НАУКОВИЙ ВИСНОВОК щодо застосування інституту недійсності правочину (щодо фраудаторних та фіктивних правочинів)

І.

  Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 303 Господарського процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді за зверненням судді Великої Палати Верховного Суду Л.Й. Катеринчук від 08.12.2021 № 690/0/26-21 у справі № 910/16579/20 та листа Вченого Секретаря НКР при ВС Л.М. Лобойка від 09.12.2021 № 146/0/27-21 щодо викладених у зверненні питань:

  1. Як можна структурувати ознаки фраудаторності правочинів, виходячи із загальних засад цивільного законодавства (свободи договору, справедливості, добросовісності і розумності) та меж здійснення цивільних прав згідно зі статтями 3, 13 ЦК України?

  2. Чи може порушення загальних засад цивільного законодавства та вихід за межі здійснення цивільних прав стороною правочину бути самостійною підставою для визнання його недійсним (фраудаторним), чи не вимагається при цьому встановлення інших ознак недійсності, зокрема, ознак нікчемного (стаття 228 ЦК України), недійсних правочинів (статті 232, 234, 235 ЦК України), спеціальних ознак недійсності правочинів, передбачених статтею 42 Кодексу України з процедур банкрутства? Як співвідносяться поняття «фраудаторності» і «фіктивності» правочину?

  3. Чи може бути підставою для визнання правочину фраудаторним (недійсним) установлення зловживання правом особою не у власних інтересах при укладанні договору, а в інтересах пов’язаної з нею третьої особи та встановлення фактичних обставин вчинення нею дій з укладення такого правочину, перебуваючи під управлінням третьої особи (за вказівкою третьої особи)?

  4. Що є визначальним при розгляді спору про визнання недійсним оспорюваного правочину як фраудаторного – факт того, що боржник не був стороною спірного договору, чи встановлення умислу сторін правочину, який уможливив зловживання третьою особою (боржником) правом одного кредитора на користь іншого?

ІІ.

Опис дослідження.

  Стаття 13 ЦК, у якій визначаються межі здійснення цивільних прав, встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зокрема, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

  Межі є невід’ємною рисою будь-якого суб’єктивного права. Суб’єктивні цивільні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення [1]. 

  Проблема меж здійснення цивільних прав і зловживання правом достатньо глибоко досліджена цивілістами [2]. Зокрема, зловживання правом розглядалось як особливий тип правопорушення, яке вчиняється управомоченою особою при здійсненні нею належного їй права, пов’язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного йому законом загального типу поведінки[3].

  Згідно із загальним принципом, той, хто має яке-небудь право, може його здійснювати, незважаючи на те, що в результаті такого здійснення може виникнути шкода для іншого. Кожен у галузі цивільного права може діяти, виключно керуючись власними інтересами і не турбуючись про інтереси інших: ці останні мають турбуватись про себе самі. Треба лише, аби той, хто здійснює своє право, залишався би у формальних межах останнього. Однак на цьому ґрунті можливі випадки, коли особа, яка має право, скористається ним не для задоволення яких-небудь своїх інтересів, а з виключною метою заподіяти іншому шкоду. Подібне здійснення права з метою заподіяти шкоду має назву зловживання правом, або шикани [4].

  Дослідження проблеми зловживання правом продовжується українськими правознавцями [5]. За одним із сучасних визначень під зловживанням правом розуміються випадки, коли суб’єкт цивільних правовідносин, якому належить певне суб’єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення права іде врозріз з його формальним змістом. Тобто, уповноважена особа, формально маючи суб’єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово «зловживання» за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було. Семантичне тлумачення терміна «зловживання правом» призводить до висновку про те, що його основним змістом є використання належного уповноваженій особі суб’єктивного цивільного права на шкоду іншому учаснику цивільних відносин. Саме таке розуміння зловживання правом знаходить підтримку в літературі [6].

  Неприпустимість зловживання правом в науковій літературі пропонувалось розглядати як межі реалізації принципу свободи договору [7].

  Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов’язані діяти добросовісно [8], утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватись і договірні відносини.

  Наслідки порушення цих правил визначаються ч. 6 ст. 13 ЦК: у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою – п’ятою цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. До таких наслідків можна віднести застосування ч. 3 ст. 16 ЦК, відповідно до якої суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої – п’ятої статті 13 цього Кодексу.

  Іншим наслідком може бути визнання недійсним правочину на підставі ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК, оскільки правочин, укладений з наміром завдати шкоди іншій особі, є зловживанням правом та порушує межі здійснення цивільних прав всупереч нормі-забороні ст. 13 ЦК, а отже не відповідає вимозі ч. 1 ст. 203 ЦК. Такий правочин не можна вважати нікчемним, оскільки його недійсність законом прямо не встановлена (ч. 2 ст. 215 ЦК), проте він може бути визнаний судом недійсним, за позовом однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, які заперечують його дійсність на підставах, встановлених законом, як оспорюваний правочин (ч.3 ст. 215 ЦК).

  Велика Палата Верховного Суду кваліфікує правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам як фраудаторні правочини, зробивши такий правовий висновок:

  «Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

  Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

  Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

  Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)»[9].

  Підсумовуючи викладене, зазначимо, що договір, який укладений винятково з метою уникнути виконання договору та зобов’язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов’язання та завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатись фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

  Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України[10].

  З цього випливає, що згідно з правовою позицією Великої Палати фраудаторний правочин може кваліфікуватися як:

  такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності (п. 6 ст. 3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК);

  фіктивний (ст. 234 ЦК);

  такий, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК).

  На нашу думку, не можна погодитись з пропозицією кваліфікувати фіктивний правочин або правочин, що порушує публічний порядок, як види фраудаторного.

  Фіктивні правочини, на відміну від фраудаторних правочинів, виключають наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що в свою чергу унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин не породжує жодних юридичних наслідків. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виклюється юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулась, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма ст. 234 ЦК не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків.

  Фіктивний правочин характеризується тим, що:

  1) сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором;

  2) усі сторони договору поінформовані про його фіктивність;

  3) письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами;

 4) мета вчинення фіктивного правочину не має значення [11].

  Крім того, відповідно до практики Верховного Суду, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного договору намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Зокрема, як зазначено у постанові ВС від 03.09.2019 р. у справі № 904/4567/18, Верховний Суд у застосуванні приписів статі 234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що у разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний.

  Судова практика виходить з того, що «фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним» (постанова ВС від 19.11.2019 р. у справі № 924/1014/18).

  Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 910/11715/17, від 08.08.2018 у справі № 920/1144/17, від 21.08.2018 у справі № 910/11565/17, від 26.02.2019 у справі № 925/1453/16.

  Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то, як зазначалось в літературі, намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом)[12].

  Мета фраудаторного правочину – завдати шкоди інтересам кредиторів, їх майновим правам. Правовим наслідком вчинення такого правочину, за умови, що це буде доказано, є його недійсність. Між тим якщо шкода, як результат дій боржника, не спричинить шкоди кредиторові, навряд чи правильним є ставити питання про фраудаторність будь-якого правочину, укладеного в певний проміжок часу, оскільки якщо немає негативних наслідків, то для боржника він все одно залишається правочином, але ніяк не фраудаторним [13].

  Верховний Суд, розвиваючи свої правові позиції і зважаючи на необхідність розмежувати поняття фіктивного та фраудаторного правочину, в постанові ВС у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) дійшов висновку про те, що:

  «103. … боржники не лише за допомогою фіктивних правочинів унеможливлюють звернення стягнення на своє майно. Недоброчесні боржники використовують різноманітні механізми, і протистояти відповідним зловживанням лише за допомогою конструкції фіктивного правочину навряд чи можливо. Отже, виникає сумнів у кваліфікації фіктивного правочину або правочину, що порушує публічний порядок, як видів фраудаторного.

  104. Тому судова палата вважає за необхідне розмежовувати кваліфікацію фіктивних та фраудаторних правочинів»[14].

  Поряд із цим, Верховний Суд не зважив за необхідне виокремити фраудаторні правочини з-поміж договорів боржника, що можуть бути визнанні недійсними на підставі статті 42 КУзПБ, що вбачається з аналізу п. 124 та п.п. 84, 99 зазначеної постанови у їх сукупності.

  Велика Палата ВС зазначає, що фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема, у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»)[15]. Простежується також тенденція кваліфікації договорів боржника, що можуть бути визнанні недійсними на підставі статті 42 КУзПБ, саме як фраудаторних[16].

  Уявляється, така позиція не має підґрунтя в теорії конкурсного процесу (права банкрутств) та не враховує особливості визнання недійсними правочинів боржника в порядку статті 42 КУзПБ (статті 20 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), особливості доказування недійсності таких договорів у процедурі банкрутства. Аналіз банкрутство зазначених норм дає підстави стверджувати, що категорія недійсності в конкурсному праві має свої особливості порівняно із її традиційним цивілістичним розумінням[17].

  В теорії конкурсного права період часу з моменту виникнення грошового зобов’язання у боржника (в тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство називається періодом підозр (підозрілим періодом), а правочини (договори і майнові дії) боржника сумнівними[18].

  Сумнівність правочинів при дослідженні угод боржника є правовою презумпцією, яка передбачає, що будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна, вчинений у підозрілий період, є сумнівним і може бути визнаний недійсним на підставі спеціальної норми закону[19]. Оскільки період часу з моменту виникнення грошового зобов’язання у боржника у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу є сумнівними, частиною 1 ст. 20 Закону про банкрутство, встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Законі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми[20].

  Визнання недійсними правочинів боржника в порядку ст. 42 КУзПБ (ст. 20 Закону про банкрутство) характеризується певними особливостями:

  1) особливі підстави визнання недійсними правочинів в процедурі банкрутства, і які не застосовуються поза межами цих процедур;

  2) правочин відповідає вимогам Цивільного та Господарського кодексів;

  3) правочин укладений у «підозрілий» період;

  4) наслідками такого правочину є загальний негативний економічний результат для боржника та, внаслідок цього, для кредиторів.

  Аналіз «банкрутних» підстав недійсності правочинів (договорів) дає підстави стверджувати, що ці підстави можуть бути зведені до об’єктивного критерію – негативних наслідків у вигляді зменшення майнової бази боржника та неплатоспроможності [21]. Тобто значення має загальний негативний результат господарювання, а не критерій вад волі сторін правочину. Тому необхідність формування ліквідаційної маси боржника з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів у конкурсному процесі дозволяє відійти у правозастосуванні від оцінки суб’єктивного (вольового) критерію недійсності правочинів боржника, принаймні, він не повинен бути визначальним. Головними мають бути негативні господарські наслідки їх виконання боржником, для чого необхідною є економіко-правова оцінка усієї діяльності боржника, а не його окремих (атомарних) правочинів (договорів), яка (оцінка) є в принципі є зайвою при застосуванні норм ЦК та ГК про недійсність цивільно-правових правочинів та господарських договорів відповідно[22].

  У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках, оспорювання так званих підозрілих (непорядних, негожих) угод боржника є одним з найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом повернення до неї майна боржника, переданого іншим особам[23].

  Правовий результат, який має досягатися реалізацією норм про «банкрутну» недійсність правочинів боржника, має оцінюватися крізь призму принципів права банкрутства[24] та загалом у контексті КУзПБ. Слід виходити з того, що як наголошував ще Г.Ф. Шершеневич, мета конкурсного процесу полягає в справедливому і рівномірному, хоча і не повному, задоволенні всіх кредиторів шляхом розподілу майна боржника та усуненні випадкових переваг одного перед іншими[25].

  Задоволення вимог кредиторів у провадженні про банкрутство має бути визнано центральною ідеєю і основоположним елементом призначенням інституту банкрутства, в той час, як інші наслідки (погашення (списання) боргів боржника, ліквідація неплатоспроможного суб’єкта, відновлення платоспроможності підприємця, нарешті, функціонування судових органів чи арбітражних управляючих – у ринковій економіці мають другорядне та проміжне призначення[26].

  Висловлюється в літературі і думка про те, що інститут визнання правочину з цивільно-правових підстав у відносинах банкрутства є неефективним, оскільки вимагає значної кількості доказів, метою яких є підтвердження мнимості чи удаваності правочину[27].

  З огляду на це, навіть якщо припустити, що правочини боржника, які підлягають визнанню недійсними з підстав, встановлених у ст. 42 КУзПБ, одночасно можуть мати ознаки фраудаторних, така додаткова кваліфікація цих правочинів як фраудаторних та вимога про визнання їх недійсними суперечитиме:

  в матеріально-правовому аспекті – ч. 3 ст. 42 КУзПБ щодо наслідків визнання недійсними правочинів боржника, оскільки ця норма передбачає лише повернення майна боржника до ліквідаційної маси, а визнання правочину з підстав фраудаторності тягне як наслідок реституцію;

  в процесуально-правовому аспекті - принципу процесуальної економії, адже вимагатиме збільшення обсягу доказування, введення додатково до предмету доказування суб’єктивної сторони (наміру заподіяти шкоду, умислу заподіювача шкоди), що завжди викликало ускладнення у цивільних (а особливо у господарських) відносинах[28].

  Таким чином, якщо правочин боржника має відповідні ознаки і підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 42 КУзПБ, це виключає можливість одночасно його кваліфікації та визнання недійсним як фраудаторного. Поряд з цим правочин, який не підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 42 КУзПБ, проте має ознаки фраудаторності, може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ.

  Частково ця позиція вже знайшла відображення в судовому рішенні Верховного Суду: «… розгляд та захист порушених справ у межах справи про банкрутство має певні характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження. Передусім це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного. До таких засобів віднесено інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство, закріплений у статті 42 КУзПБ, який є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Стаття 42 КУзПБ є спеціальною щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів боржника недійсними, оскільки наведена норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом. Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів. Водночас укладення договору боржника поза межами «підозрілого періоду» (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного статтею 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів. КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду дійшов висновку, що укладення договору боржника поза межами «підозрілого періоду», визначеного статтею 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості визнання недійсним правочину боржника, спрямованого на уникнення звернення стягнення на його майно, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом за умови доведеності відповідних обставин заявником»[29].

  Уявляється, що Верховний Суд має підсилити цей правовий висновок, та продовживши цю логіку, в імперативній формі висловитись щодо необхідності розмежування вчинених у підозрілий період правочинів (ст. 42 КУзПБ) та фраудаторних правочинів, що можуть бути визнані недійсними в порядку ст. 7 КУзПБ на підставі ст.ст. 3, 13 ЦК, та неприпустимості змішування цих правових конструкцій, так само, як він висловився щодо розмежування фраудаторних та фіктивних правочинів (ст. 234 ЦК)[30].

ІІІ.

Висновки.

  1. Ознаками фраудаторності правочинів є:

  - умисел на завдання шкоди правам іншої особи;

  - шкода як наслідок укладення правочину.

  2. Фіктивний правочин характеризується тим, що укладається сторонами без наміру створити правові наслідки. Фраудаторний правочин, навпаки, вчиняється з наміром завдати шкоди іншій особі і створює правові наслідки. Відповідно, критерієм розмежування є намір створити правові наслідки (фраудаторний) чи відсутність такого наміру (фіктивний). Правочин не може одночасно бути і фіктивним, і мати ознаки фраудаторності.

  Поряд з цим особливістю провадження у справі про банкрутство є наявність спеціальної процедури визнання недійсними правочинів боржника з підстав, зазначених у ст. 42 КУзПБ: правочин, який відповідає ознакам ст. 42 КУзПБ, підлягає визнанню недійсним на підставі цієї статті із правовими наслідками, які у ній встановлені, та не може визнаватись одночасно недійсним за ознаками фраудаторності.

  Застосування статті 234 Цивільного кодексу України не поширюється на визнання недійсними правочинів, які містять ознаки фраудаторності, в тому числі при оскарженні таких договорів у справі про банкрутство.

  Правочин, укладений боржником у справі про банкрутство, може бути визнаний недійсним з підстав фраудаторності за позовом кредитора у цій же справі про банкрутство, якому завдано шкоди цим правочином (за умови, що він не підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 42 КУзПБ).

  3. Для визнання правочину фраудаторним (недійсним) не має значення в чиїх інтересах такий правочин укладено: зловживання правом особою не у власних інтересах при укладанні договору, а в інтересах пов’язаної з нею третьої особи та встановлення фактичних обставин вчинення нею дій з укладення такого правочину, перебуваючи під управлінням третьої особи (за вказівкою третьої особи) може бути підставою визнання такого правочину недійсним.

  4. При розгляді спору про визнання недійсним оспорюваного правочину як фраудаторного факт того, що боржник не був стороною спірного договору значення не має, визначальним є встановлення умислу сторін правочину завдати шкоди іншій особі.

Член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді

кандидат юридичних наук       

Беляневич В.Е.

 

Член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді

доктор юридичних наук   

 Беляневич О.А.

 [1] Майданик Р.А. Цивільне право: Загальна частина./Т.1. Вступ у цивільне право. - К: Алерта, 2012. С. 163.

[2] Див., наприклад: Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1999. с. 113-119; Агарков М.М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве. В кн.: Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву. В 2-х т. Т.1: Социальная ценность частного права и отдельных институтов общей части гражданского права. – М.: Статут, 2012, с. 162-174; Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. В. кн.: Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. – М.: Статут 2000, с. 20-64.

[3] Грибанов В.П. Вказ. праця. С. 63.

[4]Покровский И.А. Вказ. праця. С. 113.

[5] Див.: Зловживання правом: зб. ст. / за ред. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків: ЕКУС, 2021. – 308 с.

[6 ] Погрібний С.О. Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України: монографія. – К: Правова єдність, 2009. С. 188-189.

[7] Бервено С.М. Проблеми договірного права України: Моногрфія. – К.: Юрінком Интер, 2006. С.163.

[8] Про сучасні дослідження добросовісності як принципу здійснення цивільних прав див.: Добросовісність: доктрина & судова практика: зб. ст. / за ред. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків: ЕКУС, 2021. – 358 с.

[9] Постанова ВПВС від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

[10] Постанова ВПВС від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

[11] Ромовська Зорислава. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник. – К.: Атіка, 2005. С. 410.

[12] Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1999. с. 119.

[13] Іванова К.Ю. До питання про фраудаторні правочини // Проблеми вдосконалення приватноправових механізмів набуття, передачі, здійснення та захисту суб’єктивних цивільних та сімейних прав : матеріали науково-практичної конференції, присвяченої пам’яті проф. Чингізхана Нуфатовича Азімова (Харків, 16 грудня 2020 р.). – Харків, 2020. – С. 145.

[14]Постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).

[15] Постанова ВПВС від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

[16] Див., наприклад, п.п. 83, 85, 176 постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16.

[17] Див., зокрема: Беляневич О. А. Визнання недійсними правочинів (договорів) боржника у справах про банкрутство [Електронний ресурс] // Ius Privatum (legal doctrine and practice / правова доктрина і практика). 2017. 1. С. 6. URL: https://bit.ly/3jhTpOY (Дата звернення: 03. 01.2022).

[18] Пригуза П.Д., Пригуза А.П. Науково-практичний коментар Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції з 18 січня 2013 року [доктринальне тлумачення норм права неплатоспроможності та статей 1-21]. Херсон: Видавництво «ТДС», 2013. С. 285.

[19] Гончаренко О., Черненко О., Ковалишин О. Правова природа трирічного строку, передбаченого статтею 42 Кодексу України з процедур банкрутства // Підприємництво, господарство і право. №6, 2021. С. 75.

[20] Пункт 32 постанови Касаційного господарського суду Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/6179/17.

[21]Цей критерій іноді називають «сутнісним критерієм». Див.: Фраудаторный иск. Харьковская цивилистическая школа: защита субъективных гражданских прав и интересов: монография / И.В. Спасибо-Фатеева, М.Н. Сибилев, В.Л. Яроцкий и др.; под общ. ред. И.В. Спасибо-Фатеевой. – Харьков: Право, 2014. – С. 320.

[22] Беляневич О. А. Визнання недійсними правочинів (договорів) боржника у справах про банкрутство [Електронний ресурс] // Ius Privatum (legal doctrine and practice / правова доктрина і практика). 2017. 1. С. 12-13. URL: https://bit.ly/3jhTpOY (Дата звернення: 03.01.2022).

[23] Беляневич О. Про оспорювання угод боржника // Українське комерційне право. № 13, 2013. С. 35.

[24] Пропонувалося базовими принципами права неспроможності (банкрутства) вважати: ідею конкурсу кредиторів, адже конкурс – єдино можлива організація провадження, що забезпечує задоволення конкуруючих вимог кредиторів неплатоспроможного боржника на засадах рівності та справедливості; процедурний порядок задоволення вимог кредиторів, оскільки процедура технологічно реалізує ідею про оптимальну процесуальну форму задоволення конкуруючих вимог сукупності кредиторів неплатоспроможного боржника на засадах справедливості і раціоналізму; узгодженість нормативних приписів права із суміжними інститутами права, що має гарантувати інтеграцію права банкрутства до національної системи права // Джунь В. В. Теоретико-прикладні проблеми реформування законодавства України про банкрутство: автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.04 / В. В. Джунь ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2009. - С. 16-17.

[25] Шершеневич Г.Ф. Учение о несостоятельности. Типография Университета. Казань, 1890. С. 84.

[26] Грабован Л.І. Погашення вимог кредиторів у процедурі банкрутства». Дис. канд. юрид. наук: 12.00.04. – Одеса, Національний університет «Одеська юридична академія» – 2017. С. 88.

[27]Поляков Б.М. Закон Украины «О восстановлении платежеспособности должника или признании его банкротом»: Научно-практичнский комментарий: в 2-х т. Т. І/ Б.М. Поляков. – К.: Логос, 2014. С. 171.

[28]Принцип процесуальної економії господарського судочинства — загальне керівне положення, відповідно до якого господарський суд, учасники судового процесу економно і ефективно використовують усі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справ з дотриманням строків. Сутність принципу процесуальної економії полягає в тому, щоб під час розгляду справи в господарському суді для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі встановлені законом засоби з урахуванням строків, визначених нормами процесуального права. Елементами змісту принципу процесуальної економії господарського судочинства слід вважати: вимога оперативного розгляду справи; вимога економного використання процесуальних засобів судом, учасниками справи для повного та всебічного розгляду справи у господарському суді. Див.: Жуков С. Застосування принципу процесуальної економії та інші правові висновки ВС у справах про банкрутство за січень 2019 року. Частина 1 // Ліквідація&Банкрутство в Україні, 27 лютого, 2019 // https://bankruptcy-ua.com/articles/11118.

[29]Постанова Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16.

[30]Постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).