Генезис публічно-правових засад регулювання обов'язкового страхування у сфері господарювання

Вступ.

Сучасний стан розвитку економіки держави і її соціальної сфери, особливо в умовах світової фінансової кризи ставлять перед страховою галуззю глобальні цілі і завдання. В таких умовах страхування покликано в повній мірі забезпечити захист майнових інтересів страхувальників та третіх осіб, які можуть зʼявлятися у страхових правовідносинах, і як наслідок, виступати механізмом, що гарантує забезпечення стабільного економічного зростання незалежно від несприятливої економічної ситуації природних і техногенних катастроф [1].

Саме тому першочерговим завданням розвитку страхового ринку повинно стати ефективне виконання макроекономічних функцій. Серед яких:
- забезпечення захисту майнових інтересів страхувальників;
- забезпечення безперервності процесу виробництва і відшкодування збитків субʼєктів господарювання за рахунок коштів страхових резервів, без залучення державних коштів;
- мінімізація можливого збитку при настанні страхового випадку [2].

Зрозуміло, що в першу чергу на сьогодні вказані функції страхування реалізуються в суспільстві шляхом проведення страхових операцій у обовʼязковій формі. Вказане і обумовлює актуальність обраної теми.

Теоретична основа дослідження.

Підґрунтям для дослідження проблем обовʼязкового страхування стали також
- праці українських і російських вчених-юристів дореволюційного періоду: А. Г. Гойхбарга, С. Є. Ліона, Д. І. Мейера;
- радянського і сучасного періоду: М. М. Агаркова, С. А. Рибнікова, В. В. Богдана, М. І. Брагінського, В. С. Бєлих, Є. Н. Гендзехадзе, М. В. Гордона, К. О. Граве, Х. О. Гурвічюте, О. С. Йоффе, Л. А. Лунца, В. Н. Яковлєва та інших.

При дослідженні вказаної проблематики також аналізувалися роботи дослідників у галузі економіки – В. Д. Базилевича, В. Г. Баторіна, К. Г. Воблого, О. Д. Заруби, С. С. Осадця. Більшість робіт перерахованих авторів були присвячені дослідженню загальних питань правового регулювання страхових відносин, і окремих видів обовʼязкового страхування, в цілому ж комплексне дослідження проблемних питань закріплення та реалізації відносин із обовʼязкового страхування у сфері господарювання досі не проводилося.

Цілями статті є дослідження проблемних питань закріплення та реалізації правовідносин із обовʼязкового страхування у сфері господарювання за ознаками сфера здійснення та особливий субʼєктний склад, формулювання обґрунтованих висновків та внесення пропозицій щодо модернізацій страхового законодавства України в цій частині.

Основний зміст.

Економічна наука випрацювала низку чинників, що впливають на необхідність запровадження обовʼязкового страхування.

Серед них:
1) наявність групи ризиків, які не приймаються на страхування на комерційних засадах, з огляду на нерентабельність певного виду страхування [3];

2) надвисока вартість послуг із добровільного страхування для окремого страхувальника [4];

3) наявність суспільної потреби у страховому захисті від настання певних ризиків при одночасному недооцінюванні страхувальниками ступеня небезпеки і наслідків настання страхового випадку.

Не дивлячись на вказані переваги обовʼязкового страхування саме дана форма є такою, що останнім часом наражається на гостру критику, як із боку практиків так і з боку науковців [5]. При цьому ступінь незадоволення є практично однаковою для усіх держав, де страхування здійснюється в обовʼязковій формі, не залежно від рівня їх економічного розвитку, національних традицій та інших ознак [6].

Відповідно до чинного законодавства України (ст. 5 ЗУ «Про страхування») страхування в Україні здійснюється у двох формах – добровільній та обовʼязковій [7]. Обовʼязкові види страхування встановлюються законами України, шляхом внесення змін до ст. 7 Закону України «Про страхування», яка містить на сьогодні вичерпний пере- лік видів обовʼязкового страхування.

Згідно законодавства, для здійснення обовʼязкового страхування держава встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків, шляхом прийняття Кабінетом Міні- стрів України окремих Постанов, або шляхом прийняття Верховною Радою України спеціальних Законів [8].

Аналіз підстав виникнення, зміни та припинення страхових правовідносин на підставі актів страхового законодавства дає можливість визначити особливості вказаних правовідносин у сфері господарювання.

На нашу думку, галузева специфіка страхових правовідносин із обовʼязкового страхування у сфері господарювання ґрунтується на таких кваліфікуючих ознаках господарських правовідносин, як:

1) сфера здійснення;

2) особливий (обмежений) субʼєктний склад учасників;

3) наявність господарських зобовʼязань, які містять та поєднують організаційні й майнові елементи;

4) значний ступінь державного регулювання страхової діяльності у сфері обовʼязкового страхування;

5) зміст страхових правовідносин у сфері господарювання.

Проте, у даній статі ми приділимо увагу аналізу специфіки господарсько-правового регулювання відносин із обовʼязкового страхування через призму двох із пʼяти системоутворюючих елементів господарсько-правових правовідносин, які при реалізації саме обовʼязкового страхування яскраво висвітлюють його специфіку: сфера здійснення та особливий субʼєктний склад.

Сфера здійснення — страховий ринок як особлива економічна система України, що характеризується власною специфікою функціонування та особливостями правового регулювання і гармонізується з іншими економічними системами, певними сферами господарювання, видами господарської діяльності, в яких згідно із законодавством існує обовʼязок вступити у страхові правовідносини та забезпечити шляхом страхування захист майнових інтересів, повʼязаних із цілісністю і схоронністю відповідних обʼєктів страхування.

Так, зокрема, відповідно до:
– п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» обовʼязковому особистому страхуванню підлягають медичні та фармацевтичні працівники (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обовʼязків.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та умов обовʼязкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обовʼязків, а також на випадок настання у звʼязку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, які підлягають обовʼязковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обовʼязків, а також на випадок настання у звʼязку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції» № 1642 від 16 жовтня 1998 року (далі — Постанова № 1642) [9] працівники, зайняті наданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних і наукових досліджень із проблем ВІЛ-інфекції, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу (далі — працівники), підлягають обовʼязковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обовʼязків, а також на випадок настання у звʼязку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції (п. 1 Постанови № 1642).

Згідно з п. 2 Постанови № 1642 обовʼязкове страхування працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обовʼязків, а також на випадок настання у звʼязку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції (далі — обовʼязкове страхування), здійснюється за рахунок власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони здоровʼя, науково-дослідних установ та виробника біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу (далі — підприємства);

– п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» обовʼязковому особистому страхуванню підлягають працівники відомчої (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд).

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок і умови обовʼязкового особистого страхування працівників відомчої та місцевої пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд)» № 232 від 3 квітня 1995 року (далі — Постанова № 232) [10] страхування працівників відомчої пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд) здійснюється з метою захисту їхнього життя та здоровʼя під час виконання своїх обовʼязків за рахунок коштів, передбачених у кошторисах на їх утримання, підприємств, установ та організацій, де вони створені, а працівників місцевої пожежної охорони — за рахунок юридичних осіб, які утримують підрозділи цієї охорони, або за рахунок місцевого бюджету (п. 1 Постанови № 232).

Аналіз даного елементу, що є характерним для господарсько-правових відносин при реалізації із правовідносин із обовʼязкового страхування унаочнив, що сферою економіки (господарювання) виступає економіка держави, а саме — страховий / перестраховий ринок України або ринок страхових послуг.

Ринок страхових послуг України – це система особливих економіко-правових відносин між субʼєктами страхової діяльності та учасниками страхових відносин у сфері господарювання, що виникають із приводу задоволення потреб заінтересованих осіб у захисті своїх майнових інтересів за рахунок страхових фондів, які формуються шляхом сплати страхових платежів на підставі закону або договору страхування та підлягають державного регулюванню.

Якщо торкатися проблематики перестрахового ринку України, то необхідно розглянути питання співвідношення та відмежування таких категорій, як «страхування» та «перестрахування», «страхова діяльність» і «перестрахова діяльність», що не є предметом нашого дослідження.

Проте, роль перестрахування важко переоцінити, з огляду на те, що воно є необхідною умовою забезпечення фінансової стабільності та нормальної діяльності страховика незалежно від розміру його статутного капіталу і сформованих страхових резервів [11]. Такі операції позитивно впливають на виконання страхових зобовʼязань зокрема, прийнятих за договорами обовʼязкового страхування, і слугують одним із факторів забезпечення належного захисту майнових інтересів страхувальників [12, с. 5], як наслідок, позитивно впливають на розвиток страхового ринку України в цілому.

Особливий (обмежений) субʼєктний склад учасників страхових правовідносин у сфері господарювання.

Основними субʼєктами страхових правовідносин у сфері господарювання виступають:
1) страховики (страхові компанії), товариства взаємного страхування;
2) страхувальники, якими з огляду на специфіку галузевих правовідносин є юридичні особи або фізичні особи — підприємці.

Тобто ті особи, які споживають страхову послугу і підлягають захисту у разі порушення їх прав та охоронюваних законом інтересів з боку особи, яка таку послугу надає на всіх стадіях існування страхового правовідношення у сфері господарювання (виникнення, зміна, припинення).

Зрозуміло, що страхувальником будь-якого виду обовʼязкового страхування може бути юридична особа, яка страхує своїх працівників, або фізична особа — підприємець, яка страхує свої підприємницькі ризики або найманих працівників, які за договором обовʼязкового страхування (полісу) є застрахованими особами.

Проте відповідно до вимог Постанов Кабінету Міністрів України, що встановлюють умови та правила проведення окремих видів обовʼязкового страхування в певних випадках, в якості страхувальника можуть виступати виключно субʼєкти господарювання, а саме:

• Закон України «Про обовʼязкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» [13] у п. 1.1 визначає, що страхувальниками є юридичні особи та дієздатні громадяни, що уклали із страховиками договори обовʼязкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоровʼю, майну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу;
• Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку і правил проведення обовʼязкового авіаційного страхування цивільної авіації» № 1535 від 12 жовтня 2002 року [14] субʼєктами обовʼязкового авіаційного страхування цивільної авіації визнає страховиків і страхувальників. В якості останніх можуть бути українські експлуатанти повітряних суден, повітряні перевізники, які мають право здійснювати пасажирські та вантажні перевезення, особи, які мають право власності на повітряне судно, та особи, які є замовниками авіаційних робіт;
• Постанова Кабінету Міністрів України «Про обовʼязкове страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду» № 953 від 23 червня 2003 року [15] страхувальниками визнає оператора ядерної установки, призначеного державою в установленому порядку;
• Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядків і правил обовʼязкового страхування у сфері космічної діяльності» № 1033 від 10 листопада 2010 року [16] встановлює, що страхувальником є Національне космічне агентство.

Наведе вище доводить, що на страховому ринку України в якості основних субʼєктів страхової діяльності та учасники страхових правовідносин у сфері господарювання виділяють:

1) страховиків / перестраховиків (страхові компанії / перестрахові компанії), товариства взаємного страхування;

2) страхових посередників (страхові агенти, страхові та перестрахові брокери);

3) обʼєднання страховиків та ін.

Субʼєкти ж організаційно-господарських повноважень на страховому ринку України становлять дворівневу систему — йдеться про загальний та галузевий рівні.

Одними із головних субʼєктів страхових правовідносин у сфері господарювання при здійсненні обовʼязкового страхування виступають страхувальники та треті особи за договором страхування (застраховані особи, вигодонабувачі, потерпілі особи). З урахуванням специфіки страхових правовідносин у сфері господарювання страхувальниками таких правовідносин, як правило, виступають субʼєкти господарювання.

Відповідно до ч. 3 ст. 353 ГК України, відповідно до якої страхувальниками визначаються учасники господарських відносин, які уклали договори страхування із страховиками або є страхувальниками відповідно до закону.

Стаття 2 ГК України містить перелік учасників відносин у сфері господарювання. Вказана норма дає підстави для виділення серед страхувальників страхових правовідносин у сфері господарювання двох груп субʼєктів:

1) страхувальників – субʼєктів господарювання;

2) страхувальників – фізичних осіб.

Страхувальники – субʼєкти господарювання для вступу у страхові правовідносини із обовʼязкового страхування зокрема повинні: володіти господарською правосубʼєктністю, тобто набути прав учасника господарських правовідносин.

Правове становище такого страхувальника має характеризуватися всіма ознаками, які притаманні субʼєктам господарювання, мати майновий інтерес у цілісності та схоронності предмета страхування. Адже з моменту вступу у страхові правовідносини або на підставі договору добровільного страхування або на підставі закону майновий інтерес стає страховим інтересом, який у теорії страхового права є обʼєктом страхування.

Слід зазначити, що в науковій юридичній літературі погляд на цей елемент правового статусу страхувальника як на можливість вступу у страхові правовідносини, піддається критиці.

Так, відомий російський дослідник страхового права Ю. Б. Фогельсон у своїй праці «Договір страхування у російському цивільному праві» доводить інше. Автор вказує, що «не наявність страхового інтересу, не сплата премії і навіть не отримання виплати, а лише участь в узгодженні умов договору та у його укладенні робить особу страхувальником» [17, с. 225].

На нашу думку, такий підхід не є обґрунтованим, адже, вважаємо, що саме наявність майнового інтересу скеровує особу до укладання договору добровільного страхування або вступу у страхові правовідносини на підставі закону, тобто задовольняє потреби заінтересованих осіб у захисті власних майнових інтересів.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок про те, що правовідносини із обовʼязкового страхування у сфері господарювання характеризуються специфікою, яка не виявляється при їх реалізації в інших галузевих правовідносинах і яскраво унаочнюється через призму розкриття таких елементів господарського правовідношення як сфера здійснення та особливий субʼєктний склад.
Перспективи подальших розвідок у даному напрямку полягає у необхідності здійснення глибокого наукового аналізу правовідносин із обовʼязкового страхування та законодавчого закріплення йог специфіки нормами господарського права.

Адміністративне право і процес. – № 1(11). – 2015