ПРО ЗАСТОСУВАННЯ ОКРЕМИХ ПОЛОЖЕНЬ ДОГОВОРУ ПРО ЗАСНУВАННЯ ЕНЕРГЕТИЧНОГО СПІВТОВАРИСТВА

   Питання особливостей застосування окремих положень Договору про заснування Енергетичного Співтовариства під час вирішення спорів господарськими судами України до певної міри є новим для теорії господарського та господарського процесуального права, зокрема, з огляду на відсутність до останнього часу відповідної судової практики, яка б слугувала емпіричним матеріалом для дослідників. Водночас його актуальність зростатиме у зв’язку із прискореними війною України за незалежність євроінтеграційними процесами, що відбуваються з часу підписання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі – 72 Угода про асоціацію). 24 вересня 2010 р. Україна приєдналася до Договору про Енергетичне Співтовариство (далі – Договір про ЕС), завдання якого (Співтовариства) згідно зі статтею 2 Договору про ЕС полягає в організації зв’язків між Сторонами і створенні правової та економічної бази стосовно енергопродуктів і матеріалів, для транспортування яких використовуються мережі. Із ратифікацією Протоколу «Про приєднання України до Договору про заснування Енергетичного Співтовариства» 15.12.2010 р. Україна зобов’язалася здійснити адаптацію національного законодавства у сфері енергетики до вимог acquis communautaire та виконати ці вимоги у встановлені строки, тобто в ширшому контексті можна говорити про особливий джерельний характер acquis communautaire та його інтеграцію із джерелами національного права, і господарського також.

    Проблематика застосування acquis communautaire, зокрема і практики Суду Європейського Союзу, та їх місця в системі джерел права досліджувалася здебільшого наукою міжнародного права, а також адміністративного права, але в теорії господарського права поглиблено не опрацьовувалась. Саме тому з цим завданням цієї статті є доктринальне обґрунтування особливостей застосування цих рішень як актів acquis communautaire (на прикладі Закону України «Про ринок електричної енергії»).  

   Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Конституція не встановлює пріоритету міжнародного договору над законами України. Дія міжнародних договорів України на території України регулюється ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», в якій зазначено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Міжнародні договори України набирають чинності в порядку, визначеному ст. 14 цього ж Закону, після надання згоди на обов’язковість цих договорів, або в інший, узгоджений сторонами спосіб.

    У частині 1 ст. 2 Закону України «Про ринок електричної енергії» встановлено, що на виконання зобов’язань України за Договором про заснування Енергетичного Співтовариства та Угодою про асоціацію цей Закон спрямований на імплементацію актів законодавства Енергетичного Співтовариства у сфері енергетики, а саме Директиви 2009/72/ЄС про спільні правила внутрішнього ринку електричної енергії та про скасування Директиви 2003/54/ЄС, Регламенту (ЄС) 73 714/2009 про умови доступу до мережі транскордонного обміну електроенергією та скасування Регламенту (ЄС) 1228/2003, Директиви 2005/89/ЄС про заходи для забезпечення безпеки інвестування до системи електропостачання та інфраструктури. Відповідно до ч. 11 ст. 2 Закону України «Про ринок електричної енергії» суб’єкти владних повноважень, а також суди під час застосовування норм цього Закону беруть до уваги [курсив наш, – О. Б.] правозастосовну практику Енергетичного Співтовариства та Європейського Союзу, зокрема рішення Суду Європейського Союзу (Європейського Суду, Загального Суду), практику Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосовування положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у цій статті. Отже, по-перше, вітчизняний законодавець імперативно не визначає, що правозастосовна практика цих європейських інституцій є джерелом права у формально-юридичному сенсі (на відміну від рішень Європейського Суду з прав людини, щодо практики якого є пряма вказівка у ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права). По-друге, йдеться про практику Енергетичного Співтовариства та Європейського Союзу, зокрема, рішення Суду Європейського Союзу (Європейського Суду, Загального Суду), практику Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосування зазначених вище Директив.

   Однією із найважливіших ознак правопорядку Співтовариства є те, що положення права ЄС мають пряму дію в національних правопорядках країн-членів. Принцип прямої дії є ключовим елементом конституційної природи своєрідного права ЄС. Забезпечуючи однакове розуміння права Співтовариства, Європейський суд діє відповідно до первинного законодавства, тобто засновницьких Договорів, у яких і закладено основоположні принципи існування та функціонування ЄС [1, с. 27].

   Враховуючи те, що Україна не є членом ЄС, на сучасному етапі юридичні акти ЄС відіграють роль зразка, напряму розвитку законодавства України, який наближатиме його до європейських аналогів: «… юридичні акти ЄС є насамперед юридичною основою (джерелом) для правотворчої діяльності суб’єктів публічної адміністрації» [2, с. 95].

   Національна імплементаційна правотворчість охоплює формальну та змістовну інтеграцію. Формальна інтеграція полягає у санкціонуванні набуття нормою міжнародного права сили норми національного права (переважно за допомогою конституційної норми), змістовна – у прийнятті спеціального імплементаційного нормативно-правового акта, за допомогою якого норми міжнародного права змістовно відображаються в національному праві [3, c. 82].

   На сьогодні у законодавстві України використовуються різні терміни для визначення того, як мають взаємодіяти юридичні акти ЄС та національне законодавство. Фактично, реалізація юридичних актів ЄС в Україні здійснюється через адаптацію, імплементацію, апроксимацію, гармонізацію їх положень із законодавством України. Як звертається увага в літературі, на практиці йдеться про запозичення положень відповідних джерел права ЄС у національне законодавство України, проте юридичні акти ЄС мають самостійне регулятивне значення у країнах ЄС. У перспективі, у разі набуття Україною членства в ЄС, такі акти ЄС отримають статус чинних джерел права і стануть невід’ємною складовою законодавства України [4, c. 49–50].

   Важливим інструментом процесу підготовки країн-кандидатів на вступ до ЄС є acquis communautaire, а імплементація acquis communautaire є необхідною умовою посилення економічного та політичного співробітництва між ЄС та іншими країнами [5, с. 18]. У літературі звертається увага на те, що обсяг та зміст поняття acquis communautaire активно дискутується представниками європейської правової науки, але вони є солідарними у тому, що велика кількість складових, які власне і формують acquis communautaire, може бути поділена на нормативні та ненормативні елементи. До першої групи належать первинне та вторинне законодавство ЄС, тобто установчі договори ЄС і правові акти, ухвалені в рамках цих договорів. Другу групу наповнюють судова практика ЄС, декларації, резолюції, спільні цінності, позиції, роздуми, цілі і практики, що пов’язані з ЄС та визнані її інститутами [6, c. 80].

   Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу, затверджена Законом від 18.03.2004 р., визначає аcquis communautaire (acquis) як правову систему Європейського Союзу, яка містить акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ.

   В Угоді про асоціацію, зокрема, у ст. 124 («Нормативно-правове наближення») закріплено, що «Україна зобов’язується забезпечити поступове приведення своїх чинних законів та майбутнього законодавства у відповідність до acquis ЄС». До того ж у ст. 114 Угоди зазначено, що адаптація законодавства України до законодавства ЄС розпочинається з дати підписання Угоди і поступово буде поширюватися на всі елементи acquis ЄС, зазначені у Додатку XVІІ до Угоди. Адаптація законодавства здійснюватиметься поетапно згідно із періодами, визначеними у Додатках ХХІ-А та в Додатках ХХІ-В–ХХІ-Е, ХХІ-G, ХХІ-H та ХХІ-J до Угоди. Водночас Додатки ХХІ-F та ХХІ-І визначають необов’язкові елементи, які не вимагають впровадження у законодавство України, натомість Додатки ХХІ-K–ХХІ-N містять елементи acquis ЄС, які залишаться поза сферою законодавчої адаптації. У процесі адаптації належна увага має приділятися прецедентному праву Суду ЄС й імплементаційним заходам Єврокомісії [7, с. 86].

   Практика Суду Європейського Союзу має принципове значення у правопорядку ЄС, а отже, і для третіх країн, перед якими стоїть завдання наближення законодавства. Рішення Суду роз’яснюють, коли держави-члени порушують законодавство ЄС, та як його необхідно тлумачити і застосовувати на національному рівні [8].

   Уявляється, що в силу Закону України «Про ринок електричної енергії» і принаймні до закріплення в законодавстві імперативної норми щодо статусу рішень Суду ЄС ці рішення: мають враховуватися при тлумаченні відповідного законодавства ЄС; для використання при приведенні законодавства України у відповідність із законодавством ЄС в процесі імплементації, тобто у правотворчій діяльності; для застосування разом із відповідним актом законодавства ЄС при вирішенні судових справ, якщо акт законодавства ЄС підлягає застосуванню відповідно до Угоди про асоціацію. Умовою врахування таких рішень суб’єктами владних повноважень у нормотворчій діяльності, а також судами при розгляді справ у спорах, що виникають, має бути, на нашу думку, їх релевантність. Водночас критерії релевантності судової практики уявляються загалом однаковими і щодо практики Європейського Суду з прав людини, і щодо практики Суду ЄС (принаймні в теоретичному аспекті). Зокрема, для того, щоб уникнути нерелевантного застосування практики ЄСПЛ, необхідною має бути схожість фактів (обставини повинні мати принципову схожість і не мати принципових відмінностей); оскільки ЄСПЛ розглядає справи з урахуванням національного законодавства (чи має суттєве значення відмінність законодавство тієї держави, щодо якої постановлено рішення, і національне законодавство) [9, с. 74–78]. Відповідно до Висновку КРЄС № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону (пункти 37 та 38) релевантність судової практики передбачає, що: попередня справа ґрунтувалася насправді принципово на подібних фактах. У випадках звернення до судової практики належне врахування повинне бути здійснене щодо контексту та обставин справи на той час, коли це рішення у справі було ухвалене; застосування до двох різних спорів різних шляхів їхнього вирішення не може вважатися конфліктом у рамках судової практики, якщо це виправдано розбіжностями у відповідній фактичній ситуації.

  Отже, рішення Суду ЄС має враховуватися для розуміння норми законодавства ЄС, яка імплементована (формально або змістовно інтегрована), або тлумачення норми українського законодавства, яка є її аналогом. Водночас згідно з нормами процесуального права наразі не можна стверджувати, що рішення українського суду прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права у разі, якщо воно не відповідає рішенню Суду ЄС.

   На нашу думку, слід погодитися з правовою позицією Верховного Суду, відповідно до якої «Суд Європейського Союзу діє лише в межах правової системи Європейського Союзу. Верховний Суд бере до уваги, що враховуючи європейський напрямок розвитку України, а також початок дії Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, правові позиції, сформульовані у рішеннях Європейського суду справедливості (Суду ЄС), можуть враховуватися адміністративними судами як аргументація, міркування стосовно гармонійного тлумачення національного законодавства України згідно з усталеними стандартами правової системи Європейського Союзу, однак не як правова основа (джерело права) врегулювання відносин, стосовно яких виник спір» (постанова Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 08.09.2021 р. у справі № 640/3041/20)1 . У цій самій постанові викладено правову позицію щодо повідомлень, які містяться в листах Секретаріату Енергетичного Співтовариства. Верховний Суд, посилаючись на те, що: а) повноваження Секретаріату енергетичного Співтовариства встановлені статтею 67 Договору про заснування Енергетичного Співтовариства (який набрав чинності для України 01.02.2011), якою визначено, що Секретаріат Енергетичного Співтовариства спостерігає за виконанням Сторонами взятих на себе зобов’язань за цим Договором та передає щорічні звіти про хід виконання зобов’язань Раді Міністрів; б) ратифікацією Договору про заснування Енергетичного Співтовариства Україна уповноважила Секретаріат Енергетичного Співтовариства на оцінку правомірності дій України, як сторони Договору про заснування Енергетичного Співтовариства, робить висновок, що повідомлення, які містяться в листах Секретаріату Енергетичного Співтовариства, носять лише рекомендаційний та інформативний характер.

   Водночас Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постановах від 08.06.2021 р. у справі № 910/8044/20 та від 04.02.2021 р. у справі № 914/935/20 було застосовано як джерело права рішення Суду ЄС у справі FENS vs Slovak Republic щодо тлумачення положень Директиви 2003/54/ЄС та висновок Секретаріату ЕС про те, що встановлення плати за передачу електричної енергії та за диспетчерське (оперативно-технологічне) управління суперечить положенням статті 41 Договору про ЕС, на підставі чого зроблено висновок, що нарахування плати за послуги з передачі експортованих обсягів електроенергії порушує міжнародні зобов’язання України.

   Намагаючись вирішити як виключну правову проблему необхідності застосування актів законодавства Європейського Союзу у спірних правовідносинах (ч. 11 ст. 2 Закону «Про ринок електричної енергії»), правового статусу повідомлень, які містяться в листах Секретаріату ЕС та обов’язковості його висновку, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.08.2022 р. у справі № 910/9627/20 за позовом Акціонерного товариства «ДТЕК Західенерго» до Приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія «Укренерго» про зобов’язання вчинити дії зазначила, що: 1) рішення Суду ЄС належить розцінювати як таке, що дає змогу встановити зміст положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у ст. 2 Закону «Про ринок електроенергії»; 2) подібно до практики [курсив наш, – О. Б.] застосування рішень ЄСПЛ, врахуванню підлягають принципи, що випливають із його рішень щодо подібних питань, навіть якщо вони стосуються інших держав; 3) рішення Суду ЄС у справі FENS vs Slovak Republic є джерелом права; 4) тлумачення статті 41 Договору про ЕС, надане у висновках Секретаріату ЕС, є обов’язковим.

   Не вдаючись до правової оцінки обставин справи № 910/9627/20 та загалом постанови ВП ВС, важливо, на нашу думку, звернути увагу на те, що в Угоді про асоціацію прямо передбачено як джерела тлумачення застосування судової практики Суду Європейського Союзу в окремих сферах. Зокрема, відповідно до статті 264 «Тлумачення» (Частина 2 «Державна допомога» Глави 10 «Конкуренція») Сторони домовилися, що вони застосовуватимуть статті 262, 263(3) або 263(4) цієї Угоди з використанням як джерела тлумачення критеріїв, що випливають із застосування статей 106, 107 та 93 Договору про функціонування Європейського Союзу, зокрема відповідну судову практику Суду Європейського Союзу, а також відповідне вторинне законодавство, рамкові положення, керівні принципи та інші чинні адміністративні акти Союзу.

   У Главі 11 «Питання, пов’язані з торгівлею енергоносіями» немає аналогічного положення щодо судової практики Суду Європейського Союзу, що не виключає її інформативність з урахуванням критерію релевантності при тлумаченні та застосуванні, зокрема положень Договору про заснування Енергетичного співтовариства.

  Відповідно до розділу V Договору про заснування Енергетичного співтовариства інституціями Енергетичного Співтовариства є Рада Міністрів, Постійно діюча група високого рівня, Рада регуляторних органів, Форуми та Секретаріат. Саме в такому сенсі термін «інституції» використано в ст. 94 Договору, відповідно до якої інституції тлумачать будь-який термін чи інше поняття, використані в цьому договорі, як такі, що походять із законодавства Європейського Співтовариства відповідно до прецедентного права Суду чи Суду першої інстанції Європейських Співтовариств. З цього вбачається, що обов’язок застосування прецедентного права Європейського Суду чи Суду першої інстанції Європейських Співтовариств не поширюється на суб’єктів, які не інституціями в розумінні цього Договору.

   Як вбачається з тексту Рішення Європейського Суду від 06.12.2018 р. у справі FENS vs Slovak Republic, запит на попереднє рішення стосувався інтерпретації Статей 28 та 30 Договору про функціонування Європейського Союзу та зроблений у межах розгляду справи між FENS spol. s r. o., товариством із обмеженою відповідальністю, заснованим у Словаччині, і Словацькою Республікою (Slovenska republika), представленою rad pre regulciu sieovch odvetv (Орган регулювання енергетики, RSO), щодо податку на постачання послуг із передачі електроенергії, щодо якого RSO вимагав оплати від попередника FENS. Відповідно до позиції Суду Європейського союзу у справі № C-305/17 FENS vs Slovak Republic від 06.12.2018 р. щодо тлумачення положень Директиви 2003/54/ЄС, закріплення плати за передачу при здійсненні експортних операцій у цій справі є заходом, еквівалентним до мита, оскільки таким заходом є будь-яка грошова плата, якою б малою вона не була, і незалежно від її призначення та способу застосування, що накладається в односторонньому порядку [державою в особі відповідного органу] на товари через те, що вони перетинають кордон, і яка не є митом у строгому розумінні.

   Щодо вітчизняного законодавства, митом є загальнодержавний податок, встановлений Податковим кодексом України та цим Кодексом, який нараховується та сплачується відповідно до цього Кодексу, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 271 Митного кодексу України). Ознаками податку є закріплення такого виду платежу в законі, обов’язковість, примусовий характер, безумовність, індивідуальна безоплатність (односторонній характер встановлення), безповоротність. В основі безоплатності податку закладено односпрямований рух цього платежу – від платника до держави. Безоплатність має умовний характер у зв’язку з одностороннім обо’язком платника й означає, що грошові кошти, які сплачуються як податок, надходять у бюджет без отримання зустрічного задоволення для платника. Безповоротність податку означає, що він не породжує у держави зустрічного обов’язку щодо особи, яка його сплатила [10, с. 85–101]. Тому застосування ст. 41 Договору про заснування Енергетичного співтовариства зумовлює з’ясування того, чи є плата за надання послуг із передачі електричної енергії при здійсненні її експорту саме заходом фіскальної дії (митом у розумінні Митного кодексу чи іншим видом публічних доходів, які надходять у власність і розпорядження держави або органів місцевого самоврядування для формування відповідних бюджетів), який застосовується державою. До того ж для з’ясування того, чи є плата за надання послуг із передачі електричної енергії при здійсненні її експорту «заходом еквівалентним до мита», необхідно враховувати: 1) те, що відповідно до Закону «Про ринок електричної енергії» відносини між суб’єктами ринку електричної енергії обов’язково мають набути договірної форми, договори на передачу електричної енергії є обов’язковими для укладення; 2) нормативне регулювання договірних відносин на ринку електричної енергії здійснюється шляхом затвердження НКРЕКП типових договорів, від змісту яких сторони не можуть відступити;3) регулювання плати за надані послуги оператором системи передачі здійснюється шляхом встановлення відповідного тарифу, який є обов’язковим для обох сторін господарського договору (оператора та трейдера / енергопостачальника / енерговиробника). І бездоговірне користування електричними мережами системи передачі, і безоплатне надання послуг передачі електричної енергії суперечать закону. З огляду на це усі можливі прогалини в тексті типового договору повинні заповнюватися імперативними положеннями Закону «Про ринок електричної енергії» та Кодексу системи передачі. Отже, при вирішенні відповідного спору суд має застосовувати норму ст. 41 Договору про заснування Енергетичного співтовариства у порядку, передбаченому для норм національного законодавства відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», а також інші норми законодавства України, зокрема і Закону «Про ринок електричної енергії», Кодексу системи передачі, а релевантні рішення Європейського Суду можуть бути використані як додаткове джерело для тлумачення змісту норм права, які мають бути застосовані судом.

  Підсумовуючи, можна сформулювати такі висновки: рішення Суду Європейського Союзу щодо застосування актів законодавства Енергетичного Співтовариства у сфері енергетики іншими країнами-учасниками не є частиною законодавства України і застосовуються для тлумачення цього законодавства ЄС, у процесі правотворчої діяльності із приведення законодавства України відповідно до законодавства ЄС, також разом із відповідним актом законодавства ЄС при вирішенні судових справ, якщо акт законодавства ЄС підлягає застосуванню відповідно до Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами, з іншої сторони. Повідомлення, що містяться в листах Секретаріату Енергетичного Співтовариства, мають рекомендаційний характер. Правозастосовна практика Енергетичного Співтовариства та Європейського Союзу, зокрема рішення Суду Європейського Союзу (Європейського Суду, Загального Суду), практика Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосування положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у нормі частини одинадцятої ст. 2 Закону «Про ринок електричної енергії», не є джерелом права і – за умови її релевантності – застосовується для цілей тлумачення змісту нормативно-правового регулювання відносин, що складаються на ринку електричної енергії.

Список використаних джерел:

1. Правове регулювання сфери енергетики, включаючи ядерну, в Європейському Союзі та в Україні (2006). Київ: ТОВ «Ніка-Прінт». 640 с.

2. Мельник Р. С., Бевзенко В. М. Загальне адміністративне право: навчальний посібник / за заг. ред. Р. С. Мельника. Київ: Ваіте, 2014. 376 с.

3. Галецька Н. Б. Форми імплементації міжнародних договорів у Європі: теорія і практика: монографія. Львів: Сполом, 2016. 232 с.

4. Кравченко М. Г. Чотири практичних проблеми реформування сфери управління побутовими відходами в Україні. Теорія та практика адаптації законодавства України до законодавства ЄС: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ, 8 червня 2018 року / за ред. проф. Р. С. Мельника, відпов. ред. канд. юрид. наук Л. Ю. Малюга. Київ: Видавничий дім «Гельветика». С. 49–51.

5. Петров Р. А. Транспозиція «acquis» Європейського Союзу у правові системи третіх країн: монографія. Київ: Істина, 2012. 364 с.

6. Рим О. М. До питання про поняття acquis communautaire у праві Європейського Союзу. Теорія та практика адаптації законодавства України до законодавства ЄС: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ, 8 червня 2018 року / за ред. проф. Р. С. Мельника, відпов. ред. канд. юрид. наук Л. Ю. Малюга. Київ: Видавничий дім «Гельветика». С. 79–81.

7. Трихліб К. О. Зміст та обсяг acquis communautaire. Теорія та практика адаптації законодавства України до законодавства ЄС: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ, 8 червня 2018 року / за ред. проф. Р. С. Мельника, відпов. ред. канд. юрид. наук Л. Ю. Малюга. Київ: Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 84–87.

8. Огляд прецедентного права Суду Європейського Союзу у сферах, що регулюються Угодою про асоціацію між Україною та ЄС. Проект ЄС «Підтримка впровадження Угоди про асоціацію між Україною та ЄС». URL: https://eu-ua.kmu.gov.ua/sites/default/filesinline/files/review-of-the-case-law-of-the-eu-court-of-justice-fields-covered-by-the-associationagreement-2018.1.1.ukr_1.pdf.

9. Пушкар П., Бабанли Р. Загальні питання розуміння і застосування практики ЄСПЛ. Т. І. Київ: Норма права, 2022. 168 с.

10. Кучерявенко Н. П. Курс налогового права. В 6 т. Т. ІІІ: Учение о налоге. Харьков: Легас, Право, 2005. 599 с.

Правничий часопис Донецького національного університету імені Василя Стуса №1(2022). 2022. С.71-82