Універсалізація поняття зобов’язання як фактор перегляду догм права та елемент розвитку галузей права

У 70-х роках ХХ століття виникло таке правове явище, як універсалізація поняття зобов’язання та визначення його загально-правового характеру. Це відбулося значною мірою завдяки представникам науки господарського права, які запропонували відділити господарські зобов’язання від цивільних [1], а також класифікували види господарських зобов’язань, які виходили за межі цивільно-правового предмету та методу регулювання:

1. господарсько-управлінські зобов'язання – правова форма, у яку наділяються деякі відносини, що виникають у процесі господарського керівництва;
2. внутрішньогосподарські зобов'язання – господарські правовідносини, пов'язані з рухом майна, що виникають між конкретними підрозділами підприємства в процесі внутрівиробничого кооперування, організованого на госпрозрахункових засадах [2].

Сьогодні в законодавстві та літературі чітко простежується лінія на виділення зобов'язання як універсального та загально-правового поняття. Так, виділяють: 

• немайнові зобов'язання [3],
• організаційно-господарські та соціально-комунальні зобов'язання (ст.ст. 173, 175,176 Господарського кодексу України),
• територіально-господарські зобов'язання [4] в рамках адміністративного договору [5],
• зобов'язання з виплати заробітної плати [6],
• фінансові зобов'язання [7; 8; 9; 10],
• податкові зобов'язання [11; 12; 13](1),
• міжнародні зобов'язання [15; 16, ст. 5],
• митні зобов'язання (наприклад, зобов'язання щодо вивезення товарів згідно зі статтями 194, 204 та іншими статтями Митного кодексу) тощо.

Аналогічним чином в правовій науці обґрунтовано загально-правовий характер договору (див., наприклад: [17, c. 405; 18; 19; 20; 21; 22]).

З цією тенденцію правового значення зобов'язання неможливо не рахуватися. Навіть в філософській літературі застосовується це поняття.

Поширюється думка про те, що, як і договір, зобов'язання – це "універсальний феномен чисто формальної якості, єдине поняття загальної правової науки" [24].

На цьому фоні кидаються в очі наполегливі намагання представників цивільно-правової науки відстояти догму щодо визнання зобов’язання виключно цивільними правовідносинами [25], і як наслідок, наприклад, грошові зобов'язання теж визнаються суто цивільно-правовими [26; 27], поза очевидного факту законодавчого та наукового виділення грошових зобов'язань іншого характеру (податкових, бюджетних, міжнародних тощо).

Наполягаючи на аксіоматичності цивільного характеру зобов'язання, О. Йоффе навіть порівняв обговорення поняття зобов'язання з нежвавою полемікою "про накопичення ознак, які ніким по суті не оспорюються, і вимагають перевірки лише в плані логічної доцільності їх використання при формулюванні відповідного наукового визначення" [28].

Продовжує широко декларуватися позиція, відповідно до якої термін зобов'язання не можна поширювати на "неприватно-правові" відносини [29]. Нерідкою є думка про те, що публічного зобов'язання існувати не може, а може бути лише публічний обов'язок [30, с. 6].

Як буде показано надалі, вирішення поняття про універсальний та загально-правовий характер зобов’язання дозволяє багато в чому пояснити напрями розвитку багатьох сучасних галузей законодавства та права, з’ясувати причини об’єктивного перегляду догм права під впливом сучасної економічної та іншої суспільної необхідності.

Якщо проаналізувати висновки цивілістів із приводу відстоювання суто цивільної природи зобов'язання, то можна відзначити дві основні хиби. Перша – виведення виключно майнового характеру зобов'язання, і друге – подання його лише як інституту цивільного обігу. Спробуємо проаналізувати ці аспекти поняття зобов’язання.

На думку прибічників моністичної (цивілістичної) концепції зобов'язання приклади "окремих немайнових зобов'язань є недостатньо переконливими, оскільки не міняють майновий характер зобов'язання в цілому, яке так чи інакше завжди пов'язане з переміщенням певного матеріального блага (виділено – О.П.) в тій чи іншій формі [31].

Натомість, ще Покровський та Гірке наполягали на тому, що поняттю зобов'язання передувало більш широке поняття відповідальності (Haftung) та боргу (Schuld), що підсилення майнового змісту зобов'язання викликало відповідні "теоретичні перебільшення" [32].

Сьогодні ці перебільшення не поодинокі. Зокрема, дослідники звертають із цього приводу увагу на суперечливу практику Європейського суду з прав людини при застосуванні Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Дискутуючи із приводу такої практики, П. Рабінович та Р. Сивий зазначають, що «як відомо, «майновість» притаманна не лише багатьом приватним правам (правам приватного характеру), але й певним публічним правам!» [34].

Нескладно помітити, що в цьому аспекті питання про майновий характер зобов’язання нерозривно пов’язане з питанням про майновий характер цивільного правовідношення. Можна з впевненістю говорити про те, що ототожнення майнових прав із цивільними правами фактично призводить до розширення сфери цивільно-правового регулювання, яке скоріше шкодить цивільному праву, аніж сприяє його розвитку. Тому що хоча ця експансія і розширює сферу охвату цивілістичними дослідженнями економічних відносин, але розмиває метод цивільно-правового регулювання, який вимушений таким чином поглинатися публічно-правовими та іншими управлінськими інструментами.

Саме це відбувається тоді, коли цивільне законодавство розповсюджується на:
-корпоративні відносини,
-банківську сферу,
-процедури утворення та ліквідації суб’єктів господарювання,
-примусове виконання, встановлення конституційних (публічних) прав і свобод людини й громадянина тощо.

Як наслідок, цивільне право в його ціннісних, тобто приватноправових межах, нівелюється, знебарвлюється та перетворюється на замінник комплексних галузей права. Це не може не хвилювати, адже фундаментальні галузі права, яким є цивільне право, мають ґрунтуватися, перш за все, на методологічній однорідності.

Класичний погляд на цивільне право як на право приватне не залишає іншої можливості, аніж визнавати здатність інших галузевих утворень на регулювання майнових відносин в тих сферах, де інструменти цивільного права не можуть використовуватися за визначенням.

На користь того, що зобов'язання є пов'язаними з переміщенням будь-якого блага, а не лише майнового, свідчать також ті зобов'язання, які не мають майнового характеру, не пов'язані з цивільним обігом та названі у законодавстві. Йдеться про окремі зобов'язання, які існують, наприклад, у вигляді організаційно-управлінських зобов'язань монополістів стосовно інформаційного обміну з Антимонопольним комітетом (ст. 173 ГКУ), міжнародні зобов'язання, коаліційні зобов'язання тощо.

Висловлюється позиція стосовно того, що "зобов'язання, як наукове поняття, має сенс і значення тільки тоді, коли воно розглядається як специфічна правова форма опосередкування товарно-грошових відносин. Інакше зобов'язання стає тотожним іншому науковому поняттю – «відносне правовідношення», яке дійсно є міжгалузевим поняттям" [35, c. 477].

Виникає запитання, чому ж тоді різноманітні галузі законодавства та науки права широко використовують поняття зобов'язання (бюджетне, господарське, фінансове, податкове, міжнародне, митне тощо), і майже не використовують поняття "відносне правовідношення"? Мабуть тому, що останнє поняття є вузьконауковим, утворене для викладацьких цілей, на відміну від цілком практично спрямованого поняття зобов'язання.

Крім того, залишається без відповіді запитання про те, що може дати економіці та юридичній практиці виключення цього поняття із усіх інших законів, крім ЦК. Позначення на те, що до публічних зобов'язань не можуть застосовуватися положення цивільного права [30, c. 6], не мають тут доказового значення, адже концепція універсальності поняття зобов'язання цього і не передбачає.

Має бути також враховано, що вельми дискусійним є припущення про те, що поняття зобов’язання виникло як специфічна форма цивільно-правового відношення. Із цього приводу привертають до себе увагу висновки О. А. Беляневич, яка ставить під сумнів походження поняття договору з актів регулювання майнових відносин в Стародавньому Римі, та звертає увагу на більш ранні джерела з міждержавних, податкових та інших відносин [17, c. 405]. Ці джерела походження договірного права є цілком зрозумілими та не менш значущими для правової традиції, аніж їх цивільно-правовий вимір.

Аналогічним чином можна говорити про призначення міжнародного договору, яке полягає серед іншого в тому, "щоб встановити взаємні правові зобов'язання сторін з метою зміни та доповнення національного законодавства" [17, c. 248].

Запропонована М. М. Агарковим теорія основного ядра та його ускладнень в структурі зобов'язання [37] цілком підтверджує інструментальну універсальність поняття зобов'язання. Адже всі його складові мають загальноправове застосування:

• це і множинність осіб на обох сторонах (наприклад, зобов'язання з оплати праці охоплюється вимогами працівника, трудового колективу як суб'єкту колективного договору, а також профспілкового комітету);
• і наявність додаткових обов'язків понад основних (наприклад, платник податків зобов'язаний не лише сплачувати податки, але й виконувати фінансово-господарські приписи щодо обліку здійснюваних операцій та фінансової звітності), що забезпечуються також додатковими мірами відповідальності (адміністративно-господарські санкції за неподання звітів та відсутність бухгалтерського обліку);
• наявність додаткових вимог спеціального забезпечувального характеру (наприклад, використання банківського авалю для оформлення податкових векселів);
• наявність обов'язку кредитора щодо прийняття виконання (обов'язок платників податків не може існувати поза обов'язку уповноваженого державного органу відкрити спеціальні казначейські рахунки, на які мають зараховуватися кошти, що відображається, зокрема у податкових повідомленнях) тощо.

Не випадково, навіть при критиці загальноправового значення поняття зобов'язання догматично налаштовані цивілісти не втримуються від того, аби не застосовувати, поняття "податкове зобов'язання", "філософське зобов'язання" тощо, а також залишають місце протиріччю з приводу того, що якщо зобов'язання та обов'язок розглядати відповідно "як ціле та частина" [30, c. 5-6], то чому публічні обов'язки не можуть зрости до публічних зобов'язань?!

Саме тому з'являються так звані "загально-правові поняття" [39].

Позитивно, що поступово провідні вітчизняні цивілісти, в тому числі представники одеської школи права, розширюють значення категорії зобов'язання відповідно до реалій економіко-правового життя. 

Так І. А. Безклубий, що сьогодні очолює кафедру теорії держави і права Київського національного університету, дійшов до аналогічного висновку в сфері грошових зобов'язань:

Звісно, інституційна розгалуженість механізмів зобов'язання в різних галузях права розрізняється.

Найбільш розвинуті засоби упорядкування зобов'язань у цивільному праві. Але це не означає, що в інших галузях права зобов'язальні відносини мають пристосовуватися до цивільно-правових конструкцій. Відповідно до специфічних методів регулювання виникають та розвиваються нові зобов'язальні механізми. Їхня структура та понятійний апарат потребують узгодження, що є бажаним, адже полегшує сприйняття логіки всього законодавства.

Не випадково, наприклад, в ст. 11 Податкового кодексу Російської Федерації вказано: "Інститути, поняття і терміни цивільного, сімейного та інших галузей законодавства Російської Федерації, що використовуються в цьому Кодексі, застосовуються в тому значенні, в якому вони використовуються в цих галузях законодавства, якщо інше не передбачено цим Кодексом" [42].

Але за своїм змістом механізми зобов'язального права в нецивільних сферах вимагають окремої побудови, виходячи із особливих завдань, що стоять перед галузями права. В певних випадках доречно встановити лише загальні галузеві засади та регламентувати окремі самостійні інститути галузевих зобов'язань, визначивши якою мірою норми цивільного права можуть субсидіарно застосовуватися для врегулювання особливих відносин (наприклад, у випадку майново-господарських зобов'язань), в інших — запровадити зобов'язальні механізми, жодним чином не пов'язані з цивільним правом (наприклад, у випадку організаційно-господарських, бюджетних, податкових зобов'язань та міжнародних зобов'язань).

Знаменно, що зусилля юристів-господарників стосовно відстоювання особливостей галузевих зобов'язань та їх механізмів, розпочату в 70-ті рр. минулого століття, нині активно підтримали представники науки податкового та бюджетного права. Йдеться про широке запровадження в законодавстві та наукових дослідженнях поняття "податкове зобов'язання", "податкове зобов'язальне право", "бюджетне зобов'язання", "фінансове зобов'язання".

Власне, життя підштовхнуло правників до необхідності нового якісного структурування правових зв'язків. Зокрема, якщо на початку 90-х рр. минулого століття податкова система ґрунтувалася на кількох законах, то нині — це понад чотири десятки чинних законів та проект Податкового кодексу, у яких поняття "податкового зобов'язання" отримало не лише докладний розгляд, але й набуло специфічних рис та інструментарію (елементів). Теорія "податкового зобов'язання" розвивається здебільшого завдяки працям російських та інших вчених країн СНД (С. Г. Пепеляєв, Д. В. Вінницький, М. В. Карасьова, Є. В. Похоров [43; 44; 45] та інші).

В Україні попри поглиблення законодавчого застосування поняття "податкове зобов'язання", на жаль, превалює концепція "податкового обов'язку", але це призводить до правових суперечностей.

Наприклад, М. П. Кучерявенко, відстоюючи концепцію «податкового обов’язку», називає в його структурі елементи, які фактично не можуть існувати поза зобов'язальних відносин: "складний характер обов'язку", "система обов'язків", "правовідносини активного та пасивного типу", "активні дії", "правообов'язок компетентного органу", "обов'язки, що випливають з правовідносин", підстави виникнення, зміни та припинення обов'язків тощо [46, 47].

Іншими словами, поняття публічного чи іншого нецивільного обов’язку поза рамками повноцінного відносного правовідношення, яким є зобов’язання, здебільшого є фрагментарним та не вирішує інституціональних потреб його виникнення, зміні та припинення, відповідальності за порушення, взаємозв’язку з зустрічними обов’язками тощо. Натомість, публічні та інші обов’язки існують достеменно в окремому незобов’язальному вигляді лише у тому випадку, коли вони не призводять до утворення відносних правовідношень, що ґрунтуються на усталеному зв’язку між конкретними особами (наприклад, виконання обов’язків щодо загального додержання Правил дорожнього руху).

Отже, справа полягає не в абстрактній можливості застосування поняття "зобов'язання" в інших (окрім цивільно-правових) сферах життя, скільки в об'єктивній потребі сучасного суспільства у зв'язку з нарощуванням нормативно-правового матеріалу та ускладненням правових зв'язків запропонувати, насамперед, для бюджетних, податкових та господарських відносин спеціальні прийоми опосередкування взаємин їхніх суб'єктів.

Наведені галузі права, так би мовити, виросли з "штанців" первісних конструкцій та на підставі специфічних методів регулювання утворили нові докладні механізми виникнення, зміни та припинення конкретних правовідносин, специфіку місця та способів реалізації прав та обов'язків суб'єктів, особливі способи забезпечення, порядок заміни сторін та впорядкували інші аспекти їхніх взаємин, причому зробили це настільки своєрідно що виникла інституційна самостійність, відповідно, бюджетних, податкових та господарських зобов'язань.

Сьогодні в основі природи зобов'язання має визнаватися не з'ясування його майнового чи приватноправового характеру, а вирішення питання про певну якість зв'язку між зобов'язаною та управненою сторонами. Самі цивілісти визнають, що в зобов'язанні обов'язок має активний характер, тобто існує в зв'язці з правом іншої сторони [35, c. 476] (в господарському праві – управненої сторони(2)). Цей активний комутативний зв'язок породжує правовідносини сторін із приводу певних прав та обов'язків. До цього необхідно додати також інституційний характер цього правовідношення, тобто існування в рамках певного нормативно-правового утворення та наукового інституту. Саме тому виділяються, наприклад, організаційно-господарські зобов'язання.

Законодавча ґенеза не може залишатися на місці лише тому, що представники окремих галузей права "монополізували" природу того чи іншого поняття. Об'єктивність, прагматизм та логічність прийомів законодавчого визначення юридичних категорій вимагає того, аби поняття, які мають тотожні конститутивні ознаки в різних галузях права, мали загальноправове значення. Саме такими поняттями є юридичних та фізичних осіб, органів, відповідальності, санкцій тощо.

В цьому контексті загальноправовим постає й поняття зобов'язання, додаткові ознаки якого утворюють видову різноманітність зобов'язань, як-от цивільне, фінансове, господарське. Саме життя та шляхи його розвитку диктують напрями вдосконалення правових понять, а тому немає нічого дивного, а навпаки – є глибоко послідовним виникнення фінансових, бюджетних, трудових, коаліційних, міжнародних та інших зобов'язань.

Не дивлячись на різне галузеве забарвлення, загально-правовий елемент зобов'язання, насичений традиціями різних галузей права відіграє генеративну, системоутворюючу та техніко-конститутивну роль. Не випадково, наприклад, техніка виконання платіжних документів не залежить від того, чи виконується господарське грошове зобов'язання за договором поставки продукції, чи стягується кримінальний штраф з особи, винної у скоєнні злочину. Причому техніко-конструктивний зміст зобов’язань у силу неоднорідності розробленості його складових в різних галузях права має бути визначено неоднаково. Для цивільного, господарського, податкового, трудового зобов’язання цей зміст визначено докладно в законодавчих актах (ЦКУ, ГКУ, КЗпП, Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» тощо).

Для інших галузей права (бюджетне, міжнародне, конституційне тощо) за аналогією мають застосовуватися механізми реалізації зобов’язань, вироблені в галузях права з розвинутим зобов’язальним інструментарієм, але в тих межах, що відповідають специфічним методам та цілям регулювання специфічних галузей права.

Універсалізація поняття зобов’язання демонструє важливе об’єктивне явище у сучасному правознавстві – поняття, які утворені в певних галузевих межах набувають загально-правового значення та у модифікованому та пристосованому для потреб певних галузей права вигляді постають новим інститутами права, здатними вирішувати нові суспільно-економічні задачі шляхом запровадження ефективних та апробованих інструментів.

(1) В Російській Федерації на зобов'язальний характер обов'язку платника податків звернув увагу Конституційний Суд в постанові від 17.12.1996 р., закріпивши, що "податкове зобов'язання полягає в обов'язку платника податків сплатити певний податок, встановлений законом" [14]

(2) Звертає на себе увагу, що у визначенні господарського зобов'язання в статті 173 Господарського кодексу України поняття "зобов'язана сторона" розширене у порівнянні поняттям "боржник", наведене у понятті цивільного зобов’язання в статті 509 Цивільного кодексу України, а поняття "управнена сторона" за ст. 173 ГК відповідно розширене у порівнянні з поняттям "кредитор" за ст. 509 ЦК. Це пояснюється тим, що значна частина господарських зобов'язань виходить за рамки приватноправових зобов'язань, де традиційно застосовуються поняття боржника і кредитора. Господарські зобов'язання, використовуючись в сфері публічних відносин (наприклад, зобов'язання державного підприємства перед господарським міністерством), вимагають застосування більш об’ємних понять "зобов'язана сторона" і "управнена сторона".

Наукові праці Одеської національної юридичної академії. – 2009. – Т. 8. – С. 192-202