Проблеми підвищення ефективності юридичної освіти в Україні

В процесі розвитку будь-якої галузевої науки відбувається диференціація наукових знань, відокремлюються відносно самостійні напрями наукових досліджень, що цілком закономірно, оскільки це веде до підвищення ефективності цілеспрямованих наукових пошуків. Але з іншого боку, на практиці, від спеціаліста-випускника вищого навчального закладу вимагають не лише прикладні знання в конкретній «вузькій» сфері його практичної діяльності, але й уміння користуватися основними науковими здобутками в суміжних галузях права, які граничать з його основною професійною діяльністю, застосовувати сучасні прийоми тлумачення, оперувати усім розмаїттям правових джерел, а не лише законодавством. Це вимагає зваженого співвідношення як єдиних наукових засад, так і диференціації професійної, в тому числі і юридичної вищої освіти, відповідно до потреб реального життя.

На сьогодні, на жаль, це завдання далеке від задовільного вирішення. Як свідчить співставлення навчального процесу в різних закладах освіти, що готують спеціалістів-правознавців загальнотеоретичне та спеціально-практичне навантаження в учбових планах і програмах курсів, надзвичайно різноманітне, істотно відрізняється за кількістю годин та методологічними засадами здійснення. В багатьох з них можна констатувати відсутність переліку обов'язкових дисциплін, що мають бути представлені в навчальних планах за спеціальністю «правознавство». Це обумовлено тим, що разом з виникненням розмаїття вищих закладів освіти (ВЗО), що набули права готувати спеціалістів за спеціальністю «правознавство», в роки незалежності України, виникли і негативні наслідки цього процесу. Одним з таких негативних наслідків слід визнати тенденцію надмірної свободи юридичних закладів освіти в формуванні предметної насиченості учбових навчальних програм підготовки бакалаврів, спеціалістів та магістрів зі спеціальності «правознавство».

Йдеться, перш за все, про обмеженість кола обов'язкових до викладання дисциплін. їх перелік не перевищує нині 50% загальної кількості навчальних дисциплін. Це, по-перше, призводить до того, що спеціалісти, які випускаються ВЗО мають занадто вузьку спеціалізацію, що може й не погано для сфери спеціалізації, але шкідливе для підготовки всебічно освіченого, ерудованого фахівця. Адже багате на зміни життя дуже часто ставить безліч питань, які мають вирішуватися виходячи не з вузьких суто прикладних навичок, а з універсальних знань в галузі права. Саме наявність цього універсалізму прямо визначає право фахівця бути названим загальною характеристикою правознавця. Особливо це важливо для підготовки бакалаврів. Адже згідно з ст. 8 Закону України «Про вищу освіту» бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Характеристики «базовість», «узагальнений об’єкт праці», «достатність для виконання первинних завдань» у цьому разі визначають спрямованість саме на отримання універсальних та базових знань.

• По-першеає бути враховано, що багато з випускників ВЗО, що отримали дипломи бакалавра, згодом продовжують набувати спеціальних знань в інших ВЗО на рівні спеціаліста чи магістра. Відсутність єдиних стандартів підготовки бакалавра практично унеможливлює продуктивну роботу останніх із «донавчання» їх за програмами спеціаліста чи магістра.
• По-друге, слід зауважити, що за умови необґрунтовано поширеної спеціалізації навчальних процесів виникає можливість для невірного сприйняття викладачами-науковцями загальних вимог до змісту юридичної освіти, коли навчальні програми підлаштовуються під їх потреби. Це виявляється у включенні в навчальні плани дисциплін, які не мають на меті прищеплювати студентам фундаментальні знання, а спрямовані на збільшення навантаження окремих кафедр та викладачів, чи передбачають розвиток вузькогалузевих наукових концепцій, або навпаки, відображають вже здійсненні наукові розробки за специфічними темами (наприклад, темами дисертаційних робот). Це дійсно призводить до полегшення відповідного навчально-методичного навантаження кафедр та окремих викладачів, призводить до збільшення кількості ставок викладачів на окремих кафедрах, але зовсім не враховує того, що залишаються без уваги важливі для загального рівня юридичної освіти дисципліни. За таких умов зміст навчального навантаження студентів відривається від об’єктивних потреб галузі і значення тих чи інших дисциплін, що в кінці кінців позначається на якості знань студентів.
• Третім наслідком зайвих повноважень ВЗО у вільному формуванні навчальних планів і програм виступає неможливість забезпечення єдиного підходу до сучасних тенденцій в розвитку правових установлень. Зокрема, не уявляється можливим існування сучасного спеціаліста-правознавця без знань в галузі європейського права, основних правових систем сучасності, методології тлумачення правових актів, правової роботи у господарському комплексі, адміністративних процедур, порівняльного правознавства, які на сьогодні, на жаль, не є обов'язковими до викладання дисциплінами. Такий підхід фактично ігнорує об’єктивні вимоги глобалізаційних процесів, які вимагають від юристів поглибленого вивчення не тільки правової системи України, але й правових систем інших країн з тим, аби мати можливість представляти інтереси вітчизняних суб’єктів права за кордоном.

З вищенаведеного прямо випливає і наступна проблема, а саме проблема науково - обґрунтованого формування та централізованого затвердження навчальних програм з найважливіших, нормативних дисциплін. Наприклад, на сьогодні з курсу деонтології представлено більш ніж 5 підручників, кожен з яких досить своєрідно інтерпретує обсяг та зміст цієї дисципліни, а подекуди ще й провокує необґрунтоване вторгнення в програми інших навчальних дисциплін. Ще більш серйозно постає це питання в галузі спеціальних дисциплін , де проблема загострюється у прогресивному значенні. Скажімо, господарське законодавство має найбільш розгалужений характер серед інших галузей законодавства, формується за участю великого масиву підзаконних актів. Тому обсяг та глибина питань, що мають бути доведені до студентів при вивченні відповідних дисциплін, наштовхуються на серйозні складнощі конкретного методологічного і методичного характеру. Їх вирішення не повинно ґрунтуватися на суб'єктивних уявленнях викладачів, оскільки потребує комплексного врахування факторів педагогічного, практичного, фізіологічного та матеріального характеру. Тут багато залежить не тільки від реальної можливості студентів придбати нормативну літературу чи отримати доступ до спеціальної літератури, але й від доречності поглиблення у тонкощі матеріалу, здатності певного набору дисциплін формувати напрям спеціалізації для майбутніх фахівців.
Не менш важливо підняти також питання про шкідливість такого підходу до викладання юридичних дисциплін, який ґрунтується на викладенні студентам змісту усіх норм права. Розвиток законодавства України призвів до того, що ідея про таку освіту, яка б гарантувала підготовку юриста із всеосяжними знаннями, себе не виправдовує. Адже кількість законів та підзаконних актів, що мають стійку тенденцію до частих змін, за якими студент не має можливості встигати, обумовлює потребу в запровадженні таких стандартів освіти, які б перш за все орієнтувалися на набуття студентами практичних навичок в загальному орієнтуванні в законодавстві, досконалому оволодінні прийомами юридичної інтерпретації та на вмінні організувати комплекс заходів для вирішення конкретної проблеми.

У зв’язку із цим звертає на себе увагу відсутність у навчальних програмах таких прикладних дисциплін, які визначають суть практичної діяльності кожного юриста. Наприклад, це стосується такої поширеної у західних юридичних школах дисципліни, як «Техніка юридичного письма». Вітчизняні юристи-випускники, навіть найкращі, хоча й знають основні положення законодавства, але майже позбавлені культури написання юридичних документів, не вміють використовувати документообіг у правозастосовній діяльності, не кажучи про підготовку текстів законодавчих актів. Замість названої прикладної дисципліни, що має розвиватися у таких спеціальних курсах, як «техніка укладання контрактів», «підготовка кримінально-процесуальних документів» тощо, програми підготовки сучасних правознавців в Україні обтяжені спеціально-галузевими дисциплінами, що спрямовані на «зубріння» положень галузевого законодавства, нестабільного та неосяжного. У результаті студенти не отримують базових та таких, що не змінюються під впливом часу, знань, ці «інструктивні» знання виявляються не витребуваними та навіть застарілими на момент випуску з ВЗО. У вітчизняних юридичних ВЗО досі не поставлені на перший план предмети, що мають методологічний характер, із розрахунку на те, що проста знання законодавства може бути вільно опановане у результаті самостійної роботи студентів. Подібний підхід легко міг би скоротити навчальні програми за рахунок обов’язковості таких дисциплін, як «заставне право», «обіг цінних паперів», «страхове право», «інформаційна безпека», «нотаріат» тощо. Подібні дисципліни студент має обирати самостійно, вони не повинні нав’язуватися закладом освіти.

До речі, предмети самостійного обрання студентами сьогодні хоча й передбачаються у навчальних планах «як клас», але, по суті, такими не є, адже студенти де-факто не мають жодного впливу на обрання переліку та обсягу цих предметів. На відміну від західних країни, де професори залежать від обрання студентами пропонованих кафедрами дисциплін. Відсутність бажаючих прослухати той чи інший курс фактично означає відсутність запрошення на роботу того чи іншого професора. Саме тому професори пропонують найцікавіші та найбільш витребувані фахові курси, що визначають спеціалізацію підготовки фахівців. Доки подібного не буде запроваджено в Україні – спеціальна підготовка студентів буде відірвана від реальних потреб сьогодення та не залежатиме від якості викладання права.
Важливу роль у вирішенні цієї проблеми міг би відігравати державний контроль за рівнем і якістю юридичної освіти. Але на сьогодні цей контроль є і не досконалим, і неефективним. Причому проблема підвищення його ефективності наштовхується, передусім, на недоліки процесів приймання державних екзаменів. Першим проявом цих недоліків є недостатність незалежного представництва при розгляді рівня знань студентів-випускників, коли до складу державних екзаменаційних комісій включається у кращому випадку лише один представник іншого закладу освіти. Формула «одні навчають, а інші контролюють» у цьому випадку не спрацьовує, що робить нереальними зусилля одного, навіть надзвичайного добросовісного і незалежного екзаменатора щодо уважної перевірки рівня знань випускників.

Виходячи з вищенаведеного хотілось б запропонувати проведення деяких модернізацій щодо приведення вищої юридичної освіти до єдиних стандартів та почути відгуки юристів - практиків про доцільність реалізації цих пропозиції.

• По-перше, ми вважаємо за доцільне, аби Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України включило в перелік обов'язкових нормативних навчальних дисциплін за спеціальністю «Правознавство» такі курси як: «Методологія юридичного тлумачення», «Європейське право», «Основні правові системи сучасності», «Адміністративний процес і адміністративні процедури», «Господарське процесуальне право», «Техніка юридичного письма», «Правова робота у господарському комплексі», а також встановити вимогу обов'язкового вивчення курсу з порівняльного правознавства в галузі дисципліни спеціалізації (наприклад, студенти з кримінально-правової спеціалізації мають вивчити курс порівняльного кримінального права, студенти господарсько-правової спеціалізації курс порівняльного комерційного (господарського) права і таке інше.
• По-друге, ми вважаємо за доцільне створити спеціальну науково- методичну комісію за участю представників провідних ВЗО для формування і обговорення серед викладачів науковців ВЗО та наступного затвердження Міносвіти і науки України програмно-нормативних навчальних дисциплін із спеціальності «Правознавство» та мінімальної кількості годин їх викладання, а також програм випускних державних екзаменів. Причому в основу програм курсів та екзаменів необхідно покласти рекомендації вищих судових інстанцій, міжнародні акти та законодавчі акти України, і лише як виняток - підзаконні акти.
• По-третє, предмети самостійного вибору студентів у навчальних планах повинні набути реального змісту шляхом надання права кафедрам пропонувати актуальні курси, запровадження реального волевиявлення студентів щодо обрання таких курсів та відповідних обов’язкових для закладів освіти наслідків подібного вибору.

І, нарешті, з метою підвищення ефективності державного контролю за рівнем і якістю юридичної освіти вважаємо за необхідне встановити вимогу про включення до складу державних екзаменаційних комісій поряд з викладачами даного ВЗО трьох незалежних екзаменаторів, двох представників інших ВЗО та одного практичного працівника. Можливо, цю проблему можна було б вирішити за допомогою загального незалежного оцінювання знань студентів-випусників.

Вважаємо, що практична реалізація викладених вище пропозицій могла б значно підвищити ефективність юридичної освіти з тим, щоб задовольнити постійно зростаючі вимоги до практичної діяльності юристів.

Анатолій Васильєв
доктор юридичних наук, професор,
академік Національної академії правових наук України,
завідувач кафедри адміністративного та господарського права
Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова

Олег Подцерковний
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент
Національної академії правових наук України,
завідувач кафедри господарського права і процесу
Національного Університету «Одеська юридична академія»

Публічне право. 2012. – № 4. – С. 255-260