Науковий висновок щодо застосування норм Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р.

І. Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 303 Господарського процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, на підставі звернення судді-доповідача К.М. Пількова від 19.06.2018 № 24-12/1144 та листа вченого секретаря Науково-консультативної ради при Верховному Суді.

ІІ. Загальні зауваження.

Не заперечуючи як таку можливість захисту права селянських (фермерських) господарств на безстрокове користування земельними ділянками шляхом визнання такого права законними очікуваннями в розумінні практики ЄСПЛ та з огляду на гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вважаю, що ефективний захист такого права може бути наданий на підставі норм чинного законодавства України про селянське (фермерське) господарство з огляду на наступне.

Основними вимогами, яким має відповідати правозастосування і які доповнюють одна одну, є законність та доцільність.(1)

Вимога законності в найбільш загальному вигляді втілена в нормі ч. 2 ст. 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Крім того, правозастосування повинно ґрунтуватися на певних ціннісних засадах, які можуть бути як безпосередньо закріплені в вихідних нормах Конституції України та законів, так і виводитися з їх змісту.

Так, ціннісні засади судового правозастосування виявляються крізь призму визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України). Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Судочинство відповідно до ч. 4 1 ст. 129 Конституції України та ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України має здійснюватися на засадах верховенства права, дія якого визнається в Україні (ч. 1 ст. 8 Конституції України).

Правозастосування згідно з вимогою доцільності повинно, насамперед,
-найбільш повно відповідати меті норм права, які застосовуються щодо конкретних обставин;
-по-друге, відповідати головній меті правозастосування, згідно з якою діяльність всіх державних органів спрямована на гарантування, охорону і захист прав і свобод людини;
-по-третє, відповідати основоположним принципам права: верховенству права, справедливості, рівності, гуманізму, свободі.(2)

Відповідно до частини 1 ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Зазначене конституційне право належить до фундаментальних соціально-економічних прав та свобод людини і громадянина, реалізація якого забезпечує матеріальні умови для її існування та всебічного розвитку.

Соціально-економічна права та свободи людини і громадянина як права людини другого покоління знайшли закріплення у Всезагальній декларації прав людини 1948 р. та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., і є системою позитивних прав, які повинні бути забезпечені державою у відповідних організаційних та правових формах.

Селянське (фермерське) господарство є особливою організаційно-правовою формою здійснення підприємницької діяльності в аграрному секторі економіки.

За даними Державної служби статистики України відповідно до показників Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) станом на 01.08.2018 р. в України діють 45 420 фермерських господарств(3). Це дає підстави стверджувати, що стабільна господарська діяльність фермерських господарств входить в сферу публічних інтересів в економічній сфері і повинна бути забезпечена законодавством та правозастосовною практикою, в тому числі судовою.

ІІІ. Щодо застосування норм Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р.

Застосування норм Закону «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р. та Закону «Про фермерське господарство» має ґрунтуватися на нормі-принципі пріоритетності соціального розвитку села та агропромислового комплексу.

Цей принцип закріплено в законодавстві після проголошення незалежності України і зберігається в ньому до цього часу.

Як зазначено в преамбулі Закону «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» від 17.10.1990 р. (із наступними змінами і доповненнями), ця пріоритетність об’єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності вироблюваної продукції сільського господарства у життєдіяльності людини і суспільства, з потреби відродження селянства як господаря землі, носія моралі та національної культури. Високий рівень соціально-економічного розвитку села є основною умовою продовольчого та сировинного забезпечення республіки, її економічної незалежності. Таким чином, діяльність селянських (фермерських) господарств є підґрунтям добробуту Українського народу.

Законом «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» проголошено рівність форм господарювання в агропромисловому комплексі:
усі форми господарювання в агропромисловому комплексі (селянські (фермерські) господарства, колективні сільськогосподарські підприємства, радгоспи, підсобні сільські господарства підприємств, установ і організацій, переробні та інші підприємства, акціонерні товариства, орендні колективи, особисті підсобні господарства громадян тощо) мають рівні права на організацію виробництва та володіння своєю продукцією (ст. 4).

Ця норма була відтворена в ч. 1 ст. 3 Закону «Про селянське (фермерське) господарство»: селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами.

З огляду на це усі спірні питання, пов’язані із застосуванням законодавства про селянське (фермерське) господарство, в тому числі Закону «Про селянське (фермерське) господарство», повинні вирішуватися з огляду на зазначену імперативну норму-принцип, яка виключає будь-яку дискримінацію щодо фермерських господарств, в тому числі щодо визнання за ними права на постійне користування земельними ділянками, які були виділені у встановленому законодавству порядку для створення та здійснення господарської діяльності селянськими (фермерськими) господарствами.

Головною особливістю селянського (фермерського) господарства як організаційно-правової форми, яка вперше була закріплена Законом «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р. і яка залишилася, по суті, незмінною після прийняття Закону «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р., є сімейно-трудовий(4) або родинно-трудовий характер(5) селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до ст. 2 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 р. селянське (фермерське) господарство формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

В частині ч. 2 цієї статті було визначено коло членів селянського (фермерського) господарства: подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Імперативно встановлено, що членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою.

В Законі «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р. (із змінами, внесеними Законом «Про внесення змін до Закону України «Про фермерське господарство» щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств» від 31.03.2016 р.) ця суб’єктна ознака збережена: фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім’ї, відповідно до закону (частина 2 ст. 1).

Стаття 114 Господарського кодексу України визначає фермерське господарство як форму підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

Отже, «поза межами» сім’ї/родини(6) такий суб’єкт господарювання існувати не може. Якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства, діяльність фермерського господарства припиняється (п. 4 ч. 1 ст. 35 Закону «Про селянське (фермерське) господарство», п. 4 ч. 1 ст. 35 Закону «Про фермерське господарство»).

Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною асамблеєю ООН 10.12.1948 р. визначає, що сім’я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави.

Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошено: держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що сім’ї, яка є природним і основним осередком суспільства, повинні надаватися по можливості якнайширша охорона і допомога, особливо при її утворенні і поки на її відповідальності лежить турбота про несамостійних дітей та їх виховання. Однією із функцій сім’ї є економічна, яка може реалізовуватися як для задоволення власних матеріальних потреб(7), так і з метою, яка характеризує підприємництво як вид господарської діяльності - досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК).

В такому аспекті селянське (фермерське) господарство повинно розглядатися як форма економічної незалежності селянських сімей та родин.

В науковій літературі доводиться, що з огляду на родинно-трудову ознаку фермерського господарства існує необхідність зміни легальних ознак фермерського господарства, зокрема, в частині скасування дозволу організації фермерського господарства однією особою, оскільки за наявності єдиного члена фермерського господарства, воно не відповідатиме ознаці організаційної форми (організаційної єдності)(8).

В аспекті цього наукового висновку така пропозиція може бути підтримана з огляду на те, що людським субстратом фермерського господарства як суб’єкта господарювання є не трудовий колектив, а сім’я і родина як природна спільнота людей. Зміна поколінь в сім’ї та родині є природним станом і не обмежується будь-яким часом та заздалегідь визначеним колом осіб.

Відповідно:
- право постійного користування земельною ділянкою не можна розглядати винятково як речове право однієї особи-засновника фермерського господарства, оскільки після створення селянського (фермерського) господарства саме воно стає законним землекористувачем (ст. 11 Закону «Про селянське (фермерське) господарство»);
- правове становище селянського (фермерського) господарства як суб’єкта господарювання, в тому числі майнова основа господарювання, повинно залишатися стабільним незалежно від припинення участі в його діяльності окремих членів як в силу об’єктивної неможливості (смерті, важкої хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення (виходу із складу фермерського господарства).

Крім того, на наш погляд, слід розмежовувати право на створення селянського (фермерського) господарства та право користування земельною ділянкою.

Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку (ч. 1 ст. 4 Закону «Про селянське (фермерське) господарство»(9)), при цьому, як вбачається із змісту цих норм, засновником може бути один (і будь-який) із членів сім’ї, який відповідає встановленим вимогам. Одержання засновником Державного акта на право постійного користування землею було відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» передумовою державної реєстрації господарства у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, у 30-денний термін(10).

Отже, набуття відповідного правового титулу на землю (в тому числі права постійного землекористування) є одним з юридичних фактів, необхідних для легітимації селянського (фермерського) господарства.

Норму ч. 1 ст. 4 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» слід розглядати у системно-логічному зв’язку із іншими нормами цього Закону та нормами Земельного кодексу України від 18. 12. 1990 р., чинного на той час:
- статті 7 Земельного кодексу, відповідно до якої користування землею може бути постійним або тимчасовим (ч. 1 ст. 7), постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку (ч. 2 ст. 7 ЗК); - у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства (ч. 5 ст. 7 ЗК)(11);
- статті 10 Закону «Про селянське (фермерське) господарство», якою було імперативно встановлено щорічне справляння з селянських (фермерських) господарств плати за землю у вигляді земельного податку, що визначається залежно від якості і місцеположення земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель;
- статті 11 Закону «Про селянське (фермерське)», відповідно до якої за селянським (фермерським) господарством не тільки визнається статус землекористувача (що випливає із назви самої статті), але й встановлено його обов’язки (забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та відповідно до умов її надання, ефективно використовувати землю відповідно до проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті своєї господарської діяльності, здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель, передбачених ст. 84 Земельного кодексу; своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю та інші).

В постанові Харківського апеляційного господарського суду від 01.02. 2018 р. у справі № 922/3312/17 міститься висновок про те, що «приписами Закону «Про селянське (фермерське) господарство» була створена правова конструкція, за якою право використання і отримання від неї благ надано селянському (фермерському) господарству, обов’язок утримання земельної ділянки і понесення відповідних ризиків покладений на це господарство, а суб’єктом речового права залишена фізична особа засновник селянського (фермерського) господарства» (п. 34).

Цей висновок уявляється спірним, оскільки не узгоджується із правовою аксіомою про те, що «суб’єкт права» - це особа, яка має здатність бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Однією з ознак суб’єкта господарських та земельних правовідносин є наявність у нього правосуб’єктності, тобто загальних юридичних можливостей по безпосередній або опосередкованій участі у відповідних відносинах через набуття відповідних прав та обов’язків. В протилежному випадку можна дійти абсурдного висновку про те, що можливе існування «безправних» суб’єктів правовідносин, наділених лише обов’язками, та таких суб’єктів, які не обтяжені жодним обов’язком.

Існування конкретного земельного правовідношення (постійного землекористування, тимчасового користування, договірного користування), в якому б власнику земельної ділянки (незалежно від форми власності) протистояли б два суб’єкта (носій тільки права та носій тільки обов’язків) неможливе. Норми статей Земельного кодексу 1990 р., якими визначено права та обов’язки землекористувачів, не можуть бути адресовані різним суб’єктам.

Землекористувачем може бути лише суб’єкт відповідного права.

Право громадянина, який відповідає встановленим законодавством вимогам, створити селянське (фермерське) господарство можна розглядати як елемент його загальної правосуб’єктності. Із легітимацією (державною реєстрацією) селянського (фермерського) господарства земельна правосуб’єктність (сукупність прав та обов’язків) виникає саме у фермерського господарства. Після державної реєстрації селянського (фермерського) господарства відповідно до Закону «Про селянське (фермерське) господарство» землекористувачем стає саме воно. В Законі «Про селянське (фермерське) господарство» відсутні норми, зміст яких давав би підстави стверджувати, що громадянин-засновник має статус землекористувача.

Особливість правового механізму реалізації селянським (фермерським) господарством прав на земельну ділянку полягає саме в тому, що законодавець визначив необхідним і достатнім одержання земельної ділянки засновником такого господарства як передумови створення, реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи та подальшого господарського використання землі і не встановив обов’язку подальшої перереєстрації такого права і одержання селянським (фермерським) господарством як юридичною особою державного акта про право постійного користування землею.

Отже, оскільки Законом «Про селянське (фермерське) господарство» на господарство не покладався обов’язок перереєстрації права постійного землекористування на своє ім’я (в силу родинно-трудового характеру селянського (фермерського) господарства), правовий титул постійного землекористування належить господарству. Закон не пов’язує наявність у селянського (фермерського) господарства статусу землекористувача із подальшими діями засновника, в тому числі його виходом із членів господарства, або його смертю.

В системно-логічному зв’язку із нормами Закону «Про селянське (фермерське) господарство» знаходилися норми ст. 27 Земельного кодексу 1990 р., якими встановлено підстави припинення користування земельною ділянкою. Нормою п. 3 ч. 1 ст. 27 ЗК було встановлено спеціальну підставу: припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства, що виключає можливість застосування до відносин постійного землекористування таку підставу їх припинення як добровільна відмова від земельної ділянки громадянином-засновником, оскільки він в розумінні Закону «Про селянське (фермерське) господарство» землекористувачем не є. Відмовитися від права користування землею може тільки землекористувач (особа, яка визнається такою за Законом).

Постанова Верховного Суду України від 05.10.2016 р. у справі № 181/698/14-ц, ґрунтується, по суті, на положеннях пункту 6 Перехідних положень ЗК України та висновку ВСУ про те, що «земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування».

При цьому ВСУ не було взято до уваги рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22.09. 2005 р. № 5-рп/2005.

Зокрема, в п. 5.6 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що пункт 6 Перехідних положень Земельного кодексу України через відсутність встановленого порядку переоформлення права власності або оренди та унеможливлення безоплатного проведення робіт із землеустрою і виготовлення технічних матеріалів та документів для переоформлення права постійного користування земельною ділянкою на право власності або оренди в строки, визначені Кодексом, суперечить положенням частини четвертої статті 13, частини другої статті 14, частини третьої статті 22, частини першої статті 24, частин першої, другої, четвертої статті 41 Конституції України.

Конституційним Судом України визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, положення пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо зобов’язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення (п. 1 резолютивної частини).

Тому застосування ВСУ положень Земельного кодексу, які були визнані неконституційними, загалом ставить під сумнів обґрунтованість постанови Верховного Суду України від 05.10.2016 р. у справі № 181/698/14-ц, в тому числі й висновку про те, що «право постійного користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється із смертю особи, якій належало це право».

Законом України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р., який набрав чинності з 01.08.2003 р., унормовано правовий режим майна фермерського господарства. Відповідно до ст. 19 Закону «Про фермерське господарство» до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) може входити, серед іншого, право користування землею. Оскільки норми цього Закону мають перспективну дію(12), вони поширюються на селянські (фермерські) господарства, які були створені у встановленому Законом «Про селянське (фермерське) господарство» порядку і продовжують господарську діяльність. Отже, право постійного землекористування, яке виникло у селянського (фермерського) господарства відповідно до Закону «Про селянське (фермерське) господарство», в силу ч. 4 ст. 147 ГК повинно захищатися у спосіб, зазначений у статті 20 ГК.

Висновки

З огляду на викладене вище та враховуючи, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» (пункт 5.4 мотивувальної частини рішення КСУ у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09. 2005 р. № 5-рп/2005), можна стверджувати наступне.

Користувачем земельної ділянки, наданої у 2000 році у постійне користування громадянину для створення селянського (фермерського) господарства, є селянське (фермерське) господарство.

Родинно-трудовий характер селянського (фермерського) господарства виключає можливість припинення у селянського (фермерського) господарства права постійного землекористування у зв’язку із добровільною відмовою засновника від права користування земельною ділянкою.

Право постійного землекористування відповідно до ст. 19 Закону «Про фермерське господарство» є майновим правом селянського (фермерського) господарства, яке підлягає захисту нарівні з його правом власності та іншими майновими правами.

 

(1) Малишев Б.В., Москалюк О.В. Застосування норм права (теорія і практика). – К.: Реферат, 2010. – С. 20.

(2) Малишев Б.В., Москалюк О.В. Застосування норм права (теорія і практика). – С. 36.

(3) http://www.ukrstat.gov.ua

(4) Див., зокрема: Титова Н. І., Ващишин М. Я. Фермерське господарство як організаційно - правова форма реалізації громадянами України прав на землі// Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України / Н.І.Титова, В.І.Федорович, М.Я. Ващишин та ін. ; за ред. Н.І.Титової. // Львів: ПАІС. – 2005. – С. 167 – 193; Проценко Т.П. Правовий режим майна селянських (фермерських) господарств України : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.06 - НАН України; Інститут держави і права ім.В. М.Корецького. – Київ, 1996. – 20 с.

(5) Єрмоленко В.М. Аграрні майнові правовідносини приватних сільськогосподарських підприємств. Автореф. дис…. докт. юрид. наук: 12.00.06. – Харків, 2008.

(6) Родиною можна назвати дружину, чоловіка та дітей, які спільно проживають, а також батьків, інших кровних родичів, які навіть спільно не проживають. Слово «сім’я» до родичів, які живуть окремо, не вживається // Ромовська З.В. Українське сімейне право. – К.: Правова єдність, 2009. - С. 10.

(7) Ромовська З.В. Українське сімейне право. - С. 16.

(8) Єрмоленко В.М. Аграрні майнові правовідносини приватних сільськогосподарських підприємств. Автореф. дис…. докт. юрид. наук: 12.00.06. – Харків, 2008.

(9) Іншими умовами відповідно до цього Закону визнавалися наявність документів, що підтверджують здатність такої особи займатися сільським господарством, та проходження конкурсного відбору.

(10) На цей час ч. 1 ст. 8 Закону «Про фермерське господарство» також передбачено, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

(11) Статтею 12 Закону «Про фермерське господарство» такий правовий титул, як право постійного землекористування, не передбачено, правовими титулами земель фермерського господарства є право власності та користування на підставі договору оренди. Стаття 92 Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. не передбачає передачу земельної ділянки громадянам у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства.

(12) Відповідно до п. 1 ст. 38 «Прикінцеві положення» цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.