ЮРИДИЧНА ОСОБА: РІЗНІ ПРОЯВИ КОНСТРУКЦІЇ ВПОРЯДКОВАНОСТІ

1. Прояви впорядкованості у правовому регулюванні

1.1. Прагнення до упорядкованості є природньою властивістю людини. Розуміння послідовності процесів, дій та наслідків надає можливість передбачно ставитися та прогнозувати взаємодію у системі відносин. Така впорядкованість спостерігається у свій правовій системі. Як твердив С. Дністрянський: «Право є виразом суспільного ладу. Суспільний лад мусить бути правним ладом» [5, с. 77]. Крім того, бажання розуміти цілісність системи об’єктивно вимагає створення відповідних груп для пізнання, формування відповідної систематизації – від простої, бінарної, до складної, багаторівневої із безліччю таксонів.

«Теоретизування» щодо впорядкованості права зводиться до натуралістичного монізму (ідея природної визначеності поведінки), «прескриптивності» права (упорядкована сукупність наказів і заборон) та нормативність права («чисте право» Г. Кельзена), а також теорія імперативів (право складається зі всеосяжних наказів) [13, с. 11–12].

Правові відносини на сьогодні розглядаються як суспільні відносини, які є юридичним виразом фактичних суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої сторони виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона повинна виконати ці вимоги, що охороняються державою [12, с. 335].

Конституційний Суд України зазначав, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність наявного законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п’ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020).

1.2. Місце юридичної особи у правовій системі визначається через її розуміння як організації, створеної і зареєстрованої у встановленому законом порядку, та яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді, адже саме названий погляд на цього учасника правових відносин не має піддаватися змін за жодних соціально-економічних реформувань.

Римські джерела доводять, що людина як носій прав та обов’язків називається «особою», яка здатна мати права й обов’язки – бути суб’єктом права, ставлячи поняття persona на один щабель з поняттям homo [6, с. 61]. Проте римське право не надавало статусу persona будь-якій людині, оскільки правоздатність окремих категорій жителів Риму (перегринів, латинів, лібертинів тощо) обмежувалася [11, с. 269].

Власне, до прийняття Усесвітньої декларації прав людини 1948 року людина могла не мати усіх цивільних прав та обов’язків. Тому спершу слід було закласти засади міжнародного стандарту справедливості шляхом перетворення концепції людських прав на універсальний документ міжнародного права [4, с. 225].

Звернення як до першої редакції Німецького цивільного уложення або до Французького цивільного кодексу дозволяє проаналізувати відповідні зміни у поєднання статусів особа та людина. Поруч з цим, людина має самостійну можливість здійснювати суб’єктивні права або за потребою колективно (спільно) або делеговано (у спосіб представництва). У порядкування цих відносин можливе у формі договірних відносин та «за допомогою» юридичної особи. Остання форма набула широкого поширення як інструмент ведення бізнесу, участі у громадській сфері та реалізації публічної політики.

2. Теорії та сутність юридичної особи в сучасних відносинах

2.1. Не зважаючи на сприйняття юридичної особи як рівного учасника цивільних відносин, досі існують наукові дискусії щодо юридичної сутності організацій, особливо їх участі в усіх правових відносинах.

Загалом місце юридичної особи у правовій системі за останнє століття не піддається сумніву. Теорії юридичної особи (або юридичної особистості) зводяться до наступних: 1) теорія фікції Савіньї (Savigny); 2) теорія концесій (concession theory) Friedmann (корпоративні утворення без державного визнання не мають юридичної особистості доки така особистість на буде встановлена «законом»); 3) теорії Ihering та Hohfeld як філософські уточнення теорії фікції – суб’єкти права на юридичну особу є людьми, які перебувають насправді поза юридичною особою як символ для ефективності групи та для участі ю судовому чи арбітражному процесах; 4) реалістична або органічна теорія (Maitland, Ganado, Friedman) – справжня сутність юридичної особи полягає у джерелі її особистості та не потребує державного визнання адже втілює колективний дух (хоча Friedman робить висновок щодо її принципової слабкості як висловленої Gierke спроби у його теорії поєднати корпоративні групи та державну владу, яка є по суті також корпоративним утворенням і у той же час включає суверенність кожного утворення); 5) теорія соціальної організації (Ganado) – правовідносини у групі осіб, що визнаються правом та мають такі чотири елементи як мета, інтерес, утворення організації для досягнення мети, прояв волі членів у єдину складову [1, с. 172–179].

Названі підходи виправдані в єдиній площині розуміння юридичних осіб. Проте, у чинному ЦК України унормована категорія «юридична особа публічного права», що на думку Р. А. Майданика, підкреслює приватноправову «чистоту» цього Кодексу [9, с. 99]. При цьому, слід погодитися з його думкою, що наділення юридичної особи публічними функціями або, навпаки, надання статусу юридичної особи державним органам не змінює сутності юридичної особи. Однак, юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права мають різні способи впорядкованості, тобто навіть у разу участі у юридичній особі приватного права іншої юридичної особи приватного права порядок корпоративного управління «дочірньою організацією» буде більш узгодженим, ніж корпоративне управління, яке формується в юридичній особі публічного права.

2.2. Інститут юридичної особи є системою відносин, існування яких забезпечує можливість реалізації різноманітних цивільних прав та інтересів; формою, що надає можливість відмежувати права та обов’язки засновників (учасників/членів) або набути відповідних благ. Вибір тієї чи іншої організаційно-правової форми або виду юридичної особи надає змогу найоптимальніше досягти поставлених цілей. Таким чином, дослідження системи цього інституту, визначення його складових має не лише методологічне значення в частині пізнання інституту, а й практичне значення – удосконалення правового регулювання статусу юридичної особи [7].

Систематизація юридичних осіб приватного права передбачає зведення до єдиної системи закріплених у законодавстві організаційно-правових форм юридичних осіб у їх традиційному розумінні як сукупності елементів, що надають можливість відрізнити одну форму від іншої. Гіпотезою систематизації є ідея групування юридичних осіб у форми відповідно до єдності таких ознак як спосіб створення; спосіб організації управління; спосіб набуття майна; межі відповідальності засновників/членів/учасників та власне юридичної особи.

3. Мета юридичної особи у приватній та публічній сферах

3.1. Юридична особа безспірно стала способом втілення певних економічних, політичних та соціальних інтересів держави, громадян та різних соціальних груп [8, с. 4]. Інтерес при цьому є потребою юридичної особи, що обумовлюється метою її створення, він є більш ідентифікованим (визначеним), ніж мета, а також динамічнішим явищем.

Ведучи мову про юридичні особи приватного права (як класичні організації цивільних відносин), то їх мета створення ґрунтується на реалізації права на свободу підприємницької діяльності (як один із способів / форм її прояву) або права на свободу об’єднання (асоціації). Тому йдеться про здійснення відповідного суб’єктивного приватного права.

Окремо лише звернемо увагу, що ЦК України встановлює спосіб здійснення права на підприємницьку діяльність щодо фізичних осіб шляхом унормування відносин у главі 5. Разом з цим, за статтею 51 ЦК України «до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин».

У свою чергу, підприємницька діяльність юридичних осіб унормована у ЦК України наступним чином:

- у межах визначення поняття ‘підприємницькі товариства’ (стаття 84), де підприємницька діяльність є засобом досягнення мети – одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками;

- у межах можливості непідприємницьких товариств та установ  здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню (стаття 85).

Piero Verrucoli вказав, що непідприємницькі товариства та установи мають на меті конвергенцію цілей (на відміну від інвестування у підприємницьких), диверсифікацію цілей (можливість реалізації різних цілей однією організацією), інші функціональні основи щодо суспільного значення (перебирання повноважень, на відміну від теорії соціальної відповідальності у підприємницьких), можливість об’єднання за певним інтересом (self-interest organisations); а їх економіко-правова природа не завжди впливатиме на можливість участі у підприємництві [2, с. 4–13].

3.2. ЦК України не встановлює мету створення юридичних осіб публічного права, тому це питання залишається у площині наукових досліджень [10; 9] та різних підходів у нормативному регулюванні та практиці правозастосування [14].

Держава є територіальна організація політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує з допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики [12, с. 77–78]. Держава є не самостійним (відокремленим) суб’єктом правових відносин, а представником іншого суб’єкта – суспільства, який у законодавстві визначається через поняття Український народ (наприклад, стаття 13 Конституції України, стаття 324 ЦК України). Як його організація держава виступає у внутрішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яка повинна репрезентувати і обслуговувати його. В іншому ж механізменному аспекті держава є певним апаратом влади, що має складну структуру [12, с. 76–77].

На відміну від поняття ‘держава’, яке можна визначити за допомогою теоретичних положень, інші терміни мають своє законодавче закріплення. Так, відповідно до абзацу першого частини першої статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальною громадою є жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

У свою чергу, АРК є невід’ємною складовою частиною України (стаття 134 Конституції України) і адміністративно-територіальною автономією (стаття 1 Закону України «Про Автономну Республіку Крим»).

Таким чином, названі вище суб’єкти правовідносин є нічим іншим як організацією суспільства на визначеній території: держава Україна - в межах державного кордону; територіальна громада – в межах міста, села, селища (сіл); АРК – в межах Кримського півострова. Проте суспільство чи його частина, за окремими проявами народовладдя, не може самостійно здійснювати права та обов'язки, оскільки у цьому випадку важко уникнути конфлікту приватного та публічного інтересу. Саме для цього і створюється відповідний публічний механізм, що проявляється, головним чином, у системі публічних органів влади (державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади АРК).

Нині державні органи, установи, підприємства (попри «радянськість» вживання цієї тріади) та інші державні інститути складають механізм держави [12, с. 124]. І як результат, можна розмежувати державний механізм на сфери державного управління, державного господарювання та невиробничої сфери.

Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» встановлює основну організаційну форму центрального органу виконавчої влади – міністерство – забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України (частина перша статті 6), а також центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики (стаття 16), зокрема у таких організаційних формах:

- бюро – у разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування кримінальних правопорушень;

- служба – у разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам;

- агентство – у разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління;

- інспекція – у разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства.

Не зважаючи на ці організаційні форми центральних органів виконавчої влади вони є юридичними особами публічного права (абзац другий частини першої статті 4).

Аналізуючи інші конституційні органи, слід звернути увагу, що суд є юридичною особою, якщо інше не визначено законом (частина восьма статті 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), тобто без вказівки на статус «юридичної особи публічного права». З цього приводу у юридичній літературі знайшла підтримка позиція О.О. Первомайського, що йдеться про юридичних осіб не лише з огляду на порядок їх формування, унормований ЦК України, а й сутністю – «задоволення певного публічного інтересу (державного інтересу, інтересу певної територіальної громади або іншого публічного інтересу) шляхом виконання однієї чи кількох публічних функцій» [3, с. 39].

4. Множинність чи єдність у статусах

4.1. Нині, майже аксіоматично сприймається положення, що підприємницька господарська діяльність здійснюється у формі підприємницьких товариств та підприємств, а некомерційна – непідприємницьких товариств. Натомість, стаття 62 ГК України визначає підприємство як організаційну форма господарювання, тому підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності (єдиним законодавчо визначеним видом є комунальне некомерційне підприємство).

Вважаємо, що регулювання цивільних (civil) та економічних (economic) відносин мають власні особливості, з огляду на що потребує розмежування понять ‘юридична особа’ та ‘суб’єкт господарювання’, що надасть можливість розмежувати правове регулювання ЦК України та ГК України, тим самим, забезпечивши належне регулювання економічних відносин в державі. Таке розуміння ґрунтується на розуміння цивільних та комерційних справ (civil and commercial matters) різними джерелами acquis ЄС.

Такий підхід спричинений природою суб’єктивних прав та їх регулювання, адже підприємницька сфера має більше ознак публічно-правової, зважаючи на засоби державного регулювання та європейського регулювання.

4.2. Одним із проявів є порядок доступу до захисту прав а аспекті статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) встановлює право будь-якої особи (person), неурядової організації (non-governmental organisation) або групи осіб (group of individuals), які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін прошення прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї.

ЄСПЛ сформував практику, за якою визначаються ознаки «урядової організації», яка не має права подавати заяву на підставі статті 34 (див. також Döşemealtı Belediyesi v. Turkey (dec.), 2010) та під яким розуміються:

– центральні органи держави та децентралізовані органи влади, які виконують «публічні функції» (public functions), незалежно від їх автономії відносно центральних органів;

– місцеві та регіональні органи влади (Radio France and Others v. France (dec.), 2003, § 26), муніципалітети (Ayuntamiento de Mula v. Spain (dec.), 2001);

– частина муніципалітету, який бере участь у здійсненні публічних повноважень (Municipal Section of Antilly v. France (dec.), 1999).

Поруч з цим є й виключення, зокрема:

– для юридичних осіб публічного права (public-law entities), які не здійснюють жодних державних повноважень чи громадських мовників (The Holy Monasteries v. Greece, 1994, § 49; Radio France and Others v. France (dec.), 2003, §§ 24–26; Österreichischer Rundfunk v. Austria, 2004, §§ 46-53; Schweizerische Radio- und Fernsehgesellschaft and publisuisse SA v. Switzerland, 2020, §§ 46–48; Croatian Radio-Television v. Croatia, 2023, §§ 98–121);

– щодо державних компаній (State-owned companies), які користуються достатньою інституційною та операційною незалежністю від держави (Islamic Republic of Iran Shipping Lines v. Turkey, 2007, §§ 80–81; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, 2007, §§ 25–28; Unédic v. France, 2008, §§ 48–59; та, для протилежності – Zastava It Turs v. Serbia (dec.), 2013; State Holding Company Luganskvugillya v. Ukraine (dec.), 2009; див. також Transpetrol, a.s., v. Slovakia (dec.), 2011);

5) Суд визнав компанію «неурядовою» для цілей статті 34 якщо вона регулювалася в основному правом компаній, не користувалася жодними урядовими чи іншими повноваженнями, окрім тих, що надаються звичайним приватним правом під час здійснення своєї діяльності, і підпадала під юрисдикцію звичайних, а не адміністративних судів. Суд також взяв до уваги той факт, що компанія-заявник здійснювала комерційну діяльність і не мала ані ролі державної служби, ані монополії в конкурентному секторі (Slovenia v. Croatia [GC] (dec.), 2020, §§ 62–63);

6) релігійна організація, яка не має офіційно визнаної статусу юридичної особи у національному законодавстві, чия здатність вчиняти судові дії та купувати нерухомість ніколи не ставилася під сумнів адміністративними органами чи судами, може подати заяву відповідно до статті 34 (Chief Rabbinate of the Jewish Community of Izmir v. Türkiye, 2023, §§ 43–46).

ВИСНОВКИ

1. Юридична особа є класичним учасником цивільних відносин та створюється з метою реалізації приватних інтересів (підприємницьких, непідприємницьких, корпоративних чи інших економічних, соціальних чи політичних), які не пов’язані із реалізацією державної чи муніципальної влади. Поруч з цим, є винятки здійснення юридичними особами приватного права публічних функцій, а також прояви «приватних» інтересів у публічних утвореннях (організаціях).
2. Надання організації статусу юридичної особи спричиняє наслідки цивільно-правового характеру, натомість публічні організації забезпечують власну діяльність шляхом використання публічно-правових інструментів, зокрема у межах бюджетного законодавства. За відсутності впорядкованості відносин, пов’язаних із створенням та функціонуванням юридичних осіб публічного права (та de facto юридичних осіб публічного права) виникає необхідність звернення до цивільного законодавства, що є досить сумнівним.
3. Погляд на інститут юридичної особи як на систему відносин, що є способом задоволення приватних інтересів дозволяє розглядати юридичну особу публічного права як специфічну юридичну конструкцію, яка «вмикається» виключно у цивільних відносинах. З огляду на це, наявність статусу юридичної особи не є обов’язковою умовою для участі у публічних відносинах. Переконані, що такі організації як бюро, служба, агентство, інспекція мають більше юридичних зв’язків із бюджетним, адміністративним, екологічним, фінансовим правом, а ніж із цивільним чи господарським.

Джерела

1. Muscat A. Principles of Maltese Company Law. Malta University Press, 2007. 1317 c.
2. Verrucoli P. Non-Profit Organizations (a comparative approach). Milano: Dott. A. Ginffré Editore, 1985. 132 c.
3. Гелич А. О., Гелич Ю. О. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності. Київський часопис права. 2024. № 2. С. 37–42.
4. Головатий С. П. Про людські права. Лекції. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. 760 c.
5. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. Том І. Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2019. 428 c.
6. Дроніков В. К. Римське приватне право. Київ 1961. 198 c.
7. Кочин В. В. Цивільно-правова таксономія юридичних осіб приватного права. Приватне право і підприємництво. 2018. № 18. С. 18–24.
8. Кучеренко І. М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права. Київ: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2004. 328 c.
9. Майданик Р. А. Юридичні особи публічного права в українському та європейському праві. Актуальні питання правового регулювання участі суб’єктів публічного права в приватних відносинах. Редакція журналу «Право України», 2013. С. 85–121.
10. Первомайський О. О. Юридична особа публічного права: дискусія щодо змісту поняття. Юридичні особи публічного права: участь у цивільному обороті (Матвєєвські цивілістичні читання). Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 8 листопада 2016 року. Київ: ТОВ «Білоцерківдрук», 2016. С. 35–41.
11. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 512 c.
12. Цвік М. В., Петришин О. В., Авраменко Л. В., та ін. Загальна теорія держави і права. За ред.: Цвік М. В., Петришин О. В. Харків: Право, 2011. 584 c.
13. Циппеліус Р. Юридична методологія. Київ: Реферат, 2004. 176 c.
14. Окрема думка судді Конституційного Суду України Первомайського О.О. у справі № 1-15/2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/nd02d710-20#Text (дата звернення: 11.09.2024).