Особливість та деякі проблеми відшкодування шкоди у сфері господарюваня

В період апробації нових Цивільного та Господарського кодексів України нагальною проблемою вчених стає вирішення питань особливостей застосування кодексів в сфері господарювання. Проблема тут пов’язана не лише зі складнощами тлумачення новітніх кодифікацій, а й відсутністю узагальнень практики застосування кодексів з окремих питань.

Одним з проблемних питань є проблеми визначення особливостей застосування зобов’язань з відшкодування шкоди у сфері господарювання. Зазвичай вважається, що ці відносини є предметом регулювання ЦК. Проте, не можна забувати про встановлення ч. 2 ст. 9 ЦК про те, «особливості регулювання майнових відносин в сфері господарювання можуть встановлюватися законом», та ч. 2 ст. 4 ГК про те, що «особливість регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом». Ці положення вимагають від правозастосовуючих органів визначати в кожному інституті приватного права, який має застосування в господарській сфері, ті особливості, що встановлюються в ГК України у порівнянні з ЦК України. Зокрема, необхідність такого встановлення ґрунтується на цілком практичній потребі. Тому що сторони при розгляді спорів кожного разу будуть намагатися використати ті положення ГК України, що надають їм юридичної підстави для відшкодування шкоди у якомога більшому розмірі (для потерпілих осіб), чи, навпаки, для обмеження такого розміру (для осіб, що завдали шкоду).

Хоча за часів Союзу РСР інститут стягнення шкоди у господарських відносинах прямо не відокремлювався у вітчизняній літературі, але в цивілістичних та господарсько-правових дослідженнях цілком послідовно визначалися особливості застосування тих чи інших елементів відповідальності за завдану шкоду у виробничо-господарських відносинах у порівнянні зі споживчими відносинами.

О.С. Йоффе визначав низку особливостей норм про цивільну відповідальність за шкоду, завдану майну колгоспів(1); обґрунтовував скорочені строки позовної давності за позовами між соціалістичними організаціями потребами «укріплення фінансової і планової дисципліни», стимулюванням до «більш швидкого здійсненню майнових прав соціалістичними організаціями»(2).

Традиційно матеріальна відповідальність організації не враховувалася при визначені розміру відшкодування, на відміну від врахування матеріального становища громадянина, який завдав шкоду(3). В.Т. Смирнов, А.О. Собак наполягали на необхідності врахування того, «кому завдається шкода – громадянину чи організації»(4).

В літературі зазначалося, що у випадку, коли потерпілою стороною є соціалістична організація, то її свобода у виборі форми відшкодування шкоди дещо обмежена. Вона має обиратися з урахуванням цілей діяльності організації, призначення майна та планового завдання(5) (сьогодні – завдання власника чи уповноваженої ним особи).

А.М. Белякова писала, що принцип невідворотності відповідальності не може однаково діяти у відносинах між державними (кооперативними) організаціями та у відносинах між громадянами. У першому випадку він додержується послідовніше та більш неухильно, відповідає суспільному інтересу, а у другому – характеризується диспозитивністю, є особистою справою кредитора, залежить від його волевиявлення(6).

На початку 90-х ХХ ст. визначалася можливість стягнення шкоди відповідно до правових засобів інших, крім цивільного права, галузей права, зокрема, трудового права, права соціального забезпечення, природно-ресурсного права, норм кримінального та кримінально-процесуального законодавства, колгоспного права тощо(7).

Недостатня увага в дослідженнях радянських учених до специфіки відповідальності в господарських відносинах, як уявляється, обумовлювалася ще й тим, що не була реалізована ідея юристів-господарників про відповідальність вищестоящих органів перед нижчестоящими. Навпаки, окремими цивілістами відзначалося, що вузькі рамки відповідальності, встановлені ч. 1 ст. 89 Основ цивільного законодавства Союзу РСР для організацій, не дозволяють поширити їх на численні випадки відповідальності за шкоду, завдану організаціям актами влади(8).

Сьогодні вивчення питань особливостей відшкодування шкоди, завданої суб’єктами господарювання, отримало новий розвиток. Наприклад, В.Д. Приймак ґрунтовно аналізує елементи ризикованості та невизначеності, властиві підприємництву і будь-якій господарській діяльності; аргументовано наполягає на необхідності «виключення вини зі складу умов відповідальності за цивільні правопорушення, вчинені підприємцями (та загалом суб’єктами господарювання)»(9). Аналогічну особливість, виходячи з фактичного стану правовідносин, визначають юристи-господарники(10). Про спеціальні методики розрахунку збитків у сфері господарювання пише І.А. Шуміло(11). З.В. Ромовська обмежує можливість стягнення моральної шкоди суб’єктами господарювання(12) тощо.

Особливості стягнення шкоди в сфері господарювання загалом окреслені у Роз’ясненні Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди» від 01.03.1994 року в редакції Рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 29.12.2007 р. № 04-5/239 (далі – Роз’яснення ВГСУ про відшкодування шкоди). Зокрема прямо зазначається на необхідність «враховувати особливості стягнення збитків за завдану неправомірними діями шкоду, передбачені спеціальними нормами ГК України (частина третя статті 249, частина перша статті 39, частина перша статті 153, частина перша статті 159, частина третя статті 162, частина друга статті 178, частина друга статті 216)», зокрема, вказується на необхідність врахування відповідно до частини шостої статті 225 ГК методик визначення розміру збитків у сфері господарювання.

Спробуємо детальніше зупинитися на відповідних особливостях.

Перша проблема, яка має бути вирішено, – це недостатня увага в сучасній цивілістичній та господарсько-правовій доктрині на взаємозв’язок інституту збитків за порушення зобов’язання та шкоди як деліктного інституту.

Ця проблема виникла не зараз. В літературі з питань відшкодування шкоди тією чи іншою мірою завжди актуальним було питання про співвідношення інституту деліктної та договірної відповідальності. Попри цілком ґрунтовні розмежування цих інститутів без їх наближення не обходилося. Так, А.М. Белякова зазначала, що підхід, відповідно до якого суд має право зменшити розмір відповідальності боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням чи неналежним виконанням договору, або не вжив заходів щодо зменшення, слід застосовувати до випадків відповідальності з заподіяння шкоди(13). В. Варкало відзначає привілею судновласника, яка полягає в тому, що як у відношенні до договірного кредитора, так і стосовно кредиторів з делікту він не зобов’язаний відшкодовувати шкоду, що перевищує межі його обмеженої відповідальності(14).

Цілком вірним є підхід, вироблений у практиці господарських судів щодо обмеження застосування інституту стягнення шкоди до врегулювання спорів щодо стягнення договірних збитків. Зокрема у зазначеному Роз’ясненні ВГСУ про відшкодування шкоди наголошується на тому, що слід відрізняти «обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (статті 623 ЦК України), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок завдання шкоди (глава 82 ЦК України)»; водночас «можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору». Але цим не вирішуються всі аспекти зазначеної проблеми. Зокрема, без відповіді залишається запитання, якою мірою положення щодо стягнення договірної шкоди можуть застосовуватися у випадку делікту.

Потреба у такій відповіді обумовлена тим, що гл. 82 ЦК України передбачає лише загальні норми про розмір відшкодування – «у повному розмірі». Наразі не вирішено питання про склад відшкодування, про можливість зменшення розміру відшкодування, про стягнення втраченої вигоди тощо. Тобто положення гл. 82 ЦК не є самодостатніми для вирішення питань відшкодування шкоди, особливо в сфері господарювання, де вартісний елемент є основним (ст. 3 ГК).

Хоча у певних нормах ЦК та ГК України поняття збитків співвідноситься з наслідками порушення зобов’язання, а шкоди – з деліктом, це не може слугувати підставою для жорсткого розмежування цих понять.

Зокрема, у ст. 22 ЦК України йдеться про «збитки у результаті порушення цивільного права» поза прив’язки до збитків, які стягуються за порушення зобов’язання. У ст. 1192 ЦК передбачається відшкодування шкоди у натурі та стягнення збитків у реальній вартості.

Доказом того, що окремі положення щодо стягнення збитків, пов’язані з порушенням зобов’язання, можуть застосовуватися для відшкодування деліктної шкоди, є положення ч. 1 ст. 224 ГК: «Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено» (курсив – О.П.). Порушення встановлених вимог щодо здійснення господарської діяльності саме і визначає можливість деліктної підстави збитків. Крім того, має бути враховане, що окремі норми ГК України прямо передбачають у разі заподіяння позадоговірної шкоди застосування положень, що стосуються стягнення збитків. Прикладом є положення ч. 3 ст. 249 ГК України: «Збитки, завдані суб'єкту господарювання у зв'язку з неправомірним застосуванням до нього адміністративно-господарських санкцій, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами». Ч. 1 ст. 39, ч. 1 ст. 153, ч. 5 ст. 159, ч. 3 ст. 162, ч. 2 ст. 178, ч. 2 ст. 216 ГК України також передбачають застосування поняття стягнення збитків у разі спричинення позадоговірної шкоди.

Не випадково З.В. Ромовська зауважує, що «українська мова не розмежовує поняття «збитки» та «шкода». Збитки пояснюються через шкоду, а шкода – через збитки. Отже, і збитки, і шкода як правові поняття тотожні за змістом»(15).

Таким чином положення ЦК та ГК України про стягнення збитків за порушення зобов’язань можуть бути використано в частині, що не суперечить гл. 82 ЦК, для врегулювання відносин із відшкодування деліктної шкоди, в тому числі за аналогією закону.

Це не є ототожненням деліктної та договірної відповідальності, адже вітчизняне право традиційно не припускає конкуренцію позовів(16). Це є загальний напрям подолання правових прогалин при встановленні і реалізації деліктної відповідальності.

Друга проблема, яка потребує вирішення, це необхідність відображення особливостей господарського законодавства з питань відшкодування шкоди. Проникнення в смисл відповідних встановлень доводить безпідставність заперечень щодо спеціалізації господарських судів, доводить неприродність уніфікації цивільного та господарського законодавства шляхом скасування ГК України, яку пропонують здійснити окремі реформатори.

Звичайно не можна говорити про те, що інститут відшкодування шкоди в господарських відносинах є самостійним по відношенню до цивільно-правового регулювання цих відносин, проте не помічати цих особливостей означає не лише ігнорувати специфіку професійно орієнтованих господарських відносин по відношенню до споживчо-утримуючих, але й не давати цілком необхідних рекомендацій практиці щодо особливостей застосування ГК України та інших спеціальних актів по відношенню до ЦК України. Останнє призводить до помилок у правозастосуванні, неврахуванні загальноприйнятих у комерційному обігу традицій, підміні чітко відпрацьованих процедур відшкодування бізнес-збитків генеральними цивільними механізмами, формально припустимими, але за суттю не прийнятними та шкідливими для сфери господарювання.

Звичайно, відшкодування шкоди (збитків) в сфері господарювання має особливості не лише загального характеру, що відзначається в цій роботі, але й цілком специфічні особливості реалізації в окремих галузях: у сфері використання атомної енергетики, гірничих робіт, геологічних робіт, мисливського господарства(17), екологічних(18) та природоохоронних порушень(19) тощо.

Відповідно до положень ст. 174 ГК господарське зобов’язання може виникати «внаслідок завдання шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання». Отже можемо говорити про те, що зобов’язання із відшкодування шкоди між учасниками господарських відносин є господарськими зобов’язаннями (майново-господарськими). Між тим, шкода, заподіяна за участю громадянина, що не є підприємцем, не вважається господарським зобов’язанням (ч. 3 ст. 175 ГК).

З цієї позиції мають бути відтворені особливості господарських зобов’язань із відшкодування шкоди, які, по суті, утворюють спеціальний делікт – стягнення шкоди у господарських відносинах:

1. можливість застосування положень ГК України про досудове врегулювання розбіжностей, що виникли у зв’язку із заподіянням шкоди, з ініціативи потерпілого, враховуючи положення ч. 1 ст. 222 ГК України;
2. про матеріальну компенсацію моральної шкоди в сфері господарювання може вестися мова винятково в контексті втрат від приниження ділової репутації суб’єкта господарювання;
3. положення ч. 5 ст. 47 ГК про те, що не кожного разу в сфері господарювання стягнення шкоди виникає у випадку неправомірних рішень, незаконних дій чи бездіяльності посадової або службової особи органу публічної влади. Отже тут спеціальні норми ГК надають можливість стягнення шкоди за цілком правомірні рішення публічних органів, які не пов’язані з порушенням права власності, на відміну від ст. 393 ЦК України.
4. розширений склад збитків відповідно до ст. 225 ГК України, у порівнянні з більш загальними положеннями ЦК України (ст. 22);
5. особливість визнання поняття втраченого доходу відповідно до ст. 225 ГК України, що, зокрема, потребує:
   • врахування порядку обрахування втраченої вигоди, яка ототожнюється з доходом суб’єкта господарювання та відповідно обчислюється спеціальним чином згідно з ст. 142 ГК України шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань, – на відміну від загальноцивільного порядку визначення упущеної вигоди як доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (ч. 2 ст. 22 ЦК України);
   • з’ясування при визначенні втраченого доходу, чи є господарська організація комерційним суб’єктом, який може за предметом діяльності мати доходи, чи суб’єкт господарювання здійснює неприбуткову (некомерційну) діяльність (гл. 5 ГК);
   
   Ще в радянській літературі відзначалося, що неотримані доходи організацій частіше за все утворюють плановий прибуток, а у громадян – будь-який реальний та законний доход(20).
   
   Слід погодитися з думкою С.О. Тенькова про те, що «ГКУ ототожнює поняття неодержаних доходів (ч. 2 ст. 224) і неодержаного прибутку (ч. 1 ст. 225) у контексті відшкодування завданих збитків»; за відсутності відповідних норм у ЦК необхідно застосовувати положення ст. 142 ГК «до визначення розміру неотриманого доходу (прибутку)»(21);
   
   
6. необхідність врахування особливої, не передбаченої в ЦК, підстави для зменшення розміру відшкодування відповідно до ч. 3 ст. 226 ГК: «Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього»;
7. положення ст. 22 ЦК про визначення шкоди за ринковими цінами в сфері господарювання не мають застосовуватися у випадку, встановленому положеннями ч. 6 ст. 225 ГК. Зокрема, мають застосовуватися методики визначення шкоди, затверджені Кабінетом міністрів України за окремими галузями економіки:
   • Методика визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 р. № 963;
   • Постанова Кабінету Міністрів України «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповідний фонд України» від 19 квітня 1993 р. № 287;
   • Постанова Кабінету Міністрів України «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству» від 5 грудня 1996 р. № 1464;
   • Постанова Кабінету Міністрів України «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів» від 8 квітня 1999 р. № 559 тощо.

Не може виключатися й застосування Тимчасової методики визначення розміру шкоди (збитків), заподіяного порушенням господарських договорів, схваленої Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21 грудня 1990 р., яка може бути допоміжним орієнтиром у визначенні складу збитків та їх розміру для сторін(22).

Має тут також враховуватися цінова визначеність збитків. ЦК України в ст. 623 говорить про ринкові ціни як базу для обрахування збитків(23), натомість ГК — просто про ціни (ст. 225). Позиція ГК вбачається більш гнучкою, а комерціалізація цивільного права у цьому місці – недоречною. Адже щодо певного виду пошкодженого чи знищеного майна може не скластися ринкова ціна на конкретний момент часу. Йдеться, наприклад, про випадки, коли треба оцінити вартість майна, представленого в єдиному екземплярі, або яке перебуває поза торговельним обігом. Вирішення питання ціни тут слід віднести на розсуд суду. Наприклад, в радянській цивілістичній літературі цілком обґрунтовано було описано випадки відсутності роздрібних цін на речі, які стали об’єктом завдання шкоди.(24) 

Актуальними залишаються висновки В.В. Васькіна стосовно особливостей визначення збитків у сфері господарювання:

а) при стягненні вартості робіт, здійснених позивачем у зв’язку з порушенням відповідачем зобов’язання, варто виходити з витрат, що понесені в межах діючих у позивача нормативів затрат сировини та матеріалів, трудових та інших затрат;

б) при відшкодуванні необхідно враховувати принцип зарахування позитивних та негативних наслідків правопорушення, коли із складу збитків виключаються всі суми, що позивач зберіг у зв’язку з тим, що інша сторона порушила зобов’язання тощо(25).

Особливим чином враховуються амортизаційні відрахування при стягненні шкоди в сфері господарювання. Ще в радянській літературі було описано випадок, коли держарбітраж відмовив у відшкодуванні амортизаційних відрахувань, вмотивовуючи тим, що вони не є збитками, адже накопичуються для ремонту та придбання нового обладнання(26). Це рішення було піддано критиці на підставі аргументу про те, що «будь-які витрати у кінцевому рахунку тягнуть зменшення прибутку підприємства»(27). Але доктрина не сприйняла такої критики. Це і зрозуміло – амортизаційні відрахування є, по суті, умовною величиною яка лише розрахунково зменшує фінансовий прибуток підприємства. А, отже, компенсація боржником такого прибутку потерпілому підприємству надає підприємству здійснити відрахування у звичайному режимі. Якщо реальний прибуток відсутній, то і амортизаційні відрахування фактично не накопичуються.

У ч. 5 п. 7 зазначеного Роз’яснення ВГСУ про відшкодування шкоди йдеться про «врахування реальних витрат позивача», що буквально відтворює положення ст. 225 ГК України. Але, як вбачається, це тлумачення є досить спірним. І не тому що, не вписується в зміст ст. 22 ЦК про можливість врахування витрат, які особа «зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права» – спеціалізація господарсько-правових норм могла б це пояснити, – а тому, що таке обмежувальне правило явно суперечить правовому принципу розумності та справедливості (ст. 3 ЦК України).

Дійсно, ст. 225 ГК України не передбачає стягнення збитків у вигляді витрат сторони, що можуть виникнути у майбутньому. Проте це не можна вважати особливістю по відношенню до ч. 1 ст. 22 ЦК. Адже в ч.1 ст. 226 ГК передбачається обов’язок суб’єкта господарювання, який вчинив господарське правопорушення, вжити заходів щодо запобігання збитків інших суб’єктів господарювання. Це формулювання відкриває шлях для тлумачення субсидіарного застосування в сфері господарювання положень ч. 2 ст. 22 ЦК про необхідність компенсації в господарських відносинах із відшкодування шкоди витрат, які потерпіла сторона мусить зробити у майбутньому для відновлення свого порушеного права.

Має бути також враховано, що відповідно до ч. 2 ст. 55 Закону «Про захист економічної конкуренції» шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 статті 50 цього Закону, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди. Тобто маємо нехарактерну для цивільного законодавства особливість стягнення шкоди у разі порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

Третя проблема, яку не можна оминути та яку піднімає ВГСУ у Роз’ясненні про відшкодування шкоди (п. 9) – це визначення природи шкоди, заподіяної в сфері господарювання в результаті невиконання рішення суду.

Тут мають бути зроблені певні зауваження концептуального характеру.

По-перше, юридичний факт судового рішення варто визначати підставою виникнення зобов’язання лише в обмежених випадках. Наприклад, у разі реституції за недійсним оспорюваним договором (ст. 208 ГК), у разі визнання договору укладеним за рішенням суду (ст. 187 ГК, ст. 219 ЦК) та у деяких інших випадках судове рішення породжує нове зобов'язання, якого не існувало до рішення суду. В більшості випадків судове рішення забезпечує примусове виконання існуючого зобов'язання, а тому не призводить до новації зобов’язання. Наприклад, судове рішення про стягнення шкоди лише підтверджує факт завданої раніше шкоди, визначає її розмір та спосіб відшкодування, а не утворює нове зобов’язання. Зокрема, сторона вправі добровільно відшкодувати шкоду до рішення суду.

По-друге, взагалі не варто визначати поняття деліктної шкоди, яку завдає боржник стягувачу невиконанням рішення суду. Тому що делікт виникає внаслідок порушення абсолютних, а не зобов’язальних (конкретних) прав. Це утворює різні правові підстави для відповідних вимог кредитора. Адже шкода, яка виникає у зв’язку з невиконанням рішення суду отримує не деліктну підставу – гл. 82 ЦК, а зобов’язальну – ст.ст. 623, 625 ЦК, гл. 25 ГК тощо. У випадку, коли рішенням суду встановлено певний обов’язок боржника, маємо неналежне виконання зобов’язання, що ґрунтується на рішенні суду, а не зобов’язання, що ґрунтується на делікті.

Не випадково, в одній з найґрунтовніших досліджень деліктних зобов’язань В.Т. Смирнов та А.О. Собчак із посиланням на природу делікту, відомого ще з часів римського права, зазначали, що при заподіянні деліктної шкоди «заподіювач шкоди та потерпілий не пов’язані конкретним зобов’язальним відношенням, або хоча б і пов’язані таким відношенням, але шкода є наслідком порушення однією із сторін не конкретного обов’язку в даному правовідношенні, а абсолютного права іншої сторони та загальної заборони посягати на права й інтереси інших осіб»(28).

Розуміння рішення суду як підстави для виникнення деліктного зобов’язання змінило б природу відносин сторін із приводу відшкодування шкоди, утворило б невиправдані колізії. Адже цим нівелюється можливість розрахунку повного відшкодування деліктної шкоди, яка за природою потребує системного та непереривного врахування всіх майнових втрат потерпілої особи, що виникли з моменту заподіяння шкоди аж до її фактичного відшкодування. Інше розуміння розриває можливість подібного безперервного розрахунку, спотворюючи власно сам принцип повного відшкодування шкоди домішкою нових обставин – можливістю чи неможливістю виконання рішення суду.

У разі невиконання рішення суду про відшкодування шкоди постає також питання про необхідність вираховування того, «чи могло бути судове рішення фактично виконаним в момент пред’явлення його до виконання», про що йдеться в п. 9 Роз’яснення ВГСУ .

Доречно зауважити, що відшкодування деліктної шкоди може відбуватися двома способами згідно з ст. 1192 ЦК – виконанням у натурі чи сплатою коштів. Але в останньому випадку відповідно до ст. 625 ЦК особа не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання. У цьому разі спроба господарського суду встановити, «чи могло бути судове рішення фактично виконаним в момент пред’явлення» не відповідала б закону.

Неможливість виконання може враховуватися лише стосовно рішення суду про стягнення шкоди способом передачі певної речі чи виконання певної дії. Але у цьому разі неможливість виконання не може бути підставою для звільнення заподіювача шкоди від виконання. Це може бути лише підставою для відстрочки або розстрочки виконання, а також зміни способу і порядку виконання відповідно до ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження».

На завершення варто позначити на проблему відшкодування шкоди, завданої суб’єктам господарювання діями чи бездіяльністю органів державної влади чи місцевого самоврядування.

Проблема незаконних дій державних виконавців, про що йдеться в наведеному Роз’ясненні ВГСУ як підстави для відшкодування шкоди, не є тут єдиною. Наприклад, за словами керівника Держземінспекції, необхідно внести зміни в закон "Про місцеве самоврядування", оскільки значна частина правопорушень у сфері земельного законодавства торкається неправомірних рішень місцевих органів влади(29).

За часів Союзу РСР відшкодування шкоди, завданої організаціям незаконними діями державних та громадських організацій, а також посадових осіб, організаціям обмежувалося порядком, встановленим в законі (ст. 442 ЦК УРСР 1963 р.). На момент набуття Україною незалежності таких законів було декілька: ст. 84 КТМ СРСР, ст. 2 Зведеного закону про реквізицію та конфіскацію від 28.03.1927 р., ст. 10 Закону СРСР «Про кооперацію».

Першими спробами виділити таку відповідальність у наукових дослідженнях, по суті, можна вважати вирішення питань особливості стягнення шкоди у відносинах за участю кооперативів, в тому числі при їх припиненні, при незаконному втручанні в їх діяльність з боку державних органів, при порушенні державної дисципліни цін тощо(30).

Сьогодні сфера застосування інституту відшкодування шкоди, завданої суб’єктам господарювання неправомірними діями (бездіяльністю) публічних органів набуло нормативного вираження. Про це свідчить, зокрема, ч. 7 ст. 23, ч. 7 ст. 40, ч. 4 и 5 ст. 47, ч. 6 ст. 74, ч. 8 ст. 88, ч. 3 ст. 147, ч. 3 ст. 249, 255, ч. 5-7 ст. 397 ГК України, ст.ст. 393, 1173-1176 ЦК України, ст. 77 Закону «Про місцеве самоврядування», ч. 3 ст. 13 Закону «Про державну податкову службу» та інші закони.

Натомість невирішеними на законодавчому та теоретичному рівнях залишаються питання співвідношення правомірних та неправомірних дій посадових осіб відповідних органів, персоніфікації органів державної влади як учасників відповідного процесу, розмежування компетенції господарських та адміністративних судів із цих питань, реалізації примусового стягнення бюджетних коштів тощо.

Вирішення цих питань для держави, що ставить за пріоритет розвиток підприємницьких відносин, сьогодні є край необхідним, потребує додаткових ґрунтовних досліджень та ефективних законодавчих рішень.

(1) Иоффе О.С. Обязательства по возмещению вреда. Изд. второе. – Л.: изд-во ЛГУС., 1952. – 85-89.

(2) Там само. – С. 121,122.

(3) Васькин В.В. Возмещение убытков предприятиям. – М.: Юрид. лит., 1977, – С. 36.

(4) Смирнов В.Т., Собак А.А. Общее учение о деликтных обязательствах в советском граждансокм праве. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1983. – С. 9.

(5) Донцов С.Е., Глянцев В.В. Возмещение вреда по советскому законодательству. М.: Юрид. лит., 1990. –С. 71.

(6) Белякова А.М. Гражданско-правовая ответственность за причинение вреда: теория и практика. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – С. 9.

(7) Донцов С.Е., Глянцев В.В. Вказ. праця. – С. 8-9.

(8) Белякова А.М. Вказ. праця. – С. 141.

(9) Приймак В.Д. Цивільно-правова відповідальність юридичних осіб. – К;.: Хрінком Інтер, 2007. – С. 313-330.

(10) Хозяйственное право. Ученик. / Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Унтер, 2002. – С. 862.

(11) Шуміло І.А. Відповідальність за порушення законодавства про захист конкуренції: Автореф… канд. юрид. наук: 12.00.04. – Д., 2001. – С. 15.

(12) Ромовська З. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс. підручник. – К.: Атака, 2005. – С. 509.

(13) Белякова А.М. Вказ. праця. – С. 33.

(14) Варкало В. Об ответственности по гражданскому праву. Перев. с польского – М.: Изд-во Прогресс, 1978. – С. 157.

(15) Ромовська З. Вказ. праця. – С. 501.

(16) Белякова А.М. Вказ. праця. – С. 19.

(17) Варкало В. Вказ. праця. – С. 127, 183-192

(18) Зорич Г.А. Відповідальність суб’єктів господарської діяльності за порушення екологічного законодавства // Вісник господарського судочинства. – 2007. – № 4. – С. 132- 139.

(19) Каракаш И.И. Правовое регулирование аграрно-земельных и природоресурсово-экологических отношений. – Одесса: Феникс, 2007. – С. 360-382, 387-400;

(20) Донцов С. Е., Глянцев В.В. Вказ. праця. – С. 23.

(21) Теньков С. Стягнення відшкодування упущеної вигоди (огляд судової практики) // Вісник господарського судочинства. – 2007. – № 4. – С. 56.

(22) Бервено С.М. Поняття збитків за Цивільним та Господарським кодексами України // Реалізація чинних Цивільного та Господарського кодексів України: проблеми та перспективи: Зб. наук. праць / Редкол. О.Д. Крупчан (голова) та ін. – К.: НДІ приватного права і підприємництва АПрН України, 2006. – С. 269.

(23) Крім того, в літературі справедливо зазначається, що наявність в ЦК поруч із термінами "ринкова ціна" та "звичайна ціна" поняття "ціни, що склалась на момент відшкодування", сприятиме ускладненню правозастосовчої практики (Прядко Д. Ринкова ціна в законодавстві України // Юридичний журнал. – 2003. – № 8. – С. 32-33 / www.justinian.com.ua.)

(24) Донцов С. Е., Глянцев В.В. Вказ. праця. – С. 24.

(25) Васькин В.В. Вказ. праця. – С. 40-43.

(26) Советское государство и право. – 1970. – № 2. – С. 66.

(27) Васькин В.В. Вказ. праця. – С. 10.

(28) Смирнов В.Т., Собак А.А. Вказ. праця. – С. 9.

(29) http://newsukraine.com.ua/news/92322

 

Вісник господарського судочинства. – 2008. – № 4. – С. 59-67