Проблеми та перспективи запровадження медичного страхування учасників бойових дій як елемента військово-медичної доктрини

Питання медичного страхування учасників бойових дій набуло своєї актуальності в квітні 2014 року, після декларування вищими посадовими особами держави намірів, щодо надання страхового захисту військовослужбовцям на суму, що не перевищує 1 млн. грн.

Принагідно відзначу, що з квітня місяця і по сьогодні вказаний механізм компенсації витрат, пов’язаних із наданням медичної допомоги і відновленням здоров'я в Україні не запроваджено.

Історію виникнення та розвитку страхування досліджували: В.Р. Ідельсон, В.К. Райхер, Л.І. Рейтман, В.І. Серебровський, В.К. Турбіна, Ю.Б. Фогельсон, Г.Ф. Шершеневич, М.Я. Шимінова, В.П. Янишен та інші автори. 

Для розуміння особливостей функціонування сучасної системи страхування важливе значення мають праці науковців України, зокрема В.Д.Базилевича, К.С.Базилевич, О.І.Барановського, О.Д.Василика, В.М.Гейця, М.С.Клапкова, П.А.Лайка, О.В.Ніколаєнка, С.С.Осадця, В.М.Фурмана, А.А.Чухна, С.І.Юрія, О.І. Ястремського, а також Росії − І.Г.Іванової, Є.Т.Коголовської, Л.І.Рейтмана, Г.М.Тагієва.

Підґрунтям для дослідження проблем обов'язкового медичного страхування стали праці українських і російських вчених юристів та економістів: В. Б. Авер’янова, А. І. Берлача, Ю. П. Битяка, Л. К. Воронової, О. П. Орлюк, П. М. Рабіновича, Ю. С. Шемшученка. Використовувались роботи, присвячені медичному праву, авторами яких є українські та зарубіжні дослідники: В. І. Агарков, М. М. Білинська, Ю. В. Вороненко, М. Ф. Герасименко, З. С. Гладун, І. Ю. Григор’єв, Л. М. Дешко, О. Ю. Кашинцевої, В. М. Пашкова ін.

Проте, слід відзначити, що питання запровадження медичного страхування учасників бойових дій як елемента військово-медичної доктрини в українському правознавстві ще не досліджувалося і з огляду на сучасну економіко-політичну ситуацію потребує комплексних наукових розробок.

Питання особистого страхування військовослужбовців в нашій державі має власну історію. 19 серпня 1992 року Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову № 488 «Про Умови державного обов'язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум» (далі – Постанова № 488), якою запроваджувалося державне обов'язкове особисте страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори. Вказане страхування провадилося НАСК «ОРАНТА» за рахунок коштів державного бюджету. 

Постановою №  488 розміри страхових платежів встановлювалися щорічно НАСК «ОРАНТА» за погодженням з Мінфіном під час формування державного бюджету на наступний рік. 

Страхові платежі сплачувалися страхувальниками щомісячно до 25 числа в розмірі 1/12 частини річної суми. 

При цьому, страхові платежі, що не були використані в поточному році на виплату страхових сум, підлягали зарахуванню до чергових платежів, а кошти, яких не вистачало на виплату цих сум, доплачувалися страхувальниками.  

НАСК «ОРАНТА» виплачувала страхові суми: 

1. у разі загибелі або смерті застрахованого його спадкоємцям у розмірі 100-кратного мінімального прожиткового рівня на час загибелі або смерті; 
2. у разі втрати застрахованим працездатності, що сталася внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних в період проходження служби (зборів), - у розмірі залежно від ступеня втрати працездатності, що визначається у процентному відношенні до загальної суми страхування на випадок загибелі або смерті. 

Виплата страхових сум, зазначених у підпунктах «а» і «б», у зв'язку за настанням страхової події провадилися за вирахуванням раніше виплачених страхових сум за цю ж саму страхову подію. При цьому страхова сума з даного виду страхування сплачувалася незалежно від виплат за іншими видами страхування і виплат у порядку відшкодування збитків.

Поте, вказаний механізм захисту майнових інтересів військовослужбовців не виправдав себе і 25 грудня 2013 року Постанова №488 втратила чинність, натомість набула чинності Постанова Кабінету Міністрів України № 975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов’язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві», відповідно до якої — одноразова допомога є гарантована державою виплата, розмір якої не залежить від службового становища військовослужбовця і становить  у разі загибелі (смерті) — 609 тис. грн., як сума максимальної гарантованої державою виплати. 

Днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є: у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов’язаного та резервіста - дата смерті, що зазначена у свідоцтві про смерть; у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Одноразова грошова допомога призначається у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов’язаного та резервіста, якщо смерть настала:

1. під час виконання військовослужбовцем обов’язків військової служби або внаслідок захворювання, пов’язаного з виконанням ним обов’язків військової служби;
2. у період проходження військовослужбовцем військової служби або внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце в період проходження ним військової служби;
3. під час виконання обов’язків військової служби або служби у військовому резерві військовозобов’язаним та резервістом, яких призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори.

Одноразова грошова допомога призначається і виплачується:

1. військовослужбовцю, інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов’язків військової служби або внаслідок захворювання, пов’язаного з виконанням ним обов’язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин, у розмірі: 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності I групи; 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи; 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності III групи; 
2. військовослужбовцю, інвалідність якого настала в період проходження військової служби або внаслідок захворювання, пов’язаного з проходженням ним військової служби, або встановлення особі, звільненій з військової служби, інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення її з військової служби чи після закінчення тримісячного строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження зазначеної служби, у розмірі: 120-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності I групи; 90-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи; 70-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності III групи;
3. військовозобов’язаному або резервісту, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовозобов’язаному чи резервісту під час виконання обов’язків військової служби або служби у військовому резерві, або не пізніше ніж через три місяці після закінчення зборів, проходження служби у військовому резерві, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження таких зборів, служби у військовому резерві, у розмірі: 120-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності I групи; 90-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи; 70-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності III групи.

У разі часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності одноразова грошова допомога виплачується залежно від ступеня втрати працездатності, який встановлюється медико-соціальними експертними комісіями, у розмірі, що визначається у відсотках від:
-70-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення ступеня втрати працездатності, - військовослужбовцю, який отримав поранення (контузію, травму або каліцтво) під час виконання обов’язків військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності;
-50-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення ступеня втрати працездатності, - військовослужбовцю строкової військової служби, який отримав поранення (контузію, травму або каліцтво) у період проходження ним строкової військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності;
-50-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення ступеня втрати працездатності, - військовозобов’язаному або резервісту, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, який отримав поранення (контузію, травму або каліцтво) під час виконання обов’язків військової служби або служби у військовому резерві, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності.

Однак, слід констатувати, що запровадження механізму одноразової грошової допомоги учасникам бойових дій не замінює на практиці механізму компенсації витрат, пов’язаних із наданням медичної допомоги і відновленням здоров'я пораненим військовослужбовцям. Адже на сьогодні основна проблема в сфері медичної допомоги вказаних осіб полягає зокрема у наданні надвартісного реабілітаційного лікування та протезування кінцівок, поряд із належним забезпеченням вказаних осіб перев’язувальними матеріалами, медикаментами та професійною медичною психологічною допомогою протягом всього періоду лікування тощо.  

Найбільшої значущості ця проблема набуває в умовах недостатнього фінансування, що не дозволяє раціонально використовувати існуючі ресурсні мережі лікувально-профілактичних установ України. У зв’язку з цим, окремого дослідження потребує стан фінансування військово-медичної служби на засадах бюджетно-страхової медицини. 

Для задоволення цієї нагальної потреби науковцями обґрунтовано запровадження механізму фінансування Міністерства Оборони України за рахунок впровадження медичного страхування військовослужбовців, що дозволяє поліпшити функціонування військово-медичної служби та підвищити рівень соціального захисту військовослужбовців шляхом надання гарантованої медичної допомоги високої якості у тому числі і у військово-медичних закладах. В результаті наявних досліджень встановлено, що введення медичного страхування додатково до бюджетних виплат є перспективним. 

При цьому, ґрунтуючись на власному позитивному досвіді українського страхового ринку, щодо запровадження системи добровільного медичного страхування є можливість використовувати у вказаних випадках всі інструменти, які передбачає чинне законодавства України про страхування до медичного страхування учасників бойових дій. 

Належна відповідь на це питання можлива лише після вивчення генези страхування як суспільно-правового явища в контексті медичного страхування як основного інструментарію доступу військовослужбовців до якісних медичних послуг на підставі окремого дослідження.

Нагадаю, що законодавче врегулювання страхових правовідносин здійснюється нормами Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України «Про страхування», Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та іншими нормативно-правовими актами України. Страхуванням визнається вид цивільно-правових відносин щодо  захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (ст. 1 Закону України «Про страхування»). Аналіз норм Закону доводить (ст. 5, 6, 7 Закону України «Про страхування»), що страхування за критерієм форми здійснення підлягає поділу на  добровільне і обов’язкове.

Таким чином, у подальшому зміст сучасної реформи фінансового забезпечення військовослужбовців потребує переходу від бюджетної до бюджетно-страхової медицини, яка може здійснюватися як у формі добровільного, так і у формі обов’язкового медичного страхування.

Викладене доводить, що з урахуванням соціальної та економіко-політичної ситуації, що склалася в державі із медичного забезпеченням військовослужбовців, в Україні має співіснувати два механізми захисту майнових захисту інтересів учасників бойових дій: одноразова грошова допомога та медичне страхування, які мають бути підкорені єдиній меті  — компенсації витрат, що пов’язані із наданням якісної медичної допомоги учасників бойових дій, відновленням здоров’я та у разі загибелі (смерті) військовослужбовців.

Наведене актуалізує проблему закріплення означених вище положень в законодавстві України без розпорошення норм, що врегульовують механізм та умови медичного страхування  учасників бойових дій по різних джерелах. Вказане можливе лише у разі прийняття нової Військово-медичної доктрини України (далі - ВМД) як цілісного нормативно-правового акта.

Слід наголосити, що власна ВМД є базовим нормативним документом у військових медиків провідних країн світу. В Україні розробка ВМД була започаткована наприкінці 90-х років, коли вперше були сформульовані сучасні принципи побудови системи медичного забезпечення військ. 

У вказаному проекті було дано визначення ВМД України як сукупності науково-обґрунтованих принципів, єдиних організаційних вимог і професійно-технологічних стандартів військової медицини, спрямованих на зміцнення здоров’я, збереження і підвищення боєздатності особового складу, на збереження життя, запобігання інвалідності та якомога швидше повернення до строю чи трудової діяльності максимальної кількості поранених та хворих, а також на досягнення максимальної ефективності всієї системи медичного забезпечення Збройних Сил України». Проте, не дивлячись на актуальність та постійне удосконалення положень ВМД впродовж останніх років, офіційного визнання вона не знайшла. Споглядаючи у минуле, необхідно зазначити, що вперше на теренах колишнього СРСР сутність ВМД було сформульовано ще у 1942 році і з того часу не модернізувалася. 

Виходячи із наведеного вище, ВМД України – це нормативний документ, що містить систему поглядів на організацію та проведення медичного забезпечення військ (сил) і призначений для досягнення максимальної ефективності діяльності медичної служби Збройних Сил України у сучасних умовах. Вимоги ВМД поширюються на медичне забезпечення усіх видів Збройних Сил України у мирний час, період мобілізаційного розгортання і воєнний час. А принципи і положення військово-медичної доктрини можуть використовуватись при організації медичного забезпечення військових формувань інших міністерств та відомств.

Робота щодо удосконалення ВМД України продовжується і сьогодні. 11 вересня 2014 року в Києві відбулося чергове засідання Президії Національної академії медичних наук України (далі – НАМН). Зустріч була присвячена проблемам, пов’язаним із медичним забезпеченням АТО. Президент НАМН України академік Андрій Сердюк коротко презентував проект ВМД України, розробленої НАМН України спільно із силовими міністерствами і відомствами. Він зазначив, що «аналіз виконання заходів з організації на сході України АТО свідчить про відсутність чітко визначеного порядку взаємодії медичних служб силових відомств України і національної системи охорони здоров’я. Це, у свою чергу, ускладнює процес надання медичної допомоги військовослужбовцям, задіяним в АТО, та цивільному населенню в зоні бойових дій. Саме тому розроблено проект ВМД, метою якої є створення ефективної системи медичного забезпечення на території України в різних варіантах застосування силових відомств». 

Згідно проекту військово-медичної доктрини Мета Доктрини - створення доступної, універсальної, багатопрофільної, ефективної системи медичного забезпечення військ, яка передбачає надання медичної допомоги за територіальним принципом та дозволить запобігти, обмежити і максимально скоротити масштаби ураження військ в мирний та воєнний час шляхом створення гарантованих можливостей щодо організованого реагування сил та засобів військово-медичної служби. Діапазон мети включає забезпечення високої якості лікувально-евакуаційних, санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів, усіх компонентів процесу медичного забезпечення на підставі адекватного рівня організації, наявність сучасного технічного оснащення, всебічного ресурсного забезпечення як факторів, які базуються на передових науково-теоретичних розробках, а також зміцнення та відновлення здоров'я військовослужбовців, підвищення бойової готовності військ при відповідному підвищенні ефективності використання медичних і немедичних ресурсів шляхом створення системи медичного забезпечення військ, яка повинна відповідати новим соціально-економічним умовам і сучасним завданням навчально-бойової підготовки військ.

Стратегічна перебудова системи медичного забезпечення військ повинна здійснюватися в рамках державної політики і стратегії удосконалення Збройних Сил України та інших структур сектору безпеки держави у мирний та воєнний час.

Вирішальне значення у досягненні основної мети Доктрини мають такі напрямки:

• державна політика щодо розвитку охорони здоров'я в Україні;
• організація взаємодії та поєднання зусиль військово-медичних та медичних служб щодо медичного забезпечення військ та населення у воєнний час;
• забезпечення постійної готовності сил і засобів військово-медичних служб та медичних служб в рамках єдиного медичного простору в мирний та воєнний час;
• профілактична спрямованість системи медичного забезпечення збройних сил;
• будівництво системи медичного забезпечення військ на сучасних економічних засадах, в т.ч. впровадження бюджетно-страхової медицини;
• якісне надання первинної та спеціалізованої медичної допомоги у разі поранень, травм і захворювань, якнайшвидшого відновлення боє- та працездатності;
• медикаментозне та матеріально-технічне забезпечення функціонування військово-медичної служби;
• управління військово-медичною наукою та інноваційна політика; кадрова політика;
• формування медико-санітарної культури населення та військовослужбовців.

Системний підхід до політики системи медичного забезпечення військ передбачає, що кожен з цих напрямків є складовою частиною цілісної Доктрини, які структурно та функціонально взаємопов'язані. 

Вказаний проект складається із 18 розділів. Доцільно, щоб саме розділ 8 «Військово-економічний компонент» та 12 «Основні складові елементи системи військової охорони здоров’я» ВМД вміщували положення щодо медичного страхування учасників бойових дій. 

З урахуванням того, що медичне страхування військовослужбовців є одним із ключових моментів соціального захисту вказаних осіб державою та гарантує соціальну захищеність особливим верствам населення, а саме військовим і членам їх сімей вказаний вид страхування як державна гарантія повинен зайти своє закріплення у ВМД.

На думку науковців пошук нових шляхів фінансування системи охорони здоров’я, таких як старування, є першочерговим завданням як для держави, так і для суспільства в цілому. Альтернативою є перехід від системи бюджетного фінансування охорони здоров’я до нової, більш досконалої бюджетно-страхової моделі охорони здоров’я – системи страхової медицини, яка вирішує питання гарантованості і доступності медичних послуг для широких верств населення, залучення додаткових ресурсів у сферу охорони здоров’я. 

Висновки. В Україні система охорони здоров’я не відповідає ринковим вимогам та об’єктивно потребує реформування. Йдеться про створення економічно обґрунтованої і соціально спрямованої моделі функціонування охорони здоров’я – бюджетно-страхової моделі, яка б органічно поєднувала державний і приватний сектори медицини, ґрунтувалася на принципах обов’язковості, солідарності, доступності та фінансовій самостійності.

 

Право і громадянське суспільство.- Електронне фахове видання.- 2014. Том (випуск, частина): 6.- с. 176-191