Зауваження та пропозиції до проекту концепції вдосконалення правничої (юридичної) освіти для фахової підготовки правника відповідно до європейських стандартів вищої освіти та правничої професії
І.Загальні зауваження до проекту Концепції
1. Загальні зауваження до проекту Концепції сформовані на підставі оцінки її положень із вимогами законодавства України про вищу освіту і встановленнями Болонської декларації та прогнозування впливу букви та духу пропонованого документа на стан юридичної освіти в Україні і конкурентоспроможність вітчизняних юридичних ВНЗ.
1.1. Загальним глибинним недоліком проекту Концепції можна вважати її суперечність загальному духу європейського освітнього простору та Закону України «Про вищу освіту», спрямованих на невтручання держави в освітні процеси та автономію ВНЗ.
По суті, автори проекту Концепції намагаються реалізувати у сфері юридичної освіти підходи щодо директивного регулювання освітнього простору, притаманного радянській системі управління, проти якої самі автори проекту Концепції намагаються відхреститися у проекту Концепції.
Зокрема, саме ця директивність проявляється у випадках, коли проект Концепції обмежує спрямованість діяльності правника та види правничих професій (п. 4, 9-12), спрямовується на «однакову якість фахової, етичної та психологічної підготовки правника» (п. 34) та визначення жорсткого співвідношення контрактної та державної форм навчання студентів (п. 29), усунення ВНЗ від проведення державних випускних екзаменів (п. 34-36); втручання у стандартизацію юридичної освіти (п.п. 17,18), регулювання обсягу аудиторного навантаження (п. 26), запровадженням лише другого (магістерського) рівня підготовки правника (п. 25) тощо.
Виникаючий у такий спосіб директивний спосіб регулювання освітніх процесів є неприйнятним для конкурентного середовища освітнього простору європейської країни.
Аналогічних директивних положень (нормативних концепцій) не передбачається у інших сферах освіти, зокрема, медицини, будівництва, інженерії, мореплавства, військової справи, національної безпеки чи державного управління, де потреби у підготовці якісних фахівців є не менш актуальними. Це демонструє дискримінаційність положень проекту Концепції щодо юридичних ВНЗ.
1.2. Вихідним змістовним недоліком проекту Концепції можна вважати відсутність у її авторів чіткого розуміння проблем, що стоять перед сучасною вищою освітою загалом та юридичною освітою, зокрема.
Основні недоліки вищої юридичної освіти, визначені у проекту Концепції носять відверто поверхневий та неправдивий характер, не ґрунтуються на реальному стані навчально-методичного та кадрового забезпечення навчального процесу у вітчизняних юридичних ВНЗ.
Наприклад, у п. 3 проекту вказується про те, що «зміст юридичних дисциплін, що їх викладають у правничих школах України, методика їх викладання, юридична наука, а також адміністрування цих шкіл та університетів в цілому повільно зазнають якісних змін та залишаються успадкуванням радянської системи юридичної освіти, відповідно до якої юрист сприймається, як особа, покликана служити державі, - а не гарантувати, утверджувати і захищати права людини або забезпечувати ефективне публічне обвинувачення». Це положення не відповідають дійсності та спотворюють дійсні причини виникнення проблем юридичної професії в Україні.
Автори концепції пропонують запровадити в Україні «новітні» методики викладання права, які не несуть жодної змістовного «приросту до освіти та науки», оскільки, насправді давно опрацьовані у провідних юридичних ВНЗ, зокрема у НУ «ОЮА».
Навпаки реальні проблеми вищої школи та юридичної освіти в проекті Концепції замовчуються, хоча серед них фахівцями давно відзначаються наступні:
1) відсутність фахової оцінки вступників у юридичні ВНЗ з погляду набуття ними базових знань з «основ правознавства», у тому числі уникнення МОН від запровадження єдиного тестування з цього предмету. Це унеможливлює відбір вступників, здатних успішно виконувати програму підготовки сучасного юриста;
2) надмірна бюрократизація з боку МОН навчального процесу та форм документообігу, що відволікає значні фінансові ресурси ВНЗ та час викладачів права без будь-якого очевидного результату для підготовки фахівців, позбавляє ВНЗ та студентів можливостей у визначенні креативних методик навчання, гнучкого співвідношення різних форм навчальної роботи та практики;
3) низькі зарплати професорсько-викладацького складу у порівнянні із середнім матеріальним забезпеченням праці кваліфікованих правників правничої професії; незадовільне матеріальне заохочення професорсько-викладацького складу до проведення наукових досліджень, творчої роботи з малими групами студентів, незадовільне фінансування закордонних та інших відряджень для участі у конференціях та написанні монографій й навчально-методичних робіт;
4) відсутність механізму й фінансового забезпечення залучення у навчальний процес та преміювання найбільш кваліфікованих практикуючих представників правничої професій й закордонних фахівців;
5) висування надмірних вимог до здобувачів вчених звань професора та доцента, зокрема щодо кваліфікаційного оцінювання з іноземної мови та публікації, які не можуть бути виконані у зв’язку із невідповідністю матеріальних витрат, що потребують заходи з виконання цих вимог, заробітним платам викладачів;
6) істотне обмеження державного фінансування програм науково-дослідних робіт у сфері права, що зменшує зацікавленість у проведенні наукових досліджень та фактично унеможливлює їх якісне проведення;
7) відсутність громадського експертного контролю за результатами наукових робіт за державними програмами, що робить непрозорою та малорезультативною наукові дослідження;
8) відсутність участі саморегулівних професійних організацій правників у визначення змісту навчальних програм та обмеженість формування на комерційних засадах приватного замовлення щодо підготовки фахівців;
9) спотворене розуміння потреби магістерської підготовки усіх без виключення правників, що не враховує реальний зміст та європейські традиції магістерської підготовки як науково-орієнтованого рівня освіти, ігнорує реальну наявність багатьох сфер професійної діяльності правника, де достатнім є бакалаврський рівень підготовки (секретарі судових засідань, помічники нотаріусів, юрисконсульти, що не здійснюють судове представництво, слідчі СБУ та МВС, оперативні працівники СБУ та МВС, детективи НАБУ, працівники соціальних служб, арбітражні керуючі тощо) та існування суспільного запиту на здобуття базових юридичних знань іншими професіями, які не орієнтовані на роботу у сфері права (політологів, журналістів, бізнесменів, управлінців тощо).
10) незадовільна робота правоохоронної системи щодо виявлення та попередження фактів корупції у ВНЗ тощо.
1.3. Проект Концепції виходить за межі предмету та завдань, які стоять перед юридичною освітою, зокрема щодо визначення поняття правника та впливу на стандарти юридичної професії й визначення переліків відповідних правничих професій.
Фактично, розділ 1 проекту Концепції «Розуміння фаху правника» прямо суперечить завданнями вдосконалення юридичної освіти, виходить за межі повноважень розробників відповідного проекту та потребує опрацювання усіма представниками юридичної професії, зокрема, з урахуванням широкого розуміння професії «юриста», яке є традиційним для українського суспільства, але не обмежуючись лише наближеними до процесу відправлення правосуддя професіями суддів, прокурора, адвоката чи нотаріуса.
Наприклад, у Концепції (п. 8) передбачаються положення щодо впливу на етичні стандарти правничої професії; прийняття рішень щодо доступу до правничої професії; притягненні до дисциплінарної відповідальності за порушення професійних чи етичних стандартів правничої професії тощо. Ці положення не стосуються юридичної освіти по суті.
Те саме може бути сказано щодо положення пункт 4, який торкається розвитку юридичної освіти через «гарантування незалежного та прозорого механізму доступу до правничої професії», не має логічного підґрунтя у відповідному документів, оскільки правнича освіти не залежить від доступу до правничої професії. Доступ до правничої професії і нормативно, і змістовно підлягає окремому регулюванню, у тому числі із погляду доступу у професію фахівців, які здобули юридичну освіту за кордоном.
Визначення професії правника у спосіб, запропонований робочою групою при МОН України, у цьому контексті суперечить повноваженням МОН України, заперечує широку участь громадськості у виробленні відповідних рішень, а тому не може бути підтримано.
1.4. У змісті проекту Концепції спостерігається необґрунтоване змішування проблем доступу до юридичної освіти та доступу до юридичної професії, що утворює внутрішню нездолану суперечність.
Зокрема, запровадження єдиних державних кваліфікаційних екзаменів, успішність здачі яких визнається необхідною умовою набуття юридичної освіти, подвоює систему екзаменування, ігноруючи той факт, що у сфері правничих професій згідно із Законами України «Про судоустрій та статус суддів», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про прокуратуру», «Про нотаріат» тощо передбачається складання окремих кваліфікаційних екзаменів для доступу у професію, що має на меті державну оцінку кваліфікації претендентів на заняття посад суддів, зайняття адвокатською та іншими правничими видами діяльності.
Жодна із розвинутих країн ЄС, США та Канада на мають подвійної системи кваліфікаційного оцінювання для випускників ВНЗ.
Запровадження таких додаткових екзаменів в Україні ускладнить доступ до юридичної освіти у вітчизняних ВНЗ та зменшить зацікавленість фізичних осіб у здобутті юридичної освіти в Україні, нівелює автономію ВНЗ в підсумковому оцінюванні знань власних випускників.
1.5. Проект Концепції ґрунтується на хибному та непрофесійному сприйнятті вищої юридичної освіти в Україні як виключно вітчизняного елементу підготовки, що не відповідає дійсності та ігнорує існування вітчизняної вищої освіти, у тому числі у сфері права, у системі загальноєвропейського освітнього простору та конкуренції із ВНЗ інших країн.
1) Положення п. 3 проекту містить відомості, що не відповідають дійсності: «усі особи, що отримують доступ до професії судді, адвоката, прокурора є випускниками українських правничих шкіл».
Подібне твердження не враховує можливість нострифікації в Україні дипломів про вищу юридичну освіту, отриману за межами України.
2) Положення п. 3 проекту розвинуто в інших положеннях проекту Концепції у напряму запровадження багатьох обмежень вітчизняних ВНЗ та бюрократизації освітньої діяльності із підготовки правознавців в Україні без урахування відсутності таких жорстких вимог у процесі підготовки юристів за кордоном, зокрема у США та країнах ЄС, особливо східної Європи. Це утворює істотні внутрішні суперечності в освітній діяльності та дискримінаційне обмеження вітчизняних юридичних ВНЗ на ринку освітніх послуг.
Зокрема, істотно ускладнять набуття юридичної освіти в України:
- положення п.п. 18-24 про Державні стандарти змісту правничої освіти, що не передбачені у розвинутих країнах, але здатні державним втручанням істотно формалізувати зміст освітньої діяльності в Україні та погіршити стан автономії юридичних ВНЗ всупереч Закону «Про вищу освіту»;
- п. 34 проекту Концепції: «З метою належного забезпечення якості правничої освіти загальний обсяг підготовки фахівців зі спеціальності «Право» не може перевищувати кількість, що становить суму з 50 відсотків обсягу державного замовлення та 50 відсотків за кошти фізичних та юридичних осіб» - обмеження, що не передбачені в країнах ЄС, США та Канади;
- положення п. 29 про запровадження єдиного кваліфікаційного екзамену для набуття магістерського ступеня, що не передбачається у розвинутих країнах, а є елементом доступу до професії поза межами набуття магістерського ступеня та отримання диплому про закінчення ВНЗ.
Отже, врахування реалій існування вітчизняної юридичної освіти у загальноєвропейському та загальносвітовому освітньому просторі повинно стати необхідною складовою Концепції розвитку юридичної освіти.
1.6. Проект Концепції (п. 18, 25 тощо) орієнтовано на повну відмову від 1 рівня підготовки правників (бакалаврату), що не лише ігнорує положення Болонської декларації про наявність дипломної та післядипломної освіти (відповідно, бакалаврського та магістерського рівня), суперечить положенням Закону України «Про вищу освіту», але й не узгоджується із розмаїттям запитів щодо набуття юридичної професії в України, зокрема:
1) не враховує реальний зміст та європейські традиції магістерської підготовки як, насамперед, науково-орієнтованого рівня освіти. Наукове орієнтування магістерської підготовки по природі виключає однаковість та стандартизованість, орієнтує на теоретичну підготовку фахівця високого рівня творчої діяльності, що не може бути стандартом навиків роботи в усіх правничих професіях. Згідно з п. 2 Болонської декларації держава має гарантувати 2 рівня освіти: до дипломного та післядипломного, що відповідає бакалаврському та магістерському/кандидата наук рівням підготовки. При цьому спеціально наголошується про те, що «вчений ступінь, що присвоюється по завершенні першого циклу, на європейському ринку праці сприйматиметься як відповідний рівень кваліфікації». Не випадково, наприклад, факультет права Оксфордського університету представляє ступень бакалавра у галузі права як трирічний рівень підготовки для отримання "квалификованого диплома юриста" для цілей практики в качестве юриста или адвоката в Англии и Уэльсе [];
2) лише окремі юридичні професії об’єктивно потребують магістерського рівня підготовки. Наявними є багато сфер професійної діяльності правника, де достатнім є бакалаврський рівень підготовки (секретарі судових засідань, юрисконсульти, що не здійснюють судове представництво, помічники нотаріусів, помічники суддів та адвокатів, слідчі СБУ та МВС, їх помічники, оперативні працівники СБУ та МВС, детективи НАБУ, працівники соціальних служб, арбітражні керуючі тощо).
3) юридична освіта орієнтована не лише на підготовку кадрів для правничої професії, але й на задоволення суспільного запиту на здобуття базових юридичних знань іншими особами, які не орієнтовані на роботу у сфері права, зокрема, йдеться про підготовку політологів, журналістів, бізнесменів, управлінців, науковців тощо, де цілком достатньою є бакалаврська підготовка випускників.
Для прикладу, згадуваний вище факультет права Оскфордського університету презентує 3-річну бакалаврську програму з підготовки юристів як таку, що не лише користується великим попитом в юридичній професії, але і в інших сферах, «в яких вимагається професійна аналітична робота».
Без розуміння цієї широти правничої освіти неможливо запропонувати дієві заходи щодо її розвитку у загальному освітньому просторі, позаяк великий попит на правничі знання залишатиметься незадоволеним у директивний спосіб, всупереч здатності вітчизняних ВНЗ надавати відповідні освітні послуги;
4) вимога про магістерський рівень підготовки усіх правників призведе до невиправданого збільшення державних витрат на підготовку правників без наявної необхідності, що за обмеженості фінансових можливостей держави фактично погіршить загальне фінансування освіти та науки у цій сфері на підготовку одного фахівця та покладе на студентів додатковий матеріальний тягар подовженого навчання;
5) низка законодавчих актів України щодо кваліфікаційних вимог до правника, зокрема, закони України «Про прокуратуру», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом», «Про нотаріат» тощо містять не узгоджене із Законом України «Про вищу освіту» поняття «повної юридичної освіти», яке тлумачиться державними органами як 2 рівня освіти (магістр) без належного законодавчого підґрунтя.
Без внесення змін у відповідні закони, висновок про необхідність магістерського рівня юридичної освіти у цьому разі передчасний, не відповідає реальним потребам практичного опанування правничої професії;
6) заперечення набуття правничої спеціальності за результатами 1 рівня освіти (бакалаврату) фактично утворить перешкоду доступу до професії правника, обмежить право на роботу тим студентам – бакалаврам, які працюють на посадах юрисконсультів, секретарів судових засідань тощо в умовах, коли вони набувають необхідні практичні навички у професії, але продовжуючи набуття магістерського ступеня;
7) передбачені у проекті Концепції (п.п. 17, 18) стандарти юридичної освіти, хоча й визначені як необхідні для набуття магістерського рівня освіти, фактично є такими, що відповідають 1 рівню підготовки правника.
Жодний стандарт юридичний освіти, запропонований у пунктах 17-18 проекту Концепції не передбачає тих умінь, що відрізняють бакалаврський рівень підготовки, від магістерського рівня підготовки правника, крім написання магістерської роботи (п. 19) без визначення будь-якого її наукового рівня. Це демонструє штучність вимог щодо обов’язкового магістерського рівня освіти та нерозуміння авторами Концепції значення магістерського рівня підготовки як науково-спрямованого та відмінного від базового (бакалаврського) рівня освіти;
8) запровадження магістерського рівня підготовки правників із уведенням єдиного кваліфікаційного екзамену означає повну відмову від спеціалізації знань при магістерській підготовці, позаяк стандартизоване магістерське навчання неодмінно призведе до спрощення та узагальнення правових знань всупереч можливості поглиблених сфер теоретизованих магістерських досліджень;
9) уніфікація магістерської підготовки у сфері права призведе до пониження престижу та рівня магістерської освіти, нівелюватиме переваги ступеневої освіти, що є неприпустимим та шкідливим.
1.7. Абсурдним та антиринковим є прив’язування якості юридичної освіти до обсягу державного замовлення у відповідній сфері шляхом обмеження обсягу контрактної форми навчання в вітчизняних юридичних ВНЗ згідно з п. 29 проекту Концепції: «З метою належного забезпечення якості правничої освіти загальний обсяг підготовки фахівців зі спеціальності «Право» не може перевищувати кількість, що становить суму з 50 відсотків обсягу державного замовлення та 50 відсотків за кошти фізичних та юридичних осіб.».
По-перше, якість освіти логічно не може бути пов’язана із обсягом державного замовлення.
По-друге, фактично таке співвідношення є формою стримування розвитку комерційних засад діяльності державних ВНЗ та розбудови приватних НВЗ. Разом із тим, за умови єдиних стандартів освіти та відповідного контролю, якість освіти не може залежати від обсягу державного замовлення по природі. Економіка України за сприятливого розвитку потребуватиме набагато більше юристів, аніж це вимагатиме держава для забезпечення власних функцій. Крім того, правнича освіта може надаватися іноземним громадянам, у цьому разі жодного зв’язку між обсягом державного замовлення та контрактними відносинами вводити не можна.
Необхідно також враховувати, що поточні проблеми із державним бюджетом можуть провокувати штучне згортання діяльності юридичних ВНЗ, позаяк у зв’язку із зменшенням державного замовлення потрібно буде звільнювати кваліфікованих викладачів, що прямо суперечитиме потребам забезпечення якісної правової освіти.
Правнича професія є досить затребуваною на ринку праці, а тому формальні обмеження обсягу набору (кількісні обмеження) означатимуть «виштовхування» потенційних абітурієнтів до ВНЗ інших країн, де такі обмеження не передбачені. Адже здобуття вищої юридичної освіти за кордоном не виключає доступ до правничої професії в Україні.
Обмеження державою залучення приватних коштів у фінансування правничої освіти прямо суперечить п. 17 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(2007)6 про відповідальність держави за вищу освіту та наукові дослідження, згідно з яким «державні органи повинні додатково встановлювали правові та політичні умови для стимулювання установ та співробітників залучати додаткове фінансування з інших джерел, у стому числі з приватного сектору» («Public authorities should further establish a legal and policy framework to encourage institutions and staff to seek supplementary funding from other sources, including from the private sector»).
1.8. Непродуманим є уведення єдиного державного кваліфікаційного оцінювання за наслідками навчання у магістратурі ВНЗ згідно із положеннями п. 34 проекту Концепції.
Це обмежуватиме ВНЗ у запровадженні підвищених стандартів якості власних випускників.
Крім того, видається сумнівним можливість запропонувати якісну тестову систему з права магістерського рівня в умовах високої динаміки законодавчого розвитку, судової практики та міжнародно-правових колізій. У цих умовах єдиний державний кваліфікаційний екзамен спрощуватиметься, що не відображатиме реальний рівень підготовки науковця магістерського рівня та дозволятиме ігнорувати широту спеціалізації галузей права та юридичної доктрини.
Єдиний державний іспит без впливу ВНЗ на підсумкові результати оцінювання студентів спрощуватиме підготовку юристів до «курсів з підготовки до тестування».
Обмеження ВНЗ у проведенні підсумкових кваліфікаційних екзаменів прямо суперечить пункту 12 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(2007)6 про відповідальність держави за вищу освіту та наукові дослідження, згідно із яким державні органи мають приділяти належної уваги процесам внутрішнього розвитку якості «give due regard to internal quality development processes, allow for independent decision making, and abide by agreed-upon principles», є втручанням в автономію ВНЗ всупереч принципам Болонської декларації.
У зв’язку із відсутністю вимог щодо проходження підсумкового екзаменаційного контролю для нострифікації дипломів про вищу юридичну освіту, видану зарубіжними ВНЗ, вітчизняні ВНЗ будуть поставлені у дискримінаційне положення, позаяк їх випускники будуть вимушені проходити додаткові екзаменаційні випробування за межами та не у відповідність зі стандартами ВНЗ.
Єдиний кваліфікаційний екзамен позбавлений сенсу ще й тому, що усі основні правничі професії передбачають складання кваліфікаційних екзаменів для доступу у професію.
Отже, єдиний державний кваліфікаційний іспит не може бути запроваджений на рівні магістерського випускного оцінювання, а лише – як варіант – доповнювати підсумкові контрольні заходи юридичних ВНЗ за наслідками бакалаврату на заміну єдиного державного кваліфікаційному оцінюванню при вступі у магістратуру ВНЗ.
1.9. Концепція обходить увагою напрями подолання найбільш болючих проблем юридичної освіти в Україні, зокрема:
- відсутні гарантії невтручання держави у зміст та методологію підготовки правників, гарантовану Болонською декларацією та іншими загальноєвропейськими стандартами. Зокрема, Концепція позбавлена положень про невтручання держави у методику викладання, співвідношення різних форм навчання, аудиторної та самостійної роботи тощо, а навпаки, нав’язує ВНЗ єдині стандарти підготовки та єдині кваліфікаційні екзамени там, де вони не можуть бути існувати за природою (магістратура). По суті справи існування державних кваліфікаційних екзаменів заперечує втручання держави у визначення методик викладання та інші складові процесу підготовки правників.
- не передбачено запровадження тестування з «основ правознавства» для вступників у юридичні ВНЗ, хоча саме низька підготовка вступників, відсутність впливу ВНЗ на перевірку фахового рівня вступників саме з обраної правничої спеціальності сьогодні багато у чому провокує проблеми із підготовкою юристів в Україні.
1.10. За межами проекту Концепції залишилися питання вищої юридичної освіти 3 та 4 рівня, що передбачає підготовку в аспірантурі та докторантурі згідно із Законом України «Про вищу освіту».
Шкільна юридична освіта, що є нагальною потребою часу, також залишена без уваги авторів проекту концепції, що демонструє її фрагментарний та несистемний характер.
ІІ. Зауваження щодо окремих положень Концепції:
2.1. проект Концепції характеризується низькою якістю понятійного інструментарію та наявність суперечливих положень (зокрема, перемішування та не чітке застосування понять правника та правничої професії, правничої та юридичної освіти, неврахування вузького значення правозастосування у порівнянні із правореалізацією та нормотворенням, тобто ігнорування усього розмаїття правової сфери);
2.2. Необґрунтованим є визначене у п. 1 проекту Концепції поняття правничої освіти «як системи стандартів змісту та методики викладання правничих дисциплін». Правнича освіта може співвідноситься із певними стандартами чи методиками, але сама по собі стандартом чи методикою не є. Стандарти та методики є критеріями якісного рівня освіти та мінімального фахового наповнення навчального матеріалу. Стандартизація кожного елементу освітньої діяльності неможлива, позаяк заперечувала б творчий характер діяльності професорсько-викладацького складу ВНЗ та студентів.
Тим паче не можна говорити про якість «європейські стандарти вищої освіти та правничої професії», про що йдеться у п. 1 проекту Концепції, позаяк в кожній країні Європи встановлені власні вимоги до вищої освіти та правничої професії, будь-який «стандарт» на рівні ЄС чи європейських країн у цьому контексті не формалізовано, здійснюються лише окремі кроки відповідно до Болонської декларації щодо зближення систем вищої освіти. А тому не можу бути висунутий як основоположний орієнтир вдосконалення правничої освіти в України посилання на європейські стандарти.
2.3. Основним завданням правника у проекті Концепції визначено «утвердження верховенства права через гарантування, утвердження і захист прав і свобод людини або забезпечення ефективного публічного обвинувачення». Окрім тавтології із поняттями «утвердження …через… утвердження», що не дозволяє зрозуміти значення відповідного положення, слід вказати й на змістовну обмеженість завдання правника, неприпустиме спрощення завдань.
Зокрема, низка правничих професій, наприклад, більшість сфер діяльності юриста-міжнародника, по природі спрямовано не на захист прав і свобод людини або забезпечення ефективного публічного обвинувачення, а на захист прав та інтересів саме держави.
Запропонованими у Концепції завданнями не охоплюються напрями діяльності правників у сфері нормотворчості, юридичної освіти як такої, юридичної науки, юрисконсультів комунальних та державних організацій тощо.
Зокрема, у проекті Концепції не враховано основні функції, що виконуються юристами згідно з п. 13 Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками 1990 р.:
a) консультування клієнтів щодо їх юридичних прав і обов'язків і роботи правової системи в тій мірі, в якій це стосуєтсья юридичних прав і обов'язків клієнтів;
b) надання клієнтам допомоги будь-якими доступними засобами і вжиття законодавчих заходів для захисту їх або їхніх інтересів;
c) надання, у разі необхідності, допомоги клієнтам в судах, трибуналах або адміністративних органах.
Звертає на себе увагу, що ці Основні принципи стосуються, насамперед, сфери кримінального характеру, а тому у широкому значенні суспільних сфер вимагають ще більшого розширення.
Таким чином, багатовекторність діяльності юриста цілком спростовує вузьке розуміння завдання правника, запропоноване у проекті Концепції.
2.4. У проекті некоректно розмежовано поняття "правнича професія" та "професійна діяльність у сфері права".
По-перше, викликає великі сумніви потреба у такому розмежуванні, враховуючи те, що відсутні чіткі критерії та наслідки відмежування "професії" від "професійної діяльності" у документі. Зокрема у назві «Концепції» не йдеться про «професійну діяльність», а лише про «правничу професію». Скрізь, у Концепції перемішуються поняття «професії правника та «правничої професії» зокрема у п. 8, без будь-якого ставлення до «професійної діяльності у сфері права, окрім діяльності правничих професій», яка по суті, залишається за межами проекту Концепції та загалом правової освіти.
Поняття "правнича професія" та "професійна діяльність у сфері права" не можна протиставляти. Ці поняття взагалі є різнопорядковими та не можуть слугувати елементами однієї класифікації. За будь-яким тлумачним словником професія – це рід занять, а професійна діяльність – це процес (процеси) активної взаємодії суб'єкта з об'єктом, під час якого суб'єкт задовольняє будь-які свої потреби, досягає мети. Якщо спробувати визначити поняття «правничої професії», то її неможливо зробити інакше, як через поняття «професійної діяльності у сфері права». Тим паче не можна говорити про «діяльність правничої професії», адже діяльність може здійснювати лише певний суб’єкт, а не професія, як рід занять.
Виходить так, що автори проекту Концепції відносять суддів, адвокатів, прокурорів та нотаріусів до «правничої професії» лише тому, що останні проходять певний додатковий відбір та легалізацію їх статусу після набуття правничої освіти. Але виокремлення вимог щодо певної групи суб’єктів всередині професійного середовища не означає необхідність висунення аналогічних вимог до професії загалом. По своїй природі професія приватного чи державного виконавця, юрисконсульта підприємства (корпоративного юриста) чи слідчого МВС та СБУ, арбітражного керуючого, арбітра арбітражу чи третейського суду, детектива НАБУ повною мірою є правничою професією, не менш значимою для суспільства, аніж прокурора чи нотаріуса.
Перелік професійних назв робіт, виконуваних юристами (правниками), наведено у витягу з Класифікатора професій ДК 003:2010, далеко виходить за межі запропонованого у проекті Концепції підходу.
Основними принципами, що стосуються ролі юристів, прийнятих Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками 1990 р. не встановлено будь-яких обмежень щодо поняття юриста (првника), яке вважається універсальним.
Парадоксально, але за запропонованого у проекті Концепції підходу правова освіта в Україні виявляється спрямованою не на підготовку фахівців правничої професії, а на підготовку фахівців «професійної діяльності у сфері права, окрім діяльності правничих професій». Адже після закінчення будь-якого юридичного ВНЗ не можна працювати за названою у проекті Концепції «правничою професією» у силу вимог Конституції та законів України. При цьому правову освіту можна здобути за кордоном, здійснивши нострифікацію диплому. Тому повне ув’язування професії судді, прокурора, адвоката, нотаріуса із правовою освітою в Україні – неприпустимо взагалі.
Отже, звужене розуміння «правничої професії», відділення правничої професії від іншої професійної діяльності у сфері права схоже більше на помилкове спрощення, казуїстику та спробу «кастування» правників, аніж на ґрунтовну концепцію розвитку, що мала б практичну цінність.
Таке відмежування фактично руйнує розуміння поняття «юриста», «професії правника» та «правової освіти» в Україні, виходить за межі повноважень МОН України у визначенні обсягу поняття правника та правничої професії.
По-друге, деякі види професійної діяльності у сфері права згідно з проектом Концепції навіть не включені у перелік «професійної діяльності у сфері права, окрім діяльності правничих професій». Зокрема, у п. 12 чомусь йдеться лише про роботу «на посадах керівників юридичних служб в юридичних особах приватного права, а також на посадах, пов’язаних з представництвом в суді таких юридичних осіб», але не йдеться про «інші посади» в юридичних службах. Також виключені юридичні служби юридичних осіб публічного права. Чомусь лише представництво у суді вважається професійною діяльністю, а інші види правової роботи ігноруються.
По-третє, у проекті Концепції науково-викладацька діяльність у сфері права не віднесена до правничої професії. Більш того, лише стосовно суддів Верховного суду та Конституційного суду науково-викладацька діяльність вважається «професійною діяльністю у сфері права, окрім діяльності правничих професій» (п. 12). Це не лише підриває розуміння національної правової системи, вагоме місце у якій займає доктрина права, що формується у працях науковців та викладачів права, але й прямо суперечить чинним законам про судоустрій та статус суддів, за яким науковці та викладачі права користуються певними преференціями при обранні на посади суддів, зокрема апеляційних судів, Верховного суду.
Нарешті, не можна уявити набуття знань правника від осіб, які самі не вважаються правниками, не є представниками «правничої професії». Це нонсенс, який потребує виправлення.
2.5. Щодо Розділу ІІ "Стандарт правничої освіти" проекту Концепції у п. 17 йдеться про «знання засад, принципів та інститутів конституційного права, адміністративного права, і адміністративного процесуального права, цивільного права і цивільного процесуального права, кримінального права та кримінального процесуального права». Отже, чомусь виключено інші галузі права, які визначають судову спеціалізацію, відображену у законодавстві про статус суддів та судоустрій. Зокрема, у зв’язку із існуванням в Україні системи господарських судів та окремого господарського процесу, окремого господарського законодавства, на застосування якого спрямовано діяльність цих судів, необхідним є доповнення пункту 17 проекту Концепції «господарського права та господарського процесуального права». Не можна виключати з цього переліку й таку традиційну галузь, як трудове право, що визначає предмет розгляду великої кількості справ щодо захисту прав та свобод людини.
Узагальнюючий висновок щодо проекту Концепції.
Запропонований громадськості проект «Концепції вдосконалення правничої (юридичної) освіти для фахової підготовки правника відповідно до європейських стандартів вищої освіти та правничої професії», підготовлений робочою групою при МОН України, містить нездоланні внутрішні суперечності та невідповідність загальноєвропейським стандартам у сфері вищої освіти й Закону України «Про вищу освіту», унеможливлює розвиток юридичної освіти в України, порушує гарантовану законом автономію вітчизняних юридичних ВНЗ, істотно погіршує їх становище на загальноєвропейському ринку освітніх послуг, містить елементи втручання у правничу сферу, яка виходить за межі освітньої діяльності й компетенції МОН України, а тому має бути відхилений у запропонованому вигляді та усебічно перероблений із урахуванням висловлених вище зауважень.