НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
щодо відшкодування позадоговірної шкоди вкладнику банку
Наукові висновки

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК щодо відшкодування позадоговірної шкоди вкладнику банку

12.08.2021
~23 хв. на читання
БЕЛЯНЕВИЧ ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо відшкодування позадоговірної шкоди вкладнику банку

І.

  Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 404 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді за зверненням судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік Олени Миколаївни від 01.03.2021 № 103/0/26-21 у справі № 662/397/15-ц та згідно з листом Вченого Секретаря НКР при ВС Л.М. Лобойка від 02.03.2021 № 23/0/27-21 щодо викладених у зверненні питань:

  1. Чи може суд, який розглядає справу, самостійно визначити і кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини, а також самостійно визначити, який спосіб захисту є належним та ефективним й вирішити спір по суті, керуючись змістом позовних вимог, якщо дійде висновку, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушених прав та здійснено помилкове правове обґрунтування позовних вимог?

  2. Чи виникли за таких обставин (працівники банку діяли від його імені у правовідносинах з позивачами при укладанні договорів, але не виконали своїх посадових обов’язків щодо зарахування коштів, наданих позивачами як вклад, на користь банку) договірні відносини між банком та позивачами? Чи існують за таких обставин виключно позадоговірні відносини між працівниками банку – заподіювачами шкоди та позивачами?

  3. Чи вплинула б на висновки суду наявність вирішеного цивільного позову про стягнення коштів з винних осіб на зобов’язання банку повернути кошти сторонам договорів – позивачам? Чи залежить розмір зобов’язань банку перед позивачами від наявності чи відсутності відшкодування позивачам шкоди винним особам?

ІІ.

Опис дослідження.

  Відповідно до статті 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Ст. 5 ЦПК доповнюється положенням абз. 12 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), згідно з яким суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках[1].

  Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу, має бути об’єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: 1) застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб’єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; 2) обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; 3) застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; 4) застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.

  Кожен спосіб захисту цивільних прав призначений для усунення наслідків конкретного цивільного правовідношення.

  Практика Верховного Суду ґрунтується на тому, що «…позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об’єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача» [2].

  Завданням суду є захист порушеного права [3]. Згідно зі ч. 1 ст. 2 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

  Захист порушеного права полягає в усуненні наслідків відповідного правопорушення (крім превентивного позову). Отже, спосіб захисту буде ефективним, якщо за його допомогою усуваються наслідки правопорушення. Верховний Суд вважає, що ефективним є «… такий спосіб захисту, який би гарантував припинення порушення його права власності … та відновлення цього права без ускладнень діями чи бездіяльністю відповідача, або який би передбачив належне відшкодування за порушення вказаного права.» [4].

  Способи захисту залежать від характеру правопорушення, і в певних випадках спосіб захисту імперативно «прив’язаний» до певного складу правопорушення[5]. В таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку ст. 16 ЦК), а те, що спосіб захисту вказаний в кореспонденції з конкретним правопорушенням [6]. В цих випадках положення ч. 1 ст. 5 ЦПК вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту. Якщо в такій ситуації позивач неправильно визначив спосіб захисту, суд не має права (як зв’язаний принципом диспозитивності) змінити предмет позову, і вимушений відмовляти у позові [7] (умовно припускаємо, що позивач правильно визначив підстави позову і зібрав необхідні і достатні докази на підтвердження цих підстав).

  Поряд з цим, не можна стверджувати, що принцип диспозитивності спонукає суд зайняти пасивну позицію щодо способу захисту права, обраного позивач. Певні процесуальні засоби надають суду право вплинути на позивача, не порушуючи принципу диспозитивності. 

  По-перше, п. 4 ч. 3 ст. 175 ЦПК містить вимогу щодо змісту позовної заяви: позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог - спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні. Відповідно до ч. 1 ст. 185 ЦПК суддя може залишити позов без руху, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, в тому числі і щодо наявності в позові вказівки на спосіб захисту. Суд може зобов’язати позивача усунути недоліки позову щодо зазначення способу захисту, зокрема, і вказати на те, що спосіб захисту позивач вказав неправильно. Якщо позивач не виконав вказівку суду, суд повертає позовну заяву, що не позбавляє позивача права подати новий позов, вказавши спосіб захисту, який відповідає вимогам закону.

  Відповідно до ч. 2 ст. 187 ЦПК суд в ухвалі про відкриття провадження у справі фіксує предмет і підстави позову[8], що має важливе значення для подальшого вирішення питання релевантності способу захисту права, яке позивач вважає порушеним.

  По-друге, після відкриття провадження у справі суд може виявити, що в порушення вимог ст. 175 ЦПК порушення процесуального закону в частині вимог до змісту позову, зокрема щодо визначення способу захисту. Суд в такому разі наділений правом відповідно до ч. 11 ст. 187 ЦПК залишити позов без руху із відповідними наслідками.

  По-третє, в підготовчому провадженні також можуть бути розглянуті проблеми, пов’язані зі способом захисту, який визначив позивач.

  За змістом ст. 189 ЦПК метою підготовчого провадження є забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті [9], що досягається виконанням завдань, які перелічуються у цій же статті, зокрема, через остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу. На цій стадії позивач має право змінити предмет позову (до закінчення підготовчого провадження згідно з ч. 3 ст. 49 ЦПК).

  Принцип диспозитивності полягає, зокрема, в тому, що учасник справи розпоряджається правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК). Принцип диспозитивності не перешкоджає тому, щоб суд, реалізуючи повноваження, пов’язані із забезпеченням змагальності процесу, роз’яснив у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (п.3 ч.5 ст.12 ЦПК), з огляду на те, що суд сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п.4 ч.5 ст.12 ЦПК).

  Тобто на стадії підготовчого провадження суд, виявивши, що обраний спосіб захисту не відповідає вимогам закону, роз’яснити позивачу право змінити предмет позову. Суд може, не роз'яснюючи практичних наслідків задоволення заявленої вимоги, роз’яснити позивачу його права та ті процесуально-правові наслідки, що можуть бути спричинені зміною чи навпаки, відмовою у зміні позовної вимоги в частині обрання конкретного способу захисту [10].

  Якщо позивач, незважаючи на вжиття судом перелічених вище процесуальних заходів, не використав своє право змінити предмет позову[11], суд має винести рішення згідно з тим предметом позову (способом захисту), який визначений позивачем у позові.

  Якщо позивач обрав предмет позову, який не відповідає вимогам закону, це на практиці означає, що предмет його позову не відповідає змісту правовідносин сторін, а отже його позовна вимога не ґрунтується на фактичних обставинах справи [12]. Тому сама по собі вказівка на неправильно обраний (неналежний) спосіб захисту не є достатньою, судове рішення має спиратись на оцінку обґрунтованості позовної вимоги, як результат виконання положення ст. 264 ЦПК про те, що під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Суд не має права розпорядитись правами, які належать позивачу[13] .

  Поряд із цим Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту[14].

  В деяких випадках може виявитись, що визначення релевантного способу захисту має певні труднощі, оскільки в законі спосіб захисту від певного правопорушення не визначено (або існує кілька способів захисту). В такому випадку існує для позивача ризик обрання способу захисту, який є неефективним, хоча і законним [15].

  В тих випадках, коли в законі немає імперативної «прив’язки» способу захисту до правопорушення, або існує кілька способів захисту (і всі способи відповідають вимогам закону), суд на підставі ч 2 ст. 5 ЦПК визначає ефективний спосіб захисту у відповідності до викладеної в позові вимоги.

  З точки зору відповідача існує ризик, що суд, обираючи спосіб захисту, який найбільш ефективно захищатиме порушене право позивача не забезпечить рівність сторін, оскільки момент, у який здійснюється такий захист, залишається поза процесуальним контролем сторін – під час прийняття рішення в нарадчій кімнаті, що може поставити відповідача у нерівне становище, оскільки всі заперечення були надані стосовно способу захисту, обраного позивачем, а не судом[16].

  Згідно з правовою позицією Верховного Суду суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам [17].

  В справі, що розглядається, не йдеться про те, що є альтернативні способи захисту, і слід обрати найбільш ефективний з них. Правильне встановлення змісту правовідносин між банком і вкладниками як договірних, імперативно визначає і спосіб захисту – відшкодування збитків, завданих невиконанням договору банківського вкладу.

  2. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України, далі – ЦК). Стаття 1063 ЦК містить спеціальні норми, які регулюють укладення договору банківського вкладу на користь третьої особи.

   В Законі «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) визначається як кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

  З наведених легальних визначень вбачається, що:

  1) сторонами договору банківського вкладу є лише банк і вкладник, участь інших осіб в цьому договорі не передбачена;

  2) договір банківського вкладу (депозиту) є реальним, тобто він вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або для нього грошової суми (вкладу). Грошові кошти, що передані вкладником у готівковій формі, приймаються у касі банку та обліковуються на іменному вкладному (депозитному) рахунку[18].

  Відповідно до ч. 2 ст. 1058 ЦК договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (ст. 633 ЦК) та договором приєднання (ст. 634 ЦК), отже, банк укладає договори з усіма вкладниками на однакових умовах.

  За визначенням ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» банківська діяльність – це залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

  Відповідно до ч.3 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» до банківських послуг належить, зокрема залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб.

  Таким чином, укладання та виконання договору банківського вкладу (депозиту) опосередковує банківську послугу згідно із Законом «Про банки і банківську діяльність», яка відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» віднесена до фінансових послуг.

  Щодо правової природи договору банківського вкладу вченими висловлювались різні наукові погляди. Пропонувалось вважати цей договір: а) різновидом договору іррегулярного зберігання [19]; б) різновидом договору позики; в) змішаним договором; г) як самостійний договір (sui generis). Підтвердженням самостійного характеру договору банківського вкладу вважається його економічна сутність, яка формується шляхом реалізації сторонами відповідних цілей та відображається в конструктивних особливостях елементів цього правочину[20].

  У даній справі у питанні про встановлення дійсної природи правовідносин між банком і вкладниками ключовим пунктом є наявність юридичного факту виникнення правовідносин банківського вкладу, тобто факту передачі грошей вкладником банку.

  При цьому слід виходити з того, які факти викладено у вироку кримінальній справі щодо посадових осіб банку, які вчинили злочин, передбачений ч.5 ст.191 КК («Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем»).

  Як встановлено у ч. 6 ст. 82 ЦПК вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

  В контексті цієї справи правовим наслідком дій службової особи банку є шкода, завдана або банку, або вкладнику, під дією розуміється протиправне звернення на свою користь (або на користь третіх осіб) чужого ввіреного цій особі майна, а саме прийняття від громадян-вкладників готівки у касі банку та наступне розпорядження цими коштами на власний розсуд.

  З урахуванням цього положення ЦПК для суду, який розглядає цивільну справу про відшкодування шкоди, завданої службовою особою банку, преюдиціальним фактом, який встановлюється вироком у кримінальній справі, є факт прийняття в касі банку готівки від вкладників та видача їм документів про оформлення договору банківського вкладу і про прийняття коштів.

  Таким чином, встановлення кримінальним судом у вироку цих обставин, свідчитиме про укладення між банком і вкладником договору банківського вкладу, і ці обставини не потребують доказування у цивільній справі. При цьому на встановлення факту укладення договору банківського вкладу не впливає те, чи були проведені відповідні облікові операції по рахунках в банку. Визначальним для встановлення факту укладення договору є прийняття від вкладника коштів у касі банку.

  Якщо встановлено факт укладення договору банківського вкладу, цим договором визначаються відносини між вкладником і банком, включаючи відповідальність банку за невиконання договору банківського вкладу. Ці правовідносини виключають позадоговірну відповідальність службової особи банку за заподіяння шкоди фізичній особі – вкладнику банку. Водночас службова особа несе відповідальність перед банком за заподіяння йому шкоди при виконанні службових обов’язків.

ІІІ. Висновки.

  1. Суд, який розглядає справу, може самостійно визначити і кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини, якщо дійде висновку, що позивачем здійснено помилкове правове обґрунтування позовних вимог.

  Суд може самостійно визначити, який спосіб захисту є належним та ефективним й вирішити спір по суті, керуючись змістом позовних вимог, якщо дійде із застосуванням відповідних процесуальних засобів висновку, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушених прав та, крім випадків, коли закон імперативно встановлює спосіб захисту, «прив’язаного» до певного правопорушення. 

  2. За таких обставин (працівники банку діяли від його імені у правовідносинах з позивачами при укладанні договорів, але не виконали своїх посадових обов’язків щодо зарахування коштів, наданих позивачами як вклад, на користь банку) між банком та позивачами виникли договірні відносини.

  За таких обставин відсутні позадоговірні відносини між працівниками банку та позивачами.

  3. Наявність вирішеного цивільного позову про стягнення коштів з винних осіб не впливає на висновок суду у цивільній справі про зобов’язання банку повернути кошти сторонам договорів – позивачам, однак при ухваленні рішення суд має врахувати фактично сплачені позивачам суми коштів, за необхідності стягнути з банку залишок боргу за договором банківського вкладу.

Член Науково-консультативної ради при Верховному Суді кандидат юридичних наук

Беляневич В.Е.

 

Член Науково-консультативної ради при Верховному Суді доктор юридичних наук, професор

Беляневич О.А.

[1] В редакції Закону «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017.

[2] Постанова Верховного Суду від 25.02.2019 р. у справі № 906/864/17

[3] Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.» // Постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 р. у справі № 905/2260/17 (п. 49).

[4] Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 р. у справі № 399/142/16-ц (п. 42). При цьому суд посилається на розуміння ефективного захисту в широкому сенсі, що застосовується в практиці ЄСПЛ. «41. Європейський суд з прав людини неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції, вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути: незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 6 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine, заява № 61406/00, § 59);«ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоби його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення від 10 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey, заява № 100/1995/606/694, § 95); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26 жовтня 2000 року у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland, заява № 30210/96, § 158) (§ 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16 серпня 2013 року у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine, заява № 20390/07).»

[5] Загальні способи захисту цивільних прав установлено в статті 16 ЦК, вони мають універсальний характер як такі, що можуть використовуватись для захисту усіх чи більшості суб’єктивних цивільних прав. Крім загальних нормами ЦК та законами встановлюються спеціальні способи захисту, які застосовуються для захисту окремих суб’єктивних цивільних прав чи в межах окремих правових інститутів.

[6] Численні приклади таких імперативно визначених (встановлених) законом способів захисту містяться в Цивільному та Господарському кодексах, інших законах, що регулюють цивільні та господарські відносини. Як хрестоматійний приклад, можна навести ч. 2 ст. 220 ЦК, відповідно до якої якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Або відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

[7] Таку правову позицію напрацьовано Верховним Судом в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 р. у справі № 331/6927/16-ц: «Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові». Аналогічна за змістом постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 р. у справі № 757/12726/18-ц.

[8] В науці немає єдиного визначення цих понять. Верховний Суд використовує такі визначення: «…предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.» // Постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17 (п.81).

[9] Сутність процесуальних дій на цьому етапі правозастосовного циклу являє собою систему процесуальних дій об’єднаних найближчою процесуальною метою: з’ясувати можливість врегулювання спору до (без) судового розгляду та/або (в разі недосягнення цієї мети) забезпечити правильне та швидке вирішення справи // Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В.Гусаров, Н.Ю.Сакара та ін.; за ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 2016. С. 493.

[10] Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. Н.Ю.Голубєвої. Київ: Юрінком Інтер, 2021. С. 19.

[11] Верховний суд звертає увагу на те, що «…в силу частини 4 статті 13 ГПК України саме позивач несе ризик наслідків невчинення ним у встановленому процесуальним законом порядку процесуальної дії (зокрема у вигляді зміни підстав позову)…» // Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.06.2019 р. у справі № 910/19581/16 (п. 35).

[12] Слушна правова позиція висловлена деякими суддями Великої Палати Верховного Суду: «… принцип диспозитивності закріплений у статях 2, 14 ГПК України … передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. … Тобто, якщо позивач дотримався передбаченого процесуальним законодавством порядку звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав, то в такому зверненні може бути відмовлено виключно з підстав, установлених законом. Відмовивши у задоволенні позову з тих підстав, що позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права, Велика Палата Верховного Суду фактично встановила обмеження щодо самої можливості розгляду заявленого позивачем позову, не врахувавши гарантованого національним і міжнародним законодавством права особи на доступ до правосуддя.» // Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В.В., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б. у справі № 905/2260/17 від 27.11.2018 р.

[13] Постає питання щодо безсторонності суду, рівності сторін та змагальності, очевидно, що в цьому випадку суд діятиме саме в інтересах позивача // Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. Н.Ю.Голубєвої. Київ: Юрінком Інтер, 2021. С. 19.

[14] Постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17 (п.86).

[15] Класичний приклад – вибуття майна в законного власника через укладання незаконних угод. Спосіб захисту – визнання недійсними правочинів – судова практика визнала неефективним (хоча і законним), а віндикація визнана як ефективний спосіб захисту власника. У разі вибуття майна з володіння законного власника може залежно від обставин застосовано такі способи: реституція, віндикація, кондиція.

[16] Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. Н.Ю.Голубєвої. Київ: Юрінком Інтер, 2021. С. 19.

[17] Постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 р. у справі № 916/3156/17 (п.п. 71-72).

[18] Безклубий І.А. Банківські правочини: Монографія. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. С.230.

[19] Під іррегулярним зберіганням (іррегулярною поклажею) розуміється зберігання «знеособлених» речей (гроші, цінні папери). Див: Агарков М.М. Основы банковского права. В кн.: Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву. В 2-х т. Т.2: Общее учение об обязательствах и его отдельных видах. – М.: Статут, 2012. С. 360.

[20] Безклубий І.А. Банківські правочини: Монографія. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. С.230.