Про значення та окремі недоліки узагальнень судової практики (на прикладі ст. 207 Господарського кодексу України)
Питання про судову практику як джерело права є дискусійним. Пануюча доктрина не визнає судовий прецедент як джерело права. В той же час практичні дослідження і багато учених наголошують на активному впливі судових рішень на формування загальнообов'язкових правил поведінки, у тому числі у сфері господарювання.
Наведемо лише деякі обставини, що свідчать на користь думки останніх.
- Будучи учасником Європейської конвенції "Про захист прав і основних свобод людини", Україна погодилась із застосуванням процесуальних механізмів, прийнятих в діяльності судових органів, що забезпечують застосування Конвенції. У свою чергу дані процесуальні механізми допускають використання прецедентів як джерела права.
Наприклад, при розгляді справи про порушення права власності по позову «СовТрансАвто-холдинг» до України Європейський суд з прав людини керувався своїм прецедентом, вперше сформульованим в рішенні у справі «Спорронг і Леннрот проти Швеції» і застосовуваним згодом в своїх рішеннях, що стосуються захисту права власності”. - Законодавство України має оціночні поняття й інші неоднозначні категорії, які повинні тлумачити судами загальної юрисдикції, конкретизуючи таким чином зміст норми права.
До таких категорій відноситься, зокрема, "публічний порядок", "інтереси", "сумлінність" і т.п. "Зміст таких понять визначається не законодавцем при прийнятті відповідної норми, а при її застосуванні"(1). Тому рішення судів, особливо вищих інстанцій, в частині визначення даних оцінних понять стають невід'ємною частиною правил здійснення господарської діяльності та процесуальних форм їх охорони. - Рішення Конституційного суду усувають прогалини в праві та розкривають зміст конституційних приписів.
Норма, яка підлягає перевірці на конституційність Конституційним судом України, є завжди конкретною нормою, але виведення суду мають, як правило, більш загальне значення і можуть бути поширені на аналогічні по юридичному змісту норми інших актів законодавства. У зв'язку з цим правові позиції, сформульовані Конституційним судом України можуть розглядатися як судові прецеденти, які заповнюють прогалини в законодавстві і формують судову практику, забезпечуючи її однаковість(2). - Більшість листів, рішень вищих судових інстанцій, роз'яснень Пленуму Верховного Суду України і правові позиції Верховного Суду України фактично є джерелом права при розгляді справ для всієї системи судових органів за принципом: аналогічні справи повинні розв'язуватися аналогічно(3).
- Господарське процесуальне законодавство у ряді випадків прямо вказує на використання в процесуальній діяльності судових прецедентів.
Так, в ст. 111-15 ХПК України однією з підстав перегляду Верховним Судом України в касаційному порядку ухвал Вищого Господарського Суду України (далі – ВГСУ) називається "виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного і того ж положення закону або іншого нормативно-правового акту в аналогічних справах". - Нарешті, подальша диференціація і безперервне, почасти безглузде збільшення кількості актів господарського законодавства, нерідка відсутність системного підходу до нормування економічного ладу, призводять до практичної необхідності використання судового прецеденту для формування суспільної уяви про реальний зміст господарських правовідносин.
Можна погоджуватися чи не погоджуватися із доводами, що свідчать на користь визнання судової практики як джерела права. Але не можна не помічати усе зростаюче значення цієї практики для загалом правової системи. На користь останнього, зокрема свідчить прийняття та досить успішна дія Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22.05.2005 р., а також спроби законодавців розширити значення акту щодо внесення судового рішення до відповідного реєстру, що відображено у законопроекті «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо обов'язковості внесення судових рішень до Єдиного державного реєстру судових рішень) (реєстр. № 3214 від 24.09.2008 p.)». Хоча останній і отримав зауваження юристів, зокрема фахівців Одеської національної юридичної академії, щодо неприйнятності заборони виконання судових рішень до внесення їх в судовий реєстр(4). Але загалом тенденції законодавчої політики щодо підсилення публічності судових рішень як елементу системи права не можна не помічати.
На користь суспільного розуміння ролі судової практики свідчать також небезпідставні пропозиції суддівського корпусу надати прецедентної сили рішенням вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України «задля спрощення судової процедури та прискорення розгляду справ»(5).
Ось як описують значення судової практики французькі юристи: «Мета закону — зафіксувати загальні принципи права в широкому значенні цього слова, виявити принципи і не опускатися до деталей питань, які можуть виникнути в будь-якій області. Застосовувати закони — справа суддів і юристів, які проникнуті їх загальним духом.
Різні задачі стоять перед законодавцем і суддею. Задача законодавця полягає в умінні відшукати в одиничному конкретному принципі те, що найкращим чином відповідає служінню загального блага. Задача судді – навчиться мудро і уміло використовувати ці загальні принципи в конкретних цілях, звужуючи або розширюючи сферу їх дії залежно від кожного окремого випадку. Досвід заповнення лакун накопичується поступово. Якщо бути точним, національні кодекси створює час, а не люди (виділено – О.П.)»(6).
Саме із цих позицій можна казати про формування нового виміру сучасного права із погляду судової практики, особливо чітко визначеного в узагальненнях та роз’ясненнях вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України.
Але чи можна вважати відповідні рекомендації, інформаційні та оглядові листи вищих судових органів істиною в останній інстанції, залишається питанням. Зокрема, на прикладі окремих роз’яснень можна побачити окремі недоліки та небезспірні місця відповідного тлумачення.
Зокрема, за результатами аналізу Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 7.04.2008 р., підтримуючи переважну кількість викладених в листі висновків, все ж необхідне висловити окремі зауваження щодо його змісту.
Особлива стурбованість виникає із приводу тлумачення, викладеного в п. 21 інформаційного листа про те, що «стаття 207 ГК України відповідно до абзацу першого частини другої статті 9 ЦК України, абзацу другого частини першої статті 4 ГК України застосовуватись не може».
Така позиція фактично призводить до заперечення волі законодавця на встановлення недійсності господарського правочину, укладеного з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства (ч. 1 ст. 207 ГК).
Але таке тлумачення не до кінця враховує спеціалізацію положень Господарського кодексу по відношенню до положень Цивільного кодексу. Фактично залишилося не поясненим, чому особлива підстава визнання господарського правочину недійсним не може розглядатися як «особливість регулювання майнових відносин в сфері господарювання» (ч. 2 ст. 9 ЦК України).
З’ясування цього питання обумовлено стійкою та беззаперечною практикою не лише господарських судів України, але й Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України із застосування статті 207 ГК України при здійсненні правосуддя. Зокрема, згідно з реєстром судових рішень на момент ухвалення листа ВГСУ лише Верховний суд України застосовував ст. 207 ГК 6 разів, Вищий адміністративний суд – у 9 справах; ВГСУ – у 54 справах. Взагалі господарські суди застосовували ст. 207 ГК у понад 3000 рішень. В цьому сенсі заперечення змісту ст. 207 ГК може викликати масове оскарження рішень господарських судів за винятковими обставинами (неоднакове застосування норм права в аналогічних справах - п.п. 2, 3 ст. 11115 ГПК).
Підвищена увага до цієї проблеми обумовлюється ще й тим, що тлумачення, яке заперечує чинність ст. 207 ГК, може бути розцінено як вихід судової гілки влади за межі наданих Конституцією України повноважень в трикутнику гілок влади.
Наведемо додаткові аргументи на користь необхідності перегляду погляду на чинність ст. 207 ГК України:
По-перше, в статті 207 ГК України застосовуються окремі підстави визнання правочину недійсним, які не названі в ЦК України. Особливо це стосується визнання господарського договору недійсним у випадку укладання його з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
В публікаціях провідних науковців України, зокрема в працях О. А. Беляневич, обґрунтовано доведено, що термін публічний порядок, що застосовується в ст. 228 ЦК, є вужчим за термін «порушення інтересів держави та суспільства», який застосовується в ст. 207 ГК. Порушення публічного порядку в контексті ст. 228 ЦК (порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним) не може охоплювати такі порушення, як укладення угоди з метою ухилення від оподаткування, ухилення від належної легалізації діяльності, угоди із використанням коштів, здобутих злочинним шляхом, угоди щодо вивезення коштів за межі держави із порушенням встановленого порядку тощо. Всі ці угоди, у випадку укладання із відповідною метою, суперечать інтересам держави та суспільства. Всі ці угоди характерні саме для сфери господарювання, а отже виділення особливості визнання їх недійсними відповідно до ст. 207 відповідає не лише букві, але й духу господарського законодавства.
По-друге, спростування чинності ст. 207 ГК України відбувається із не до кінця використаними можливостями тлумачення ГК задля визначення такого змісту його положень, який узгоджується з нормами ЦК України.
Звичайно, не можна не погодитися із позицією ВГСУ про те, що ст. 207 ГК містить термінологічні неузгодженості із положеннями ЦК. Але власно інші положення інформаційного листа ВГСУ від 7.04.2008 доводять, що ці термінологічні колізії не лише можуть, але й цілком мають вирішуватися поясненням їх змісту та суті виходячи із підходу до гармонізації кодексів. Зокрема, в контексті ст. 207 ГК положення про оспорюваність правочинів, які є за ЦК нікчемними, можуть бути витлумачені таким чином, як забезпечення права суб’єкта господарювання на звернення із позовом про визнання недійсним нікчемного правочину, хоча в силу положень ЦК це не є обов’язковим.
Щодо поняття «нікчемна умова», визначення якого відповідно до тлумачення ВГСУ ніби-то відсутнє в ст. 207 ГК, то вона цілком може бути співвіднесена із поняттям «недійсна частина правочину», що не тягне визнання правочину недійсним в цілому. Це поняття прямо визначене в ст. 217 ЦК України.
Аналогічним чином можуть витлумачуватися й інші термінологічні неузгодженості між ст. 207 ГК та положеннями ЦК України, але не заперечуватися дія цілої норми ГК, тим паче доволі значущої для правопорядку в державі. Інтерпретація тут може бути зроблена конструктивно лише у разі, якщо виходити з презумпції того, що законодавець намагався встановити дещо дійсне, регулятивне. В цьому контексті висновок п. 21 інформаційного листа ВГСУ про втрату сили ст. 207 ГК України є поспішним та вельми сумнівним.
По-третє, звертає на себе увагу, що в інформаційному листі ВГСУ не заперечується дія статті 208 ГК, яка передбачає застосування наслідків визнання недійсною угоди, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Але по суті, у випадку заперечення дії статті 207 ГК України втрачається правова підстава для застосування статті 208 ГК України, стягнення в дохід держави отриманого за угодами про уникнення про сплати податків, про відмивання брудних коштів тощо. Адже не можна застосовувати наслідки недійсності правочину без встановлення підстави його недійсності. В кінцевому рахунку це може призвести до неотримання бюджетом значних коштів.
Крім іншого це доводить, що положення ст. 207 ГКУ містять не лише приватно-правові, але й, передусім, публічно-правові приписи. Ці приписи застосовуються інших судами загальної юрисдикцій, зокрема, адміністративними судами. А тому визначення їх змісту лише з позиції співвідношення з нормами ЦК, приватноправовими за природою, є недостатньо обґрунтованим.
Отже, п. 21 Інформаційного листа ВГСУ потребує термінового уточнення.
Вищенаведене доводить, що в умовах підвищення ролі узагальнень судової практики та роз’яснень вищих судових органів мають бути переглянуті певні устояні правила їх підготовки та обговорення. Зокрема, наявність широкого переліку журналів, що видаються вищими судовими органами цілком утворює засіб для попереднього оприлюднення проектів узагальнень та рекомендацій вищих судових органів.
Лише всебічне обговорення проектів актів тлумачення вищих судових органів із врахуванням всього розмаїття факторів економічного, правого, соціального та іншого характеру здатне виробити дійсно об’єктивну суспільну уяву про зміст сучасного українського законодавства, дозволить своєчасно усунути недоліки цих проектів, якщо вони можуть негативним чином відбитися на процесах праворозуміння та правозастосування.
(1) Беляневич О.А. "Публічний порядок" як оціночна категорія договірного права: спроба тлумачення // Вісник господарського судочинства. – 2004. – № 1. – С. 334.
(2) Тесленко М. Юридична сила і значення правових позицій Конституційного Суду України // Вісник Конституційного суду України. – 2003. – № 4. – С. 37-39.
(3) Луспеник Д. Практика как источник права // Юридическая практика № 23 от 08.06.2004г.
(4) Ця заборона фактично означатиме зазіхання на незалежність судової гілки влади. Адже винятково із діями адміністрації реєстру судових рішень щодо формування цього реєстру, із діями технічного персоналу щодо обміну інформацією із реєстром фактично пов’язуватиметься чинність судових рішень. Цей реєстр може бути заблоковано із технічних, економічних та політичних причин. Відповідно виникне колапс у системі виконання судових рішень, а судова гілка влади втратить юрисдикційні повноваження щодо всіх правовідносин у державі, визначені Конституцією України.
(5) Пасенюк О. Не можна захоплюватися закликами «повернутися назад» // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. – № 2. – С. 4.
(6) Цитата слов Фенета: в кн. Цвайгерт К., Кётц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. В 2т. / Пер. с нем.– М.: Междунар. отношения, 1998. – Т.1. – С. 139.
(7) Мамутов В.К. Цивильный кодекс нуждается в некторой корректировке // http://www.hozpravo.com.ua/conferences/uchastnik/?SHOWALL_2=1
Судова практика. – 2009 – № 11-12. – C. 13-18.