Окремі проблеми банкрутства містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств

За вісім років дії першої редакції Закону України «Про банкрутство», а також десяти років чинності його другої редакції в соціально-економічному положенні країни відбулися корінні зміни. За допомогою широкомасштабних приватизаційних актів в країні сформований достатньо могутній недержавний сектор економіки.

Основною рисою, що визначає в даний час економічний стан суб'єктів господарювання в Україні, є наявність всесторонньої заборгованості практично між всіма суб'єктами господарювання, особливо з погляду неповернутих кредитів, прострочення у виконанні грошових зобов’язань, в тому числі в частини здійснення банками переказів коштів з рахунків за дорученням суб’єктів господарювання, нарешті, висока швидкість зміни корпоративних і прямих власників суб'єктів господарювання.

Фінансово-економічна криза провокує в цих умовах потенційну загрозу нового переділу власності, що може привнести не менш небезпечні результати, ніж перша хвиля трансформації відносин власності в період масової приватизації державного майна, що супроводжувалася, як відомо колосальними суспільно-економічними потрясіннями.

У цих умовах істотно зростає роль інституту неспроможності, головним завданням якого є не тільки вирішення майнових спорів між боржником і кредиторами, але і позитивний в цілому для всього суспільства процес оновлення власників, форм власності і моделей економічного розвитку підприємств. Не випадково вже сьогодні відчутно зростає кількість справ про банкрутство, що слухаються у господарських судах, та з’являються невідомі досі процеси банкрутств юридичних осіб кредитних союзів та інших неприбуткових організацій.

Питанням банкрутств сьогодні присвячено достатньо багато робіт, серед яких виділяються роботи юристів-господарників, таких як Б. М. Поляків, В. В. Джунь, Р. Г. Афанасьєв, М. І. Тітов, Г. Джумагельдієва, О. М. Бірюков та інші.

Натомість ці дослідження мають так би мовити наскрізний характер, торкаються, здебільшого загального поля права банкрутств, не мають адресного характеру на захист суспільного інтересів. Загалом в цій сфері накопичилось багато проблем. Але вирішувати сьогодні (в тому числі враховуючи складність проходження в парламенті комплексних актів удосконалення законодавства) необхідно найболючіші проблеми, діючи на випередження з точки зору попередження системних збоїв в економіці.

Йдеться насамперед про необхідність побудови науково-обґрунтованими засобами нормативної моделі попередження таких банкрутств, що здатні зруйнувати засади функціонування держави та економіки України, вплинути на національну безпеку з погляду Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 та дестабілізувати фінансову базу функціонування місцевого самоврядування.

Нова редакція Закону України «Про банкрутство» 1999 року демонструє переорієнтацію основної мети законодавства про банкрутство від пріоритетного задоволення майнових вимог кредиторів, як правило, шляхом ліквідації боржника, до збереження суб'єктів господарювання з використанням широкого спектру санаційних процедур і безпосередньої участі регіональних утворень у вирішенні юридичної і фактичної долі підприємств-боржників. Але чи можуть бути тут тотожними інститути відновлення платоспроможності крамниці в місті та збереження металургійного комбінату, якого кредитори готові порізати на металобрухт, аби отримати свої кошти? Звичайно ні. Саме тому необхідно поглянути на право банкрутств в контексті захисту суспільних інтересів на встановлення стабільного та відтворювального циклу економічних відносин в процесі банкрутств.

Практика застосування нової редакції Закону при вирішенні майнових спорів між боржником і кредиторами показала, що цілий ряд проблем, пов'язаних із банкрутством підприємств стратегічного значення, містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств в контексті соціально-економічних аспектів розвитку регіонів та держави не можуть бути ефективно вирішені за допомогою чинного законодавства про банкрутство.

Навіть визначення відповідних понять у законодавстві не дозволяє системно підійти до питань платоспроможності цих підприємств.

Зокрема, в ст. 42 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) містоутворюючими підприємствами визнаються юридичні особи, кількість працівників яких з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, у якій розташована така юридична особа. До таких підприємств прирівнюються також підприємства, кількість працівників яких перевищує п'ять тисяч осіб.

Але це визначення скоріше є формальним, аніж змістовно економічним. Адже кількість працюючих на підприємстві в умовах сучасного економічного розвитку, на відміну від підприємств 100 річної давнини, не знаходиться у безпосередньому зв’язку ані з його економічним потенціалом, ані зі значенням підприємств для життєдіяльності територіальної громади, ані з участю його у соціальному забезпеченні регіону, сплатою податків тощо. Буквально підходячи до цього питання, можна спрогнозувати ситуацію, коли масове зарахування працівників на підприємство перетворює його на містоутворююче чи навпаки масове звільнення – виводить його з цього статусу. Подібні критерії, таким чином, є неприйнятними в Україні, де неправомірна поведінка в багатьох випадків пристосовується до норм недосконалих законів.

Життя диктує необхідність ув’язування поняття містоутворюючого підприємств з низкою економічних чинників, одним з яких, але не вирішальним та лише альтернативним, є критерій кількості працюючих на цьому підприємстві місцевих жителів.

Зокрема, Н. Ю. Брюховецька відзначає такі критерії:
- підприємства, що сформували і утримують більше 30% соціальної інфраструктури міста;
- більше 40% працездатного населення міста зайнято на підприємстві або безпосередньо пов’язано з обслуговуванням підприємства і його трудящих, у тому числі 25% працездатного населення міста працює на підприємстві;
- чисельність підприємства – не менше 3 тис. чол.

Дослідниця додає, що до цих підприємств доцільно застосовувати особливі системи оподаткування і режим банкрутства, що відрізняється від порядку банкрутства підприємств, які не мають соціальної сфери. Визначено, що населеними пунктами, в яких слід виділяти містоутворюючі підприємства, можуть бути міста, населені пункти обласного чи районного підпорядкування (але не районні центри) з чисельністю населення до 30 тис. чол.(1)

В літературі можна побачити й інші думки економістів із приводу поняття, місця та ролі містоутворюючих підприємств, серед яких виділяються роботи О. В. Шишкіної(2) , О. Трубчаніна(3) та інших(4).

Отже варто закріпити в законодавстві більш гнучкі критерії містоутворюючих підприємств, серед яких встановити такі альтернативні показники:
1) податки від діяльності підприємства в один з останніх трьох календарних років забезпечують більше 50 відсотків надходжень до місцевого бюджету;
2) зупинення функціонування підприємства унеможливить енергозабезпечення, транспортне обслуговування, водопостачання, теплопостачання, забезпечення хлібом та іншими предметами першої необхідності більшості жителів адміністративно-територіальної одиниці;
3) кількість працівників підприємства з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, у якій розташована така юридична особа, або становить не менше 5000 осіб;
4) підприємство є основним споживачем продукції (робіт та послуг), що виробляється підприємствами, у яких працюють більшість населення адміністративно-територіальної одиниці з урахуванням членів сімей працюючих, розташованих в адміністративно-територіальній одиниці
5) підприємства, від діяльності яких повністю залежить функціонування одних з вищенаведених підприємств.

При цьому розширення поняття містоутворюючого підприємства лише частково може вирішити існуючі в цій площині проблеми. Положення статті 42 Закону про банкрутство носять застарілий та відверто ігноруючи інтереси приватних кредиторів характер. По суті в цих процедурах реалізовано радянський командно-адміністративний підхід до вирішення складних економічних проблем – за рахунок громадян та інших суб’єктів господарювання, але не територіальних громад чи держави.

Про це, зокрема, свідчить:
- подовжені терміни санації містоутворюючих підприємств (до 10 років),
- реалізація поруки органів органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, замість розрахунку з кредиторами «живими коштами» чи надання інших благ (землі, прав щодо забудови тощо),
- дозвіл на «дрібний» розпродаж майна підприємства у випадку відсутності результатів конкурсу із продажу його як цілісного майнового комплексу та відсутність процедури націоналізації підприємства.

До цих проблем додаються також ті, які визначалися дослідниками здавна в сфері відновлення платоспроможності. Зокрема, В. В. Джунь справедливо критикує положення Закону про банкрутство в частині процедури санації, коли лише державні акціонерні товариства мають право погоджувати план санації. Б. М. Поляков відзначає негативне значення прогалин у законодавчому забезпеченні профілактики (попередження) банкрутств тощо.

Перекладення боргових зобов'язань з одного боржника на іншого, яким, є місто при банкрутстві містоутворюючого підприємства, також потребує вирішенням цілого ряду проблем майнового характеру. Наприклад, оптимальним вирішенням вказаної проблеми є переведення містоутворюючого підприємства в ранг казенного підприємства, якщо боржник державне підприємство. Якщо боржник виступає недержавним підприємством, то обґрунтованим кроком, що враховує соціально-економічні наслідки можливого банкрутства, є націоналізація вказаного підприємства.

Для цих цілей слід негайно прийняти закон України «Про націоналізацію», який повинен враховувати компенсаційно-справедливе відшкодування державою інвесторові вартості активів неплатоспроможного підприємства при одночасному врахуванні інтересів територіальних громад і в цілому українського суспільства на збереження і примноження національного виробничого потенціалу.

На прикладі Донецького регіону видно, що вирішення питань власності і подальших шляхів розвитку шахт слід проводити з урахуванням ефективності їх виробничої діяльності. Інструментом такого реформування власності повинен стати оновлений і реформований інститут банкрутств, який не можна буде назвати ні про-кредиторським, ні про-боржниковим, а лише збалансованим.

Останнє можна здійснити лише якщо провести повну ревізію Закону України про банкрутство в цілях усунення з нього формалізованих елементів, що затягують процес, погодити положення закону з нормами Господарського кодексу про банкрутство та запровадити новели, що усувають в диспропорції прав та інтересів кредиторів та територіальних громад (суспільства). В тому числі необхідно розвинути положення Господарського кодексу про відповідальність материнської компанії по боргах підприємства-банкрута у випадку виникнення такого банкрутства з вини материнської компанії (ст. 216 ГК), поширивши її на інших засновників підприємств. Необхідно також додати механізму викупу містоутворюючого підприємства в державну або комунальну власність конклюдентний характер в частини встановлення презумпції наявності згоди держави на викуп такого підприємства, що у свою чергу повинне супроводжуватися процедурою призначення тимчасових державних адміністрацій на такі підприємства, вдосконаленням інституту виникнення, обліку та погашення державного боргу стосовно виникаючих у при подібному викупі боргів тощо.

Адже містоутворюючі та особливо небезпечні підприємства мають не менш важливе значення для держави, ніж, наприклад, банки, які під загрозою неплатоспроможності можуть забезпечуватися тимчасовою адміністрацією НБУ відповідно до банківського законодавства.

Слід також враховувати, що загроза застосування такої адміністрації зіграє позитивну роль з погляду запобігання банкрутствам і виключенню фіктивних банкрутств. Адже власники підприємства тричі подумають, перш ніж почнуть доводити до банкрутства такі підприємства.

Досить дивною сьогодні виглядає заборона в праві банкрутств продажу на аукціоні особливо небезпечних підприємств (ст. 43 Закону про банкрутство), враховуючи те, що в сфері приватизації особливо небезпечних підприємств такі заборони відсутні. В результаті маємо невиправдану заборону на викуп неплатоспроможних особливо небезпечних підприємств у випадку, коли конкурсні процедури не дали позитивного вирішення проблем платоспроможності.

Натомість власник особливо небезпечного підприємства, має бути насамперед інвестором, а не експлуатантом, адже обов’язки щодо забезпечення безпечної експлуатації таких підприємств встановлені законом та не обов’язково мають бути визначені в угоді про відступлення корпоративних прав на таке підприємство. Отже без усунення подібних заборон сьогодні вкрай тяжко розраховувати на максимально ефективне подолання проблем неплатоспроможності особливо небезпечних підприємств.

В сфері приватизації підприємств Міністерством економіки запроваджено Методичні рекомендації щодо прогнозування наслідків та оцінки впливу на стан економічної безпеки держави приватизації деяких категорій підприємств (наказ від 29.05.2009 N 518). Аналогічна методика має бути розроблена стосовно прогнозування наслідків та оцінки впливу на стан економічної безпеки держави банкрутства місто утворюючих, особливо небезпечних підприємств та підприємств, що мають стратегічне значення для розвитку економіки держави.

При її розроблені мають бути враховані також причини банкрутств. Зрозуміло, що загальні підстави банкрутства стратегічних підприємств, містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств подібні до засад банкрутства будь-яких інших підприємств, в тому числі невеликих та середніх підприємств, що не мають подібного значення.

Зокрема, Б. М. Поляков виділяє чотири такі причини:
- неефективне управління,
- відсутність інвестицій,
- вина контрагентів,
- огріхи податкового законодавства.

Натомість не можна також виключити несприятливу економічну ситуацію, фінансово-економічну кризу, а також рейдерські та інші протиправні захоплення підприємств. В цьому контексті можна побачити, що причин, які можуть призвести до банкрутства містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств, сьогодні на стільки багато, що скоріше можна говорити про виключення з загального правила про їх платоспроможність та відповідно конструювати право банкрутств диференційовано в залежності від економічного значення підприємства, а не лише формальних критерії кількості робітників, організаційно-правової форми чи форми власності, як це відбувається сьогодні.

Водночас тут процес реформування повинен проходити гнучко, адже не можна допустити, аби, наприклад, тимчасові адміністрації використовувалися для рейдерских захоплень підприємств.

Тому норми, які повинні бути упроваджені в ці процедури мають передбачати:

а) чітке визначення критеріїв містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств з наданням таким підприємством відповідного правового статусу у процедурі профілактики банкрутства за аналогією з процедурою наділення статусом суб'єкта, що займає монопольне (домінуюче положення на ринку);

б) визначення порядку націоналізації містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств у випадку, коли цілісний майновий комплекс таких підприємств не проданий за умовами конкурсу в провадженні про банкрутство;

в) вирішення питань фінансування викупу неплатоспроможних підприємств, що не допускають з одного боку, придбання державою активів за заниженою вартістю, а з іншою, запобігають розоренню містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств, яке здатне поставити на межу виживання цілі регіони і навіть все населення країни (світу );

г) створення механізму контролю (нагляду) за платоспроможністю і безпечною діяльністю таких підприємств;

д) створення спеціальних методик розрахунку вартості активів містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств;

е) спеціалізована підготовка фахівців в галузі кризового управління містоутворюючими і особливо небезпечними підприємствами в умовах неплатежспособності;

є) надання процедурі банкрутств містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств особливих рис не лише у праві банкрутств, а й у досудовому кризовому управлінні;

ж) ув'язування реформування права банкрутств у сфері діяльності містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств із загальними напрямами Концепції модернізації господарського законодавства, коли правові норми господарського права найповніше дозволяють уникнути виникнення неплатоспроможності містоутворюючих і особливо небезпечних підприємств.

 

(1) Економічний механізм забезпечення ефективного функціонування підприємств: Автореф. дис... д-ра екон. наук: 08.06.01 /Н.Ю. Брюховецька; НАН України. Ін-т економіки пром-сті. – Донецьк, 2001. – 32 с.

(2) Шишкіна О.В. Роль та місце містоутворюючих підприємств в національній економіці /Є.М. Сич, О.В. Шишкіна, О.В. Бойко //Збірник наукових праці Київського університету економіки і технологій транспорту: Серія «Економіка і управління». – Вип. 9. – КУЕТТ, 2007. – С. 155-160; Шишкіна О.В. Класифікація містоутворюючих підприємств /О.В. Шишкіна //Вісн. Черніг.держ. технол. ун-ту, 2007. – № 31. – С. 185-191; Шишкіна О.В. Принципи формування, функціонування та розвитку містоутворюючих підприємств /О.В. Шишкіна //Вісник Чернігівського технологічного інституту. Збірник. – Чернігів: ЧДТУ, 2007. – № 29 – С. 88-97.

(3) Трубчанін О. Теоретичні основи визначення впливу містоутворюючого підприємства на розвиток економіки промислового центру [Електроний ресурс] /О. Трубчанін //Режим доступу: http://www. vesha.org.ua/txt/sxid/econ2002/index.html

(4) Липсиц И.В. Монопрофильные города и градообразующие предприятия: конъюктура рынков сбыта подукции градообразующих предприятий моногородов России. Вып. 4. – 2000. – 176 с; Ореховский П.А., Широнин В.М. Роль градообразующих предприятий в развитии малого бизнеса и муниципальной экономики //Електроний ресурс //Режим доступу: http://lab.obninsk.ru/public/articles.php?htmlfile=orekhovsky-12.htm;Монофункціональні шахтарські міста: регулювання розвитку /[Лебединська О.Ю., Васильєва О.І., Єгоров О.М., Жабінець І.М., Ханін В.І.]. – Українська Академія держ. управління при Президентові України. – Ужгород : Патент, 2002. — 263 с.

Вісник господарського судочинства. – 2010. – № 1. – С. 121-127.