НАУКОВИЙ ВИСНОВОК щодо переривання позовної давності (ч. 1 ст. 264 ЦК)
НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
щодо переривання позовної давності (ч. 1 ст. 264 ЦК)
І.
Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 303 Господарського процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, за зверненням Голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Б.І.Гулька від 24.06.2021 № 377/0/26-21 у справі № 201/15310/16, щодо викладених у зверненні питань:
1) Які саме дії іпотекодавця зумовлюють переривання позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки?
2) Чи переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки вчиненням позичальником дій, що свідчать про визнання ним боргу за основним зобов’язанням?
ІІ. Опис дослідження.
1. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України стосовно мети встановлення строків у праві загалом, зазначено, що наявність строків у нормах права надає визначеності у реалізації суб'єктами правовідносин своїх прав та обов'язків. З настанням або закінченням відповідного строку пов'язане виникнення, зміна чи припинення правовідносин[1].
В постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року в справі №800/426/17 та від 06 грудня 2018 року в справі №800/259/17 викладена така правова позиція: самі по собі строки поза зв`язком із конкретною правовою ситуацією, набором фактів, умов та обставин, за яких розгорталися події, не мають жодного значення. Сплив чи настання строку набувають (можуть набувати) правового сенсу в сукупності з подіями або діями, для здійснення чи утримання від яких встановлюється цей строк.
Цивільно-правові строки є часовою формою розвитку цивільних правовідносин, формою існування і здійснення (виконання) суб’єктивних прав та обов’язків, що становлять зміст правовідносин[2]. Позовною давністю є строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК). Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Неподання позову впродовж встановлених законом строків призводить до втрати права на позов в розумінні можливості судовим порядком здійснити належне особі цивільне майнове право[3], позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи[4].
Предмет правового інституту позовної давності – це відносини, пов’язані з можливістю примусового захисту порушеного матеріального права. Позовна давність як матеріально-правовий інститут обслуговує практично всі інститути цивільного права, що надає його нормам універсального характеру[5]. Позовна давність як строк, встановлений для звернення до суду, знаходиться за межами правового регулювання процесуальної діяльності суду.
Нерозривний зв’язок позовної давності з реалізацією суб’єктивного цивільного права визначає матеріально-правову природу цього строку. Вчинення позову з точки зору здійснення суб’єктивного права є одним з етапів здійснення матеріального права, відповідно, в матеріально-правовому розумінні право на позов – це власне спірне суб’єктивне право, яке може бути примусово здійснене. Обмежене строком давності право на позов означає лише можливість одержати примусовий захист порушеного суб’єктивного права від юрисдикційного органу. Тому сплив позовної давності як юридичний факт не припиняє суб’єктивне цивільне право, а лише припиняє можливість його судового захисту, відповідно, боржник не звільняється від виконання свого обов’язку, але втрачається можливість примусу боржника до такого виконання на підставі судового рішення.
Законодавче унормування позовної давності пояснюється тим, що вона: а) забезпечує визначеність і сталість цивільних правовідносин; б) дисциплінує учасників цивільного обороту, стимулює їх активність у здійсненні їх прав і обов’язків; в) слугує зміцненню договірної дисципліни, прискоренню обіговості коштів, посиленню взаємного контролю за виконанням зобов’язань. В процесуальному аспекті інститут позовної давності призначений забезпечити винесення судом правильного рішення завдяки більшій гарантії збереження доказів, на підставі яких встановлюються фактичні обставини справи.
Встановлюючи часові межі судового захисту порушеного цивільного права, позовна давність слугує правовій стабільності та усуненню правової невизначеності, яку можуть створювати задавнені (застарілі) правові вимоги[6]. Інститут позовної давності має на меті спонукати учасників цивільних відносин вчиняти дії, спрямовані на захист порушених прав у розумні строки, тобто тоді, коли відновлення порушеного права є актуальним для управненої особи.
Позовна давність за загальним правилом спливає безперервно, починаючись з моменту усвідомлення особою порушення її права і закінчуючись моментом спливу календарної тривалості позовної давності. Поряд з цим законодавство визначає обставини, які впливають на перебіг позовної давності, і з якими пов’язані зміни порядку обчислення позовної давності: зупинення та переривання позовної давності. Висловлювалась думка про те, що «…законодавче запровадження механізмів зупинення та переривання позовної давності є певною компенсаційною конструкцією, спрямованою на захист інтересів кредитора, що побудована для врівноваження очевидної, на перший погляд, спрямованості давнісного інституту щодо захисту саме боржника»[7].
Стаття 264 ЦК, не розкриваючи поняття «переривання перебігу позовної давності», визначає випадки (обставини), що спричиняють переривання позовної давності, та наслідки переривання позовної давності.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 264 ЦК переривання позовної давності відбувається у випадках:
1) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку;
2) пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Наслідки впливу переривання позовної давності визначені у ч. 3 ст. 264 ЦК і полягають в наступному: 1) після переривання перебіг позовної давності починається заново;
2) час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Переривання давності має місце, коли визначальними діями потерпілого (кредитора) або порушника (боржника) порушене право виводиться зі стану спокою, невизначеності, без «знищення» правопорушення[8]. Підставою переривання позовної давності є подія, яка порушує сплив позовної давності так, що час, що сплив до переривання, в рахунок не йде, і після перерви може йтися лише про сплив нового давнісного строку[9]. Отже переривання позовної давності означає, що після вчинення відповідної дії позовна давність обчислюється заново, а час, що минув до цього моменту, до уваги не береться[10].
Цивільний кодекс УРСР також містив норми щодо переривання перебігу строків позовної давності. Відповідно до стаття 79 ЦК УРСР було встановлено, що: перебіг строку позовної давності переривається пред'явленням позову в установленому порядку; по спорах, в яких однією або обома сторонами є громадяни, перебіг строку позовної давності переривається також вчиненням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу; після перериву перебіг строку позовної давності починається спочатку; час, що минув до перериву, до нового строку не зараховується; пред'явлення позову, залишеного без розгляду, не перериває перебігу строку позовної давності.
Переривання позовної давності у випадку вчинення зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу, в принципі не викликало якихось дискусій чи проблем у правозастосуванні[11].
За смислом правила, передбаченого ч. 1 ст. 264 ЦК, обставиною, що свідчить про визнання боргу, має бути конкретна дія боржника, спрямована назовні та вчинена протягом тривалості позовної давності[12].
Верховним Судом України свого часу був зроблений такий висновок у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16, де вказано, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій»[13].
Також Верховний Суд України наголосив, що вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою[14].
2. За визначенням ст. 1 Закону «Про іпотеку» іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом[15].
В літературі зверталася увага на те, що сутність застави (іпотеки) полягає не в тому, щоб забезпечити основне зобов’язання (як це має місце у випадку забезпечення зобов’язання порукою) в повному обсязі, а в тому, що правом застави є право на чужу річ, яке належить вірителю [кредитору] в забезпечення його права вимоги за зобов’язанням і яке виявляється в можливості переважного [порівняно із іншими кредиторами] задоволення із цінності цієї речі. Мета застави полягає саме в підсиленні забезпеченості прав вимоги, які і так мають об’єктом свого задоволення все майно боржника; заставне право не здійснює новацію, воно не припиняє основне зобов’язальне відношення та не замінює його, а лише доповнює заставним правовідношенням. Саме тому кредитор не позбавлений можливості отримати задоволення від боржника за рахунок будь-якого належного йому майна, а не лише з конкретної речі[16].
В статті 3 Закону «Про іпотеку» врегульовано виникнення, застосування і пріоритет іпотеки як акцесорного зобов’язання. Відповідно, зміст норми ч. 5 ст. 3 цього Закону виявляється у її системно-логічному зв’язку з іншими нормами цієї статті, а також загальними нормами ст. 548 ЦК щодо загальних умов забезпечення виконання зобов’язання:
– іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності норми (ч. 4 ст. 3 Закону «Про іпотеку»);
– недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено ЦК (ч. 2 ст. 548 ЦК).
Підстави припинення іпотеки врегульовано ст. 17 Закону «Про іпотеку» (зокрема, у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору), тобто законодавець не виключає можливість припинення іпотечного зобов’язання до моменту припинення основного зобов’язання.
Цим Законом передбачена процедура звернення стягнення на предмет іпотеки: звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ч. 4 ст. 33 Закону).
Водночас Закон, визначаючи в якості способу захисту прав іпотекодержателя звернення стягнення на предмет іпотеки, містить перелік способів реалізації предмета іпотеки. Під способами реалізації розуміються:
1) за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса – шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження;
2) в порядку позасудового врегулювання – шляхом застосування однієї з процедур, передбачених ч. 3 ст. 36 цього Закону, тобто:
передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому ст. 37 цього Закону;
надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 цього Закону.
Стаття 36 «Позасудове врегулювання» міститься в розділі V «Задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки», тобто вона регулює відносини між іпотекодержателем та іпотекодавцем на відповідній стадії існування основного зобов’язання[17].
Аналіз норм ст. 33, 36, 37, 39 Закону «Про іпотеку», ст. 328, 335, 376, 392 ЦК дає підстави виокремити такі способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора: 1) судовий (на підставі рішення суду); 2) позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
Кожен з цих способів має власний правовий механізм реалізації.
Так, в Постанові ВПВС від 21.03.2018 р. у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18) зазначено, що:
– для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку;
– передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду;
– застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки – це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.
При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього;
3. Відповідно до статті 266 ЦК зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Оскільки додаткові вимоги обумовлені основною вимогою, сплив позовної давності за основною вимогою автоматично поширюється на додаткові вимоги. У зв’язку з цим не має підстав вважати, що може існувати позовна давність за додатковою вимогою незалежно від існування позовної давності за основною вимогою. Разом із початком перебігу позовної давності за основною вимогою починається перебіг позовної давності за додатковою вимогою, початок перебігу позовної давності як за основною так само і за додатковою вимогою визначається моментом порушення права особи за основним зобов’язанням. Закон не встановлює іншого моменту початку перебігу позовної давності для додаткової вимоги.
Відповідно до ст. 266 ЦК зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Ця норма є імперативною. Будь-яка заява про застосування наслідків у позовної давності за зобов’язаннями боржника за акцесорними зобов’язаннями (в тому числі іпотеки, застави), за смислом ст. 266 ЦК, подаватися не повинна. Іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ч. 5 ст. 3 Закону «Про іпотеку»). Тому, якщо суд застосував наслідки спливу позовної давності і відмовив у задоволенні вимог кредитора до боржника, що ґрунтуються на основному зобов’язанні, це означає, що і забезпечувальне іпотечне зобов’язання цього кредитора залишається без примусового захисту, стає задавненим.
Кінцевим результатом реалізації права застави за загальним правилом, винятки з якого можуть бути передбачені договором, є саме задоволення грошових вимог кредитора за рахунок предмета застави[18]. Якщо припустити, що позовна давність за основним зобов’язанням перервалась вчиненням боржником дій, що свідчать про визнання ним боргу, і після цього перебіг позовної давності почався заново, а позовна давність за додатковою вимогою (звернення стягнення на предмет іпотеки) не перервалась, то в певний момент позовна давність за додатковою вимогою сплине, а за основною вимогою триватиме ще деякий час. Тобто зі спливом позовної давності за додатковою вимогою забезпеченість основної вимоги не буде підтримуватись можливістю судового примусу звернення стягнення на предмет іпотеки, що позбавляє сенсу іпотеку як акцесорне зобов’язання. І хоча іпотека як така не припиняється, оскільки не припиняється основне зобов’язання, проте забезпечення цього зобов’язання без судового захисту стає ілюзорним.
В аспекті застосування ч. 1 ст. 264 щодо переривання позовної давності за додатковою вимогою (акцесорним зобов’язанням), на нашу думку позовна давність переривається вчиненням дій, що свідчить про:
а) визнання боржником свого боргу за основною вимогою (основним зобов’язанням) про стягнення боргу, або
б) визнання нею іншого обов’язку в процедурі звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема підчас позасудового врегулювання на підставі договору між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотеко держателя (іпотечного застереження).
ІІІ.
Висновки.
1) Переривання позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки зумовлюють будь-які конкретні дії іпотекодавця, спрямовані назовні та вчинені протягом тривалості позовної давності, здійснені самим іпотекодавцем або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.
2) Позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки переривається вчиненням позичальником дій, що свідчать про визнання ним боргу за основним зобов’язанням.
Член Науково-консультативної ради
при Верховному Суді
кандидат юридичних наук Беляневич В. Е.
[1] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 122 Конституції України, частини третьої статті 2 Закону України "Про прокуратуру" від 2 квітня 2008 року № 5-рп/2008
[2] Луць В.В. Строки і терміни в цивільному праві: монографія/ В.В. Луць. – К.: Юрінком Інтер, 2013. – с. 18
[3] Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность// Избранные труды по гражданскому праву. В 2 т. Т. І. – М., Статут, 2006. - с. 330
[4] Черепахин Б.Б. Спорные вопросы понятия и действия исковой давности// Труды по гражданскому праву. М.: Статут, 2001. – c. 284
[5] Гуйван П.Д. Позовна давність: монографія / П.Д. Гуйван. – Х.: Право, 2012. С. 55-56, 64, 297.
[6] Беляневич О.А. Про особливості застосування норм про позовну давність у справах про банкрутство // Підприємництво, господарство і право. – 2017. - № 10. – С. 5-9.
[7] Гуйван П.Д. Позовна давність: монографія / П.Д. Гуйван. – Х.: Право, 2012. С. 249.
[8] Синайский В.И. Русское гражданское право. Выпуск І. Общая часть. Вещное право. Авторское право. Изд. второе, испр. и доп. К., 1917. С. 124.
[9] Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. В кн.: Избранные труды по гражданскому праву. В 2 т. Т. 1. М.: Статут, 2006. С. 392.
[10] Ромовська Зорислава. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник. – К.: Атіка, 2005. С. 545.
[11] Слід уточнити: за ЦК УРСР така норма існувала лише для відносин між громадянами. Це зрозуміло з тієї точки зору, що небажаним було для соціалістичних підприємств задавнення невиконаних зобов’язань, адже і сама позовна давність для підприємств була встановлена в 1 рік. Тому небажано було через переривання позовної давності збільшувати період часу, протягом якого існувала б невизначеність у правовідносинах між соціалістичними організаціями.
[12] Гуйван П.Д. Позовна давність: монографія / П.Д. Гуйван. – Х.: Право, 2012. С. 292.
[13] Див. також постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду № 205/8202/15-ц від 06.02.2019.
[14] Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України № 401/6656/12-ц від 08.11.2017
[15] Таке переважне право найбільш наочно ілюструється нормами законодавства про банкрутство, що визначають статус забезпеченого кредитора у відносинах неплатоспроможності (банкрутства) як привілейованого кредитора порівняно з іншими кредиторами.
[16] Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. Т. 1. М.: Статут, 2005. С. 408, 425.
[17] Забезпечувальні зобов’язання можуть прийти в динамічний стан (стадію реалізації) лише у зв’язку із порушенням основного зобов’язання.
[18] Беляневич О. А. Про диспозитивність регулювання іпотеки за участю майнового поручителя // Підприємництво, господарство і право. 2018. № 5. С. 189.
