Щодо перебігу позовної давності у спорах за позовами ФГВФО до керівників банків та інших осіб, пов’язаних з банком, що ліквідується
Щодо перебігу позовної давності у спорах за позовами ФГВФО до керівників банків та інших осіб, пов’язаних з банком, що ліквідується:
висновок члена НКР ВС, доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук України Олега Петровича Подцерковного у справі №910/11027/18
З поставленого перед членами НКР запиту випливає, що виключну правову проблему становить визначення моменту, з якого починається перебіг позовної давності у спорах за позовами ФГВФО про стягнення шкоди в порядку частини п'ятої статті 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а саме: з моменту виявлення операції та осіб, що заподіяли шкоду, і встановлення її розміру чи з моменту завершення ліквідаційної процедури банку та складання ліквідаційного балансу.
Загальні міркування із приводу суті виключної правової проблеми
Питання ліквідації банків та відповідних повноважень ФГВФО щодо звернення з позовам до пов’язаних осіб в інтересах відповідних банків обумовлені особливостями законодавства про ліквідацію банків та відсутністю належної стадійності ліквідаційних процедур у цій сфері.
Це вимагає оцінювати ліквідаційні процедури та відповідні повноваження осіб у цьому процесі з погляду загальної економіко-правової логіки процедур ліквідації банків як юридичних осіб та призначення ліквідаційних процедур.
Ліквідаційні процедури по своєму економіко-правовому призначенню розраховані на проведення усього комплексу фактичних та юридичних дій осіб та органів, що керують ліквідаційними процедурами. Юридичний та фактичний результат, на якій орієнтовані ліквідаційні процедури, має чітку визначеність – припинення банка як господарюючого суб’єкта. Саме із цим юридичним фактом мають оцінюватися результативність ліквідаційних процедур та оцінюватися юридична й фактична сукупність дій уповноважених осіб у цих процедурах. Припинення банку є визначальним у цьому аспекті. Саме тому ліквідаційні процедури виключають додаткові дії в інтересах ліквідованого суб’єкта після його припинення. Адже дії в інтересах суб’єкта, який втратив господарську правосуб’єктність, було б нонсенсом та не могли б бути реалізовані у правовий спосіб.
При цьому закон не розмежовує певний попередній ліквідаційний процес, що пов’язаний із формуванням ліквідаційної маси за рахунок звичайних дебіторів банку, з одного боку, та відтак, усі юридичні та фактичні дії в інтересах банку, що ліквідується, повинні бути здійсненні до закінчення ліквідаційних процедур, у тому числі щодо стягнення шкоди в інтересах банку за рахунок власників та пов’язаних осіб.
Враховуючи, що ліквідаційні процедури завершуються складанням ліквідаційного балансу, цей баланс має передбачати стягнення чи визнання безнадійною усіх видів заборгованості, в тому числі за рахунок осіб, винних у неплатоспроможності банків осіб.
Не випадково, у абз. 2 частини 5 статті 52 Закону 4452-VI передбачається, що «кошти, стягнуті з пов’язаних із банком осіб як відшкодування шкоди, а також з небанківських фінансових установ, зазначених в абзаці першому цієї частини, включаються до ліквідаційної маси банку».
Таким чином, до моменту складання ліквідаційного балансу мають бути заявлені майнові вимоги до пов’язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов’язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду.
За такого висновку питання про початок перебігу позовної давності повинен обраховуватися із моменту, коли виникло право на стягнення шкоди з відповідних осіб.
Тут має бути враховано, що ФГВФО діє у відносинах із банком, що ліквідується, через уповноважену особу чи безпосередньо залежно від змісту правовідносин щодо ліквідації банку.
Стягнення шкоди з пов’язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов’язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, здійснюється в інтересах банку. Відтак, правове значення для визначення моменту, з якого виникло право на відповідне звернення має чітке встановлення моменту, коли ФГВФО розпочав ліквідаційні процедури та уповноважена особа ФГВФО отримала доступ до інформації про дії пов’язаних та інших осіб, які несуть майнову відповідальність за шкоду банку.
Виходячи із логіки законодавчого припису ч. 5 ст. 52 Закону 4452-VI, до моменту прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможного, за відсутності ліквідаційного процесу такі правопорушення не могли бути припинені без втручання публічної влади, а позови не могли бути подані за природою завдяки пов’язаності винних осіб за відсутності публічного органу (ФГВФО) реальної можливості захистити інтереси кредиторів в інтересах банку. Тут елемент пов’язаності обумовлює, як видається, момент виникнення права на позовну вимогу в інтересах банку банка з завдання шкоди.
Тут має також враховуватися, що закон не пов’язує виникнення права вимоги згідно з частини п'ятої статті 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» із будь-якими обставинами виявлення фактів недостатності майна банку, що ліквідовується, для розрахунків із кредиторами. Стягнення шкоди з пов’язаних осіб у цьому контексті є елементом роботи ліквідаційних органів, у цьому разі – уповноваженої особи ФГВФО. Отже немає жодних підстав пов’язувати з фактом завершення складання ліквідаційного балансу момент виникнення права на звернення з позовними вимогами до пов’язаних осіб в порядку частини п'ятої статті 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Щодо відповідей на окремі запитання запиту судді ВС.
1. На запитання про те, чи може Фонд в інтересах банку звертатися з позовом до керівників байку про стягнення збитків у фактично завданому розмірі в порядку, передбаченому Статтею 63 Закону України «Про акціонерні товариства» та пунктом З частини четвертої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», без установлення недостатності майна банку для задоволення вимог кредиторів», слід дати таку відповідь.
Закон не передбачає необхідності установлення факту недостатності майна банку для задоволення вимог кредиторів як підстави для заявлення позовних вимог до керівників банку про стягнення збитків. У цьому контексті до усіх осіб, винних у завданні шкоди банку, мають бути заявлені позови для формування ліквідаційної маси банку.
2. Наступне запитання: «Чи є похідним позов, поданий Фондом до пов'язаних з банком осіб - керівників банку: а) з посиланням на пункт З частини четвертої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; б) з посиланням на статтю 62 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»? Тобто хто виступав позивачем у таких позовах - Фонд або банк (від імені або в інтересах якого діє Фонд чи його уповноважена особа) і чи підлягає застосуванню до позову, поданого Фондом у порядку статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», положення статті 54 ГПК України «Особливості участі у судовому процесі осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах юридичної особи у спорах про відшкодування збитків, заподіяних її посадовою особою»? На це запитання можна дати наступну відповідь:
ФГВФО чи його уповноважена особа діє в цих відносинах не від власного імені, а в інтересах банку. Як видається, практика визнання ФГВФО позивачем у цих спорах, є помилковою, позаяк ФГВФО не є потерпілою собою у деліктних правовідносинах. Позивачем у цих спорах повинен виступати банк, що ліквідується.
Положення ст. 54 ГПК у ч. 1 чітко встановлюють суб’єктний склад осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах юридичної особи у спорах про відшкодування збитків, заподіяних її посадовою особою: власник (учасник, акціонер) юридичної особи, якому належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства (крім привілейованих акцій), або частка у власності юридичної особи якого становить 10 і більше відсотків.
Отже, ст. 54 ГПК не поширюється а справи за участі ФГВФО та її уповноваженої особи за позовами до керівників банку.
3. Наступне запитання: «Якою є відповідальність пов'язаних з банком осіб - колишніх керівників банку, передбачена статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»? а) субсидіарна (відповідальність за зобов'язаннями банку перед його кредиторами в разі недостатності ліквідної маси банку і в межах суми, якої не вистачає для задоволення вимог кредиторів); б) основна (відповідальність перед банком за завдану банку шкоду в повному обсязі, незалежно від достатності ліквідаційної маси самого банку для покриття вимог кредиторів).» На це запитання можна дати наступну відповідь: це є основною відповідальністю, адже закон не передбачає іншого.
4. Наступне запитання: «Чи має суд враховувати при вирішенні питання щодо підстави та розмір відповідальності керівників банку за дії, якими завдано збитків банку, дії (бездіяльність) НБУ як регулятора банківської діяльності зі здійснення банківського нагляду (статті 66, 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), зокрема непритягнення банку чи посадових осіб до відповідальності, невиявлення чи погодження правочинів, якими завдано збитки банку, куратором банку, призначені НБУ в межах особливого режиму контролю за діяльністю банку?» На це запитання можна дати наступну відповідь:
При застосуванні деліктної відповідальності передбачається застосування загальних положень Цивільного кодексу України про вину особи за порушення зобов’язання. Зокрема, згідно з ст. 614 ЦК особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Отже у випадку, якщо керівник юридичної особи доведе, що завдання шкоди банку сталося з причини виконання незаконного рішення НБУ, тобто НБУ завадив можливості керівнику діяти правомірно, тоді може ставитися питання про звільнення останнього від відповідальності. Якщо ж збитки банку виникли у різі невиявлення чи погодження правочинів, якими завдано збитки банку, куратором банку, призначені НБУ в межах особливого режиму контролю за діяльністю банку, то у цьому разі має застосовуватися положення не про звільнення від деліктної відповідальності (керівник не вчинив всього залежного від нього для уникнення збитків), а про шкоду, завдану спільно кількома особами (керівником та куратором від НБУ) згідно з ст. 1190 «Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами».
5. Наступне запитання: «Відповідно до абзацу першого частини четвертої статті 38 Закону Україна «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації; а) повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 6) вживає заходи щодо витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами; в) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. Якщо Фонд не вживав заходів для повернення майна від контрагентів за правочинами, які, на його думку, призвели до неплатоспроможності банку чи якими завдано банку збитки, то чи позбавлений він права звертатися до керівників банку з вимогою про стягнення збитків, завданих такими правочинами? Яким чином впливають на вирішення питання щодо підстав та розміру відповідальності керівників банку дії (бездіяльність) Фонду з формування ліквідаційної маси банку, зокрема з виявлення нікчемних правочинів, вчинення заходів щодо незастосування їх наслідків (повернення грошових коштів, сплачених банком відповідно до таких правочинів)?». На це запитання можна дати наступну відповідь:
Дії керівника щодо заподіяння збитків, виходячи із принципів розумності та добросовісності, не можуть оцінюватися за період, за який він не відповідає, був відсторонений від керівництва банку.
Вина керівника у збитках банку відповідає можливості вчиняти дії щодо їх уникнення чи зменшення, в тому числі шляхом стягнення коштів з контрагентів банку. Лише безнадійні втрати, що виникли до моменту усунення керівника банку з посади, можуть становити обсяг відповідальності такого керівника.
6. Наступне запитання: «З якого моменту починається перебіг позовної давності щодо вимог про відшкодування збитків, поданих Фондом до пов'язаних з банком осіб - керівників банку?
а) з дати, коли Фонд виявив чи повинен бути виявити дії пов'язаних осіб - керівників банку, якими спричинено збитки, зокрема в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка передбачає обов'язок Фонду виявити нікчемні правочини, відповідно до яких банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;
б) з дати виявлення Фондом недостатності майна банку (перевищення розміру зобов'язань банку відповідно до реєстру акцептованих вимог кредиторів над оціночною вартістю ліквідаційної маси банку, за винятком майна банку, що є предметом застави та використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя?
в) з дати затвердження Фондом ліквідаційного балансу та звіту (за наявності даних про те, скільки коштів після продажу всіх активів і вжиття інших заходів не вистачило для задоволення вимог кредиторів).». На ці запитання можна дати наступні відповіді:
«а»: коли Фонд отримав можливість виявити дії пов'язаних осіб - керівників банку, якими спричинено збитки.
Узагальнюючий висновок:
У спорах за позовами ФГВФО про стягнення шкоди в порядку частини п'ятої статті 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» перебіг позовної давності повинен починати обраховуватися із моменту, коли ФГВФО або уповноважена ним особа отримали можливість виявити операції та осіб, що заподіяли шкоду, і встановити її розмір.