Науковий висновок щодо застосування статей 217 Господарського кодексу України та 625 Цивільного кодексу України
Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 303 Господарського процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, на підставі звернення судді Великої палати Верховного Суду Рогач Л.І. від 10.01.2020 р. № 11/0/26-20, щодо викладених у зверненні питань:
1) Чи змінюється правова природа річних як виду відповідальності за порушення грошового зобов’язання в залежності від узгодження сторонами в договорі способу їх нарахування за кожен день прострочення? Чи є відповідний правочин сторін нікчемним?
2) Якому із видів господарських санкцій, наведених у статті 217 ГК України, кореспондує відповідальність за прострочення грошового зобов’язання, передбачена частиною другою статті 625 ЦК?
3) Чи є можливим застосування правил частини третьої статті 219 ГК щодо річних, нарахованих за частиною другою статті 625 ЦК України за весь час прострочення грошового зобов’язання?
Правові наслідки порушення зобов’язання визначені в ст. 611 Цивільного кодексу (далі – ЦК). Одним з них є сплата неустойки (штрафу, пені), яка визначається в ч. 1 ст. 549 ЦК як грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.
Правові наслідки порушення грошового зобов’язання визначені в статті 625 ЦК, яка також включена до глави 51 «Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання» ЦК: боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У контексті відповідальності за порушення грошового зобов’язання виникає проблема можливості одночасного застосування до боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, одночасно і процентів, передбачених ст. 625 ЦК, і пені - неустойки, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК).
Разом з тим, історія розвитку норм про наслідки прострочення боржника по грошовому зобов’язанню свідчить про те, що і в редакції ст. 214 ЦК УРСР, і пізніше – в редакції Закону від 08.10.1999 р. – законодавець не визначав сплату цих процентів саме як форму цивільно-правової відповідальності.
Як відомо, в науковій літературі правова природа процентів річних є предметом тривалих, але безплідних суперечок. Склалося декілька позицій щодо визначення природи процентів річних:
1) як неустойки;
2) як форми відшкодування збитків;
3) як окремої нетипової (спеціальної) міри майнової відповідальності, яка відрізняється як від збитків, так і від неустойки;
4) як винагороди (плати) за користування «чужими» коштами.
Водночас дискусія про проценти річних в принципі не повинна впливати на правозастосовну практики, оскільки судовий акт у конкретній справі не є способом вирішення наукових спорів і місцем для наукових визначень.
Важливим для правозастосування є, по-перше, забезпечення реального захисту порушених прав та законних інтересів кредитора та, по-друге, недопущення надмірного - всупереч добросовісності, розумності та справедливості як засадам цивільного та господарського обороту - збагачення кредитора за рахунок боржника
Для проблем правозастосування важлива не правова природа процентів річних, а сутність грошових зобов’язань та грошей як об’єкта цивільних прав.
Грошовими є зобов’язання, в яких грошові знаки використовуються як засіб платежу для погашення боргу (на відміну від зобов’язань, де гроші виступають товаром). Гроші в цивільному обороті є загальним знаряддям обміну і мають абсолютну господарську корисність, оскільки в них зацікавлений кожен і вони не «прив’язані» до конкретної особи. Можливість використання грошей як знаряддя обміну означає, що особа, яка користується чужими грошима, повинна за це платити.
Сплата процентів повинна компенсувати власнику капіталу те, що він за інших – нормальних – умов отримав би, якби самостійно користувався грошима (1). На відміну від норм щодо стягнення неустойки (пені), право кредитора отримати компенсацію у вигляді трьох відсотків річних встановлено безпосередньо законом, в силу диспозитивності норми ч. 2 ст. 625 ЦК інший процент може бути передбачено договором або законом. Інший розмір процентів, в тому числі більший, може бути узгоджений сторонами в договорі, що дозволяє контрагентам в такий спосіб мінімізувати фінансові ризики. Так само компенсаційний характер має сплата інфляційних нарахувань.
Відсотком або процентом є сота частина цілого (від лат. «pro centum» — сота доля, на сто), тобто процент (відсоток) як такий не має будь-якої правової сутності: це елементарний інструмент для математичних дій (в тому числі і у випадку необхідності розрахувати суму пені, яка має бути сплачена за прострочення виконання грошового зобов’язання, або суму штрафу, який також обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання). Правова сутність виявляється тільки тоді, коли закон закріплює за боржником обов’язок сплатити проценти за користування не-своїми грошима, в тому числі і при простроченні виконання зобов’язання.
В Цивільному кодексі розмежовується поняття процентів та неустойки, зокрема:
- у статті 625 ЦК визначено сплату саме «процентів», а не «неустойку»;
- у статті 534 ЦК проценти і неустойка названі окремо в одній черзі погашення вимог за грошовими зобов’язаннями;
- відповідно до ч. 2 ст. 550 ЦК проценти на неустойку не нараховуються;
- у статтях 554 і 589 ЦК неустойка, проценти і збитки використані як самостійні поняття;
- відповідно до ст. 1106 ЦК у випадку несплати чека відбувається сплата процентів, а не неустойки.
Це означає, зокрема неможливість застосування до стягнення процентів норм ЦК про неустойку, зокрема, про скорочену позовну давність (ч. 2 ст. 258 ЦК), про штрафний характер неустойки (ч. 1 ст. 624 ЦК України), про можливість зменшення неустойки за рішенням суду при наявності будь-яких істотних обставин (ст. 551 ЦК).
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (2).
В чинному законодавстві відсутнє визначення «проценти річних», але, враховуючи значення цього терміну, який вживається як в законодавстві, так і в практиці, зокрема, банківській, можна запропонувати наступне визначення.
В розумінні ст. 625 ЦК проценти річних – це грошова сума, яка сплачується боржником у випадку прострочення виконання грошового зобов’язання (сплати боргу) і обчислюється за ставкою, встановленою із розрахунку на рік.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК сторони мають право узгодити в договорі інший розмір процентів, тобто визначити іншу, ніж 3 %, ставку. Водночас законом не передбачено можливість змінювати спосіб нарахування процентів річних (тобто встановлення ставки проценту за інший, ніж рік, період часу).
Якщо ж сторони такий спосіб встановили, як це вбачається із звернення судді Великої Палати Верховного Суду Л.І. Рогач про підготовку наукового висновку, то тим самим вони узгодили умову про неустойку (пеню), яка сплачується в різному розмірі залежно від тривалості прострочення виконання грошового зобов’язання. Нікчемність такої умови договору законом не встановлена, тому можливість застосування такої міри відповідальності повинна оцінюватися з огляду на інші умови договору та загальні засади цивільного законодавства (добросовісність, розумність, справедливість).
Крім того, принагідно зауважимо, що в науковій літературі обґрунтовано позицію відносно того, що стаття 625 ЦК не повинна застосовуватися до відносин між суб’єктами господарювання: ГК не передбачено застосування положень ЦК до відносин господарсько-правової відповідності учасників господарських відносин, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу Україні (далі – ГК) учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором (3).
На цей час статтею 3 Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», яким визначається верхня межа розміру пені у випадку, якщо вона передбачена договором: цей розмір обчислюється від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
В ГК до господарських санкцій як заходів впливу на правопорушника у сфері господарювання віднесено штрафні санкції, тобто господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 230 ГК).
Сплата процентів річних як правовий наслідок невиконання грошового зобов’язання (ч. 2 ст. 625 ЦК) в статті 217 ГК не визначена як одна із форм господарсько-правової відповідальності. Такими відповідно до ст. 217 ГК є відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські санкції. Сплата процентів річних не може бути кваліфікована як жоден з цих правових засобів.
Спеціальна норма про відповідальність за порушення грошових зобов’язань у господарських відносинах міститься в частині 6 ст. 231 ГК: штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Норми статті 219 ГК «Межі господарсько-правової відповідальності. Зменшення розміру та звільнення від відповідальності» знаходяться в системно-логічному зв’язку із іншими нормами ГК про господарсько-правову відповідальність. Оскільки сплата процентів річних не є формою господарсько-правової відповідальності, частина 3 ст. 219 ГК не може бути застосована щодо річних, нарахованих за частиною другою статті 625 ЦК України за весь час прострочення грошового зобов’язання.
З огляду на викладене, можна сформулювати такі висновки:
- Диспозитивною нормою ч. 2 ст. 625 ЦК не передбачено можливості зміни сторонами договору способу нарахування процентів річних. Зміна способу нарахування процентів річних перетворює їх на неустойку (пеню), яка також обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. З урахуванням конкретних обставин така умова договору може бути визнана недійсною, але зміна способу нарахування процентів річних як підстава нікчемності правочину законом не передбачена.
- Сплата процентів річних не може бути кваліфікована як будь-яка з господарських санкцій, передбачених в ст. 217 ГК.
- Оскільки сплата процентів річних не є формою господарсько-правової відповідальності, частина 3 ст. 219 ГК не може бути застосована щодо процентів річних, нарахованих за частиною другою статті 625 ЦК України за весь час прострочення грошового зобов’язання.
(1) Поняття процентів як плати за надання грошей в борг використовується в інших законодавчих актах, див., зокрема, підпункт 14.1.206 Податкового кодексу України, пункт 17 наказу Міністерства фінансів України від 29.11. 1999 р. № 290 «Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку», підпункт 30 пункту 3 постанови НБУ від 21.02. 2018 р. № 14 «Про затвердження Інструкції з бухгалтерського обліку операцій із фінансовими інструментами в банках України».
(2) Пункт 4.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» (п. 4.1).
(3) Боднар Т.В., Щербина В.С. Деякі проблеми правового регулювання відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань// Університетські наукові записки. – 2013. - № 4. – С. 62-69.