Щодо проблеми руйнування системи підготовки юристів для економіки в Україні

Амбітні плани реформування системи юридичної освіти в Україні у напряму підвищення якості відповідного процесу усе більше втілюються в протилежні результати, які мають наслідком:

• катастрофічне скорочення годин, природно необхідних для оволодіння студентами навичками правової роботи у господарському комплексі,
• депрофесіоналізації освіти та зведення її до тестового рівня підготовки слухачів,
• відсутність реальної можливості оволодіння студентами теоретичними знаннями у контакті з професорсько-викладацьким складом ВНЗ на фоні багатократного ускладнення господарського законодавства.

Відбувається обтяження режиму контролю за знаннями студентів із створенням, по суті, умов виштовхування їх за межі України на навчання в закордонні ВНЗ.

На заміну одній Концепції реформування юридичної освіти приходить інша без усвідомлення реальних проблем галузі та її спрямування на вирішення нагальних проблем підвищення юридичного супроводу бізнесу.

По суті, спостерігаємо не лише системне руйнування усталених підходів до підготовки юристів господарсько-правового профілю у формі нівелювання значення спеціалізації студентів-юристів на рівні бакалаврату, але й нерозуміння авторами реформи юридичної освіти значення автономності ВНЗ, здорової конкуренції ВНЗ та існування української освіти у глобальному освітньому середовищі, коли встановлення жорстких вимог доступу до освіти, ускладнення поточного контролю знань студентів багатьма рівнями ЗНО, не призводить до покращення якості підготовки, а до виїзду молодих кадрів за межі України.

Власне намагання «концептуалізації освіти» є директивним, волюнтариським, неринковим підходом, що нівелює своєрідність та творчу складову навчального процесу.

Основні недоліки вищої юридичної освіти, визначені авторами численних концепцій, носять відверто поверхневий та неправдивий характер, не ґрунтуються на реальному стані навчально-методичного та кадрового забезпечення навчального процесу у вітчизняних юридичних ВНЗ.

Наприклад, у п. 3 проекту Концепції, розміщеної на сайті МОН, вказується про те, що «зміст юридичних дисциплін, що їх викладають у правничих школах України, методика їх викладання, юридична наука, а також адміністрування цих шкіл та університетів .. залишаються успадкуванням радянської системи юридичної освіти, відповідно до якої юрист сприймається, як особа, покликана служити державі, а не гарантувати, утверджувати і захищати права людини». Автори сучасних концепцій пропонують запровадити в Україні «новітні» методики викладання права (типу залучення практиків до викладання), які не несуть жодної змістовного «приросту до освіти та науки», оскільки, насправді давно опрацьовані у провідних юридичних ВНЗ, зокрема у НУ «ОЮА».

Більшість декларацій не підкріплені жодним змістовним навантаженням. Наприклад, директор Департаменту Мінюсту, що опікується цієї реформою заявив, що для «нерегульованих професій, наприклад у сфері торгового чи корпоративного права, Концепцією передбачена більш ліберальна модель отримання юридичної освіти. Студенти таких юридичних спеціальностей зможуть навчатися заочно або ж після чотирьох років навчання та складання іспиту зупинитися на рівні «бакалавра права» https://minjust.gov.ua/news/ministry/vladislav-vlasyuk-derjava-vstanovit-chitki-ta-visoki-vimogi-dlya-nayvajlivishih-yuridichnih-spetsialnostey. Але ні про яку підготовку на рівні бакалаврату до господарського чи корпоративного права не можна говорити, позаяк обмеження предметів ЗНО та нормативне скорочення аудиторного навантаження унеможливлюють включення до навчальних планів відповідних дисциплін.

Більш того, замовчують реальні проблеми вищої школи та юридичної освіти, хоча серед них потрібно відзначити наступні:

1. відсутність фахової оцінки вступників у юридичні ВНЗ з погляду набуття ними базових знань з «основ правознавства», у тому числі уникнення МОН від запровадження єдиного тестування школярів з цього предмету. Це унеможливлює відбір вступників, здатних успішно виконувати програму підготовки сучасного юриста;
2. надмірна бюрократизація з боку МОН навчального процесу та форм документообігу, що відволікає значні фінансові ресурси ВНЗ та час викладачів права без будь-якого очевидного результату для підготовки фахівців, позбавляє ВНЗ та студентів можливостей у визначенні креативних методик навчання, гнучкого співвідношення різних форм навчальної роботи та практики;
3. низькі зарплати професорсько-викладацького складу у порівнянні із середнім матеріальним забезпеченням праці кваліфікованих правників правничої професії; незадовільне матеріальне заохочення професорсько-викладацького складу до проведення наукових досліджень, творчої роботи з малими групами студентів, незадовільне фінансування закордонних та інших відряджень для участі у конференціях та написанні монографій й навчально-методичних робіт;
4. відсутність механізму й фінансового забезпечення залучення у навчальний процес та преміювання найбільш кваліфікованих практикуючих представників правничої професій й закордонних фахівців;
5. істотне обмеження державного фінансування програм науково-дослідних робіт у сфері права, що зменшує зацікавленість у проведенні наукових досліджень та фактично унеможливлює їх якісне проведення;
6. відсутність громадського експертного контролю за результатами наукових робіт за державними програмами, що робить непрозорою та малорезультативною наукові дослідження;
7. відсутність участі саморегулівних професійних організацій правників у визначення змісту навчальних програм та обмеженість формування на комерційних засадах приватного замовлення щодо підготовки фахівців;
8. спотворене розуміння потреби магістерської підготовки усіх без виключення правників, що не враховує реальний зміст та європейські традиції магістерської підготовки як науково-орієнтованого рівня освіти, ігнорує реальну наявність багатьох сфер професійної діяльності правника, де достатнім є бакалаврський рівень підготовки (юрисконсульти, корпоративні юристи, арбітражні керуючі, приватні виконавці, секретарі судових засідань, помічники адвокатів та нотаріусів, слідчі СБУ, детективи НАБУ, тощо) та існування суспільного запиту на здобуття базових юридичних знань іншими професіями, які не орієнтовані на роботу у сфері права (політологів, журналістів, бізнесменів, управлінців тощо).
9. дезорієнтація студентів у підготовці лише до предметів, визначених у ЗНО, що не торкаються спеціалізованих дисциплін, зокрема таких найважливіших, як господарське право, господарський процес;
10. відсутність контролю МОН за реальністю свободи вибору студентами навчальних програм та курсів під час навчання тощо.

На жаль, реформуванням юридичної освіти зайнялись ті, хто не має досвіду роботи у вищій школі, реформи плануються у відриві від реальних фінансово-економічних умов сьогодення та глобального ринку освітніх послуг, нагадують довільне прожектерство, а не системну державницьку роботу. Із таким підходом знищуватимуться останні позитиви вітчизняної підготовки юристів, особливо господарсько-правового напряму, але не набуватимуться нові, адже для їх впровадження одних лише ускладнень підготовки, двох рівнів ЗНО недостатньо.

Будь-яка централізація контролю суперечить спеціалізації та спрямовуватиметься на «середні» знання, із якими у галузі юридичного супроводу бізнесу робити нема чого. Оцінку якості юридичної освіти має взяти на себе ринок, а не слабка й неефективна держава.

Актуальні проблем господарського права і господарського процесу : Матеріали круглого столу(м. Київ, 9 листопада 2018 року) – К. : Вид-во Ліра-К, 2018. – С. 149-152.