Окремі теоретико-практичні проблеми регулювання правовідносин у сфері здійснення перестрахової діяльності

Вступ.
На розвиток вітчизняного ринку перестрахування впливає багато факторів, зокрема, процеси інтеграції у європейський та світовий ринки перестрахових послуг, зазначене обумовлює специфіку правового регулювання перестрахової діяльності в Україні та актуальність досліджуваної теми.

Розробці теорії правової природи перестрахувальних правовідносин за радянських часів не приділялося належної уваги. Дослідження з приводу, зокрема, правової природи договору перестрахування провадили такі дореволюційні вчені, як В. Р. Ідельсон та Г. Ф. Шершеневич.

Формування цілей.
Цілями статті є виявлення і вирішення окремих проблем теоретико-практичного спрямування, що виникають при реалізації правовідносин у сфері здійснення перестрахової діяльності, зокрема: дискусійних аспектів перестрахування ризиків у страховиків/перестраховиків нерезидентів; особливостей правової регламентації перестрахової діяльності у законодавстві України і ЄС; та внесення пропозицій щодо модернізації законодавства у цій сфері.

Виклад основного матеріалу.
Вплив операцій із перестрахування як на фінансовий результат страхової діяльності так і на економіку держави достатньо відчутній і має тим більше значення, чим більша частина ризиків передається на перестрахування, особливо за участю перестраховиків-нерезидентів. Проте, відтік валюти за кордон посилює тиск на гривню, що тягне за собою негативні наслідки для економіки країни. Вказане змушує законодавця шукати компроміс між інтересами страховиків (щодо забезпечення платоспроможності та фінансової стабільності) і держави (щодо стабілізації вітчизняної економіки) з питань належного врегулювання перестрахової діяльності. 

Зрозуміло, що повністю розмістити великі ризики на внутрішньому ринку перестрахування неможливо, і як зазначають фахівці, враховуючі географію – недоцільно. Саме з огляду на викладене держава, шляхом законодавчого закріплення, повинна віднайти оптимальне співвідношення між частками ризиків, які передаються на перестрахування за кордон і тим, які залишаються в Україні.

Діяльність у сфері перестрахування ризиків у страховиків / перестраховиків нерезидентів є видом зовнішньоекономічної діяльності із надання послуг, щодо вторинного страхування вже застрахованих страховиком - резидентом ризиків. Суб’єктний склад правовідносин із перестрахування ризиків у нерезидентів обумовлює специфіку вказаного виду діяльності. Страховиками (перестрахувальникам, цедентами) у вказаних відносинах виступають страхові компанії – резиденти, які відповідно до Закону України «Про страхування» повинні відповідати наступним вимогам: створення у певній організаційно - правової формі (акціонерне, повне, командитне або товариство з додатковою відповідальністю); наявність статутного капіталу у обсягах визначених Законом (1 млн.євро та 1,5 млн.євро в залежності від того здійснює страховик діяльність із ризикових видів страхування або із страхування життя відповідно); наявність не менше трьох засновників/ учасників; необхідність отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності; цільова спрямованість формування страхових резервів та необхідність інвестування коштів страхових резервів у законодавчо визначені активи певних категорій, тощо. Перестраховиками є страхові та/або перестрахові компанії нерезиденти України, тобто іноземні суб’єкти господарювання, на діяльність яких на національному перестраховому ринку України поширюється, окрім спеціального, також і законодавство про зовнішньоекономічну діяльність.

Коло спеціального законодавства з питань регулювання перестрахової діяльності в Україні у страховика та/або перестраховика нерезидента окреслено наступними нормативними актами: Законом України «Про страхування», Постановою Кабінету Міністрів України від 4 лютого 2004 року №124 «Про затвердження вимог щодо здійснення перестрахування у страховика (перестраховика) нерезидента» (далі – Постанова КМУ №124), Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28 березня 2011 року №153 «Про затвердження Порядку реєстрації договорів перестрахування» (далі – Розпорядження Держфінпослуг №153), Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 3 грудня 2004 року №2885 «Про затвердження Вимог до рейтингів фінансової надійності (стійкості) страховиків та перестраховиків – нерезидентів» (далі – Розпорядження Держфінпослуг №2885), Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 4 червня 2004 року № 914 «Про затвердження Порядку надання страховиками (цедентами, перестрахувальниками) інформації про укладені договори перестрахування із страховиками (перестраховиками) нерезидентами до Держфінпослуг» (далі – Розпорядження Держфінпослуг №914).

Постанова КМУ №124 в якості обов’язкових вимог до правового статусу нерезидента у яких національні страховики/ перестраховики мають намір перестраховувати ризики, та при недотриманні яких укладення договорів перестрахування не дозволяється, встановлює наступні: законодавством країни, в якій зареєстрований нерезидент, передбачений державний нагляд за страховою і перестраховою діяльністю; нерезидент повинен провадити безперервну професійну діяльність не менше ніж три роки до дати укладення договору перестрахування; відсутні факти порушення нерезидентом законодавства про страхову і перестрахову діяльність та з питань запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та боротьби з тероризмом країни його реєстрації. Слід вказати, що згідно п.6 Постанови № 124 саме страховики - резиденти (перестрахувальники) несуть відповідальність за дотримання вказаних вимог при укладенні договорів перестрахування із нерезидентами. Що стосується державного нагляду за перестраховою діяльністю, то він існує не у всіх країнах світу, як правило в таких випадках держава виходить із того, що будь-яка форма державного нагляду обмежує розвиток підприємницької діяльності, якою власне є діяльність із перестрахування. Тенденції законодавства України про підприємництво також спрямовуються у вказаному напрямку - в напрямку дерегуляції, проте дерегуляція у сфері здійснення зовнішньоекономічних операцій із перестрахування у страховика/ перестраховика нерезидента, на наш погляд не є доцільною. 

Розпорядження Держфінпослуг №2885 встановлює додаткові вимоги до нерезидентів в частині встановлення до них рейтингів фінансової надійності (стійкості). Вказані рейтинги обумовлюють рівень платоспроможності нерезидентів і вони залежать від того, чи є країна нерезидента членом Єдиного економічного простору. Рівень рейтингу нерезидента встановлюється за відповідною шкалою однієї із чотирьох міжнародних рейтингових агенцій. При цьому, у п.3 Розпорядження Держфінпослуг №2885 встановлено, що у разі, якщо страховики/перестраховики нерезиденти мають відповідну реєстрацію та / або місцезнаходження в офшорній зоні чи країні (на території), яке не бере участі у міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму, рейтинг фінансової надійності (стійкості) таких нерезидентів вважається таким, що не відповідає вимогам законодавства. Як визначають аналітики, рейтинги при здійсненні зовнішньоекономічних операцій із перестрахування слід розглядати лише як допоміжний критерій для перестрахувальника при здійсненні вибору контрагента за договором перестрахування. До того ж, в якості критики вказаного положення, слід відзначити, що не існує єдиної методики визначення рейтингів фінансової надійності (стійкості) нерезидентів у тих рейтингових агенціях, перелік яких міститься у Розпорядженні Держфінпослуг №2885, як наслідок, вказаними агенціями використовуються різні критерії (підходи визначення) платоспроможності для встановлення відповідного рейтингу.

Розпорядження Держфінпослуг №914 затвердило порядок надання страховиками інформації про укладені договори перестрахування із нерезидентами. Згідно вказаного Розпорядження резиденти у 10-ти денний строк після укладення договору перестрахування із нерезидентами подають до Держфінпослуг інформацію за встановленою формою як на паперових носіях так і у вигляді електронних даних. В свою чергу Розпорядження Держфінпослуг №153 встановлює порядок реєстрації договорів перестрахування, які укладені із нерезидентом шляхом подання заяви за встановленою формою та 3-х копій договору перестрахування (один із яких повинен бути засвідчений нотаріально) протягом п’ятнадцяти днів із дня укладення договору. При цьому за результатами розгляду Держфінпослуг поданих на реєстрацію документів договори перестрахування можуть бути зареєстровані або залишені без реєстрації. Таким чином, законодавець вводить обов’язкову умову щодо інформування національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі – Держфінпослуг) про факт укладення договору перестрахування із нерезидентами та встановлює обов’язкову процедуру реєстрації таких договорів за встановленою процедурою. За свідченням практиків страхового /перестрахового ринку України, процедура попереднього інформування та реєстрації договорів перестрахування в Держфінпослуг укладених із нерезидентами ускладнює та обтяжує процес здійснення зовнішньоекономічних операцій, що негативно впливає на належне виконання зобов’язань за договорами перестрахування, і як наслідок послаблює захист майнових інтересів страхувальників. 

Згідно Розпорядження Держфінпослуг №153 договори перестрахування залишаються без реєстрації, зокрема у разі невідповідності страховика/ перестраховика нерезидента вимогам встановленим законодавством України. Окремо слід розглянути вимоги Розпорядження, щодо невідповідності договорів перестрахування п.8, яка є підставою для відмови у реєстрації договорів перестрахування. Згідно п.8 договори перестрахування мають відповідати загальним вимогам до договорів, установленим Цивільним кодексом України, та/або вимогам до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), з урахуванням установлених іншим законодавством особливостей, зокрема щодо: предмета договору перестрахування, розміру страхової суми за договором перестрахування, переліку страхових випадків, розміру перестрахових платежів і строків їх сплати, перестрахового тарифу, умов здійснення перестрахової виплати та причин відмови в перестраховій виплаті. Слід вказати, що жоден законодавчій акт не містить вимог щодо договорів перестрахування. Фактично мова йде про те, що підзаконний нормативний акт (Розпорядження № 153) встановлює обов’язкові (істотні) умови договору перестрахування, вказане свідчить про вади законодавчої техніки. Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) в ч.1 ст. 987 встановлює, що за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником, проте істотних умов договору перестрахування не визначає. Аналіз наведених у Розпорядженні №153 обов’язкових умов, які повинні бути зазначені у договорах перестрахування, що фактично є істотними умовами вказаних договорів, не є предметом нашого дослідження і потребує окремого ґрунтовного аналізу. Проте, слід зауважити, що окремі умови, зокрема, щодо предмету договору перестрахування, є малодослідженими в науці страхового права. Саме тому, з огляду на відсутність законодавчого закріплення положень про предмет договору перестрахування, включення такої умови в якості обов’язкової, і як наслідок, інших передбачених п.8 Розпорядження №153, в договір перестрахування є вкрай не обґрунтованим.

Слід наголосити, що основною метою введення вказаних обмежень і дискримінаційних положень, щодо здійснення перестрахової діяльності із страховиками/ перестраховиками нерезидентами була ідея зменшення кількості «схемного» перестрахування, пов’язаного з відтоком грошових коштів за кордон, реалізація якої до речі, не принесла очікуваного ефекту. З огляду на це постають питання:

1. на скільки обґрунтованим було ведення вказаних обмежень до законодавства України;
2. чи не порушують вимоги чинного законодавства стосовно правового статусу страховиків/ перестраховиків нерезидентів принципу недискримінації який є основоположним при здійсненні будь-якої підприємницької діяльності на території України;
3. чи є введення даних обмежень по відношенню до іноземного суб’єкта господарювання пропорційним стосовно аналогічних положень іноземного законодавства (зокрема ЄС) по відношенню до перестраховиків України, які здійснюють таку діяльність та території іноземних держав за договорам факультативного та/або облігаторного перестрахування за напрямом вхідного перестрахування;
4. чи відповідають вказані положення законодавства України про страхування загальним засадам законодавства про зовнішньоекономічну діяльність.

Аналіз законодавства доводить, що подібні законодавчі акти у сфері перестрахування приймаються у зв'язку з наявністю в ст. 12 Закону України «Про страхування» ч.2, яка зазначає, що перестрахування у страховика (перестраховика) нерезидента здійснюється відповідно до вимог і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, саме тому вважаємо за доцільне виключити вказану норму із ст.12 Закону України «Про страхування».

З огляду на особливий суб’єктний склад правовідносин що розглядаються стає зрозумілим, що правовий режим здійснення такої діяльності врегульовується Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Закон України «Про страхування», як нормативний акт спеціальної дії більшості наведених обмежень не встановлює, наведені обмеження існують на рівні підзаконного регулювання. Саме тому, з урахуванням положень про те, що господарська діяльність у перестрахуванні із страховиками / перестраховиками нерезидентами є видом зовнішньоекономічної діяльності, при її здійсненні слід керуватися положеннями Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Тому, на нашу думку норми законодавства про страхування не повинні входити у конфлікт із нормами  законодавства про зовнішньоекономічну діяльність.

Відповідно до Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 2), суб'єкти при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва який полягає в праві суб'єктів добровільно вступати в зовнішньоекономічні зв'язки; принципом юридичної рівності і недискримінації, що полягає в рівності перед законом всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, у тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності; забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками; неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів, крім випадків, передбачених цим Законом; принципом верховенства закону, що полягає в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України; забороні застосування підзаконних актів, що в будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.

Стаття 5 вищенаведеного Закону визначає, що всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак і наголошує на ті, що втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність її суб'єктів у випадках, не передбачених цим Законом, у тому числі й шляхом видання підзаконних актів, які створюють для її здійснення умови гірші від встановлених у цьому Законі, є обмеженням права здійснення зовнішньоекономічної діяльності і як таке забороняється.

При цьому, у ст. 7 вказаного Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» зазначено, що на території України для іноземних суб'єктів господарської діяльності запроваджуються національний режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж суб'єкти господарської діяльності України. 

В даному випадку слід згадати ратифіковану Україною Угоду «Про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами», підписану Україною 14 червня 1994 року. Відповідно до доповнення до Додатку № 5 Угоди визначалося, що не пізніше ніж через п'ять років після дати її підписання (тобто у 1999 році) Україна зобов’язувалася створити необхідні умови для заснування страхових компаній Співтовариства, а також спільних страхових компаній і застосувати до них на своїй території режим, не менш сприятливим, ніж той, що надається її власним компаніям або компаніям будь-якої третьої країни, залежно від того, який з них є кращій.

Зауважимо, що аналізовані вимоги законодавства України стосовно правового статусу страховиків / перестраховиків нерезидентів та порядку здійснення ними підприємницької діяльності порушують всі норми і принципи закріплені законодавством про зовнішньоекономічну діяльність, з огляду на це слід вести мову про дискримінацію іноземних суб’єктів господарювання та встановлення обмежень на здійснення ними перестрахової діяльності із страховими / перестраховими компаніями України. 

Наведене вище породжує питання щодо того, в полягає сутність перестрахування і перестрахової діяльності? 

Відповідно до ст.12 Закону України «Про страхування» перестрахування – страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика / перестраховика резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно із законодавство країни, в якій він зареєстрований. 

Українське законодавство фактично визнає перестрахування як частину страхування. А тому, при регулюванні операцій з перестрахування, найчастіше застосовуються загальні норми про страхування за окремими винятками. Не розрізняючи вказані види підприємницької діяльності, законодавець однаково підійшов до врегулювання порядку створення, в тому числі ліцензування, функціонування і припинення діяльності страхових і професійних перестрахових компаній, державного нагляду за страховою і перестраховою діяльністю, договорів страхування і перестрахування, тощо. Слід вказати, що перестрахування є похідним від страхування, проте на наш погляд, окремим та особливим видом підприємницької діяльності, що повинно віднайти своє закріплення в законодавстві. Підтвердженням наведеної тези слугує норма ст.2 Закону України «Про страхування», згідно якої предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Тобто законодавець самостійно виводить перестрахування в окремий напрямок діяльності, який не пов’язує із страхуванням. 

Отже, із викладеного випливає, що на законодавчому рівні існує гостра потреба у врегулюванні перестрахової діяльності та її відокремлення від страхової. На теперішній час законодавець має чітко окреслити місце та роль перестрахування з обов’язковим теоретичним обґрунтуванням всіх його елементів: порядку організації, здійснення та припинення діяльності перестрахових компаній, правової природи відносин із перестрахування, особливостей порядку укладення договорів перестрахування та інше. Нормативні акти України, на сьогодні, не вміщують у собі такі поняття, як: перестрахова діяльність, перестрахова компанія, договір перестрахування з урахуванням його господарсько – правової природи. Вважаємо, що законодавець має кардинально змінити свій підхід до правового регулювання перестрахової діяльності. Для цього необхідно прийняти законодавчі акти, які б були присвячені виключно цьому виду підприємницької діяльності (наприклад - Закон України “Про перестрахову діяльність в Україні”). 

Світовою практикою доведено, що для професійних перестраховиків встановлюються підвищені вимоги до запасу платоспроможності, більш високі кваліфікаційні вимоги для керівників перестрахових організацій (це пов’язується із тим, що діяльність з перестрахування є вузькопрофільною і передбачає необхідність для керівників мати спеціальні знання та стаж роботи у цій сфері, високою відповідальністю та кваліфікацією), відмінний державний нагляд у порівнянні із наглядом за страховою діяльністю. На основі досліджень європейської практики, можна дійти висновку, що у ЄС страхування та перестрахування не ототожнюються. 

Правове регулювання перестрахування в Європейському Союзі здійснюється з урахуванням Директиви Ради 64/225/ЄЕС від 25 лютого 1964 року щодо скасування обмежень на свободу здійснення підприємницької діяльності і свободу надання послуг у сфері перестрахування і ретроцесії та Директиви 2005/68/ЄC Європейського парламенту та Ради від 16 листопада 2005 року щодо перестрахування та внесення змін до Директив Ради 73/239/ЄЕС, 92/49/ЄЕС, та Директив 98/78/ЄС і 2002/83/ЄС. Директива Ради 64/225/ЄЕС скасувала обмеження на право свободи здійснення підприємницької діяльності і свободи надання послуг у сфері перестрахування, що пов’язані з місцезнаходженням перестраховика. Проте, вона не скасувала обмежень, які пов’язані із певними неузгодженостями, що виникають між національними умовами держав - членів відносно нагляду за перестрахуванням. Дана ситуація призвела до існування в рамках ЄС різних за рівнем нагляду перестрахових компаній, що створило об’єктивні перепони щодо визначення: типу перестрахових зобов’язань, визначення активів перестраховиків, вимог до маржі їхньої платоспроможності та інше. Саме це обумовило необхідність прийняття Директиви 2005/68/ ЄC. Вказана Директива в статті 1 визначила поняття перестрахування як діяльності, що полягає у прийнятті ризиків страховою компанією або іншою перестраховою компанією, та встановлює наступні обов’язкові умови для перестрахових компаній з метою проведення ними діяльності із перестрахування: обов’язкове отримання ліцензії на право здійснення операцій із перестрахування (ст.3 Директиви); для започаткування діяльності та з метою отримання ліцензії надавати компетентним наглядовим органом держави – члена місцезнаходження схему операцій, яка повинна включати в себе наступні елементи: перелік ризиків, які перестраховик має намір покривати; види перестрахування; основні принципи ретроцесії; умови стосовно мінімального гарантійного фонду; оцінку адміністративних затрат; додатково на перші три фінансові роки власної перестрахової діяльності перестраховик подає наглядовим органом держави – члена місцезнаходження бізнес – план, який має містити: оцінку управлінських видатків; розрахунок премій (вкладів, вимог); розрахунок маржі платоспроможності; бухгалтерський баланс; можливість оскарження рішення наглядових органів держав – членів місцезнаходження, стосовно відмови у видачі ліцензії; обов’язковість подання перестраховиками щорічної та періодичної фінансової і бухгалтерської звітності до відповідних державних органів та відповідні статистичні дані до компетентних органів держав – членів місцезнаходження; забезпечити належний рівень (маржу) платоспроможності; забезпечити наявність гарантійного фонду, який не повинен бути меншим 3000000 EUR (ст.40 Директиви 2005/68/ ЄC); у разі, якщо маржа платоспроможності стане нижчою від мінімального розміру гарантійного фонду, надати наглядовим органом держави – члена місцезнаходження план фінансового оздоровлення перестрахової компанії. 

З огляду на той факт що законодавство України за напрямом фінансові послуги (в тому числі страхування /перестрахування) є пріоритетною сферою адаптації законодавства до законодавства ЄС у відповідності до Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629-IV слід звернути увагу на необхідність узгодження вказаних положень вітчизняного законодавств з правом ЄС. При цьому слід наголосити на тому, що вторинне законодавство ЄС обмежень і дискримінаційних положень до страховиків / перестраховиків нерезидентів які здійснюють свою діяльність на території Європейської Спільноти не встановлює.

Висновок.
Наведене вище доводить необхідність модернізації правовідносин у сфері перестрахової діяльності. Напрямами такої модернізації слід визнати наступні:

• визначити поняття договору перестрахування та законодавчо його закріпити;
• внести змін до ЦК України та Господарського кодексу України (далі – ГК України), а саме:
• виключити ст.987 «Договір перестрахування» ЦК України;
• §2, гл.35 ГК України доповнити ст. 354-1 «Договір перестрахування», з огляду на господарсько-правову природу договорів перестрахування;
• сформулювати науково – обґрунтовану дефініцію «перестрахова діяльність»;
• прийняти Закон України «Про перестрахову діяльність в Україні» в якому закріпити поняття: перестрахова діяльність, перестрахова компанія, договір перестрахування;
• та визначити:
  -порядок організації, здійснення та припинення діяльності перестрахових компаній,
  -правову природу відносин із перестрахування,
  -особливості порядку укладення договорів перестрахування,
  -істотні умови договору перестрахування, інше;
• внести зміни до чинного законодавства України шляхом виключення обмежень щодо здійснення перестрахової діяльності із страховиками / перестраховиками нерезидентами;
• встановити для діяльності страховиків /перестраховиків нерезидентів та їх правового статусу на території України національний режим, що закріплено законодавством про зовнішньоекономічну діяльності та міжнародними договорами ратифікованими Україною;
• гармонізувати законодавство України про перестрахову діяльність в частині перестрахування ризиків у страховика/ перестраховика нерезидента до законодавства ЄС.

Перспективи подальших розвідок в цьому напрямку полягають у необхідності внесення змін та доповнень до законодавства України з метою законодавчого врегулювання окремих питань, що виникають при реалізації правовідносин у сфері здійснення перестрахової діяльності.

Пацурія Ніно Бондовна
Докторант, кандидат юридичних наук,
доцент кафедри господарського права юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки.-2012.-№91.- С. 33-37.