Науковий висновок щодо юрисдикції справи та належного способу захисту порушеного права споживача фінансових послуг (стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб)

І.

Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 404 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, на підставі звернення судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік Олени Миколаївни та листа Вченого Секретаря НКР при ВС Л. М. Лобойка від 19.02.2020 № 14/0/27-20, щодо викладених у зверненні питань:

1. Хто є сторонами договору щодо внесення коштів на банківський рахунок особи, які ці кошти перераховують, фізичні особи, одна з яких перераховує грошові кошти з власного рахунку та інша, на користь якої на відповідний рахунок перераховані кошти, та чи є стороною такого правочину банк, у якому відкриті відповідні рахунки обох фізичних осіб?
2. Чи надає стаття 38 Закону № 4452-VI право уповноваженій особі Фонду відносити до нікчемних правочини, стороною не є банк як особа, яка за правочином набуває певних прав чи обов’язків, а в яких банк виконує розпорядження власників коштів, розміщених на рахунках у банку, щодо їх руху?
3. Уповноважена особа Фонду, яка одночасно виконує повноваження керівних органів банку, у якому введена тимчасова адміністрація чи який перебуває у стані ліквідації, при віднесенні конкретного правочину до нікчемних на підставі статті 38 Закону № 4452-VI у даному випадку діє як представник банку чи як представник Фонду?
4. Чи є визнання дійсним укладеного договору банківського вкладу належним способом захисту права вкладника. Якщо такий спосіб захисту не є належним відповідно до статті 16 ЦК України, яким способом власник може захистити свої права з урахуванням принципу диспозитивності?
5. У залежності від відповіді на питання 4 за даних фактичних обставин та з урахуванням належного способу захисту права вкладника, за правилами якого судочинства (цивільного чи адміністративного) має розглядатися спір?
6. Чи є вимоги до уповноваженої особи Фонду, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб як представника Фонду про визнання дійсним укладеного договору банківського вкладу аналогічними з вимогами до ПАТ «Дельта Банк»?

ІІ.

Відповідаючи на зазначені питання, слід звернути увагу на таке.

Щодо суб’єктного складу відносин, які склалися у зв’язку із укладенням спірного договору банківського вкладу.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України, далі – ЦК). Стаття 1063 ЦК містить спеціальні норми, які регулюють укладення договору банківського вкладу на користь третьої особи.

В Законі «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) визначається як кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

З наведених легальних визначень вбачається, що:
1) сторонами договору банківського вкладу є лише банк і вкладник, участь інших осіб в цьому договорі не передбачена;
2) договір банківського вкладу (депозиту) є реальним, тобто він вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або для нього грошової суми (вкладу).

Передача грошових коштів вкладником банку є юридично значущою дією як передумовою укладення реального договору. Отже, банк і вкладник не можуть своєю домовленістю покласти вчинення юридично значущої дії (передачу грошових коштів банку), з якою пов’язується виникнення договірних відносин банківського вкладу, на іншу особу, яка не є стороною договору банківського вкладу і не може брати участь в його укладенні.

Відповідно до ч. 2 ст. 1058 ЦК договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (ст. 633 ЦК) та договором приєднання (ст. 634 ЦК), отже, банк не має права надати будь-яку перевагу одному вкладнику перед іншим щодо укладення договору або його змісту.

Юридична оцінка дії сторін спірного договору банківського вкладу (депозиту) повинна бути надана не тільки в частині його відповідності нормам Цивільного кодексу, але й в аспекті дотримання вимог банківського законодавства, яким врегульовано відносини, пов’язані із відкриттям клієнтам вкладних (депозитних) рахунків.

За визначенням ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» банківська діяльність – це залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

На момент укладення спірного договору порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам і використання коштів за цими рахунками було врегульовано Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 12.11. 2003 р. № 492(1) (далі – Інструкція). Ця Інструкція розроблена відповідно до Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та іншого законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України.

Вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору (абз. 9 п. 1.8 Інструкції).

Способи внесення вкладником коштів на вкладний (депозитний) рахунок фізичної особи в п. 10.1 Інструкції визначено імперативно: фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунку кошти на вкладний (депозитний) рахунок.

Інструкцією не передбачено будь-який інший спосіб відкриття вкладного (депозитного) рахунку, в тому числі шляхом перерахування грошей з поточного рахунку іншої особи.

Норми Інструкції, якими врегульовано порядок використання відкритих рахунків, не можуть застосовуватися до відносин, пов’язаних із відкриттям рахунків (зокрема, це стосується і п. 10.17 Інструкції). Такі норми не є обмеженням прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, оскільки:

- як норми ЦК, так і банківське законодавство дозволяє зарахування коштів, які надійшли на ім’я власника рахунку від іншої особи, на вкладний (депозитний) рахунок фізичної особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше. У цьому разі вважається, що власник рахунку погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про свій вкладний (депозитний) рахунок (ст. 1062 ЦК, п. 10.12 Інструкції), але ці норми застосовуються щодо перерахування на вже відкритий вкладником депозитний рахунок;

- відносини, пов’язані із укладенням договору банківського вкладу (депозиту) на ім’я третьої особи, врегульовано нормами ст. 1063 ЦК, які є спеціальними відносно норм ст. 1062 ЦК, і деталізовано положеннями Інструкції.

Із наданих для підготовки наукового висновку матеріалів та судових актів, наявних в Єдиному державному реєстрі судових рішень у справі № 750/3917/17 вбачається таке:

- 09.02.2015 р. між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» було укладено договір банківського вкладу (депозиту);

- того ж дня між сторонами укладена додаткова угода № 1 до зазначеного Договору, згідно з якою сторони домовились п. 1.8 договору викласти в наступній редакції: «зарахування вкладу на рахунок здійснюється з власного поточного або вкладного (депозитного) рахунку вкладника, відкритого в банку, або шляхом перерахування з відкритого в банку поточного рахунку іншої фізичної особи-резидента [виділено мною, - О.Б.], або готівкою через касу банку в день укладання сторонами цього договору»;

- пунктом 5.11 Правил банківського обслуговування фізичних осіб у АТ «Дельта Банк» було передбачено, що зарахування на вкладний (депозитний) рахунок грошових сум для вкладника від третьої особи не допускається;

- в додатковій угоді до договору банківського вкладу (депозиту) сторони домовились про те, що зазначений пункт 5.11 Правил до відносин, що виникають на підставі цього договору, не застосовуються; у разі, якщо в день укладання сторонами цього договору не буде здійснено зарахування/перерахування коштів, що становлять суму вкладу на рахунок, цей договір вважається таким, що не був укладений;

- протоколом 15.09.2015 р. засідання комісії з перевірки правочинів (договорів) за вкладними операціями АТ «Дельта Банк» було затверджено результати перевірки, якими виявлено правочини з вкладними операціями, що є нікчемними згідно п. 7 ч. 3 ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», серед яких і договір банківського вкладу (депозиту), укладений між позивачем і банком;

- судами не було встановлено існування будь-якого договору між позивачем (вкладником) та фізичною особою, з поточного рахунку якої було здійснено перерахування грошових сум з метою відкриття вкладного (депозитного) рахунку.

Зазначені обставини дають підстави стверджувати, що:
1) укладена між «Дельта Банк» та вкладником (позивачем) додаткова угода суперечить імперативним нормам банківського законодавства щодо порядку відкриття рахунків та правил власного локального нормативного акту банку, тобто вона не відповідає умовам дійсності правочинів;
2) сторони договору банківського владу (депозиту) не можуть виключити дію Правил банківського обслуговування фізичних осіб у АТ «Дельта Банк» (в тому числі його окремих норм), які є обов’язковими для всіх споживачів фінансових послуг цього банку;
3) вкладний (депозитний) рахунок не може бути відкритий шляхом перерахування коштів з відкритого в банку поточного рахунку іншої фізичної особи-резидента, що дає підстави стверджувати, що відсутній саме факт укладення спірного договору між сторонами у відповідності до вимог законодавства.

Відносини, які склалися між особою, яка вважається вкладником за спірним договором, та особою, яка перерахувала грошові кошти з власного поточного рахунку для відкриття вкладного (депозитного) рахунку в порушення вимог законодавства, не можуть розглядатися як договірні.

В загальному контексті проблеми неплатоспроможності такі дії сторін пов’язані із явищем, яке отримало назву «дроблення депозитів». Оскільки проблема правомірності «дроблення депозитів» не охоплюється цілями цього висновку, в рамках цієї справи можна давати правову оцінку лише існуючим відносинам між банком та позивачем та діям самого банку.

Щодо повноважень Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Відповідно до частини першої ст. 36 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, установлених цим Законом (ч. 2 ст. 37 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Отже, уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує функції органу управління банку, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження.

Частиною 2 ст. 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» на Фонд покладено обов’язок протягом дії тимчасової адміністрації Фонд забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Таким чином, здійснюючи повноваження усіх внутрішніх органів управління банку як господарюючого суб’єкта, Фонд зобов’язаний виявити і перевірити правочини, в тому числі договори, банку, вчинені ним впродовж підозрілого періоду, на предмет відповідності критеріям, визначених Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відкриття банком вкладного (депозитного рахунку) як банківська операція повинна бути правомірною дією, що складається з комплексу техніко-юридичних засобів і здійснюється банком відповідно до ліцензії та на підставі правочину/договору або рішення суду (2). В контексті цієї справи відсутні будь-які підстави стверджувати, що, здійснюючи функції органів управління банку, тобто у приватноправових відносинах, Фонд діє як суб’єкт владних повноважень в розумінні пункту 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Спірні правовідносини, що виникають у зв’язку з перевіркою та виявленням Фондом нікчемних правочинів, укладених між банком та клієнтом в підозрілий період, відповідно до критеріїв, встановлених ст. 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не є публічно-правовими, а тому спори, що виникають з цих правовідносин, не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.

Оскільки Фонд або його уповноважена особа виконують повноваження органів управління банку, то позови, що виникають з цивільно-правових, господарських правовідносин, слід подавати до банку як юридичної особи, а не до особи, яка є органом цієї юридичної особи. Тому в контексті поставлених питань, не обговорюючи правильність визначення відповідача в цій справі, можна погодитись що вимоги до уповноваженої особи Фонду як представника Фонду, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дійсним укладеного договору банківського вкладу є аналогічними з вимогами до ПАТ «Дельта Банк».

Щодо способів захисту цивільних прав.

Відповідно до статті 5 ЦПК здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу, має бути об’єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що:
1) застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб’єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається;
2) обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення;
3) застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства;
4) застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.

Кожен спосіб захисту цивільних прав призначений для усунення наслідків конкретного цивільного правовідношення.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Цією нормою обмежується можливість застосування такого способу захисту, як визнання правочину дійсним.

Поряд з цим, як зазначено у статті 5 ЦПК, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Водночас судова практика, в тому числі Верховного Суду, в останні роки ґрунтується на тому, що «позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об’єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача» (постанова Верховного Суду від 25.02.2019 р. у справі № 906/864/17).

Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакцій, чинній на момент звернення позивача до суду, є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб. Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування (п.п. 37-40 постанови Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17).

З огляду на це визнання дійсним укладеного договору банківського вкладу може бути належним способом захисту права вкладника.

З урахуванням викладеного вважаємо, що немає підстав для відступу від правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 598/1470/15-ц.

ІІІ.

Підсумовуючи, можна сформулювати такі відповіді:

1. Сторонами договору банківського вкладу (депозиту) є лише банк і вкладник. Факт порушення банком Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 12.11. 2003 р. № 492 (в назві, що діяла на момент укладення спірного договору) не свідчить про існування будь-якого договору між фізичними особами, про які йдеться в запиті.
2. Стаття 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» зобов’язує Фонд гарантування вкладів фізичних осіб протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Ця стаття спрямована на забезпечення консолідації активів банку і не обмежує об’єкти перевірки тільки двосторонніми правочинами (договорами) банку.
3. Уповноважена особа Фонду, виконуючи визначені в ст. 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» обов’язки, виконує функції органів управління банку як суб’єкта господарювання.
4. Визнання дійсним укладеного договору банківського вкладу може бути належним способом захисту права вкладника у відносинах, пов’язаних із виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.
5. За даних фактичних обставин спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
6. Оскільки Фонд або його уповноважена особа виконують повноваження органів управління банку, то вимоги до уповноваженої особи Фонду як представника Фонду, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дійсним укладеного договору банківського вкладу є аналогічними з вимогами до ПАТ «Дельта Банк».

 

(1) На цей час - Інструкцією про порядок відкриття і закриття рахунків клієнтів банків та кореспондентських рахунків банків - резидентів і нерезидентів.

(2) Безклубий І. А. Банківські правочини: цивільно-правові проблеми: Монографія. – К.: «ВПЦ «Київський університет», 2005. – С. 50.