НАУКОВИЙ ВИСНОВОК щодо відшкодування (компенсації) шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення (стаття 1177 ЦК)

 

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо відшкодування (компенсації) шкоди фізичній особі, яка

потерпіла від кримінального правопорушення (стаття 1177 ЦК)

  І.

  Цей науковий висновок підготовлений на підставі ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді за зверненням секретаря Пленуму Верховного Суду Д. Луспеника від 28.07.2021 № 451/0/26-21 у справі № 757/59501/19-ц, щодо викладених у зверненні питань:

  1. Чи виникає у особи право на позов на підставі частини другої статті 1177 ЦК України у випадку, якщо розпочате кримінальне провадження знаходиться на стадії досудового розслідування та ще не завершене?

  2. У випадку ствердної відповіді на перше запитання, то чи можливе вирішення цієї справи на підставі частини другої статті 1177 ЦК України за відсутності відповідного закону про випадки та порядок компенсації державою такої шкоди?

  3. Чи можливо в цьому випадку подолання зазначеної прогалини у законодавстві шляхом застосування аналогії закону чи аналогії права?

ІІ.

Опис дослідження.

  Відповідно до п.22 ч.1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності. Законами, що мають установити підстави і умови притягнення суб’єктів публічного права до цивільно-правової відповідальності є акти цивільного законодавства. Цивільний кодекс України та інші закони змістовно мають утілювати певну концепцію цивільно-правової відповідальності держави Україна й мають стати певні засадничі положення[1].

  Конституційні засади відшкодування державою шкоди містяться в окремих нормах Конституції України, зокрема:

  кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56);

  у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ст. 62);

  матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (ст. 152).

  Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов'язків держави (статті 3, 16, 22 Конституції України). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності як застосування заходів публічно-правового (в даному випадку - конституційно-правового або міжнародно-правового) характеру до держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків. Зокрема, стаття 55 Конституції України надає кожному право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, а стаття 152 Конституції України зобов'язує державу відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

  Відшкодовується також державою завдана безпідставним осудженням шкода у разі скасування вироку суду як неправосудного (стаття 62 Конституції України) [2].

  У статтях 1173-1177 ЦК України фактично більш об’ємно за текстуальним викладом, змістовніше відтворюються наведені конституційні положення з метою визначення в кодифікованому законі порядку притягнення держави України чи територіальної громади до цивільно-правової відповідальності[3].

  Зобов’язання із заподіяння шкоди – це правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий, кредитор) вправі вимагати відшкодування заподіяної їй шкоди, а інша сторона (боржник) зобов’язана відшкодувати заподіяну шкоду в повному обсязі[4].

  Боржником у зобов’язаннях із заподіяння шкоди є особа, на яку законом покладений обов’язок відшкодувати заподіяну потерпілому шкоду. Боржники поділяються на: а) безпосередніх заподіювачів шкоди, тобто осіб, які власними діями завдали шкоду потерпілому; б) інших осіб (незаподіювачів шкоди), на яких законом покладено обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду. Основною причиною покладання обов’язку на незаподіювача шкоди є необхідність захисту інтересів потерпілої особи, яка має отримати відшкодування заподіяної шкоди в будь-якому випадку, незалежно від того, чи може безпосередній заподіювач сам бути делінквентом і чи є у нього фінансова можливість відшкодувати заподіяну шкоду. Тут можна виділити такі підстави: 1) неделіктоздатність заподіювача шкоди – зобов’язаними відшкодувати шкоду є батьки (усиновителі), опікуни (піклувальники) малолітніх, а іноді і неповнолітніх дітей, опікуни недієздатних фізичних осіб, повнолітні родичі неосудних осіб; 2) діяльність заподіювача шкоди за вказівкою та на користь відповідальної особи – работодавці за трудовими договорами, замовники за договорами підряду, держава, АР Крим у разі заподіяння шкоди діяльністю органів державної влади, органами влади АР Крим, їх посадовими та службовими особами; в) необхідність дотримання інтересів потерпілого – держава в разі заподіяння шкоди кримінальним правопорушенням; особи, що ввезли товари на територію України з метою їх реалізації, продавці продукції[5].

  Стаття 1177 ЦК передбачає відшкодування (компенсацію) шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Відповідно до частини першої цієї статті за загальним правилом шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. У частині другій встановлено, що шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом[6].

  Слід звернути увагу на умови застосування цієї норми[7]. Для реалізації права потерпілого від кримінального правопорушення законом має бути визначено:

  а) випадки відшкодування (компенсації) шкоди;

  б) порядок відшкодування (компенсації) шкоди.

  У деяких наукових дослідженнях зазначалося, що згідно до ч. 2 статті 1177 ЦК, має бути ухвалений спеціальний закон, який би врегульовував умови та порядок відшкодування шкоди, завданої злочином, за рахунок держави[8].

  Крім того, Верховний Суд України свого часу визнав законними та обґрунтованими висновки судів про відсутність підстав для стягнення з відповідачів майнової шкоди, передбаченої статтею 1177 ЦК України, оскільки обов'язковою умовою застосування цієї норми є наявність вироку суду в кримінальній справі або постанови суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили[9]. Проте в наступних судових актах Верховний Суд цю правову позицію не підтверджував. Водночас не можна стверджувати, що Верховний Суд de jure відійшов від цієї правової позиції.

  Велика Палата Верховного Суду щодо застосування ч. 2 ст. 1177 ЦК зробила такі висновки:

  «52. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

  53. Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

  54. Положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі.

  55. У 2005 році Україна підписала Європейську конвенцію про відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 року (не була ратифікована). Втім, ця Конвенція передбачає обов’язок держави щодо виплати компенсації не всім потерпілим від злочину, а лише фізичним особам – жертвам насильницьких злочинів.

  56. Отже, держава Україна зобов’язалася компенсувати шкоду, спричинену злочином, перед фізичними особами відповідно до ЦК України та спеціального закону, тоді як відносно юридичних осіб держава Україна такого позитивного обов’язку не має»[10].

  В контексті цього наукового дослідження зробимо наголос на позиції ВС стосовно того, що держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими.

  Попередньою редакцією статті 1177 ЦК було встановлено відшкодування державою потерпілому від злочину майнової шкоди, натомість діюча норма має ширший предмет регулювання, оскільки підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна не лише майну, а й фізичній особі. Натомість, у частині другій міститься бланкетна норма, яка вимагає наявності закону, який має визначити випадки, коли держава приймає на себе обов’язок відшкодувати шкоду, завдану кримінальним правопорушенням. Тобто у норму закладено ухвалення законодавцем спеціальних законів, у яких мають бути відповідні спеціальні по відношенню до статті 1177 ЦК норми[11].

  Під випадками, про які йдеться у ч. 2 ст. 1177 ЦК, можна розуміти як певні умови, за яких настає обов’язок держави щодо відшкодування шкоди, так і склади кримінальних правопорушень, шкода від вчинення яких відшкодовується державою[12].

  До першої категорії можна віднести випадки, що регулюються ст. 1207 ЦК, коли настає обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок кримінального правопорушення. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок кримінального правопорушення, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 цього Кодексу, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, або якщо вона є неплатоспроможною.

  До другої категорії належить, наприклад, стаття 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом», частина перша якої передбачає, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом[13].

  До таких випадків можна віднести і норму ч. 5 ст. 1176 ЦК, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

  Таким чином, ч. 2 ст. 1177 ЦК імперативно визначає, що у законі мають бути встановлені випадки, коли держава бере на себе обов’язок відшкодувати шкоду особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення.

  Водночас проблема відсутності порядку відшкодування (компенсації) шкоди не є перешкодою для такого відшкодування. З цього питання щодо застосування статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість виплати компенсації потерпілому попри відсутність закону, який встановлював би відповідний порядок. Велика Палата ВС зазначила:

  «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

  Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно». Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні.

  68. Відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом. (стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).

  69. Передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

  70. За статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поряд із негативним обов`язком утриматися від неправомірного втручання у право мирного володіння майном держава має позитивні обов`язки гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання цього права та його відновлення у разі порушення. Позитивні обов`язки можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки); у процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами.

  71. Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі.

  72. Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір.» [14]

  В іншій справі Верховний Суд дійшов таких висновків:

  «Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

  З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

  При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

  Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

  Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

  При цьому правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» [15].

  Оскільки редакція статті 1177 ЦК була змінена у зв’язку з приведенням законодавства у відповідність з Кримінальним процесуальним кодексом України (Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення законодавства у відповідність з Кримінальним процесуальним кодексом України» від 16 травня 2013 року № 245-VII), зміст цієї норми в чинній редакції розкривається у системному зв’язку із відповідними положеннями Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) щодо відшкодування шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням.

  Відповідно до загальної норми частини 1 статті 1177 ЦК шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Цій загальній нормі кореспондує встановлений у КПК механізм відшкодування шкоди, перш за все, за рахунок особи, яка вчинила кримінальне правопорушення:

  1) добровільно (ч.1 ст.127 КПК) - підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення;

  2) примусово за рішенням суду (ч.2 ст.127 КПК) - шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні[16].

  Крім того, частина 3 статті 127 КПК містить норму, яка так само, як і частина 2 статті 1177 ЦПК визначає, що шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.

  Така правова конструкція означає, що за загальним правилом держава не бере на себе обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну кримінальним правопорушенням.

  Однак із загального правила існують винятки, про що законодавець зазначає у нормі ч. 2 ст. 1177 ЦК: це випадки, коли держава компенсує потерпілому шкоду, завдану йому кримінальним правопорушенням, і такі випадки мають бути встановлені законом. Exceptio probat regulam in casibus non exceptis[17].

  Питання про можливість застосування заходів відповідальності по аналогії має вирішуватись з огляду на специфіку деліктних зобов’язань як цивільних охоронних правовідносин, що виникають у разі заподіяння позадоговірної шкоди майновим та особистим немайновим правам особи: а) деліктні зобов’язання не опосередковують нормальний майновий оборот, а виникають внаслідок односторонніх неправомірних дій, а відтак мають охоронний характер; б) правове значення деліктних зобов’язань полягає у відновленні становища, яке існувало до порушення права, а основна функція, яку вони виконують, - компенсація заподіяної шкоди[18].

  Аналогія закону – це спосіб подолання прогалини в законі, коли спір вирішується із застосуванням норми закону, що регулює подібні відносини[19].

  Аналогія закону допускається за таких умов:

  1) відносини сторін знаходяться у сфері правового регулювання;

  2) між сторонами існують відносини приватноправового характеру;

  3) немає норми закону, що безпосередньо регулює відносини сторін;

  4) є норма закону, що регулює подібні відносини.

  Застосовуючи аналогію закону, суд повинен у рішенні констатувати, що немає норми, яка регулює спірні відносини[20], визначити, які відносини є подібними до тих, що розглядає суд, визначити норму, що регулює подібні відносини, і після цього вирішити спір на підставі цієї норми.

  З огляду на викладене вище, на нашу думку, немає підстав стверджувати про існування прогалини в нормативно-правовому регулюванні відносин щодо відшкодування державою шкоди, завданої потерпілому кримінальним правопорушенням, а отже й про застосування аналогії. Йдеться лише про намір законодавця встановлювати законом випадки, коли держава компенсує потерпілому шкоду, завдану йому кримінальним правопорушенням.

ІІІ.

Висновки.

  За загальним правилом держава не бере на себе обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну кримінальним правопорушенням.

  За відсутності відповідного закону про випадки компенсації державою шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням, вирішення цієї справи на підставі частини другої статті 1177 ЦК України неможливо, в тому числі й із застосуванням аналогії.

   Відсутність відповідного закону про порядок компенсації державою такої шкоди не унеможливлює розгляду справи за позовом потерпілого.

  З огляду на наведені висновки, на нашу думку, в контексті цієї справи немає потреби досліджувати питання про те, на якій стадії кримінального провадження виникає у особи право на позов на підставі частини другої статті 1177 ЦК України.

Член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді

кандидат юридичних наук   Беляневич В.Е.

[1]Відповідальність у приватному праві: монографія / [І.Безклубий, Н.Кузнєцова, Р.Майданик та ін.] за заг. ред. І.Безклубого. К.: Грамота, 2014. С. 276.

[2]Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001.

[3]Відповідальність у приватному праві: монографія / [І.Безклубий, Н.Кузнєцова, Р.Майданик та ін.] за заг. ред. І.Безклубого. К.: Грамота, 2014. С. 277.

[4]Отраднова О.О. Недоговірні зобов`язання в цивільному праві України: навч. посіб. / Отраднова О.О. – К.: Юрінком Інтер, 2009. С. 35.

[5]Отраднова О.О. Проблеми вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов`язань: монографія / О.О. Отраднова – К.: Юрінком Інтер, 2014. С. 201, 209, 218-219.

[6]Діюча редакція статті сформульована в результаті зміни, внесеної Законом № 245-VII від 16.05.2013 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення законодавства у відповідність з Кримінальним процесуальним кодексом України». У первісній редакції статті 1177 ЦК «Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину» передбачала, що майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.

[7]У п. 30 Постанови від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 9 червня 2013 року, та статті 1207 цього кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)).

[8] Див., наприклад: Забезпечення відшкодування шкоди у злочинах, пов’язаних з торгівлею людьми, на стадії досудового розслідування: довідник / А. Я. Хитра, В. О. Кучер, А. Б. Ткачик, І. М. Євхутич та ін. Львів: ЛьвДУВС, 2019. С. 57; Отраднова О.О. Проблеми вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов`язань: монографія / О.О. Отраднова – К.: Юрінком Інтер, 2014. С. 217.

[9]Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України № 6-1268ц15 від 1 вересня 2015 року Постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17.

[10]Основною проблемою щодо відшкодування державою Україна шкоди, завданої злочином, є те, що на практиці норми законодавства не реалізуються. Нагальним є прийняття закону, який повинен визначити умови відшкодування шкоди, завданої злочином, чіткий та доступний порядок отримання виплат, момент виникнення права на відшкодування // Ткач І. В. Держава Україна як суб’єкт недоговірних зобов’язань: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / І. В. Ткач; НДІ приватного права і підприємництва ім. акад. Ф. Г. Бурчака НАПрН України. – К., 2014. – С.13.

[11] Настання юридичної відповідальності як такої є можливим, якщо вчинене діяння/бездіяльність відповідає складу правопорушення, закріпленого у відповідній статті нормативно-правового акта. Вчинення правопорушення є фактичною підставою юридичної відповідальності, нормативно-правовою є відповідні норми права, в яких закріплено склад правопорушення // Відповідальність у приватному праві: монографія/ За заг. ред. І. Безклубого. – К.: Грамота, 2014. – С. 27.

[12]Для юридичної відповідальності загалом неправомірна поведінка (правопорушення) – це точно визначений факт за місцем, часом, колом осіб. Іншими словами, норми, якими передбачено відповідальність певних осіб (в тому числі посадових осіб товариства), повинні містити однозначно визначені законодавцем гіпотезу, диспозицію і санкцію. Якщо норма одного закону є бланкетною, то відповідний структурний елемент повинен міститься в іншому законі. В протилежному випадку притягнення особи до відповідальності буде нормативно необґрунтованим.

[13]Зауважимо, що частина друга цієї статті, яка передбачає відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, на відміну від частини першої, лише визначає, що таке відшкодування провадиться в порядку, визначеному законом, проте без вказівки на відшкодування за рахунок держави. Таким чином, цією конструкцією ще раз підкреслюється, що випадки, коли держава відшкодовує шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, має бути конкретизовано у законі.

[14]Див. Висновки щодо застосування норм права, що містяться у п.п. 66-72 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц.

[15] Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 646/4339/17 від 25 березня 2020 року.

[16] Забезпечення відшкодування шкоди у злочинах, пов’язаних з торгівлею людьми, на стадії досудового розслідування: довідник / А. Я. Хитра, В. О. Кучер, А. Б. Ткачик, І. М. Євхутич та ін. Львів: ЛьвДУВС, 2019. С.30.

[17]Виняток підтверджує правило (лат.)

[18]Отраднова О.О. Проблеми вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов`язань: монографія / О.О. Отраднова – К.: Юрінком Інтер, 2014. С. 17.

[19]Як аналогія закону, так і аналогія права зводяться до такого логічного процесу: треба піддати аналізу даний випадок, відшукати в законодавстві (або видобути з нього) норму, що регулює інший випадок, що тотожний із даним у всіх юридично суттєвих елементах, розкрити юридичний принцип, наведений у цій нормі, і застосувати його до даного випадку // Васьковский Е.В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. – М.: АО “Центр ЮрИнфоР”, 2002. С.343.

[20]Неповнота, неясність, суперечливість чи відсутність законодавства, яке регулює спірні відносини, – це правові ситуації, які охоплюються поняттям «прогалина у законі». Прогалина в чинному законодавстві наявна тоді, коли для якої-небудь категорії випадків: або 1) взагалі немає норми, або 2) існує норма, але зовсім неясна і незрозуміла, або 3) існує кілька норм, які суперечать одна одній, або 4) встановлена норма має неповноту // Васьковский Е.В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002. – С. 277.