Сільське господарство & енергетика: боротьба до перемоги або пошук шляхів сталої взаємодії

За офіційними статистичними даними у 2018 р. сільське господарство забезпечило третину валютних надходжень України від експорту та більш ніж 10% ВВП України(1), що обумовлює підвищену увагу до умов і перспектив розвитку цієї галузі. За результатами міжнародного моніторингу Україна посідає 73 (з 113) місце у світі та останнє 26 місце у Європі за критерієм сталості сільського господарства.

Вцілому, ситуація, що склалася у цій галузі, оцінюється як нижча за оптимальну, керована, тенденція негативна(2)(3). У зв’язку з цим постають питання щодо причин, які спричинили (спричиняють) низьку сталість сільського господарства в Україні, та правових засобів, завдяки яким є можливим вплив на її ключові параметри.

SWOT-аналіз свідчить, що земля та океан(4) належать до сильних, а вода – до слабких природоресурсних факторів сталого розвитку сільського господарства України.

Фактор земля (24 місце у глобальному рейтингу, 9 місце – у регіональному рейтингу) охоплює такі показники, як ерозованість землі, площа лісів та луків.

Досвід Ізраїлю та деяких інших країн із несприятливими кліматичними умовами, досягнутий рівень технологічного розвитку дозволяє нівелювати значення таких показників як родючість та якість ґрунтів для сталості сільського господарства, адже можливість їх екстенсивної експлуатації дедалі стає все менш надійною.

Головним викликом у контексті сталого розвитку наразі є конкуренція за земельні ресурси між виробниками продовольства, кормів та енергетичної сировини. Незбалансований перерозподіл земельних ресурсів між зазначеними землекористувачами призводить до погіршення стану продовольчої безпеки у середньостроковій перспективі (Танзанія) та зрештою – падіння прибутковості в обох секторах – сільськогосподарському та енергетичному (Бразилія).

З огляду на зазначене, наявний в Україні інститут цільового використання земель, попри його окремі недоліки, слугує запобіжником незбалансованого використання земельних ресурсів. Втім ефективність зазначеного інструменту впливу на сталість землекористування могла бути вище за умови концентрації управлінських функцій щодо земельних ресурсів, енергетики та сільського господарства в одному органі державної влади.

Серед переваг такого підходу слід зазначити:
-запобігання відомчого протистояння між енергетикою та сільським господарством;
-уніфікованість принципів землекористування, незалежно від галузі економіки, заснована на комплексному аналізі економічної, екологічної, соціальної цінності того чи іншого ресурсу у поточному періоді та на перспективу.

Фактор океан (53 місце у глобальному рейтингу, 18 – у регіональному рейтингу) охоплює біохімічні показники морської води, біорозмаїття водних ресурсів та захист водної поверхні.

Головною загрозою у цій сфері є підвищення температури морської води, на темпи якого можуть впливати скиди відходів. В українських територіальних водах наразі не спостерігається незворотних процесів, пов’язаних із глобальним потеплінням, втім падіння обсягів вилову та суттєве звуження її асортименту свідчить про необхідність перегляду правових підходів у цій сфері.

Наразі основними правовими інструментами забезпечення сталого розвитку у зазначеній сфері є квотування вилову риби (з метою збереження біорозмаїття) та нормування скидів забруднюючих речовин у внутрішні морські води (як засіб попередження підвищення температури води). Втім потенційна ефективність цих інструментів не є високою.

Як свідчить європейський досвід захисту Балтійського моря, квотування не забезпечує стійкого відновлення біорозмаїття рибних ресурсів у разі, коли темпи його падіння досягли критичної межі.

Запровадження у Німеччині жорсткої системи нормування скидів забруднюючих речовин у внутрішні морські води забезпечує певний позитивний ефект у вигляді зниження ризиків появи «мертвих зон» у Північному морі.

Водночас економічні витрати на функціонування системи державного контролю за дотриманням встановлених нормативів та лімітів перевищують наявні екологічні вигоди, що також не відповідає принципам сталого розвитку. В цьому контексті може бути корисним приклад організації зазначеного контролю у США, Канаді, Новій Зеландії, де частина контрольних функцій держави делегована на приватний рівень шляхом створення ринку торгівлі обсягами скидів у морські води, який функціонує за правилами, подібними британському ринку «зелених енергетичних сертифікатів», ринку квот на викиди в атмосферне повітря, які раніше передбачалися Кіотським протоколом.

За цих умов дотримання відповідних нормативів та інвестування у низьковідходні технології стає економічно привабливим, адже невикористану частину квоти можна продати менш технологічним учасникам ринку; високі екологічні стандарти діяльності компанії справляють позитивний вплив на імідж компанії та відповідно попит на її продукцію.

В Україні на глобальні ризики збереження біорозмаїття водних ресурсів, пов’язані із потеплінням, накладається місцевий - порушення водної екосистеми, передусім, Дніпра через надмірне розміщення об’єктів енергетичної інфраструктури та водосховищ, який фахівці вважають головною причиною кількісного падіння рибних запасів України(5).

Вирішення зазначеної проблеми потребує уніфікованого підходу до регулювання водокористування у сільськогосподарському та енергетичному секторах, що є додатковим аргументом на користь єдиного органу управління у цих секторах.

Фактор вода (87 місце у глобальному рейтингу та 24 – у регіональному рейтингу) характеризує якісні та кількісні ризики водокористування у сільському господарстві.

Завдяки сучасним технологіям об’єктивна вододефіцитність країни наразі не є обмежувальним чинником, а скоріше, кваліфікується як вихідні умови функціонування її сільського господарства.

Головною загрозою сталому розвитку сільського господарства є надлишкова інтенсивність водокористування, внаслідок якої водні запаси не встигають відновлюватися.

Як свідчить досвід Індії, навіть наявність численних багатоводних рік наразі вже не здатна запобігти водній кризі, якщо на державному рівні відсутні ефективні заходи регулювання у сфері водокористування. Втім завдяки належному правовому регулюванню окремим вододефіцитним країнам вдалося зменшити вплив цього фактору на сільське господарство.

Вибір форми правового впливу (прямої або опосередкованої) та відповідних інструментів не є універсальним та залежить від ступеня та форми присутності держави в економіці, рівня соціально-економічного розвитку, глибини водної проблеми тощо.

Поширеними інструментами прямого впливу є державне фінансування інновацій (Ізраїль), стандартизація технологій вирощування основних культур (Малаві), лімітування кінцевого водоспоживання (В’єтнам); опосередкованого впливу – стимулювання стартапів (Зімбабве), запровадження ринку продажу прав на спеціальне водокористування (Австралія) та ін.

В Україні проблема нераціонального водокористування спостерігається в усіх секторах економіки, втім найбільш негативний вплив на стан водних ресурсів мають сільськогосподарський та енергетичний сектори. Технологічні нормативи та ліміти забору та використання води як інструменти забезпечення водного балансу у існуючих умовах вже вичерпали свій корисний потенціал. Їх встановлення органами галузевого управління, навіть за умови погодження з Мінекології, передбачає, передусім, забезпечення економічної ефективності сектора, попри сумнівну екологічну сумісність технологій, що використовуються.

Яскравим підтвердженням висловленої тези є перспективні плани Мінагрополітики та Міненерго щодо збільшення вирощування досить вологолюбного рису у найбільш вододефіцитних Херсонській та Одеській областях та завершення будівництва двох потужних ГЕС - Канівської та Каховської-2, попри вже існуюче надлишкове навантаження на водні ресурси Дніпра, яке загрожує їх відновленню(6)(7).

Необхідність комплексної оцінки та системної координації використання є ще одним аргументом на користь створення єдиного центру управління природними ресурсами, енергетикою та сільським господарством. Розпорошення управлінських функцій між різними органами призводить до послаблення координації між ними, що унеможливлює реалізацію ефективної державної водної політики.

Таким чином, забезпечення сталого розвитку сільського господарства вимагає перегляду правових підходів до регулювання використання земельних та водних ресурсів, зокрема, у напрямах:

1) мінімізації негативних проявів конкуренції за ресурси між енергетикою та сільським господарством шляхом посилення правового регулювання у сфері розподілу господарського навантаження на природні об’єкти;

2) підвищення економічної привабливості правомірної поведінки зазначених ресурсокористувачів шляхом комерціалізації інституту нормування та лімітування скидів у водні ресурси;

3) інституційне забезпечення єдності державної політики та управлінських функцій у сфері природних ресурсів, сільського господарства та енергетики.

(1) Товарна структура зовнішньої торгівлі у 2018 році. Державна служба статистики України. [Офіційний сайт] URL http://www.ukrstat.gov.ua/

(2) Global Food Security Index 2018. The Economist Intelligence Unit [Official site]. URL: https:// foodsecurityindex.eiu.com/

(3) Havko J., Mitašová V., Pavlenko T., Titko M., Kováčová Y. Financing the disaster resilient city in the Slovak Republic. Procedia Engineering, 2017, №192. Р. 301-306.

(4) Фактор, що характеризує сталість морського рибальства

(5) Відтворення водних біоресурсів у внутрішніх водоймах та Азово-Чорноморському басейні. Державне агентство рибного господарства України [Офіційний сайт]. URL http://www.darg. gov.ua/_vidtvorennja_vodnih_0_0_0_8464_1.html

(6) Україна здатна наростити виробництво рису. AgroOne. 22.08.2019. URL https://www.agroone. info/agronews/ukraina-zdatna-narostiti-virobnictvo-risu/

(7) Яцик А.В., Томільцева А.І. Обґрунтування необхідності перспективних наукових досліджень на Дніпровських та Дністровських водосховищах. Гідроенергетика України. 2018.№1-2. С. 79-81.

Правове забезпечення соціально-економічного розвитку: стан та перспективи: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 35-річчю кафедри господарського права Донецького національного університету імені Василя Стуса (м. Вінниця, 11–12 жовтня 2019 р.). Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2019. 204-206 с.