Законодавство та процедури» 1. Сторони домовилися, що їхнє відповідне торговельне та митне законодавство, як принципове питання, має бути стабільним та всеохоплюючим та, що положення і процедури мають бути пропорційними, прозорими, передбачуваними, недискримінаційними, об’єктивними й мають застосовуватися уніфіковано та ефективно, а також, inter alia, забезпечать: «f) скорочення витрат і збільшення передбачуваності для суб’єктів господарювання, зокрема для малих та середніх підприємств»;
   Глава 10 Угоди про асоціацію «Політика у сфері промисловості та підприємництва передбачає у статті 378, що сторони розвивають та зміцнюють співробітництво з питань політики у сфері промисловості та підприємництва і таким чином покращують умови для підприємницької діяльності для всіх суб’єктів господарювання з особливою увагою до малих та середніх підприємств (МСП).
   У ст. 379 Угоди прямо встановлено зобов’язання: впровадження стратегій розвитку МСП, що ґрунтується на принципах Європейської хартії малих підприємств. Отже, є зобов’язання щодо впровадження відповідної Хартії малих підприємств.
   Усе це показує, що скороспіле виключення положень про малі та середні підприємства не мало ані економічної, ані правової підстави, але фактично вибило законодавчу базу з-під їх кваліфікації та потребує сьогодні термінового перезакріплення в ГК України. Адже державна економічна політика не може не враховувати різницю у регулюючому впливі на підприємства різної економічної сили – великі малі та середні. Звісно, якщо йдеться про системну державну економічну політики. А саме за відсутності такої системності, підкріпленої виключенням кваліфікації відповідних підприємств з провідного кодифікованого акту господарського законодавства, говорити про дієве сприяння держави розвитку економіки навряд чи не доводиться.
   
   
3. Третій наочний приклад – виключення з ГК України частини четвертої статті 74 на підставі Закону № 3263-VI від 21.04.2011 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури започаткування підприємництва». Було: «4. У разі якщо вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства, орган, до сфери управління якого входить дане підприємство, зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду».
   Як видно, йдеться про скасування вимоги про приведення статутного капіталу державного підприємства до реального стану його майна, що не має жодного відношення до спрощення умов ведення бізнесу – основної мети відповідного спеціального закону.
   Але якщо скасовується потреба реагування на відповідність статутного капіталу державного підприємства його реальним активам, то тоді таке ж послаблення (читаємо – потурання свавіллю власників) мало б бути зроблено й стосовно господарських товариства. Але відповідні зміни до ЦК стосовно випадку зменшення чистих активів не зроблено.
   Отже, маємо не лише спотворення призначення закону, яким виключалися положення ч. 4 ст. 74 ГК, встановлення нерівних умов господарювання підприємств державної та приватної форм власності, але й нівелювання розміру статутного капіталу для оцінки майнової бази підприємства, довіри до підприємства державного сектору економіки.
   
   
4. Наступний приклад – скасування положень статті 125 ГГК (Статтю 125 виключено на підставі Закону № 2522-VI від 09.09.2010) щодо промислово-фінансових груп показує загально-економічну проблему недооцінки значення ПФГ в сучасній економіці. Усім зрозуміло, що такі квазісуб’єкти нікуди не поділися.
   Між тим, за висновками дослідників, ПФГ давно вже створені в економіці України, хоча в інших організаційно-правових формах, активно працюють на внутрішньому та зовнішньому ринках та виявили свою ефективність [1; 2]. За деякими оцінками, сьогодні в економіці України працює 14 неформальних ПФГ [3].
   Тобто фактично, виключенням положень ГК та скасуванням Закону «Про ПФГ» фактично відбулася тінізація та делегалізація відповідних утворень, що має негативний наслідок, хоча б із погляду антимонопольно-конкурентного та податкового законодавства, яке позбавляється можливості відрізнити суспільно-корисну ПФГ від економічно шкідливої концентрації. Крім того, відсутність можливості усунути оподаткування проміжної продукції знижує можливості виробничої кооперації без нових надходжень до Державного бюджету (в складі кінцевої продукції ці надходження отримував Держбюджет і раніше).
   
   
5. Наступний приклад стосується виключення з ГК України положень про особливість діяльності відокремлених підрозділів господарських організацій, закріплених раніше у статті 132 (на підставі Закону № 2424-IV від 04.02.2005).
   При чому, можна було б навіть не помітити виключення з ч. 1 ст. 55 положень про відокремлений підрозділ як окремий вид суб’єктів господарювання на догоду викладачам-цивілістам, які традиційно відмовляли в праві на визнання таких суб’єктів права. Проблема полягає у тому, що виключенням положень 132 правова система України була позбавлена поняття особливого правового статусу відокремлених підрозділів (структурних одиниць) загалом, особливо тих із них, які не є філіями та представництвами, освітленими в ст. 95 Цивільного кодексу. А це цехи, відділення, магазини, пункти тощо. Зокрема, у ч. 2 ст. 132 йшлося про право таких структурних одиниць відкривати банківські рахунки, а також діяти на підставі положення, затвердженого цією організацією. І це при тому, що в України на сьогодні діє приблизно 8,5 тис. відділень банків. Не кажучи вже про відділення страхових організацій, пункти обміну валюти, пункти приймання металобрухту тощо. Це виглядає так, як «заривати голову в пісок», забувати, що відокремленні підрозділи є суб’єктами, діяльність яких врегульована у багатьох актах, чимало з них мають не лише власний баланс, алей ідентифікаційні коди. У роботах господарників неодноразово піднімалася ця проблема, яка з часом лише тільки поглиблюється у формі розриву між економічною формою суспільних відносин та їх правовим опосередкуванням, відриває теорію від практики.
   
   
6. Нарешті не можна не пригадати найвиразніший випадок декодифікації положень господарського законодавства, що знайшов відображення у виключенні з ГК статті 207.
   При цьому не лише були скасовані положення ч. 1 цієї статті, що безальтернативно передбачали таку підставу для визнання господарського зобов’язання недійсним, як відсутність господарської компетенції, що обходить увагою Цивільний кодекс. Але й вивели з правового поля положення про визнання нікчемними умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

• -виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;
• -допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;
• -вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Скасування таких положень має всі ознаки антиринкової олігархічної контрреволюції, позаяк економічно слабкі суб’єкти господарювання при укладанні саме договорів приєднання саме й страждають від нав’язування ним невигідних умов. І сьогодні питання про їх нікчемність вже не може бути поставлена.

Причому скасування таких положень відбулося у явно тіньовому порядку – при прийнятті Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» № 2275-VIII від 06.02.2018.

В таких умовах спостерігається явний крок назад держави у захисту конкурентного ринку, який йде всупереч досвіду розвинутих країни щодо сприяння малому та середньому підприємництву на основі усунення бар’єрів у веденні бізнесу та поглиблення кодифікації економічного законодавства (приклади Франції, Бельгії, Естонії, Туреччини тощо)

Причому тут знову ж таки зацікавлені у відповідних скасуваннях лобісти прикрилися викладацькими штампами вітчизняних цивілістів про те, що нібито недійсним не може бути зобов’язання, а лише договір чи правочин. Логічне пояснення цьому відсутнє. Це заперечення – на рівні догми та цивілістичної «віри». Хоча, якщо поглянути на зарубіжну класичну цивілістику, то виявляється, що термін недійсне зобов’язання «invalid obligation» не є вже й таким й рідким. Зокрема, воно використовується у відомій праці «The Introduction to Dutch Jurisprudence of Hugo Grotius 1845». В сучасних правових роботах на Заході сьогодні цей термін також нерідко застосовується. Легко це перевірити в пошукових системах інтернет. Отже питання було не у терміні, а в змісту правового регулювання, яке сьогодні втрачено, відкривши шлях для зловживань економічно сильних суб’єктів над економічно слабкими на теренах так званої «свободи договору», якої між цими суб’єктами природно не існує.

Можна наводити й інші приклади бездумного виключення з ГК України окремих положень, що за формою виглядають як акти декодифікації, а на практиці означають тінізацію економіки та утворення можливостей для рейдерських захоплень підприємств. Зокрема, серед таких пустопорожніх реформ можна згадати скасування вимоги до використання печаток на документах суб’єктах господарювання, яке значно ускладнило питання ідентифікації добросовісних суб’єктів та з’ясування повноважень осіб.

Заради справедливості потрібно зауважити на тому, що ГК України від втрати таких положень не було повністю «декласифіковано» завдяки потужній протидії науковців господарників спробам, які не припиняються, щодо виключення інших системоутворювальних положень кодексу щодо змісту державної економічної політики, правового статусу підприємств та об’єднань, особливо державних, правового режиму права господарського відання та оперативного управління, корпоративного права, умов господарських договорів, примусу до укладання обов’язкових для сторін договору, особливостей штрафних санкцій у сфері господарювання тощо. Але тенденцію на вихолощення положень ГК не можна не помічати, на неї не можна не реагувати.

Лише гостра реакція юристів господарників у зв’язці із практикуючими юристами, бізнесменами та суддями господарських судів на необґрунтовані нападки на Господарський кодекс здатне убезпечити суспільство від поглиблення проблеми спотворення кодифікації господарського законодавства. Потрібна активна робота до протилежного – активного наповнення ГК України дієвими нормами, поглиблення кодифікації господарського законодавства як умови компактизації останнього та утворення юрисдикційних умов полегшення ведення бізнесу в України.

Перші наукові читання пам’яті академіка В.К. Мамутова : матеріали круглого столу (8 лютого 2019 р., м. Київ). Наук. ред. В.А. Устименко. НАН України. Ін-т економіко-правових досліджень, 2019. – с. 90-95