Підстави банкрутства як показник балансу інтересів держави та суспільства, дії принципу верховенства права

Законодавча ґенеза щодо підстав банкрутства може бути представлена як складний рух господарсько-правового розвитку у контексті взаємодії праворозуміння та правозастосування. Власне поняття підстави банкрутства само по собі є достатньо дискусійним у зв’язку із неоднозначністю розуміння у літературі поняття підстави певного правового явища у порівнянні із поняттям передумови, або наприклад, умови чи причини.

Традиційно в середовищі наближених один до одного правовідносин виділяються підстави їх виникнення (зміни, припинення). Під цими підставами розуміються юридичні факти, тобто події і юридично значимі дії учасників правовідносин, що безпосередньо викликають виникнення (зміну, припинення) певного правовідношення. При цьому в середовищі юридичних фактів в науці проведено внутрішні галузеві градації.

Зокрема, Г. Ф. Шершеневич у сфері припинення цивільних правовідносин виділяв юридичні факти зречення від права (наприклад, відмова судновласника від прав на затонуле судно), відчуження права (наприклад, заміна особи в зобов'язанні), втрати права (позбавлення права в силу вироку суду), злиття прав і обов'язків (перехід до боржника у спадок прав кредитора), припинення права в буквальному значенні слова (загибель об'єкта права) [1, с. 76-78].

Підставою виникнення відносин банкрутства у цьому сенсі варто вважати юридично значимі дії учасників господарських відносин, що призводять не лише до провадження у справах про банкрутство, але й навіть відносин із досудової санації підприємств. Таке розмежування, до речі, має й правове обґрунтування, враховуючи, що у ст. 12 ГПК серед підвідомчих господарським судам справ окремо виділяються «справи про банкрутство» (п. 2 ч. 1), а також «справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство» (п. 8 ч. 1).

Перелік юридично-значимих дій, що призводять до виникнення відносин неспроможності (банкрутства), випливає із Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом». Сам Закону у ст. 10 Застосовує термін «підстави порушення справи про банкрутство». Але можна досить очевидно стверджувати, що поняття порушення справи про банкрутство набагато вужче поняття відносин банкрутства, як збігається із поняттям конкурсного процесу або відносин неплатоспроможності.

При цьому слід пам’ятати висновки вітчизняних фахівців у галузі конкурсного процесу, що процеси банкрутства історично злилися із процесами неспроможності [2, с. 8-41]. Зокрема, у згадуваному Законі під неплатоспроможністю розуміється неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов’язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності. Підстави неплатоспроможності у такому випадку, звісно, не співпадають із підставами порушення справи про банкрутство. Останнє має формальне процесуальне розуміння, на відміну від економіко-правового розуміння неплатоспроможності, де поєднуються економічні та юридичні значимі факти. Неплатоспроможність при цьому оцінюється із матеріально-правового, а порушення справи про банкрутство – із процесуального погляду. Перше потребує юридичної оцінки судом, а друге, є результатом надання певних документів зацікавленою особою до господарського суду.

Разом із тим, підстави порушення справи про банкрутство не можна вимірювати лише процесуальною характеристикою, адже таке порушення має правові передумови та наслідки, які впливають на відносини учасників відносин неплатоспроможності (банкрутства).

Зокрема, якщо врахувати тлумачення поняття «передумова», здійснене у словнику Ожегова [3, с. 533]: попередня умова чого-небудь, – то можна говорити про економічну подію неплатоспроможності (збитковості) як передумову порушення справ про банкрутство. У свою чергу сам процесуальний порядок порушення справи про банкрутство впливає на течію відносин платоспроможності навіть проспективно – тобто загрозою виникнення юридично значимих процедур банкрутства стимулюючи суб’єктів господарювання до виконання зобов’язань та прискорюючи обіг капіталу (у тому числі його приховування, якщо йдеться про недобросовісних боржників).

Взаємозв’язок правових явищ у цьому контексті є наочним підтвердженням того, що обговорюючи питання підстав порушення справ про банкрутство ми одночасно ставимо питання про умови неспроможності у широкому сенсі.

Зрештою, підстави порушення справ про банкрутство є тим лакмусовим папірцем, який вказує нам на проблеми формалізації відносин неплатоспроможності.

Чинна редакція Закону «Про відновлення платоспроможнсоті боржника або визнання його банкрутом» у ст. 10 передбачає, що справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом. Причому безспірними вимогами кредиторів визнаються «грошові вимоги кредиторів, підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, і постановою про відкриття виконавчого провадження, згідно з яким відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника. До складу цих вимог, у тому числі щодо сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції».

Ці положення уточнюються у ст. 11 Закону коли йдеться про те, що до заяви про порушення справи про банкрутство додаються, перед іншого «рішення суду про задоволення вимог кредитора, що набрало законної сили» та «відповідна постанова органу державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження з виконання вимог кредитора».

Таким чином, судове рішення, що набрало законної сили є необхіднім юридичним фактом, із яким пов’язується порушення справи про банкрутство.

Тут виникає щонайменше дві проблеми.

Перша торкається виведення за межі провадження про банкрутство безспірних вимог боржника, що виникли на підставі визнаної останнім претензії кредитора.

З матеріально-правового погляду безспірність грошової вимоги підтверджується не лише рішенням суду. Реальні безспірні вимоги можуть випливати й з визнання боржником грошової вимоги кредитора, у тому числі оформленого векселем, на якому згодом вчинено виконавчий напис нотаріусу. Ці безспірні вимоги по суті законом виключені з підстав банкрутства.

Тут логіку законодавця можна пояснити бажанням запобігти використанню у провадженні про банкрутство фіктивних боргів, враховуючи, що у цьому провадженні відбувається не лише погашення незадоволених у зв’язку із відсутністю майна вимог кредиторів, але й виплати з ліквідаційної маси пропорційно обсягу вимог кожного кредитора. Тут виникають перешкоди на порушення проваджень на підставі простої змови боржника із пов’язаними особами на утворення «фіктивних» боргів.

Разом із тим, законодавець обрав у цьому разі не досить логічний та обмежено результативний шлях запобігання зловживанням. Адже ніщо не заважає недобросовісному боржнику «розіграти» судовий процес із пов’язаною особою та отримати судове рішення на підставі фіктивного боргу.

Виведенням визнаної претензії за межі безспірних вимог, які слугують підставами порушення справ про банкрутство, не вирішується основна проблема попередження зловмисних дій боржників із пов’язаними особами. Держава відповідними положеннями лише ускладнює проведення зловмисних операцій, штовхаючи зловмисників ще й до одночасного використання судової системи у легалізації протиправної поведінки, збільшуючи навантаження на судові органи за рахунок «фіктивних» справ, що не можна визнати виправданим із погляду правопорядку. Лише розглядаючи визнану вимогу безпосередньо у провадженні про банкрутство господарський суд може реально оцінити її приховану спрямованість та неправомірність. Якщо фіктивне визнання претензії підтверджено рішенням суду в окремій справі, де кредитори неплатоспроможної особи участь не брали, фіктивні борги стають легалізованими. Їх юрисдикційну силу господарський суд, що розглядатиме справу про банкрутство, не може спростувати.

Виникаючий на підставі таких юрисдикційних актів клубок проблем економіко-правого порядку розв’язати надзвичайно важко у провадженні про банкрутство. Але їх можна було б цілком попередити у іншій, більш цивілізований та логічний правовий спосіб – віднесенням визнаної претензії до підстав банкрутства із одночасним встановленням права господарського суду при оцінці грошових вимог, визнаних боржником, відхиляти їх як недійсні з підстав, аналогічних до встановлених ст. 234 ЦК для фіктивних правочинів або встановлених Законом для визнання недійсними угод боржника у провадженні про банкрутство (ст. 20 Закону «Про відновлення платоспроможності…»). Справжні кредитори у цьому разі саме й мали б можливість сприяти правосуддю у встановленні недійсності цих вимог. Сьогодні ж юрисдикційне «прикриття» фіктивних боргів перекреслює будь-які намагання відновлення своїх прав справжніми кредиторами. у цьому разі законодавство про банкрутство виступає не просто як «про-дебіторське», а як «про-зловмисне», створюючи перепони на шляху побудови господарського порядку та залучення інвестицій в Україну.

Друга проблема виявляється у неспівпадінні підстав банкрутства із переліком виконавчих документів, за якими «відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунку боржника».

Можна нагадати, що до таких виконавчих документів відносяться не лише виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, на виконання рішень судів.

Їх набагато більше згідно із Законом України «Про виконавче провадження», включають у себе згідно з ст. 17 також:

• виконавчі листи і накази на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті виконавчі написи нотаріусів;
• посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;
• постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
• постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу;
• рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу (наприклад, рішення органів Антимоноопльного комітету України;
• рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").

Формально ці виконавчі документи не призводять до виникнення підстав порушення справи про банкрутство.

І цю проблему вже обговорює юридична громадськість, намагаючись шляхом поширювального тлумачення виправити нормативістський підхід Закону «Про відновлення платоспроможності…».

Зокрема, у зв’язку із новелами законодавства про банкрутство окремі експерти висловилися на користь обмеження порушення справ про банкрутство на підставі рішень третейських судів та МКАС, виконавчих написів нотаріусів [4]. На це експерти Центру комерційного права та організації арбітражних керуючих висловилися за більш широке тлумачення, передбачаючи, що підтверджене наказом господарського суду рішення арбітражу саме й слід тлумачити як різновид судового рішення [5].

Але на практиці, зокрема у господарських судах Одещини, суди використали відповідний припис законодавства для обмеження повноважень третейських судів та арбітражів.

Треба визнати, що вимога щодо формалізації підстав банкрутства у спосіб прив’язування до рішень судів завжди було елементом ініціативи прихильників жорсткої формалізації положень законодавства про банкрутство.

Але це не є позитивним для загалом економічних відносин та суспільної самоорганізації із багатьох причин.

Щонайменше, виникає «повзучий» підрив авторитету арбітражів та третейських судів небаченого раніше розміру: хто ж буде закладати арбітражне застереження у контракт, якщо рішення арбітражів та третейських судів не слугуватимуть підставою для порушення справ про банкрутство? Відповідь очевидна – таких ставатиме все менше і менше.

Те саме стосується й виконавчих написів нотаріусів.

Цим самим фактично законодавець говорить учасникам господарського обігу: Україна не визнає актів саморегуляції господарського співтовариства, не стимулює визнання претензій, звернення до третейських судів та арбітражів, чи, наприклад, комісій з врегулювання трудових спорів, органів АМКУ та інших несудових форм юрисдикційної діяльності.

Отже, суспільству нав’язується лише судова форма вирішення економічних конфліктів, із чим не можна погодитися як із погляду збільшення навантаження на судів, що тягне зменшенням якості судових рішень та втрату довіри до судової гілки влади, але й загалом із точки зору перебирання державою на себе функцій громадянського суспільства.

Звертає на себе увагу, що первісні редакції Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» були більш гнучкими у питанні підстав банкрутства. Зокрема, за редакцією Закону України від 30.06.1999 № 784-XIV єдиною формальною підставою порушення справи про банкрутство визначалася заява боржника або кредитора, яка повинна була бути перевіреною господарським судом на предмет матеріальних ознак стану неплатоспроможності боржника, включаючи безспірність вимог ініціюючого кредитора.

По суті справи, у цьому реалізовувалася поширена у країнах Заходу сучасна доктрина права неспроможності, яка виходить з доцільності встановлення «полегшеного» складу підстави для порушення провадження у справі про неспроможність. Ця концепція дозволяє «оперативно, по-перше, встановлювати причини цієї неплатоспроможності, по-друге, захищати комерційний кредит від маніпуляцій, які можуть виникнути в силу участі у комерційному обороті неплатоспроможних суб’єктів господарювання, а, по-третє, реагувати на причини неплатоспроможності і усувати їх за допомогою різноманітних інструментів відновлення платоспроможності» [6, с. 309]. Доречно поставити питання про повернення до цієї гнучкої моделі конкурсного процесу.

Намагаючись нормативно конкретизувати та обмежити підстави банкрутства за чинною редакцією закону, законодавець пішов небезпечним шляхом поглибленої юридизації економічного життя. Крім проблем для економічних відносин, цей підхід зменшує довіру до суддів господарських судів, адже залишає їх безпорадними у справі запобігання зловживанням і застосуванні базових принципів права у відносинах спроможності. Це не що інше, як диктатура закону, що прямо суперечить принципу верховенства права.

Якщо у процесі обговорення концепції судової реформи йдеться про використання досвіду європейських країни, то чинний підхід до обмеження підстав порушення справ про банкрутство рішеннями судів, явно не шлях у цивілізованому напрямі.

Санація та банкрутство. – 2014. – № 3/4. – С.235-239.