Про перевірку висновків науки господарського права тенденціями розвитку господарського законодавства

Після прийняття Господарського кодексу України (далі – ГК) наука господарського права отримала новий поштовх:

1. Захищено 13 докторських та понад 90 кандидатських дисертацій.
2. Утворено кафедри господарського права у багатьох юридичних ВНЗ, у тому числі у двох провідних центрах підготовки юристів – в Одеській національній юридичній академії та Національній юридичній академії ім. Я. Мудрого.
3. Побачили світ не лише ґрунтовні підручники з господарського права, але й відбулося певне структурування основних наукових шкіл господарського права, кожна із яких, представлена київськими, донецькими, харківськими та одеськими науковцями, хоча й має самостійні напрями досліджень, але досить плідно взаємодіють одна з одною у сфері підготовки науково-практичних коментарів, наукового супроводу законопроектних робіт тощо.
4. Відчутно посилилася взаємодія суддів господарських судів із науковцями у проведенні спільних заходів щодо узагальнення практики застосування та тлумачення господарського законодавства.
5. Розроблена Концепція модернізації господарського законодавства на базі Господарського кодексу України [1], що узагальнила пропозиції стосовно вирішення проблем вдосконалення та компактизації цього законодавства після перших років чинності ГК України.

Все це наочно демонструє, що кодификація законодавства (зокрема, господарського) дозволяє на базі уодноманітнення підходів до предмету та методу галузі права акумулювати наукові зусилля для вирішення проблем юридичної підготовки фахівців та вдосконалення законодавства.

Хоча сьогодні науковці не мають захмарних очікувань щодо належного відображення у законодавчих актах їх рекомендацій, але від цього не втрачається опосередкований вплив наукових розробок на процеси законотворчості в галузі економіки, так і навпаки, процесів законотворчості на актуалізацію проблем науки господарського права.

Передусім йдеться про те, що законотворча діяльність, навіть у формі часто безсистемного утворення економіко-правових новел, здатна підтвердити чи спростувати багато з висновків науки господарського права. Адже правотворчість об’єктивно тяжіє до реальних потреб суспільних відносин, та, зрештою, має виявляє певні об’єктивні закономірності, що вказують на напрями подальшого економіко-правового розвитку.

Найпершою тут кидається в очі ситуація із поширенням у правовому просторі України інституту права господарського відання та оперативного управління, які не були включені у новий Цивільний кодекс 2003 року (далі – ЦК) у зв’язку із тим, що цивілісти вважали необхідним наділити усі юридичні особи правом власності на закріплене за ними майно [2]. Але ці інститути було збережено у ГК України та в іншому господарському законодавстві, враховуючи давнє відстоювання правниками-господарниками ціннісних характеристик цих обмежених речових прав у зв’язку із фактичною та юридичною неможливістю наділення підприємств державного та комунального секторів економіками правом [приватної] власності [3].

Зокрема, після прийняття нових ЦК та ГК України було прийнято більше десяти законів, що передбачили право господарського відання та/або оперативного управління як складові правового режиму майна юридичних осіб публічного права (ст. 20 Закону «Про оздоровлення та відпочинок дітей» від 4.09.2008 р., ст. 24 Закону «Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України» від 23.02.2006 р., ст. 26 Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 р., ст. 16 Закону «Про театри і театральну справу» від 31.05.2005 р., Закону «Про внесення змін до Закону України "Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України" від 29.06.2004 р. тощо).

Причому, процес укорінення зазначених речових прав посилюється. Наприклад, Кабінет Міністрів України, бажаючи захистити право державної власності іноді використовує право господарського відання навіть у випадках утворення корпоративних підприємств, які за природою не повинні засновуватися на власності однієї особи (держави). Йдеться, зокрема, про ВАТ "Національна акціонерна компанія "Украгролізинг", майно якої згідно з статутом, затвердженим Кабінету Міністрів України у редакції від 11.03.2009 р., закріплене за нею на праві господарського відання. Хоча у цьому випадку збереження державної форми власності мало б відбуватися шляхом перетворення ВАТ у державне комерційне підприємство, але наполегливість держави у застосуванні права господарського відання доводить неприйнятність закріплення майна за державними підприємствами на праві власності, про що неодноразово писалося в науці господарського права [4].

Незмінною залишається тенденція щодо закріплення в законодавстві України норм щодо правового статусу структурних підрозділів підприємств, а також утворення законодавчих умов (а не лише заходів покарання) для попередження виникнення рейдерських захоплень підприємств, що підтверджується, зокрема, централізацією у компетенції господарських судів корпоративних спорів.

Не можна не помітити відсутність будь-яких приводів для усунення з законодавства категорії підприємства для визначення основного суб’єкта господарювання, хоча у ЦК України пропонувалося закріпити поняття підприємств лише в значенні окремого об’єкту цивільних прав стосовно цілісного майнового комплексу (ст. 191 ЦК). Отже, підтверджується вірність та ефективність теорії персоніфікації підприємств, відображеної не лише у ГК України, але й у положеннях Конституції України, Земельного, Кримінального, Лісового кодексу тощо.

Можна виявити й інші подібні факти. Але зосередимо увагу на тих результатах української законотворчості, які дозволяють підтвердити чи спростувати засадничі висновки науки господарського права.

Посилення публічних засад у правовому регулюванні господарської діяльності є відомою та ґрунтовно розглянутою в науці тенденцією розвитку господарського законодавства останніх двох сторіч [5], яка обумовлює основу сучасної господарсько-правової методології.

Сьогодні законодавство України усе активніше проявляє інший аспект господарсько-правового регулювання – універсалізацію господарсько-правових норм. Йдеться про те, що інститути господарського законодавства усе більше призначаються для регулювання як комерційної (підприємницької), так і некомерційної господарської діяльності. По суті у законодавстві йде переорієнтація з регулювання підприємницької діяльності на врегулювання загалом господарської діяльності. Цим чергового разу підтверджується правильність висновків господарсько-правової науки, коли її вітчизняна концепція не відступила на рівень галузі «підприємницького права», як це зробили російські колеги, коли кон’юнктурно переорієнтувалися з господарського права на галузь «підприємницького та комерційного права» [6].

Законодавчу кореляцію у цьому плані важко не побачити. Зокрема, питання ліцензування виведені з-під поняття підприємництва і прив'язані до поняття господарської діяльності. Ще в 2000 році з чинного тоді Закону України ”Про підприємництво” були виключені норми про ліцензування та прийнято новий Закон ”Про ліцензування певних видів господарської діяльності”. Причина – існування видів діяльності, до яких пред'являються підвищені вимоги до безпеки робіт (наприклад, освітні послуги, будівельні роботи та інші), але які здійснюються не тільки комерційними структурами, але і неприбутковими організаціями, бюджетними установами тощо.

Аналогічна тенденція спостерігається в кримінальному законодавстві України, коли у зв'язку з прийняттям в 2001 році нового Кримінального кодексу відповідальність за заняття забороненими видами підприємницької діяльності (ст. 148 КК УРСР) замінена на відповідальність за заняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК України). Аналогічним чином відповідальність за порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю (ст. 148-3 КК УРСР) замінена на відповідальність за порушення порядку заняття господарською і банківською діяльністю (ст. 202 КК), а поняття протидії законній підприємницькій діяльності (ст. 155-8 КК УРСР) – поняттям протидії законній господарській діяльності (ст. 206 КК України) тощо.

Закон України ”Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” від 11.09.2003 передбачає процедури приведення до певних параметрів регуляторних актів саме у сфері господарювання. А в Законі України ”Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.1994 Законом України від 18.11.1997 слова "підприємницька діяльність" у всіх відмінках замінено словами "господарська діяльність". Закони «Про господарську діяльність в Збройних силах України» від 21.09.1999, «Про дозвільну систему в сфері господарської діяльності» від 6.09.2005, «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" від. 5.04.2007 та багато інших новітніх законів врегульовують загалом господарську діяльність, а не тільки підприємництво.

Основна причина такої трансформації полягає в тому, що в сучасний період згладжується межа між комерційною і некомерційною господарською діяльністю, а визначити, де закінчується підприємництво, а починається некомерційна діяльність, – не завжди можливо. Для державного регулювання принциповим стає не стільки мета і результат діяльності суб'єкта економічних відносин (а для регулювання підприємництва необхідно довести спрямованість поведінки особи на одержання прибутку), скільки процес і сфера його діяльності, те що називається в літературі «технологія господарювання» [8].

Позитивно, що позиція юристів-господарників щодо неможливості розведення комерційної та некомерційної господарської діяльності, підкріплена вищезазначеними тенденціями як вагомим чинником тиску правової реальності на свідомість влади, призвело до результативного перегляду підходів до модернізації господарського процесу. Зокрема, після участі у дискусії, що була ініційована правниками-господарниками, зокрема, у грудні 2008 році на науковій конференції, присвяченій 200-річчю утворення Одеського комерційного суду та існування господарського судочинства в Україні, про яку писалося у пресі [8], колишній міністр юстиції М. Оніщук переглянув необхідність прийняття Кодексу комерційного судочинства на користь прийняття Кодексу господарського судочинства, ініціювавши внесення відповідного законопроект КМУ до Верховної Ради України [9].

Новою та помітною тенденцією є розширення у Господарському процесуальному кодексі компетенції господарських судів за рахунок справ, що мають господарсько-правовий характер незалежно від суб’єктного складу. По суті це призводить до застосування у господарському процесі положень ст. 2 ГК України щодо учасників господарських відносин, склад яких виходять за межі суб’єктів господарювання та включає, зокрема, фізичних осіб, що не є підприємцями, але є володільцями цінних паперів та корпоративних прав. Іншою мовою, віднесенням до компетенції господарських судів корпоративних та приватизаційних спорів, спорів про облік цінних папері та справ про банкрутство, законодавець співвідніс предмет регулювання ГК України та юрисдикцію господарських судів. Це наближення засобів господарського та господарсько-процесуального права відчутно сприяє налагодженню зв’язку науки та судової практики.

Окремою і багато у чому позитивною тенеденцією слід визнати усе частіше виникаюче спільне прикладення зусиль цивілістів та правників-господарників у галузі надання рекомендацій щодо застосування та вдосконалення окремих приписів економічного законодавства, зокрема щодо застосування способів захисту порушеного права, вирішення земельних спорів тощо. Зокрема, злагоджена робота в цьому аспекті підтверджується роботою науково-консультативних рад Вищого господарського суду. По суті реалізується висновок науки господарського права про необхідність припинення загальної «балаканини» із приводу концепцій кодексів та переходити до практичних заходів щодо їх тлумачення та застосування [10].

Сприяє цьому те, що практично вляглися пристрасті навколо різночитань між ЦК і ГК, що спалахнули після набуття ними чинності. Не підтвердилися побоювання скептиків щодо виникнення мало не колапсу правової системи від одночасно дії ЦК і ГК. Нічого подібного не сталося. Судова практика швидко розібралася у тому, як застосовувати кодекси, що підтверджує, серед іншого, інформаційний лист ВГСУ «Про деякі питання практики застосування Цивільного та Господарського кодексів України» від 7.04.2008, а також майже цілковита відсутність у судовій практиці неоднаковості у спільному застосуванні кодексів.

І в цьому немає нічого дивного, з огляду на те, що завжди будуть існувати загальні та спеціальні норми. А отже, їх треба вміти визначати і співвідносити за відомим принципом, незалежно від того, в якому акті вони знаходяться. Благо є вагомий позитивний європейський досвід практики застосування, наприклад Німецького цивільного та Німецького торгового уложення, як і Французького цивільного та комерційного кодексів. Останній, до речі, виданий у новій редакції у 2000 році, кодифікував понад 50 законів у сфері економічної діяльності і містить понад 2000 статей проти 648 статей в ФКК 1807. Нові Чеський, Латвійський Австрійський підприємницькі кодекси підтверджують цю тенденцію. Причому, ці кодекси перестають бути приватноправовими, зберігають свої назви у прив’язці до торгівлі чи комерції лише у силу традицій, регулюючі увесь спектр діяльності у сфері ділового обігу [11].

Потрібно, звичайно ж, пам'ятати, що у цивільного та господарського права, незважаючи на всю близькість інструментарію, особливо у сфері регулювання відносин між рівними суб'єктами, все ж таки є та залишатимуться різні завдання і цілі, не беручи до уваги різницю у предметах регулювання цих галузей права.

У цивільному праві на перше місце, по суті, виведена догма права, а в господарському – економічне призначення правового регулювання. Іншими словами, для цивілістів важливо наскільки витонченими і продуманими з точки зору логіки приватного права і його традицій будуть законодавчі конструкції у сфері майнових відносин, а для юристів-господарників – якою мірою законодавчі приписи відповідають потребам економіки, забезпечують баланс публічних та приватних інтересів і затребувані суб'єктами господарювання, сприяють прискореному обігу капіталів та залученню інвестицій, закладають у законодавство норми, які запобігають криміналізацію економіки, тіньову приватизацію і приховування доходів від оподаткування.

За всіма ознаками це взаємовідношення різних правових підходів до організації майнових відносин. Але це і цінність, база для вироблення правильних правових рішень у сфері економіки, продуманих, збалансованих, без абсурду і крайнощів.

Іншими словами, це діалектика, яка є вагомою умовою правового плюралізму в Україні, чого позбавлена, наприклад, Російська Федерація, де коріння господарсько-правової науки відкинуті на задвірки цивілістики та фактично втратили самостійне методологічне значення. В Україні ця діалектика, за умови її спрямовання у конструктивне русло, без сумніву, здатна принести користь розвитку законодавства.

Важливо, тільки аби українські цивілісти чули українських правників-господарників, та навпаки.
Адже сьогодні, поки представники цих галузевих наук не могли «поділити» приватне право, в законодавстві (йдеться про Кодекс адміністративного судочинства) законодавець заклав поняття публічно-правового спору, в результаті чого стало незрозумілим у якому суді слухати, наприклад, земельні спори, спори про захист економічної конкуренції тощо – в загальному, господарському чи адміністративному.

І за влучним висловлюванням голови ВГСУ С. Ф. Демченка, серед суддів поширився вислів: «набагато легше вирішити спір по суті, ніж визначити його судову юрисдикцію» [12].

Результатом відсутності достатньої погодженості у роботі цивілістів та господарників у суміжних дослідженнях сьогодні можна вважати появу у Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17.11.2009 р. положень ст. 16 про розгляд у адміністративному суді позовів органів державної влади чи місцевого самоврядування до приватних власників про примусове відчуження об'єктів нерухомості. Хоча пред’явлення позовів органів, наділених владними повноваженнями до громадян та суб’єктів господарювання не повною мірою, м’яко кажучи, узгоджується із завданням адміністративного судочинства, проголошеними у ст. 2 КАСУ.

Очевидно, що при подачі позовів до громадян чи юридичних осіб публічний орган захищатиме власні інтереси, інтереси територіальних громад, держави, суспільства, а не «права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб». Тим паче, що спір про відчуження об’єкту приватної власності та відшкодування вартості майна є приватноправовим за природою, а отже має відноситися до компетенції загальних (цивільних) та господарських судів.

Ще однією міжгалузевою проблемою слід вважати реальність судового захисту порушених прав та законних інтересів особи.

Перебуваючи в певному тиску з боку інших гілок влади суди усе частіше усуваються від реального захисту прав і законних інтересів як громадян, так і суб'єктів господарювання, відмовляючи у захисті порушеного права із посиланням на відсутність вказівки закону на відповідний спосіб захисту порушеного права. Наприклад, судові органи відмовляють у задоволенні позовів землекористувачів до органів місцевого самоврядування про визнання права власності на земельні ділянки з огляду на те, що вирішення цих питань віднесено до виключної компетенції органів місцевого самоврядування. Виходить, що право власності у взаєминах між приватними особами можна захистити реально, зокрема визнанням права, а у стосунках із публічними органами потрібно чекати «благовоління» цих органів.

Або інший приклад усунення рівності перед законом суб’єктів господарювання та держави. Постановою Верховного Суду України (далі – ВСУ) від 22.04.2008 у справі № 53/441-06 скасовані всі попередні судові рішення господарських судів про стягнення на користь транспортної організації компенсації (1 211 550 грн.) з держадміністрації Дергачівського району Харківської області за пільговий проїзд окремих категорій громадян. У постанові ВСУ зазначив: «Суди не перевірили, чи було передбачено у державному бюджеті на відповідні роки достатнє фінансування державних програм соціального захисту [13].

Разом із тим, проблема стягнення коштів з бюджету – це проблема виконання рішення суду, а не підстав для його прийняття. Суд встановлює факт заборгованості, а врахування майнового стану боржника – у цьому випадку бюджету – не може здійснюватися судом у ринкових відносинах. Зрештою, відсутність коштів у бюджеті не визначено законом як випадок припинення зобов'язання (ст. 202-205 ГК, гл. 50 ЦК).

Таким чином ВСУ, виконуючи, без сумніву, замовлення держави на економію бюджетних коштів, підриває майнову основу функціонування суб'єктів господарювання, порушує загальну логіку та засади правового регулювання майнових відносин.

Як видно, потреби практики вельми далекі від проблем поділу законодавства на галузі та вимагають узгоджених і конструктивних рекомендацій правників-господарників та цивілістів.

Саме тому на часі стає практичне, із використанням сучасних досягнень як господарського права, так і цивілістики вирішення проблем правозастосування, обґрунтування механізмів реального захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. І чим більше складових будете враховуватися у відповідній дослідженнях, чим більш близькими будуть останні до практичних аспектів правозастосування та враховуватимуть економічні потреби суспільства, тим більш корисними для правової дійсності будуть наукові результати.

Зрештою, такий підхід робитиме більш якісним суспільний тиск на законодавців та суддів з погляду недопущення відходу від основних вимог належного застосування господарського законодавства та наближатиме висновки юридичної науки до передових тенденцій його розвитку.

Право України. – 2010. – № 8. – С. 39-46.