Загальні та спеціальні норми: проблеми виявлення та вирішення конкуренції

Традиційний принцип вирішення конкуренції норм права – співвідношення спеціального та загального закону, на жаль, не має цілком послідовного вирішення в господарській практиці України. І якщо взаємодія загальних та спеціальних норм одного закону не викликає зазвичай труднощів у тлумаченні їх співвідношення, то подібне сприйняття положень різних законів призводить до дискусій, іноді дуже гучних. Особливо загострилися такі дискусії після прийняття Цивільного та Господарського кодексів. Цивілісти-теоретики, нав’язуючи суспільству російсько-голландську концепцію моністичного цивільного права, не досягши результату у протидії власно прийняттю ГК, спробували нівелювати його дію, заперечуючи можливість визнання його спеціальним по відношенню до ЦК.

Судова практика досить послідовно визначилася щодо дієвості норм ГК та їх спеціалізації, враховуючи те, що власно ЦК України в ч. 2 ст. 9 дозволяє встановлювати в законі «особливості регулювання майнових відносин в сфері господарювання». Натомість, про цей спір не можна забувати. Адже він примушує поглибитися у сучасний вимір принципу «Lex specialis derogat generali».

В літературі щодо цього принципу тлумачення говорилося не одного разу. Достатньо згадати праці Г. Л. Знаменського(1), А. Нижнього(2), інших авторів(3). Але досі не відчувається однаковості у практиці виявлення загальних та спеціальних норм, не до кінця вирішено співвідношення цього принципу із іншими принципами та прийомами тлумачення, не з’ясовані напрями гармонізації спеціального та загального законодавства тощо.

Наприклад, зустрічається думка про те, що спеціальна норма має розвивати та деталізувати загальну норму(4). Але ж деталізацію не можна ототожнювати зі спеціалізацією. Таке ототожнення є спрощеним, неповним та неглибоким розумінням права, його структури та функцій.

З теорії права добре відомо, що спеціалізацію права визначає не одна, а три форми:

1) «конкретизація правового регулювання, тобто його деталізація, все більш докладне регулювання окремих елементів і сторін даних суспільних відносин»,

2) «диференціація правового регулювання, «тобто його розгалуження, розщеплювання, набуття тією чи іншою віттю все більш специфічних, своєрідних рис» та, нарешті,

3) «інтеграція правового регулювання, тобто узагальнена регламентація того єдиного, співпадаючого, що властиве групам суспільних відносин, їх принципам і т.п.» (виділено – О. П.)(5).

Таким чином, деталізація (конкретизація) є лише одним з інших, найпростішим та таким, що не викликає труднощів у тлумаченні, випадків спеціалізації права. У випадку диференціації – а саме за такої форми спеціалізації виникають підстави для розмежування спеціальної та загальної норми – спеціальна норма уводить для особливої сфери суспільних відносин інше регулювання, аніж воно передбачене загальною нормою, розрахованою на регулювання всіх відносин, позбавлений особливостей. Існування сьогоднішніх комплексних актів в сфері господарювання, земельних відносин, фінансово-банківської діяльності, інформаційного поля тощо доводить об’єктивність третьої форми спеціалізації права, його інтеграцію, але багато в чому саме існування спеціально-диференційованих норм в таких інтегрованих галузях права утворює проблематику співвідношення (конкуренції) загальних та спеціальних норм.

Іншою мовою, в разі, коли говориться про співвідношення загальних та спеціальних норм, йдеться про конкуренцію загальних норм саме з спеціально-особливими, а не спеціально-деталізованими нормами. Саме для цієї конкуренції доктриною вироблено принцип «Lex specialis …».

Як зазначають відомі російські вчені М. І. Брагінський та В. В. Вітрянський, що хоча принцип пріоритету спеціального закону перед загальним «в загальному вигляді в ЦК і не закріплений, як не було і немає його в іншому законодавстві, він є давно і безумовно визнаним. Відмова від цього принципу привела б до того, що правова система держави повністю зводилася б до норм загальних і лише до таких спеціальних, які ці загальні норми можуть лише деталізувати. Тим самим законодавець позбавить себе можливості досить повно відображати в прийнятих нормах специфіку окремих різновидів регульованих відносин»(6).

Якщо порівняти норми ГК та ЦК України про стягнення збитків, то деталізація нормативного матеріалу не є однаковою. ГК України встановлює лише певні господарські особливості обрахування та стягнення збитків. Отже для належного застосування ЦК та ГК в цій сфері достатнім є встановлення в ГК лише окремих додаткових регуляторів, поза необхідності деталізації існуючих в загальному законі (ЦК) механізмів. Висновок про більшу деталізацію норм спеціального закону перед загальним в цьому разі не є обґрунтованим.

Не випадково, у Роз’ясненні Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди» від 01.03.1994 року в редакції Рекомендацій президії Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) від 29.12.2007 р. № 04-5/239 прямо зазначається на необхідність враховувати не лише загальні норми ЦК про делікт, але й «особливості стягнення збитків за завдану неправомірними діями шкоду, передбачені спеціальними нормами ГК України (частина третя статті 249, частина перша статті 39, частина перша статті 153, частина перша статті 159, частина третя статті 162, частина друга статті 178, частина друга статті 216)», зокрема, методик визначення розміру збитків у сфері господарювання відповідно до частини шостої статті 225 ГК.

Для тієї чи іншої сфери регулювання законодавець може передбачати різну ступінь конкретизації нормативних положень. Наприклад, ч. 1 ст. 229 ГК України передбачає стягнення збитків у разі порушення грошових зобов’язань, не обмежуючи їх конкретним розміром, а ч. 2 ст. 625 ЦК України встановлює для такого випадку обмеження розміру стягнення (нарахуванням індексу інфляції та 3% річних на суму боргу, якщо інший розмір процентів не передбачено договором чи законом). Тобто, відмовившись від зайвої конкретизації, законодавець наділяє суб’єктів господарювання правом стягувати не в обмеженому, а в повному розмірі збитки, які виникли при порушенні грошового зобов’язання в сфері господарювання(7).

Зазвичай, конкретизація (розвиток) норм права, яка має підпорядкований характер, міститься лише у підзаконних актах, про що, доречи, прямо вказується в ст. 4 ЦК України. Але спеціальні закони цілком природно призвані змінювати, звужувати чи розширювати для окремих сфер майнових відносин передбачені в загальному законі механізми.

Наприклад, цілком вписується в "особливість регулювання майнових відносин" винятково грошова форма неустойки в господарській сфері (ст. 230 ГК) на відміну від товарно-грошової форми неустойки в інших цивільних відносинах (ст. 549 ЦК). Ця особливість підтверджується в Інформаційному листі Вищого господарського суду України 07.04.2008 № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України». Вона сприяє реалізації публічно-правових обмежень щодо граничного розміру неустойки (зокрема, ч. 2 ст. 343 ГК обмежує пеню розміром подвійної облікової ставки НБУ), які можуть бути проігноровані за умови використання її товарної форми, усуває проблему сплати податку на додану вартість із приводу приймання-передачі товару-неустойки; попереджає тіньове відчуження основних засобів підприємств тощо.

Отже, законодавче обмеження товарної форми неустойки послідовно вписується в систему господарських відносин та може бути ефективно застосоване за умови правильного визначення спеціалізації норм ГК перед нормами ЦК України.

Не можна погодитися з думкою про те, що спеціальний закон має відповідати загальному закону(8). Наприклад, не може Закон України «Про оренду державного та комунального майна» відповідати положенням ЦК про найм. Вказаний закон саме і прийнятий для того, аби ввести особливий (читай: спеціальний), відмінний від ЦК порядок оренди державного майна.

Може вестися мова про гармонійність, термінологічну узгодженість, як це робить, наприклад Т. В. Боднар(9), але не про відповідність. Відповідність властива лише для актів нижчої юридичної сили перед актами вищої юридичної сили. Адже не можна ототожнювати співвідношення загальної та спеціальної (особливої) норми із ієрархію нормативно-правових актів за юридичною силою (Конституція > закони (кодекси) > укази Президента > постанови Уряду > інші підзаконні акти). В останньому випадку діє принцип «Lex superior derogat legi inferiori» (закон вищої юридичної сили скасовує дію закону нижчої юридичної сили), а не принцип «Lex specialis derogat generali».

Отже, загальна та спеціальна норма як предмет правової конкуренції можуть бути виявленими лише в актах рівної юридичної сили. В свою чергу положення акту нижчої юридичної сили не можуть отримати пріоритет перед нормами акту вищої юридичної сили на підставі того, що «є більш деталізованими, а значить спеціальними». Зокрема, постанови Кабінету Міністрів України зазвичай не можуть отримати пріоритет перед нормами закону. Але це не виключає винятки.

У разі коли власно в тексті закону передбачено право Кабінету Міністрів встановлювати певні особливості окремих правовідносин, відповідні акти Уряду отримують спеціальну дію. Це так звана «делегована правотворчість». Наприклад, відповідно до положень ч. 4 та 5 ст. 307 ГК «порядок укладення довгострокових договорів», «умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність суб'єктів господарювання за цими перевезеннями» встановлюється транспортними статутами, правилами перевезень та іншими нормативно-правовими актами».

Відповідно виникають сфери спеціального підзаконного регулювання транспортної діяльності, як от: порядок укладення договорів на обслуговування під’їзних залізничних колій, який визначається у правилах перевезень та відрізняється від загального порядку укладання господарських договорів. Про це, до речі, йдеться в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 23.12.2008 N 04-5/278 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з договорів на обслуговування залізничних під'їзних колій». Підзаконне врегулювання транспортної діяльності за межами цих сфер не може вважатися спеціальним законодавством, адже відповідний орган виконавчої влади не уповноважений змінювати процедури, встановлені в законі(10).

Таким чином, підзаконний акт стає на один щабель із законом лише у випадках, коли його видано з дозволу й прямої вказівки закону та він регулює спеціальну сферу відносин, не підмінюючі закон повною мірою. В цьому разі підзаконний акт як виняток є спеціальним по відношенню до норм закону та отримує пріоритетну силу перед загальними нормами останнього.

Цього винятку не утворюється, якщо підзаконний акт видано на порушення та без дозволу закону. Наприклад, до 02.02.2007 р. (моменту набрання чинності доповнень до ст. 141 ГК) конкурсний порядок реалізації військового майна визначався винятково підзаконним актом – постановою Кабінету Міністрів, що суперечило положенням ЦК України як акту вищої юридичної сили, який допускав встановлення особливостей регулювання майнових відносин лише законом (ч. 2 ст. 9 ЦК). В свою чергу відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України господарський суд не може застосовувати акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Отже, підзаконний акт лише як виняток, передбачений законом, може вводити спеціальні норми, що змінюють передбачені в законі загальні механізми правового регулювання.

Закони та кодекси мають рівну юридичну силу, але співвідношення між ними формується на логіко-структурних засадах, одним з яких є співвідношення загальних (що мають універсальні властивості, заповнюють усі прогалини в праві) та спеціальних норм (що запроваджують інакше, ніж універсальне, а саме специфічне регулювання для певних сфер економічного життя).

Ось чому, наприклад, не можна підтримати положення ст. 3 проекту Господарського процесуального кодексу, запропонованого судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України про те, що «норми господарсько-процесуального права, які містяться в інших законах повинні відповідати положенням цього кодексу». Адже виникає питання: як бути, наприклад, із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»? Якщо встановити пріоритет ГПК перед нормами цього закону, то останній, який побудований на відмінних від ГПК механізмах, взагалі не зможе застосовуватися.

Таким чином спеціалізація норм права на підставі диференціації (особливостей) правового регулювання має визнаватися як необхідне та цілком обґрунтоване правове явище.

Наступним кроком для вирішення конкуренції загальної та спеціальної норми має стати виявлення особливої сфери застосування спеціальної норми (особливого предмету регулювання). Спеціальна норма може вводити певну, навіть незначну особливість для специфічної групи відносин.

Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 632 ЦК «якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору». Згідно ж із ч. 2 ст. 189 ГК ціна визнається істотною умовою договору, а ч. 8 ст. 181 ГК визначає, що «у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся)». «У наведеній ситуації до договірних відносин у сфері господарювання застосовуватимуться правила ГК, оскільки в гіпотезі норми прямо вказується на спеціальний характер правового регулювання ст. 181 ГК – господарські договори»(11).

Натомість, має бути враховано, що норми ГК України є спеціальними по відношенню до норм ЦК України лише в частині приватноправових відносин між суб’єктами господарювання, тобто коли ці відносини засновані на рівності сторін та в них відсутні ознаки «влади-підпорядкування», які виводять ці відносини за межі цивільно-правових (ст. 1 ЦК). Прикладом тут слугує норма про валюту цивільного (ст. 524 ЦК) та валюту господарського зобов’язання (ст. 198 ГК). В багатьох випадків, що охоплюються так званими публічно-господарськими правовідносинами, заснованими на певному підпорядкуванні діяльності суб’єктів господарювання публічному порядку (антимонопольні, ціноутворювальні, контрольно-наглядові правила, дозвільні процедури, адміністративно-господарські санкції тощо), норми ГК та ЦК не конкурують за природою, а отже проблематика їх співвідношення відсутня.

Тлумачення принципу співвідношення спеціальної та загальної норми нерідко ускладнюється застосуванням банкетних норм законодавства, особливо коли спеціальні норми закону містять додаткову відсилку до інших законів. Для прикладу можна звернути увагу на ст. 232 ГК України: «Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції». Постає питання, чи можливо застосувати при визначенні розміру збитків у цьому разі положення ст. 624 ЦК України, якими встановлено стягнення збитків понад неустойку. Тобто чи можна у цьому разі розглядати ЦК як закон, до якого відсилає ГК? Для відповіді на це запитання варто звернути увагу та те, що положення ст. 232 ГК орієнтують на встановлення для окремих «випадків» – а не для всіх господарських відносин – правила про штрафну неустойку. Отже пріоритет ЦК в цьому разі потрібно виключити, адже фактично він означав би заперечення дії норми ГК, втрату нею сфери застосування та нівелювання волі законодавця на встановлення в сфері господарювання загалом залікової неустойки, що має на меті обмежити застосування непередбачених договором каральних санкцій(12).

Таким чином, встановлення обсягу спеціальних норм, поширювальне чи обмежувальне тлумачення їх особливості потребує врахування призначення спеціального закону. Адже, як справедливо зазначається в літературі, способи тлумачення мають вторинне значення, оскільки первинною є його мета – «з’ясування справжньої волі законодавця».(13)

Інша справа, що в частині приватно-господарських відносин, норми ГК та ЦК України не завжди можуть бути витлумачені як відповідно спеціальні та загальні, на відміну, наприклад, від встановленого у Німеччині співвідношення торговельного та цивільного укладення, закріпленого у ввідному законі до Німецького торгівельного уложення: «Норми цивільного уложення застосовуються до врегулювання торговельних відносин остільки, оскільки цим уложенням не передбачено інше». Іншими словами в Німеччині передбачається загальна спеціалізація закону на противагу вітчизняному способу встановлення окремої спеціалізації норм права. Перше є набагато простішим та зрозумілішим з точки зору правозастосування.

На відміну від цієї традиції Вищий господарський суд в інформаційному листі від 07.04.2008 № 01-8/211 задекларував інший принцип конкретно-нормативного, а не загально-нормативної спеціалізації: «При правозастосуванні застосовується не в цілому закон як нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина, за змістом якої і визначається чи є ця норма (її частина) спеціальною чи загальною».

Такий підхід, нажаль, значно ускладнює тлумачення, але багато в чому відповідає стану сучасного законодавства України, відсутністю послідовності у розмежуванні предметів регулювання законів, нехтуванню прагматичним підходом до законотворчості, за якого спеціальними мали б визнаватися цілі закони стосовно один одного, а не їх окремі норми.

 

Сьогодні за відсутності в законі норми, яка встановлює його спеціалізацію в цілому перед іншим законом, практика застосування цього закону із іншими законами, по суті, не має іншого шляху, аніж обґрунтовувати конкретно-нормативний (стосовно кожної норми) спосіб визначення загальних та спеціальних приписів при наскрізному аналізі законодавчих актів.

Наприклад, із прийняттям Цивільного кодексу України була встановлено 50-відсоткова норма внеску засновника учасника товариства з обмеженою відповідальністю при його створенні. Ця норма цілком природно отримала на практиці пріоритетне застосування перед 30-відсотковим нормативом Закону України «Про господарські товариства» з аналогічного питання. Адже ці норми не можуть конкурувати як загальні та спеціальні, враховуючи практичну тотожність предмету регулювання Закону «Про господарські товариства», параграфу 1 глави 8 ЦК. Адже неможливо уявити якісь специфічні (диференційовані) господарські товариства, правовий статус яких врегульовано в Законі, але які є окремим різновидом господарських товариств на противагу передбаченим нормами ЦК України.

До речі, це чергового разу підтверджує, що для вирішення конкуренції спеціального та загального закону необхідно виявити особливу сферу застосування спеціальної норми та специфіку її механізму, а не фактору деталізованості чи розвинутості положень норми права. У разі відсутності особливого предмету регулювання та специфіки змісту норми (особливості предмету та функції), відсутні підстави для констатації пріоритету цієї норми перед іншими на підставі її спеціалізації. У разі протиріччя з іншими нормам в цьому разі виникає колізія, а не конкуренція, яка має вирішуватися за допомогою інших правил тлумачення, аніж за принципом «Lex specialis…»

Зокрема, у разі колізії залишається необхідним тлумачити співвідношення норм таким чином, аби була врахована воля законодавця на встановлення заборонної норми. Адже принципом підприємництва вважається «свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом» (ст. 42 Конституції України, ст.ст. 6, 43 ГК України, ст. 3 ЦК України). Традиційно дія нормативної заборони слугує вагомим аргументом на користь обмеження свободи підприємництва та корпоративного інвестування, адже підприємницька та інвестиційна активність надзвичайно гнучко реагують на чинники комерційного ризику, пов’язаного із наслідками порушення нормативної заборони.

Наприклад, практика господарювання, не маючи підстав тлумачити ГК та Закону «Про господарські товариства» в цілому як спеціальні по відношенню до ЦК, відмовилася від відкритої підписки на акції акціонерного товариства до реєстрації товариства, враховуючи заборонну норму ст. 155 ЦК, яка отримала пріоритетне застосування перед дозвільним правилом Закону «Про господарські товариства» (ст. 29) та ГК України (ст. 81).

Цей аналіз доводить, що результати подолання колізій формують чітку уяву про зміст господарського законодавства та слугують, таким чином, підставою для розвертання права, його суспільного опанування та наступного вдосконалення. Адже, як справедливо зазначає С. С. Алексєєв, «тлумачення права виявляє собою у відомому смислі процес, зворотній тому, що здійснюється законодавцем при прийнятті законів», це «зворотній переказ» юридичних текстів у систему слів та понять, що дозволяє правильно і точно застосовувати закон»(14). Немає цього розвертання, немає встановлення дійсного змісту правових встановлень, – акти законотворчості, спрямовані на вдосконалення правового матеріалу, можуть виявитися «холостими», не призведуть до зміни об’єктивного права.

Але стан нормативної конкуренції в Україні має серйозні вади, враховуючи те розумне припущення, що бажаним для законодавства є якомога простіше подання спеціалізованих та загальних норм.
І справа тут не лише у відсутності слідування традиції загально-нормативної спеціалізації законодавчих актів. Проблема полягає також у безсистемному застосуванні вітчизняним законодавцем перемішуванні спеціальних та загальних норм та дублюванні нормативно-правових положень поза будь-якого практичного сенсу. Зокрема, як зазначалося, при встановленні правового статуту акціонерного товариства в новому Законі «Про акціонерні товариства» законодавець не виключив відповідний параграф з ЦК Україні. Але, залишившись в ЦК, відповідне регулювання не зможе розглядатися як загальне по відношенню до спеціальних приписів закону, адже за предметом регулювання кодекс та закон у цьому випадку є тотожними.

Закон «Про акціонерні товариства» не призначений для визначення певного спеціального статусу акціонерного товариства. Адже розрахований на регулювання діяльності всіх його видів, зокрема державних акціонерних компаній. Цивільний кодекс мав би торкатися загального статусу юридичної особи як суб’єкта цивільних відносин, а не спеціального статусу суб’єкта, стосовно якого прийнято спеціальний закон. Сьогодні ж виникатиме необхідність у встановленні змісту правового статусу акціонерного товариства на підставі обох законодавчих актів, що неодмінно викликатиме непорозуміння. Зокрема, при правозастосуванні мають встановлюватися додаткові умови організації та функціонування акціонерних товариств, не передбачені в законі, але передбачені в ЦК України.

Такий стан законодавчої техніки є неприйнятним, адже ускладнює не лише правозастосування, але й системне вдосконалення законодавства. Тим паче, що, наприклад, в цьому разі ЦК України за своєю приватноправовою природою не пристосований до врегулювання відносин, заснованих на владопідпорядкуванні, переважною мірою притаманних корпоративним зв’язкам.

Отже вміщення спеціальних норм в загальний закон здійснено без врахування існування спеціального закону. Не випадково, в Європейських країнах за умови існування комерційного (господарського, підприємницького) кодексу чи окремого закону про господарські товариства встановлення корпоративних норм здійснюється не в цивільному кодексі, а у відповідному законі чи комерційному кодексі. Інакше діяти нелогічно та непослідовно. Не випадково у іноземних фахівців викликає подив закріплювати в ЦК України положення про господарські товариства за наявності спеціального закону та ГК(15).

Законодавець не є вільним від встановлення більш чітких нормативних правил, що спрощують тлумачення.

За наявності спеціальних законів загальні закони (кодекси) мають бути зорієнтовані на відтворення загальних принципів відповідної галузі права, властивих для всієї загальної сфери – предмета регулювання, а спеціальні закони мають встановлювати стосовно окремих інститутів цієї сфери інші правила, особливі за регулятивним механізмом у порівнянні із загальними нормами. За таких умов загальний закон виконує цементуючу роль, заповнюючи усі прогалини в спеціально-нормативному регулюванні та утворюючі зв’язки між актами спеціального законодавства.

Не менш важливим є усунення в спеціальному законі зайвого дублювання тих положень, які можуть бути цілком ефективно застосовані на підставі загального закону. В цьому сенсі при гармонізації ГК та ЦК України варто не лише зосередити спеціальні норми щодо господарських відносин в ГК України, але й одночасно розширити дію норм ЦК України усуненням зайвого дублювання в нормах ГК у тих випадках, коли норми останнього не мають на меті встановлювати певних особливостей для сфери господарювання. Адже дублювання не буває чітким, а тому на практиці виникає непорозуміння у питанні – законодавець мав на увазі дещо особливе для сфери господарювання, чи передбачив те саме?

Наприклад, це стосується положень ГК України про публічні зобов’язання суб’єктів господарювання (ст. 178), про місце виконання зобов’язання (ст. 197), про загальні підстави припинення зобов’язань (ст. 202-205), про прострочення боржника або кредитора (ст. 220, 221), де цілком достатньою є дія загальних механізмів ЦК України.

Певне узагальнення, що має подібність дублюванню можна, і необхідно виправдати для ГК України в тій частині його положень, коли він має на меті не лише встановити особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання, а й закріпити загальне інформаційно-зв’язуюче поле та фундамент господарського законодавства, виступаючи по суті інкорпорацією, корисною для його системного вивчення та додержання. Без цієї інкорпорації в умовах надзвичайної розгалуженості господарського законодавства ускладнюється доступ підприємців до господарсько-правових правил, нівелюються загальні напрями державної економічної політики, визначення із приводу якої потребують інвестори.

Такі узагальнення можна виправдати і для ЦК України в частині встановлення зв’язків із спеціальними нормами, що сприяють праворозумінню. Прикладом таких зв’язуючих узагальнень є відтворення в ЦК понять договорів поставки (ст. 712 ЦК), контрактації(ст. 713 ЦК), енергопостачання(ст. 714 ЦК), які знаходять спеціальне закріплення у ГК. Приблизно такі саме стислі «норми-зв’язки» мали б бути закріплені в ЦК стосовно господарських товариств (§1 глави 8 ЦК), виробничих кооперативів (§2 глави 8 ЦК), договору комерційної концесії (глава 76 ЦК) тощо. Але цього зроблено не було, у зв’язку із чим дублювання ускладнює визначення загальних та спеціальних норм не лише ЦК та ГК України, але й ЦК та спеціальних законів.

Таким чином, підвищення уваги до методології тлумачення та вдосконалення техніки законотворчості – це має бути дорогою із двостороннім рухом. Лише в цьому разі можна розраховувати на корінне зламування багатьох негативних тенденцій у сьогоднішньому правозастосуванні.

Задля спрощення тлумачення господарського законодавства та відповідно досягнення однаковості у вирішенні конкуренції його норм доцільно,
по-перше, передбачити в ГК України правило, подібне до встановленого в перехідному Законі до Торговельного укладення Німеччини: «норми ЦК застосовуються в сфері господарювання остільки, оскільки норми ГК України не передбачають іншого»,
по-друге, виключити з ЦК України та перенести до ГК ті норми, які є винятково господарськими за змістом (про порядок ліквідації юридичних осіб, про господарські товариства, про виробничі кооперативи, про договір комерційної концесії, про факторинг, про право промислової власності, про цінні папери, про експедиторський договір тощо),
по-третє, усунути в ГК дублювання нормативного матеріалу із нормами ЦК там, де особливість регулювання майнових відносин в ГК не передбачається.

В певних дослідженнях висловлюється думка про необхідність закріплення в ГК України принципу співвідношення загального та спеціального закону. В такому вигляді подібна новела позбавлена сенсу, адже певним чином спрощує загальну проблему тлумачення.
По-перше, цей принцип є загально-правовим, а не суто господарсько-правовим.
По-друге, він набув значення правової аксіоми. Не можна перетворювати закон у підручник. За такої логіки у ГК необхідно викласти всі принципи та прийоми тлумачення, включаючи правила логіки та граматики.

Пріоритет спеціального закону перед загальним існує у силу внутрішньої структури права, за якої зворотний пріоритет унеможливив би застосування спеціальних норм. Але пропозиції про такі новели демонструють гостру необхідність у розробці вищими судовими органами методичних рекомендацій суддям щодо застосування прийомів юридичного тлумачення при здійсненні правосуддя. В чому науковці зобов’язані прийняти участь та надати широку методичну підтримку.

Що ж стосується законодавчо закріплених прийомів та етапів тлумачення, то було б корисним закріпити їх не лише для тлумачення правочинів, як це зроблено в ст. 213 ЦК, чи, наприклад, в ст.ст. 31-33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, але й для будь-яких актів законодавства. Для прикладу можна звернути увагу на досвід у формулюванні правил тлумачення в США, зокрема на правила конституційного тлумачення штату Нью Йорк, які докладно описує Ю. О. Тихомиров(16). Ознайомлення із цими правилами доводить, що вітчизняні законодавці при розробленні закону “Про нормативно-правові акти» щонайменше недооцінили всю складність проблематики тлумачення неоднозначних норм законодавства.

Зокрема, вказаний акт піднімає на новий рівень проблему співвідношення принципів «Lex specialis derogat generali» та «Lex posterior derogat priori» (наступний закон скасовує дію попереднього закону), особливо стосовно випадків, коли відбувається оновлення загального закону, а спеціальний залишається без змін.

У статті 71 закону «Про нормативно-правові акти», ветованого Президентом України, передбачається: «У разі виявлення суперечностей (колізії) між положеннями різних нормативно-правових актів, які мають однакову юридичну силу, застосовуються положення нормативно-правового акта, що набрав чинності пізніше, або положення того нормативно-правового акта, який встановлює спеціальні положення. Якщо нормативно-правові акти, які суперечать один одному, набрали чинності одночасно, застосовуються відповідні положення Конституції України, нормативно-правового акта вищої юридичної сили або спеціального нормативно-правового акта». Якщо слідувати такий логіці (яка власно суперечить правилам логіки), то виходить, що зміна загального явища призводить до зміни кожного специфічного явища – прийняття змін до загального закону автоматично призводить до зміни спеціального закону. Це є принципово невірним.

Традиції та практика правозастосування в Україні демонструють зовсім інші, більш зважені та обґрунтовані правила співвідношення принципів «Lex posterior…» та «Lex specialis …».

Наприклад, прийняття нового ЦК та скасування ЦК УРСР не було розцінено юридичною громадськістю як скасування особливих положень Закону «Про оренду державного та комунального майна».

Власне Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27.04.2007 доводить, що відповідні акти застосовувалися до внесення змін до них, або їх скасування. Адже неможливо з впевненістю вважати, що змінюючи загальний закон, законодавець має на увазі зміну й спеціальних законів. Більш точним є припущення про те, що у такому разі законодавець має на увазі зміну лише загальних правовідносин, а не спеціальних. До такого ж висновку, загалом, дійшли й російські автори(17).

Це добре видно на прикладі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 3.03.2005 р., яким було внесено зміни в ЦК, ГК та Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» щодо скасування вимог до установчих документів в частині відомостей про місцезнаходження юридичної особи. Але в спеціальні норми інших законів такі зміни внесені не були. Зокрема, не були уточнені вимоги до установчих документів господарських товариств згідно з ст. 4 Закону «Про господарські товариства». Як результат, державні реєстратори справедливо відмовляються реєструвати установчі документи господарських товариств у зв’язку із відсутністю в них положень про їх місцезнаходження.

Отже новий закон отримує пріоритетну силу не перед будь-яким законом, а лише перед законом, не конкуруючим із ним за правилом співвідношення спеціальної та загальної норми. Якщо б у наведеному прикладі норми ЦК чи ГК містили б спеціальну норму щодо обов’язковості відомостей статуту про місцезнаходження господарського товариства, тоді скасування такої норми дійсно утворювало б нове регулювання, якому старе, закріплене у ст. 4 Закону «Про господарські товариства», підпорядковувалося б. Але законом від 3.03.2005 р. були скасовані саме загальні приписи щодо відомостей про місцезнаходження всіх юридичних осіб, а отже їх зміна не вплинула на спеціальні норми закону щодо відомостей про місцезнаходження господарських товариств.

Взагалі до застосування правила «Lex posterior…» необхідно ставитися з великою обережністю задля уникнення невірного сприйняття волі законодавця, застосовувати як крайній випадок, враховуючи цілком можливе припущення – якщо законодавець не вніс зміни до закону у зв’язку із прийняттям іншого, то презумується те, що він саме це і мав на увазі, передбачаючи одночасну дію нових та раніше прийнятих норм. І лише у випадку, коли дві норми права не можуть бути визначені за природою як загальні та спеціальні, є колізією в об’єктивному смислі, цілком природно може визнаватися пріоритет оновленої норми перед прийнятою раніше.

Адже існує і ще одна небезпека – зведення до абсолюту правила про пріоритет нового закону над старим вимагало б визнання того, що внесення будь-яких змін до закону, робить його новішим перед іншими!? Ця «гра у новий-старий» надзвичайно ускладнила б праворозуміння, означала б тлумачення права не на логіко-структурних підставах, а на взаємовиключних механізмах, що є неприйнятним. Адже не можна перетворювати динаміку законодавчих змін у статику розуміння юридичної сили законів.

Отже, вирішення проблем конкуренції норм права має йти, насамперед, шляхом врахування особливостей застосування спеціальних норм по відношенню до загальних норм в тій чи іншій галузі права. Лише ретельне та конструктивне визначення цих особливостей дасть змогу, зокрема, подолати безпідставні уяви про суцільну суперечливість положень Господарського та Цивільного кодексів, усуне більшість питань у їх спільному застосуванні. У свою чергу саме таким чином може бути досягнута гармонія і злагода у наукових роботах цивілістів та юристів-господарників, забезпечена однаковість у застосуванні практиками усього масиву економічного права.

 

(1) Знаменський Г.Л. Співвідношення загального та спеціального законодавства: методологічний аспект // Вісник Академії правових наук. – 2003. № 1. – С. 22-25; Знаменський Г.Л. Пріоритет спеціальних законів перед загальними — загальноюридичний принцип // Юридичний вісник України – 2003. – № 12. – С. 4.

(2) Нижний А. Ще раз про співвідношення Цивільного та Господарського кодексів України // http://www.yurincom.com/ua/analytical_information/

(3) див., наприкл., Козлов В.Б.,Фалилиев П.А. Соотношение общих и специальных норм на примере гражданского и морского права // Государство и право. – 1997. – № 11. – С. 82-94.

(4) Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / Під редакцією А.Г. Яреми та В. Г. Ротаня. – К.: Реферат, 2005. – С. 285-286.

(5) Алексєєв С.С. Структура советского права. – М., 1975. – С. 53.

(6) Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая. – М., 2002. – С. 48.

(7) див. докладніше: Подцерковний О.П. Правова природа мір відповідальності за прострочку виконання грошового зобов’язання // Вісник господарського судочинства. – 2005. – № 4/2005.– С. 169.

(8) Абрамов Н.А. Соотношение общего и спеціального законов // Вісник Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. – Правознавство. – Том 12. Випуск 11. – С. 37-41.

(9) Боднар Т.В. Юридична термінологія в нормах зобов’язального права України // http://www.univer.km.ua/visnyk/475.pdf

(10) В свою чергу виняток з делегованої підзаконної правотворчості нещодавно визначив Конституційний суд України у рішенні 23 червня 2009 року (справа про тимчасову надбавку до діючих ставок ввізного мита), враховуючи те, що Конституція України для сфери оподаткування чітко розмежовує повноваження Верховної Ради та Кабінету Міністрів та заперечує можливість зміни ставок податків іншими актами, крім законів. Тобто в сфері встановлення ставок митних платежів Конституція фактично забороняє делеговану підзаконну правотворчість.

(11) Нижний А. Вказ. праця // електронний ресурс

(12) Див. докладніше: Подцерковний О.П. Грошові зобов’язання господарського характеру: проблеми теорії і практики. – К.: Юстініан, 2007. – С. 128-129.

(13) Брагинский М.И., Витрянский В.В. Вказ. праця. – С. 137.

(14) Алексеев С.С. – Юридическое толкование // Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования. // М., 1998. – Ч. 1, гл. 5 / http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Pravo/Alex/16.php

(15) Шишкин С.А., Дробышев П.Ю. Гражданський и Хозяйственный кодексы Украины: аналіз текущего состояния и рекомендации по совершенствованию. – Варшава: CASE, 2006. – С. 19.

(16) Тихомиров Ю.А. Коллизионное право: учебное и научно-практическое пособие. – М., 2001. – С. 86-88.

(17) Брагинский М. И., Витрянский В. В. Вказ. праця. – С. 52.

 

Вісник господарського судочинства. – 2009. – № 6. – С. 34-43