Проблеми втручання судів у арбітражну діяльність у контексті підстав банкрутства та тлумачення «публічного порядку»

Втручання судової гілки влади в діяльність таких юрисдикційних інститутів, як третейські суди чи міжнародний комерційний арбітраж, може мати позитивний ефект лише за умови здійснення такого впливу в передбачених міжнародними угодами та національним законодавством межах. В останньому випадку, йдеться, зокрема, про забезпечення прав сторін господарського спору на додержання арбітражем своєї компетенції та фундаментальних засад арбітражного розгляду.

Разом із тим, судове втручання у, так би мовити, «суцільному порядку» може мати низку серйозних негативних наслідків для правової системи, державних фінансів, інвестиційного клімату та розвитку громадянського суспільства у країні.

Серед таких наслідків можна відмітити наступні:

1. Економічне співтовариство позбавляється інструментів позадержавного врегулювання конфліктів.
2. Збільшується навантаження на суддів державних судів, що, у свою чергу, позначається, на тривалості судових процесів у судовій системі та погіршує права громадян на доступність правосуддя та захисту порушених прав та інтересів.
3. Збільшується тягар бюджетних витрат на утримання судів усіх рівнів.
4. Погіршується інвестиційний клімат у державі за рахунок ескалації правової невизначеності, коли суб’єкти господарювання не можуть визначитися у юрисдикційних пріоритетах, збільшуються строки розгляду господарських спорів та унеможливлюється доступ інвесторів до загальновизнаних у світі арбітражних процедур.
5. Сторони позбавляються права на вирішення спору із додержанням тих принципів арбітражу, які за природою не можуть бути реалізовані державним судом:
   - остаточність рішення та уникнення багатоетапного ходження справ по інстанціям;
   - спрощені процедури розгляду;
   - можливість впливати на визначення складу суду, процедуру розгляду справи;
   - використання міжнародно-правових норм щодо приведення рішення арбітражу до виконання;
   - доступ до юрисдикційних органів, що користуються авторитетом у міжнародному економічному середовищі, зокрема, це стосується МКАС України.

Саме тому питання чітких обмежень втручання держави через судові органи у діяльність такого елементу громадянського та господарського суспільства, як арбітраж, є нагальними та таким, що потребує постійної уваги науковців та юристів-практиків.

По суті, тут виникає два блоки питань:

Перший – законодавчий перерозподіл компетенції з вирішення економічних спорів не на користь третейських судів та арбітражів шляхом зменшення їх компетенції та збільшення компетенції державних судів.

Другий – негативна практика окремих судових органів, що намагаються довільно тлумачити законодавство про міжнародний арбітраж та третейські суди всупереч міжнародно-правовим вимогам та вимогам законів України.

На мій погляд, перший блок проблем глибший за другий, але саме йому майже не приділяється увага. Наукове середовище фактично беззаперечно погодилося із скорочення компетенції третейських судів у Законі України «Про третейські суди». Будь-якого обґрунтування пропорційності заходів щодо згортання компетенції третейських судів не було надано і, як наслідок, корпоративні спори, справи щодо нерухомості, справи за участі споживачів перейшли в розряд «неарбітрабельних», хоча такі виключення не притаманні правопорядкам розвинутих європейських країн та США. Тим паче, що рішення третейських судів можуть бути перевірені державними судами на стадії їх визнання чи приведення до виконання.

Разом із тим, замість застосування цих механізмів та законодавчого усунення проблем третейського розгляду, як–от, наприклад:
- гарантування сторонам доступ до обрання арбітрів,
- уведення типових форм третейських рішень,
- запровадження інституту «пов’язаних осіб» щодо засновників третейських судів та третейських суддів, посилення контролю за інстанційними третейськими судами тощо, - держава перебрала на себе функції вирішення конфліктів у суспільстві, посиливши втручання судів у сферу традиційної компетенції третейських судів.

Фактично це є продовженням тоталітарної традиції позиціонування держави як єдиного творця права, згубної для розвитку громадянського суспільства та намагання людей самим вирішувати свою долю без зовнішнього втручання. Тим паче, що таке зовнішнє втручання з боку вітчизняної державної судової системи, як відомо, може бути вельми далеким від справедливості та правосуддя.

Зверхнє ставлення до третейських судів не може не відбиватися на міжнародному комерційному арбітражі, адже, як відомо, за природою останній теж є третейським судом. Не випадково, із скороченням компетенції третейських судів одразу виникли запитання щодо розгляду у МКАС корпоративних спорів, справ про нерухомість тощо.

Не менш складні проблеми виникли у зв’язку із новелами законодавства про банкрутство, де підставою для порушення справи стало «рішення суду про задоволення вимог кредитора, що набрало законної сили» (ч. 2 ст. 11 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), замість «виконавчі документи (виконавчий лист, виконавчий напис нотаріуса тощо) чи інші документи, які підтверджують визнання боржником вимог кредиторів», як це було у попередній редакції закону.

Окремі експерти витлумачили це положення як обмеження стосовно рішень третейських судів та МКАС [1]. Хоча експерти Центру комерційного права та організації арбітражних керуючих висловилися за більш широке тлумачення, передбачаючи, що підтверджене наказом господарського суду рішення арбітражу саме й слід тлумачити як різновид судового рішення [2], але на практиці, зокрема у господарському суді Одеської області, суди із використали цей припис законодавства для обмеження повноважень арбітражів.

Як наслідок, «повзучий» підрив авторитету арбітражів та третейських судів небаченого раніше розміру: хто ж буде записувати арбітражне застереження у контракт, якщо рішення арбітражів не слугуватимуть підставою для порушення справ про банкрутство? Відповідь очевидна – таких ставатиме все менше і менше, а Україна віддалятиметься від загальноєвропейського підходу до розширення сфери застосування позасудових форм вирішення конфліктів.

Такого допускати не можна, а отже слід покласти край буквальному тлумаченню закону щодо підстав банкрутства, яке ставить перепони на шляху прав людей на самоорганізацію та суперечить основному конституційному положенню про те, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави».

І нарешті, варто позначити на проблемі застосування поняття «публічний порядок» у складі підстав для оскарження рішень третейських судів та арбітражів, що передбачено, зокрема у Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст.ст. 34, 36). Це «скринька Пандори», здатна знищити залишки суспільного самоврядування з вирішення економічних конфліктів.

П. Бєлоусов у відповідній статті досить оптимістично оцінив результати практики судів із цього приводу [3]. Але громадських та наукових зусиль у контексті «приборкання» неправомірного втручання у змістовну діяльність рішень арбітражів явно недостатньо.

Як справедливо зазначає Ю. Д. Притика, «фактично під порушення публічного порядку можна підвести будь-які заперечення законності рішення третейського суду, і тлумачення даної норми цілковито залежатиме від правосвідомості інтерпретаторів цього положення» [4].

Сприяє ескалації цієї проблеми й положення ст. 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» про те, що правила цього Закону «не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню». Це означає, що будь-яка імперативна норма законодавства може бути витлумачена як пріоритетна у колізійних питаннях застосування іноземного права.

Наприклад, правові положення щодо примусу до виконання обов’язку у натурі, яке не притаманне системам загального права, у системах романогерманського права цілком є імперативними, а тому може виникати конфлікт із приводу застосування відповідних норм.

Видається доречним навіть присвятити цьому питанню окрему конференцію, аби попередити негативно відомий російський підхід у цьому питанні, коли влада та суди демонструють зневажливе ставлення до усіляких проявів громадянського самоврядування, у тому числі до арбітражного вирішення спорів.

Це відбувається за допомогою неконтрольованого поширення судових скасувань арбітражних рішень із посиланням на порушення імперативних положень законодавства РФ. У тому числі у випадках, коли сторони погодили застосування іноземного законодавства, яке повною мірою додержується арбітражами на підставі відповідних договірних застережень.

Одним з показових випадків подібного роду негативної практики є справа ВАТ "Червоний якір", за яким панамська компанія United World Ltd. намагалася визнати й виконати в Росії рішення Міжнародного арбітражного суду при МТП м. Парижа про стягнення з російського товариства $ 37600. Але у примусовому виконанні було відмовлено, суд вищестоящої інстанції послався на те, що "стягнення з ВАТ" Червоний якір "присуджених сум може призвести до банкрутства боржника та його неспроможність негативно відіб'ється на соціально-економічному становищі нижнього Новгорода, Нижегородської області та РФ в цілому". Більш того, суд вказав на ту обставину, що "Червоний якір", будучи компанією з державною участю, входив до переліку товариств, які виробляють продукцію (товари, послуги), що має стратегічне значення для забезпечення національної безпеки держави [5].

У цьому разі спостерігається повернення до радянської системи репресивного права, якого, хочеться сподіватися, Україна позбулася назавжди. А тому практика довільного трактування категорії публічного порядку має бути визнана такою, що порушує основні засади функціонування громадянського суспільства та верховенства права.

Право України . – 2014 . – №12 . – С. 50-54.