НАУКОВИЙ ВИСНОВОК щодо застосування положень Договору про заснування Енергетичного Співтовариства

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо застосування положень

Договору про заснування

Енергетичного Співтовариства

І.

  Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 303 Господарського процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді за зверненням судді Великої Палати Верховного Суду К.М. Пількова від 05.11.2021 № 620/0/26-21 у справі № 910/9627/20 щодо викладених у зверненні питань:

  1. Яке правове значення мають і чи підлягають застосуванню судами України у вирішенні відповідних спорів рішення Суду Європейського Союзу щодо застосування актів законодавства Енергетичного Співтовариства у сфері енергетики іншими країнами-учасниками? Якщо так, який порядок та обсяг їх застосування?

  2. Яке правове значення мають та чи є обов’язковими для застосування повідомлення, що містяться в листах Секретаріату Енергетичного Співтовариства?

  3. Яким чином реалізується норма частини одинадцятої статті 2 Закону України «Про ринок електричної енергії», відповідно до якої суб’єкти владних повноважень, а також суди при застосуванні норм цього Закону беруть до уваги правозастосовну практику Енергетичного Співтовариства та Європейського Союзу, зокрема рішення Суду Європейського Союзу (Європейського Суду, Загального Суду), практику Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосування положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у цій статті? У якій формі втілюється практика Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосування положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у статті другій Закону України «Про ринок електричної енергії»?

ІІ.

Опис дослідження.

  Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Отже, Конституція не встановлює пріоритету міжнародного договору над законами України. Дія міжнародних договорів України на території України регулюється ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», в якій зазначено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Міжнародні договори України набирають чинності в порядку, визначеному ст. 14 цього ж Закону, після надання згоди на обов`язковість цих договорів, або в інший, узгоджений сторонами спосіб.

  Відповідно до ст. 19 Договору про Європейський Союз, Суд Європейського Союзу повинен забезпечувати дотримання закону у застосуванні установчих договорів.

  У частині 1 ст. 2 Закону України «Про ринок електричної енергії» встановлено, що на виконання зобов’язань України за Договором про заснування Енергетичного Співтовариства та Угодою про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, цей Закон спрямований на імплементацію актів законодавства Енергетичного Співтовариства у сфері енергетики, а саме Директиви 2009/72/ЄС про спільні правила внутрішнього ринку електричної енергії та про скасування Директиви 2003/54/ЄС, Регламенту (ЄС) 714/2009 про умови доступу до мережі транскордонного обміну електроенергією та скасування Регламенту (ЄС) 1228/2003, Директиви 2005/89/ЄС про заходи для забезпечення безпеки інвестування до системи електропостачання та інфраструктури. Частина 11 ст. 2 Закону України «Про ринок електричної енергії» встановлює, що суб’єкти владних повноважень, а також суди при застосовуванні норм цього Закону беруть до уваги правозастосовну практику Енергетичного Співтовариства та Європейського Союзу, зокрема рішення Суду Європейського Союзу (Європейського Суду, Загального Суду), практику Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосовування положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у цій статті.

  Таким чином, по-перше, законодавець імперативно не визначає, що правозастосовна практика цих європейських інституцій є джерелом права в формально-юридичному сенсі (на відміну від рішень Європейського Суду з прав людини, щодо практики якого є пряма вказівка в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права). По-друге, йдеться про практику Енергетичного Співтовариства та Європейського Союзу, зокрема рішення Суду Європейського Союзу (Європейського Суду, Загального Суду), практику Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосування Директиви 2009/72/ЄС про спільні правила внутрішнього ринку електричної енергії та про скасування Директиви 2003/54/ЄС, Регламенту (ЄС) 714/2009 про умови доступу до мережі транскордонного обміну електроенергією та скасування Регламенту (ЄС) 1228/2003, Директиви 2005/89/ЄС про заходи для забезпечення безпеки інвестування до системи електропостачання та інфраструктури.

  Однією з найважливіших ознак правопорядку Співтовариства є те, що положення права ЄС мають пряму дію в національному правопорядку країн-членів. Принцип прямої дії є ключовим елементом конституційної природи своєрідного права ЄС. Забезпечуючи однакове розуміння права Співтовариства, Європейський суд діє у відповідності до первинного законодавства, тобто засновницьких Договорів, в яких і закладено основоположні принципи існування та функціонування ЄС[1].

  Враховуючи те, що Україна не є членом ЄС, на сучасному етапі юридичні акти ЄС відіграють у роль зразку, напряму розвитку законодавства України, який, наближатиме його до європейських аналогів: «…юридичні акти ЄС є насамперед юридичною основою (джерелом) для правотворчої діяльності суб’єктів публічної адміністрації»[2].

  Національна імплементаційна правотворчість включає формальну та змістовну інтеграцію. Формальна інтеграція полягає в санкціонуванні набуття нормою міжнародного права сили норми національного права (переважно за допомогою конституційної норми), змістовна - у прийнятті спеціального імплементаційного нормативно-правового акта, за допомогою якого норми міжнародного права змістовно відображаються в національному праві[3].

  На сьогодні у законодавстві України використовуються різні терміни для визначення того як мають взаємодіяти юридичні акти ЄС та національне законодавство. Фактично, реалізація юридичних актів ЄС в Україні здійснюється через адаптацію, імплементацію, апроксимацію, гармонізацію їх положень із законодавством України. На практиці мова йде про запозичення положень відповідних джерел права ЄС у національне законодавство України, проте юридичні акти ЄС мають самостійне регулятивне значення у країнах ЄС. В перспективі, у випадку набуття Україною членства в ЄС, такі акти ЄС отримають статус діючих джерел права і стануть невід’ємною складовою законодавства України[4].

  «Аcquis communautaire» (acquis) («доробок спільноти») у загальному розумінні є спільною основою прав та обов’язків, що пов’язує держави-члени Європейського Союзу[5]. «Аcquis communautaire» - важливий інструмент процесу підготовки країн - кандидатів на вступ до ЄС, а імплементація «acquis communautaire» є необхідною умовою посилення економічного та політичного співробітництва між ЄС та іншими країнами[6].

  В літературі звертається увага на те, що представники європейської правової науки активно дискутують щодо обсягу та змісту поняття acquis communautaire. Проте вони є солідарними у тому, що велика кількість складових, які власне і формують acquis communautaire, може бути поділена на нормативні та ненормативні елементи. До першої групи належать первинне та вторинне законодавство ЄС, тобто установчі договори ЄС і правові акти, ухвалені в рамках цих договорів. Другу групу наповнюють судова практика ЄС, декларації, резолюції, спільні цінності, позиції, роздуми, цілі і практики, що пов’язані з ЄС та визнані її інститутами[7].

  Джерелами acquis communautaire є:

   - первинне законодавство: Договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 року (з 1993 року - Договір про заснування Європейського співтовариства), Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 року (далі - установчі договори) з наступними змінами, внесеними Маастрихтським договором (Договір про утворення Європейського Союзу 1992 року), Амстердамським договором 1997 року та Ніццьким договором 2001 року, а також актами про приєднання; Договір про Європейський Союз 1992 року, із змінами, внесеними Амстердамським договором 1997 року та Ніццьким договором 2001 року, а також договорами про приєднання; Договір про злиття 1965 року; акти про приєднання нових держав-членів;

  - вторинне законодавство: директива; регламент; рішення; рекомендація або висновок; джерело права у формі міжнародної угоди; загальний принцип права Європейського співтовариства; рішення Європейського суду; спільна стратегія у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки, як це визначено статтею 13 Договору про Європейський Союз; спільні дії в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки; спільна позиція у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки; рамкове рішення щодо гармонізації законодавства в контексті положень Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах (стаття 34 Договору про Європейський Союз); спільна позиція в контексті положень Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах (стаття 34 Договору про Європейський Союз); рішення в контексті положень Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах (стаття 34 Договору про Європейський Союз); загальне положення або принцип у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

  Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу[8] визначає аcquis communautaire (acquis) як правову систему Європейського Союзу, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ.

  В Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, зокрема, у ст. 124 («Нормативно-правове наближення») закріплено, що «Україна зобов’язується забезпечити поступове приведення своїх чинних законів та майбутнього законодавства у відповідність до acquis ЄС». Крім того, у ст. 114 Угоди зазначено, що адаптація законодавства України до законодавства ЄС розпочинається з дати підписання Угоди і поступово буде поширюватися на всі елементи acquis ЄС, зазначені у Додатку XVІІ до Угоди. Адаптація законодавства здійснюватиметься поетапно згідно із періодами, визначеними у Додатках ХХІ-А та в Додатках ХХІ-В – ХХІ-Е, ХХІ-G, ХХІ-H та ХХІ-J до Угоди. При цьому Додатки ХХІ-F та ХХІ-І визначають необов’язкові елементи, які не вимагають впровадження у законодавство України, натомість Додатки ХХІ-K – ХХІ-N містять елементи acquis ЄС, які залишаться поза сферою законодавчої адаптації. У процесі адаптації належна увага має приділятися прецедентному праву Суду ЄС й імплементаційним заходам Єврокомісії[9].

  Практика Суду Європейського Союзу має принципове значення у правопорядку ЄС, а отже, і для третіх країн, перед якими стоїть завдання наближення законодавства. Рішення Суду роз’яснюють, коли держави-члени порушують законодавство ЄС, та як його необхідно тлумачити і застосовувати на національному рівні[10].

  Уявляється, що в силу Закону України «Про ринок електричної енергії» ці рішення Суду ЄС мають враховуватись при застосуванні відповідного законодавства ЄС, як такі, що: а) призначені для тлумачення цього законодавства; б) головним призначенням є використання у приведенні законодавства України у відповідність із законодавством ЄС в процесі імплементації, тобто у правотворчій діяльності; в) вони застосовуються разом з відповідним актом законодавства ЄС при вирішенні судових справ, якщо акт законодавства ЄС підлягає застосуванню відповідно до Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони. Умовою врахування таких рішень суб’єктами владних повноважень у нормотворчій діяльності, а також судами при розгляді справ у спорах, що виникають має бути, на нашу думку, їх релевантність. Критерії релевантності судової практики уявляються загалом однаковими і, і щодо практики Європейського Суду з прав людини, і щодо практики Європейського Суду (принаймні, в теоретичному аспекті)[11]. Наприклад, релевантність судової практики, як це визначено у пунктах 37 та 38 Висновку КРЄС № 20 (2017), передбачає, що:

  - попередня справа ґрунтувалася насправді принципово на подібних фактах. У випадках звернення до судової практики належне врахування повинне бути здійснене щодо контексту та обставин справи на той час, коли це рішення у справі було ухвалене;

  - застосування до двох різних спорів різних шляхів їхнього вирішення не може вважатися конфліктом в рамках судової практики, якщо це виправдано розбіжностями у відповідній фактичній ситуації[12].

  Отже, рішення Суду ЄС має враховуватись для розуміння норми законодавства ЄС, яка імплементована (формально або змістовно інтегрована), або тлумачення норми українського законодавства, яка є її аналогом. Але не можна стверджувати, що рішення українського суду прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права у випадку, якщо воно не відповідає рішенню Суду ЄС.

  На нашу думку, слід погодитись з правовою позицією Верховного Суду, відповідно до якої «…Суд Європейського Союзу діє лише в межах правової системи Європейського Союзу. Верховний Суд бере до уваги, що враховуючи європейський напрямок розвитку України, а також початок дії Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, правові позиції, сформульовані у рішеннях Європейського суду справедливості (Суду ЄС), можуть враховуватися адміністративними судами як аргументація, міркування стосовно гармонійного тлумачення національного законодавства України згідно з усталеними стандартами правової системи Європейського Союзу, однак не як правова основа (джерело права) врегулювання відносин, стосовно яких виник спір»[13].

  В цій же постанові Верховний Суд висловив правову позицію щодо повідомлень, які містяться в листах Секретаріату Енергетичного Співтовариства. Верховний Суд, посилаючись на те, що:

  а) повноваження Секретаріату енергетичного Співтовариства встановлені статтею 67 Договору про заснування Енергетичного Співтовариства (який набрав чинності для України 01.02.2011), якою визначено, що Секретаріат Енергетичного Співтовариства спостерігає за виконанням Сторонами взятих на себе зобов`язань за цим Договором та передає щорічні звіти про хід виконання зобов’язань Раді Міністрів;

  б) ратифікацією Договору про заснування Енергетичного Співтовариства Україна уповноважила Секретаріат Енергетичного Співтовариства на оцінку правомірності дій України, як сторони Договору про заснування Енергетичного Співтовариства робить висновок, що повідомлення, які містяться в листах Секретаріату Енергетичного Співтовариства, носять лише рекомендаційний та інформативний характер.

  Як вбачається із звернення судді-доповідача К.М. Пількова щодо підготовки наукового висновку у справі № 910/9627/20, нарахування відповідачем (Приватним акціонерним товариством «Національна енергетична компанія «Укренерго») плати за послуги з передачі електричної енергії при здійсненні експорту не передбачено чинним законодавством та умовами укладеного сторонами договору.

  Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що обов’язок сплати тарифу за передачу, зокрема, щодо обсягів експортованої електричної енергії було запроваджено із прийняттям Постанови НКРЕКП від 07.02.2020 року №360 «Про затвердження Змін до Кодексу системи передачі», яка набула чинності 08.02.2020 року, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва у справі №640/3041/20 від 13.07.2020, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.10.2020 року визнано протиправною та нечинною з моменту прийняття Постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 07.02.2020 №360 «Про затвердження Змін до Кодексу системи передачі» в частині змін до пунктів 5.1, 5.3, 5.6 глави 5, 6.2, 6.5 глави 6 Розділу ХІ, та змін до додатків 5 та 6 Кодексу системи передачі, затвердженого постановою НКРЕКП від 14.03.2018 №309.

  Постановою Касаційного адміністративного Суду у складі Верховного Суду від 08.09. 2021 р. у справі №640/3041/20 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва у справі №640/3041/20 від 13.07.2020 та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.10.2020 скасовані, у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною та скасування постанови НКРЕКП від 07.02.2020 року №360 «Про затвердження Змін до Кодексу системи передачі» відмовлено.

  Господарські суди першої та апеляційної інстанції у справі № 910/9627/20 дійшли висновку про те, що нарахування плати за послуги з передачі експортованих обсягів електроенергії порушує міжнародні зобов`язання України, зокрема, статті 41 Договору про заснування Енергетичного Співтовариства, ратифікованого Верховної Радою України 15.12.2010, якою встановлені обмеження щодо додаткового ввізного або вивізного мита:

  1. Мита й кількісні обмеження імпорту й експорту енергопродуктів і матеріалів, для транспортування яких використовуються мережі, і всі заходи, що мають подібний результат, між Сторонами забороняються. Ця заборона застосовується також до мит фіскального характеру.

  2. Пункт 1 не виключає кількісних обмежень або заходів, що мають подібний результат, виправданих на підставі державної політики або державної безпеки, захистом здоров'я та життя людей, тварин або рослин чи захистом промислової та комерційної власності. Такі обмеження або заходи, проте, не є засобами довільної дискримінації або прихованого обмеження торгівлі між Сторонами.

  Така заборона міститься також в ст. 271 «Митні збори та кількісні обмеження» Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони:

  1. Митні збори й кількісні обмеження на імпорт і експорт енергетичних товарів та всі заходи еквівалентної дії мають бути заборонені між Сторонами. Ця заборона поширюється також на митні збори фіскального характеру.

  2. Пункт 1 не перешкоджає кількісним обмеженням або заходам еквівалентної дії, що відповідають державній політиці або громадській безпеці; мають на меті захист життя та здоров’я людини, тварини або рослини чи захист промислової і комерційної власності. Однак такі обмеження або заходи не мають стати засобом навмисної дискримінації чи прихованого обмеження торгівлі між Сторонами.

  Важливо звернути, на нашу думку, увагу на те, що в Угоді про асоціацію для окремих сфер прямо передбачено як джерела тлумачення застосування судової практики Суду Європейського Союзу. Зокрема, відповідно до статті 264 «Тлумачення» (Частина 2 «Державна допомога» Глави 10 «Конкуренція») Сторони домовились, що вони застосовуватимуть статті 262, 263(3) або 263(4) цієї Угоди з використанням як джерела тлумачення критеріїв, що випливають із застосування статей 106, 107 та 93 Договору про функціонування Європейського Союзу, зокрема відповідну судову практику Суду Європейського Союзу, а також відповідне вторинне законодавство, рамкові положення, керівні принципи та інші чинні адміністративні акти Союзу.

  В Глава 11 «Питання, пов’язані з торгівлею енергоносіями» аналогічного положення щодо судової практики Суду Європейського Союзу, що не виключає її інформативність з урахуванням критерію релевантності при тлумаченні та застосуванні, зокрема, положень Договору про заснування Енергетичного співтовариства.

  Відповідно до розділу V Договору про заснування Енергетичного співтовариства інституціями Енергетичного Співтовариства є Рада Міністрів, Постійно діюча група високого рівня, Рада регуляторних органів, Форуми та Секретаріат. Саме в такому сенсі термін «інституції» використано в ст. 94 Договору, відповідно до якої інституції тлумачать будь-який термін чи інше поняття, використані в цьому договорі як такі, що походять із законодавства Європейського Співтовариства відповідно до прецедентного права Суду чи Суду першої інстанції Європейських Співтовариств. З цього вбачається, що обов’язок застосування прецедентного права Європейського Суду чи Суду першої інстанції Європейських Співтовариств не поширюється на суб’єктів, які не інституціями в розумінні цього Договору.

  Як вбачається з тексту Рішення Європейського Суду від 06.12.2018 р., запит на попереднє рішення стосувався інтерпретації Статей 28 та 30 Договору про функціонування Європейського Союзу та зроблений в межах розгляду справи між FENS spol. s r.o., товариством із обмеженою відповідальністю, заснованим у Словаччині, і Словацькою Республікою (Slovensk republika), представленою rad pre regulciu sieovch odvetv (Орган регулювання енергетики, RSO), щодо податку на постачання послуг із передачі електроенергії щодо якого RSO вимагав оплати від попередника FENS. Відповідно до позиції суду Європейського союзу у справі № C-305/17 FENS vs Slovak Republic від 06.12.2018 року щодо тлумачення положень Директиви 2003/54/ЄС, закріплення плати за передачу при здійсненні експортних операцій у цій справі є заходом еквівалентним до мита, оскільки таким заходом є будь-яка грошова плата, якою б малою вона не була та не залежно від її призначення та способу застосування, що накладається в односторонньому порядку [державою в особі відповідного органу] на товари через те, що вони перетинають кордон, і яка не є митом у строгому розумінні.

  Митом є загальнодержавний податок, встановлений Податковим кодексом України та цим Кодексом, який нараховується та сплачується відповідно до цього Кодексу, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 271 Митного кодексу України)[14].

  Застосування ст. 41 Договору про заснування Енергетичного співтовариства зумовлює з’ясування того, чи є плата за надання послуг з передачі електричної енергії при здійсненні її експорту саме заходом фіскальної дії (митом в розумінні Митного кодексу чи іншим видом публічних доходів, які надходять у власність і розпорядження держави або органів місцевого самоврядування для формування відповідних бюджетів), який застосовується державою.

  Крім того, для з’ясування того, чи є плата за надання послуг з передачі електричної енергії при здійсненні її експорту «заходом еквівалентним до мита», необхідно враховувати: 1) те, що відповідно до Закону «Про ринок електричної енергії» відносини між суб’єктами ринку електричної енергії обов’язково мають набути договірної форми, договори на передачу електричної енергії є обов’язковими для укладення; 2) нормативне регулювання договірних відносин на ринку електричної енергії здійснюється шляхом затвердження НКРЕКП типових договорів, від змісту яких сторони не можуть відступити; 3) регулювання плати за надані послуги оператором системи передачі здійснюється шляхом встановлення відповідного тарифу, який є обов’язковим для обох сторін господарського договору (оператора та трейдера/ енергопостачальника/енерговиробника). Як бездоговірне користування електричними мережами системи передачі, так і безоплатне надання послуг передачі електричної енергії, суперечить закону. З огляду на це усі можливі прогалини в тексті типового договору повинні заповнюватися імперативними положеннями Закону «Про ринок електричної енергії» та Кодексу системи передачі.

  Таким чином, при вирішенні відповідного спору суд має застосовувати норму ст. 41 Договору про заснування Енергетичного співтовариства у порядку, передбаченому для норм національного законодавства відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», а також інші норми законодавства України, в тому числі Закону «Про ринок електричної енергії», Кодексу системи передачі, релевантні рішення Європейського Суду можуть бути використані як додаткове джерело для тлумачення змісту норм права, які мають бути застосовані судом.

  Як зверталася увага в інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 18.11.2014 № 1601/11/10/14-14, «враховуючи європейський напрямок розвитку України та мету прийняття Закону України від 18 березня 2004 року № 1629-IV «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», а також початок дії Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, правові позиції, сформульовані у рішеннях Європейського суду справедливості, можуть враховуватися адміністративними судами як аргументація, міркування стосовно гармонійного тлумачення національного законодавства України згідно з усталеними стандартами правової системи Європейського Союзу, однак не як правова основа (джерело права) врегулювання відносин, стосовно яких виник спір».

ІІІ.

Висновки.

  1. Рішення Суду Європейського Союзу щодо застосування актів законодавства Енергетичного Співтовариства у сфері енергетики іншими країнами-учасниками не є частиною законодавства України і застосовуються для тлумачення цього законодавства, в процесі правотворчої діяльності по приведенню законодавства України у відповідність із законодавством ЄС, також разом з відповідним актом законодавства ЄС при вирішенні судових справ, якщо акт законодавства ЄС підлягає застосуванню відповідно до Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.

  2. Повідомлення, що містяться в листах Секретаріату Енергетичного Співтовариства, мають рекомендаційний характер.

  3. Правозастосовна практика Енергетичного Співтовариства та Європейського Союзу, зокрема рішення Суду Європейського Союзу (Європейського Суду, Загального Суду), практика Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосування положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у нормі частини одинадцятої статті 2 Закону «Про ринок електричної енергії», не є джерелом права і - за умови її релевантності - застосовується для цілей тлумачення змісту нормативно-правового регулювання відносин, що складаються на ринку електричної енергії.

 

Член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді

кандидат юридичних наук

Беляневич В.Е.

 

Член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді

доктор юридичних наук

Беляневич О.А.

 

[1] Правове регулювання сфери енергетики, включаючи ядерну, в Європейському Союзі та в Україні. – К.: ТОВ «Ніка-Прінт», 2006. С. 27.

[2] Мельник Р.С., Бевзенко В.М. Загальне адміністративне право: Навчальний посібник / За заг. ред. Р.С. Мельника. – К.: Ваіте, 2014. С. 95.

[3] Галецька Н.Б. Форми імплементації міжнародних договорів у Європі: теорія і практика: монографія – Львів : Сполом, 2016. – С. 82.

[4] Кравченко М.Г. Чотири практичних проблеми реформування сфери управління побутовими відходами в Україні // Теорія та практика адаптації законодавства України до законодавства ЄС: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ, 8 червня 2018 року / за ред. проф. Р.С. Мельника, відпов. ред. к.ю.н. Л.Ю. Малюга. К.: Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 49.

[5] Кочин В.В. Правове регулювання цивільних відносин у непідприємницьких товариствах та установах в умовах адаптації до правової системи Європейського Союзу. Монографія. К.: НДІ приватного права і підприємництва ім. акад. Ф.Г. Бурчака НАПрН України, 2020. С. 104.

[6] Петров Р.А. Транспозиція «acquis» Європейського Союзу у правові системи третіх країн: Монографія. – К.: Істина, 2012. С. 18.

[7] Рим О.М. До питання про поняття acquis communautaire у праві Європейського Союзу // Теорія та практика адаптації законодавства України до законодавства ЄС: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ, 8 червня 2018 року / за ред. проф. Р.С. Мельника, відпов. ред. к.ю.н. Л.Ю. Малюга. К.: Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 80.

[8] Затверджена Законом України від 18 березня 2004 року № 1629-IV «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу».

[9] Трихліб К.О. Зміст та обсяг acquis communautaire // Теорія та практика адаптації законодавства України до законодавства ЄС: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ, 8 червня 2018 року / за ред. проф. Р.С. Мельника, відпов. ред. к.ю.н. Л.Ю. Малюга. К.: Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 86.

[10]Огляд прецедентного права Суду Європейського Союзу у сферах, що регулюються Угодою про асоціацію між Україною та ЄС // Проект ЄС «Підтримка впровадження Угоди про асоціацію між Україною та ЄС» https://eu-ua.kmu.gov.ua/sites/default/files/inline/files/review-of-the-case-law-of-the-eu-court-of-justice-fields-covered-by-the-association-agreement-2018.1.1.ukr_1.pdf   

[11] Див., наприклад: Пушкар П., Бабанли Р. До питання про (не)релевантне застосування практики Європейського суду з прав людини: практичні поради// https://sud.ua/ru/news/blog/140972-do-pitannya-pro-ne-relevantne-zastosuvannya-praktiki-yevropeyskogo-sudu-z-prav-lyudini-praktichni-poradi 

[12] https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/opinion_20_UA.pdf 

[13] Постанова Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі №640/3041/20.

[14] Ознаками податку є закріплення такого виду платежу в законі, обов’язковість, примусовий характер, безумовність, індивідуальна безоплатність (односторонній характер встановлення), безповоротність. В основі безоплатності податку закладено односпрямований рух цього платежу – від платника до держави. Безоплатність має умовний характер у зв'язку із одностороннім обов'язком платника і означає, що грошові кошти, які сплачуються як податок, надходять в бюджет без отримання зустрічного задоволення для платника. Безповоротність податку означає, що він не породжує у держави зустрічного обов'язку щодо особи, яка його сплатила// Кучерявенко Н.П. Курс налогового права. В 6 т. Т. ІІІ: Учение о налоге. – Харьков.: Легас, Право, 2005. – С. 85-101.