Щодо питань про системну побудову виключень з права банкрутств та попередження умисного списання боргів

Побудова економічної системи України у напрямі інвестиційної привабливості та інноваційного розвитку не може не враховувати необхідність справедливого захисту прав кредиторів та врегулювання боргових питань.

На заваді цьому в Україні, на жаль, стоїть багато перешкод, що об’єктивно зменшує зацікавленість інвесторів в інвестуванні в будь-які економічні проекти, кредитуванні національних суб’єктів господарювання. Серед цих перешкод – недоліки судової системи, слабкість виконавчого провадження та, звичайно, вади провадження про банкрутство, які можуть бути цілком використані для умисного списання боргів.

І. Чинне законодавство про банкрутство містить кілька режимів, які передбачають або виключення, або особливість у провадженнях про банкрутство.

Але чи системно зроблені ці виключення та особливості?

У Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство) для вирішення питань захисту окремих галузей економіки було:

1) встановлено обмеження на банкрутство казенних підприємств, підприємств, що є об'єктами права державної власності, що не підлягають приватизації; гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, рудники, шахти, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтобудівельних підприємства), створених у процесі приватизації та корпоратизації, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків; комунальні унітарні підприємства, якщо стосовно них на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього;

2) встановлено обмеження на застосування процедур санації і ліквідації стосовно державних підприємств (наприклад, ст. 18 Закону про банкрутство обмежує застосування продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу лише колом недержавних підприємств, ст.30 Закону передбачає, що продаж майна підприємств-банкрутів, заснованих на державній власності, здійснюється з урахуванням вимог Закону України "Про приватизацію державного майна" та інших нормативно-правових актів з питань приватизації);

3) визначені особливі процедури банкрутства сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, банків, страхових компаній, професійних учасників ринку цінних паперів емітента або управителя іпотечних сертифікатів, містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств, управителя фонду фінансування будівництва або керуючого фонду операцій з нерухомістю.

Певні автори, наприклад В. В. Джунь, заперечують обґрунтованість застосування таких обмежень стосовно підприємств державної та комунальної форми власності, посилаючись на ст. 116 Конституції України, яка декларує забезпечення державою рівних умов розвитку для всіх форм власності [1].

На заваді такого тлумачення стоїть правова позиція Конституційного суду України 20 червня 2007 року у справі за конституційним зверненням ВАТ "Кіровоградобленерго" про офіційне тлумачення положень частини восьмої статті 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом "(справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності). З цього рішення випливає, що справедливий судовий розгляд кредиторів у справі про банкрутство може бути обмежений у зв'язку з істотною необхідністю для задоволення насущних потреб жителів відповідної територіальної громади (суспільства). Але це є лише суто формальною можливістю.

Економічне ж підґрунтя, а значить і сенс відповідних встановлень, викликає сумніви. Адже позбавляючи окремі підприємства права бути суб'єктом провадження у справах про банкрутство, держава залишає їх наодинці з кредиторами, які отримають можливість задовольнити свої вимоги за рахунок майна цих підприємств у процесі примусового виконання, а не у конкурсному процесі. Останнє означає безсистемне, наближене до тіньової приватизації розпродаж об’єктів публічної власності, руйнівне позбавлення цих підприємств найбільш ліквідних засобів замість копіткої роботи з відновлення платоспроможного роботи цих підприємств і справедливого задоволення вимог кредиторів.

Додається до цих проблем невирішеність питання про механізм реалізації субсидіарних боргів держави та комунальних громад. За 19 років незалежності України нічого не зроблено задля того, аби рішення судів щодо стягнення боргів з юридичних осіб публічного права виконувалися. У результаті існують два неприйнятні для ринкової економіки наслідки:

1) або державні чи комунальні підприємства, користуючись, недолугістю законодавства та за підтримки влади ухиляються від погашення боргів;

2) або кредитори цих підприємств та організацій здійснюють тіньову приватизацію цих підприємств.

Тобто виключення того чи іншого суб'єкта господарювання з кола боржників, стосовно яких може бути порушено справу про банкрутство, має спиратися, передусім, на порівняння провадження про банкрутство з тими механізмами, які будуть забезпечувати погашення боргів у порядку примусового провадження. Звичайно, якщо таке виключення, враховуючи функціонування виконавчої служби в системі органів виконавчої влади, зокрема Міністерства юстиції, має на меті перешкодити стягненню боргів, то це зовсім інша справа, що виходить за рамки права. Проте відповідно до правового поля при застосуванні виконавчого провадження на відміну від банкрутства маємо фактично дискримінацію боржників, що належать до певного сектору економіки, які взагалі, таким чином, позбавляються можливості для нормального функціонування. Адже у разі дієвості процедур примусового стягнення боргів відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» діяльність боржника за наявності стягнення у великому розмірі може бути заблокована в будь-який момент, адекватно діям державного виконавця на арешт активів боржника, реалізації ліквідного майна боржника, або основних фондів, які не є цінними, але без яких стає неможливим виробничо-господарська діяльність підприємства. Наприклад, примусовий продаж ремонтного обладнання здатне зупинити роботу енергогенеруючої компанії.

Захоплення виключеннями продовжується. Наприклад в дуже цікавій монографії Джабраілова «Господарська правосуб’єктність міста: теорія і практика» є певна вада у зв’язку із пропозицією автора взагалі виключити комунальні підприємства з-під дії інституту банкрутства [2]. По-перше, це спростовуватиме рівність різних форм власності та господарювання, гарантовану ст. 13 Конституції України. По-друге, хоча автор і турбується про збереження цілісності майнових комплексів комунальних підприємств, насправді подібні виключення призведуть до протилежного ефекту. Кредитори комунальних підприємств примусово стягуватимуть борги за допомогою виконавчого провадження без передбачених законодавством гарантій конкурсного процесу. Як наслідок, найбільш ліквідні об’єкти, що належать комунальним підприємствам розпродаватимуться, а їх діяльність унеможливлюватиметься. Зрештою, це підриватиме довіру кредиторів до комунальних підприємств та суперечитиме концепції визнання міста рівноправним суб’єктом господарських правовідносин.

Напрошується дія аж до навпаки – припинення можливостей обмежити банкрутство, але запровадити спеціальний порядок такого банкрутство, що передбачає право місцевої громади взяти на себе борги такого підприємства та ініціювати таким чином припинення провадження про банкрутство.

Ті саме проблеми виникають із гірничими та іншими підприємствами, виключеними із права банкрутства.

Підсумовуючи можна зробити висновок, що система виключень із права банкрутства може бути побудована суто:

1. На автоматичній трансформації боргу суб’єкта, що виключається законодавством із права банкрутства, на субсидіарний борг держави чи територіальної громади із віднесенням цього боргу до внутрішнього державного боргу або місцевого боргу, погашення якого має законодавчі механізми реалізації поза волевиявлення органів держави чи громади (Бюджетний кодекс України, Закон України «Про державний внутрішній борг України»).
2. Преважному застосуванню особливостей банкрутства підприємств тих чи інших галузей економіки, що передбачає спеціальну черговість продажу майна банкрутів, спеціальну процедуру призначення управителя (розпорядника) майна банкрутом, у тому числі із режимом тимчасової адміністрації, переважне право держави чи територіальної громади щодо викупу майно банкрута тощо.

Лише за такої побудови виключень із права банкрутства можна буде говорити про системну побудову відносин із функціонування боргів в економіці, що визначає, зрештою, інвестиційну привабливість країни.

ІІ. Про необхідність попередження використання непоінформованості кредиторів для недобросовісного погашення боргів.

Чинна система інформування учасників економічних відносин про порушення справ про банкрутство є застарілою та такою, що утворює потенційну загрозу використання інституту банкрутства для недобросовісного погашення боргів. Адже опублікування в двох провідних друкованих засобах інформації відповідного повідомлення складно прослідкувати. Необхідність змін у цій сфері обумовлюється також об’єктивною потребою повідомити осіб, які вступають у договірні стосунки із суб’єктом, стосовно якого раніше порушена справа про банкрутство, про відповідний факт та негативні наслідки для кредитора, що можуть бути із цим пов’язані.

Особливо вразливим виявилася чинна процедура банкрутства у цій частині для врегулювання боргів за участі фізичних осіб. Зокрема, йдеться про справи про неплатоспроможність кредитних союзів та банківських установ, де велика кількість кредиторів - фізичних осіб ускладнює, складність їх організації у комітет кредиторів та відсутність професійної підготовки для участі у конкурсному процесі утворили умови для підриву довіри до фінансового сектору економіки та збагачення суб’єктів підприємництва за рахунок непоінформованості учасників боргових відносин.

До попередження цих явищ необхідно запровадити механізм інформування кредиторів про провадження про банкрутство, що має бути віднесено до обов’язку розпорядника майна уточненням ст. 13 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а відсутність такого інформування має слугувати підставою для незастосування положень ч. 2 ст. 14 зазначеного Закону України щодо погашення вимог кредиторів. Слід також запровадити право кредиторів, що не були поінформовані про порушення провадження про банкрутство боржника будь-якого моменту заявити вимоги до боржника та вступити у процедуру банкрутства на будь-якій її стадії, отримавши право бути включеними до реєстру кредиторів із моменту подачі відповідної заяви та отримати задоволення власних вимог в останню - шосту чергу відповідно до ст. 31 Закону.

ІІІ. Про заходи щодо організації справедливої системи споживчого банкрутства.

Накопичення іпотечних боргів та безнадійної заборгованості поставили на часі питання про списання заборгованості громадян – споживачів за відсутності їх майна.

У більшості країн Європи закони про споживче банкрутство були прийняті в часи кризи 90-х рок ХХ століття. У літературі зазначається, що досвід інших країн показав: для того, щоб споживче банкрутство досягло своєї мети та водночас не суперечило інтересам кредиторів, закон має передбачати такі умови:

1) списання боргу визначається як виключення та супроводжується наступною забороною брати позики протягом певного часу й іншими обмеженнями, що не розповсюджується на тих боржників, які пройшли процедуру виплати за планом погашення боргу;

2) банкрутству передує провадження з неспроможності, у ході якого вживають заходів із максимально можливого погашення боргу, ліквідаційна процедура не відкривається, план погашення в разі недосягнення домовленості з кредиторами затверджується судом;

3) спеціально призначений радник здійснює посередництво під час переговорів, слідкує за виплатами, надає суду звіти про витрати боржника та доходи [3] тощо.

Запровадження цих превентивних положень має відновити логіку та справедливість у відносинах між боржником та кредитором у провадженні про банкрутство.

У зв’язку із розробленням проекту закону України «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (щодо банкрутства боржника, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, (споживче банкрутство)» ці загальні застереження мають знайти безпосереднє втілення.

Необхідність прийняття такого закону не викликає сумніви, адже продовження існування безнадійних боргів не лише підриває економічну систему, позбавлену стабільної увагу про зміст та обсяг боргових відносин, але й знищує життя людей, які втрачають сенс у сумлінному та чесному житті, втрачає мотивацію у поверненні будь-якої частини боргів.

Натомість, положення запропонованого Закону мають бути уточнені.

Зокрема, положення про споживче банкрутство має бути виведено за межі господарського процесуального провадження щодо банкрутства підприємців та підданий самостійній матеріально-правовій та процесуальній регламентації, адже:

1. Єдиною метою відповідного провадження є звільнення від залишкових боргів, що виникли у зв’язку із недостатністю майна споживача та його неможливості повертати кредити
2. Під час списання залишкових боргів громадян-споживачів судді повинні будуть враховувати сімейні, трудові, житлові, соціально-побутові та інші обставини, що є необхідними для визначення підстав для списання залишкових боргів, але є непритаманними для господарського судочинства. Судді господарських судів ні за спеціалізацією, на за традиціями, ні за призначенням господарського процесу не готові здійснювати відповідний розгляд. Ці процедури мають бути віднесені до компетенції загальних судів.
3. Списання залишкових боргів не вписується в традиційні засобі провадження про банкрутство. Адже у провадженні відсутній конкурсний процес, адже кредитори не мають стійкого інтересу до конкурсу із приводу майна банкрута. Єдина їх мета – отримати кошти будь-якого способу. Провадження також зазвичай не може містити санаційні процедури, тому що у споживач за загальним правилом не володіє виробничо-комерційним комплексом, що здатний приваблювати санаторів, а лише нерухомістю та іншими речами, призначеними для споживання.
4. Громадян-споживач має безліч інших боргів, крім тих, що виникли у стосунках із підприємцями й банківськими установами, а відповідні кредитори не можуть нести ризик втрати коштів за боржника, адже вони не є підприємцями. У цьому випадку борги мають стягуватися у звичайному порядку виконавчого провадження. Лише банк має нести ризик втрати коштів від ризикованого кредитування, адже це його спеціалізована професійна діяльність та він має запобігати утворення умов для виникнення залишкових боргів.
5. Досвід Німеччини доводить, що процедура споживчого банкрутства має стосуватися саме «звільнення від залишкових боргів» та відповідно прилаштовувати процедури до цієї мети провадження.

Саме тому назву закону доцільно викласти у такій редакції: Закон України «Про звільнення громадян – отримувачів банківських кредитів від залишкових боргів». У частині, не врегульованій цим Законом, до відносин із приводу звільнення громадян - отримувачів банківських кредитів від залишкових боргів має бути передбачена можливість застосовуватися положення Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Логічним продовженням цієї корекції має стати віднесення відповідних справ до компетенції загальних судів.

Протягом ліквідаційної процедури, яка має становити не менше 5 років, боржник повинен діяти сумлінно, вживаючи усіх заходів для погашення боргів. Лише у цьому разі, як засвідчує, зокрема, досвід Німеччини може ставитися питання про погашення залишкових боргів. Тому законопроект має бути доповнено положеннями про те, що боржник, маючи на меті досягти звільнення від залишкових боргів, має влаштуватися на роботу відповідно до вимог законодавства про зайнятість населення або вжити інших залежних від нього заходів, що відповідають наявним вмінням та стану здоров’я громадянина для отримання доходів, які можуть бути направлені на погашення боргів.

Не можна також погодитися із забороною протягом ліквідаційної процедури та зі сплином п’яти років після припинення провадження у справі про банкрутство бути зареєстрованим боржнику-громадянину підприємцем; стати засновником (учасником) юридичної особи; надавати поруку; передавати майно у заставу; займати матеріально-відповідальні посади». Ці заборони не лише суперечить намаганням боржника повернути борги, алей суперечать сенсу обмеження дієздатності особи у період після списання боргів. Натомість цей сенс як раз і полягає у тому, аби надати громадянину шанс почати нове життя. Єдине обмеження, яке тут може бути запровадження – це обмеження на отримання нових кредитів та списання нових боргів.

Матеріали конференції // Санація та банкрутство : Науково-практичний журнал. – 2011. № 1. ─ С. 101-105.