Науковий висновок щодо касаційного оскарження ухвали суду про забезпечення позову, 
постановленої за правилами ЦПК України в редакції Закону, що був чинним до 15 грудня 2017 року
Наукові висновки

Науковий висновок щодо касаційного оскарження ухвали суду про забезпечення позову, постановленої за правилами ЦПК України в редакції Закону, що був чинним до 15 грудня 2017 року

24.02.2021
~13 хв. на читання

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо касаційного оскарження ухвали суду про забезпечення позову, постановленої за правилами ЦПК України в редакції Закону, що був чинним до 15 грудня 2017 року

І.

Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 404 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, на підставі звернення Голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Гулька Бориса Івановича від 17.12.2020 № 618/0/26-20 та листа Вченого Секретаря НКР при ВС Л.М. Лобойка від 17.12.2020 № 114/0/27-20, щодо викладених у зверненні питань:

1) Чи підлягають касаційному оскарженню ухвали судів першої та апеляційної інстанцій про забезпечення позову, постановлені за правилами ЦПК України в редакції Закону, що був чинним до 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України 2004 року), а також постанова суду апеляційної інстанції, ухвалена за ЦПК України у чинній редакції за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції, постановленої за правилами ЦПК України 2004 року?

2) Чи набуває новий учасник справи, залучений до розгляду як третя особа апеляційним судом, право оскарження в касаційному порядку за правилами ЦПК України 2017 року тих судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, що постановлені за правилами ЦПК України 2004 року та згідно з ними не підлягали касаційному оскарженню у зв’язку з переглядом судом апеляційної інстанції ухвали суду першої інстанції від лютого 2017 року у 2020 році?

3) Чи набув Банк у 2020 році право на оскарження у касаційному порядку тих судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, що постановлені за правилами ЦПК України 2004 року і право на касаційне оскарження яких не передбачалося зазначеним процесуальним законом, після перегляду апеляційним судом у 2020 році ухвали суду першої інстанції від лютого 2017 року?

ІІ.

Відповідаючи на поставлені питання, звертаю увагу на наступне.

1. Відповідно до частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Цей принцип відтворено у п. 9 частини третьої статті 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Слід звернути увагу на те, що попередня редакція цієї статті, що діяла до конституційних змін, запроваджених Законом України від 02.06.2016 р. № 1401-VIII, передбачала протилежне: забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Діюча норма статті 129 Конституції докорінно змінила принцип забезпечення касаційного оскарження.

Отже, в законі мають бути визначені випадки, в яких забезпечується право на касаційне оскарження судового рішення.

Це положення конкретизується в нормах процесуального закону.

Стаття 17 ЦПК передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Такі випадки визначено у частині першій статті 389 ЦПК.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку:

1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті;

2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку;

3) ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз'яснення рішення чи відмову у роз'ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

У п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК наведено перелік ухвал суду першої інстанції, які можна оскаржити в касаційному порядку і який коротший ніж перелік ухвал, які можна оскаржити в апеляційному порядку. Це, зокрема, ухвали щодо забезпечення позову.

Ці ухвали оскаржуються в касаційному порядку, якщо суд апеляційної інстанції залишив їх без зміни. Якщо ж ці ухвали суд апеляційної інстанції скасував, то постанови, якими ці ухвали скасовано і винесено нові ухвали, оскарженню в касаційному порядку не підлягають. Такі постанови апеляційного суду (якими скасовано ухвали суду першої інстанції) не охоплюються і не підпадають під дію пункту 1 частини першої статті 389 ЦК.

Таким чином, ухвалу суду першої інстанції щодо забезпечення позову, яку залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції, можна оскаржити в касаційному порядку відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК1 .

Цей висновок додатково підтверджується положенням частини першої статті 406 ЦПК, відповідно до якої ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК.

2. У рішенні Конституційного Суду України “Про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 243-21, 243-22, 243-25 Цивільного процесуального кодексу України (у справі щодо несумісності депутатського мандата)” від 13 травня 1997 року № 1-зп зазначається, що стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

В рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 визначено три типи дії темпоральних норм (норм, що регулюють дію нормативних правових актів у часі - порядок набуття чинності нормами права, припинення їх дії, вибір належних до застосування норм): 1) негайна (безпосередня) дія; 2) ультраактивна дія (збереження або «переживання» старого закону); 3) ретроактивна (зворотна) дія. Суд зазначив, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Важливе значення має у цьому питанні правова позиція, викладена у ч. 4 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (справа про податки) від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, у якому зазначено, що Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.

В ч. 3, 4 ст. 3 ЦПК містяться норми, які визначають дію в часі цивільного процесуального закону: провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи; закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Дія нормативно-правових актів, що регулюють ті чи інші відносини, в тому числі процесуальні, у часі, визначається оперативними2 нормами, завдяки яким відбувається «пристосування» існуючих правовідносин до нових вимог законодавства. Необхідність такого пристосування існує постійно, виявляючись як тоді, коли приймаються великі кодифіковані акти, такі як процесуальні кодекси (в такі моменти – особливо), але й у зв`язку із поточним регулюванням процесуальних відносин. Оперативні норми як правила, що регулюють дію нормативно-правових актів у часі (порядок набуття чинності нормами права, припинення їх дії, вибір належних в часовому аспекті норм, що мають бути застосовані до певних відносин), отримали назву темпоральних.

Отже, норми перехідних положень процесуального закону є нормами темпоральними, вони не мають самостійного регулятивного значення і застосовуються лише разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор.

За загальним правилом пункту 1 «Прикінцеві положення» Закону «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» цей Закон набирає чинності з дня початку роботи Верховного Суду, визначеного рішенням його Пленуму відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», опублікованим у газеті «Голос України», тобто застосовується до процесуальних дій, актів, а також подій, що вчинені (ухвалені) або настали після набрання ним чинності.

Це правило відображено і у пп. 4 п.1 Перехідних положень до ЦПК, де встановлено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У підпункті 11 п.1 Перехідних положень до ЦПК зазначено, що заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Зазначені Перехідні положення не містять норм, які б встановлювали обмеження чи інші особливості касаційного оскарження ухвал суду, в тому числі і ухвал про забезпечення позову, які постановлені за правилами ЦПК в редакції, що діяла до 15.12. 2017 року. Такі ухвали можуть бути оскаржені відповідно до п.2 ч.1 ст. 389 ЦПК, та підлягають касаційному перегляду, якщо касаційна скарга подана відповідно до вимог ст.ст. 390-392 ЦПК. Крім того, ч.3 ст. 389 ГПК містить вичерпний перелік судових рішень, які не підлягають касаційному оскарженню.

3. Особа, після її залучення як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, відповідно до ч.6 ст. 53 ГПК набуває процесуальних прав і обов’язків учасника справи, встановлених у ст. 43 ЦПК, в тому числі мають право оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках.

Третя особа, залучена до участі у справі судом апеляційної інстанції, має право як учасник справи подати касаційну скаргу, зокрема і на ухвалу про забезпечення позову, яку було постановлено до її залучення до справи. Така касаційна скарга підлягає розгляду, якщо вона подана відповідно до вимог ст.ст. 390-392 ЦПК.

Немає підстав вважати, що касаційну скаргу може подати лише той учасник справи, який подавав апеляційну скаргу. Головною умовою в цьому аспекті є те, що касаційне оскарження допускається лише після апеляційного перегляду судового рішення.

Водночас слід мати на увазі, що іншим чином визначається право на касаційне оскарження особи, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки. Відповідно до ч.4 ст.389 ЦПК така особа має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою, крім випадку, коли судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки такої особи було ухвалено безпосередньо судом апеляційної інстанції. Ця норма є логічним продовженням норми ч.3 ст.352 ЦПК, яка встановлює, що після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов’язки учасника справи.

ІІІ.

Враховуючи викладене, можна сформулювати такі відповіді.

1) Ухвали судів першої та апеляційної інстанцій про забезпечення позову, постановлені за правилами ЦПК України в редакції Закону, що був чинним до 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України 2004 року), а також постанова суду апеляційної інстанції, ухвалена за ЦПК України у чинній редакції за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції, постановленої за правилами ЦПК України 2004 року підлягають касаційному оскарженню.

2) Новий учасник справи, залучений до розгляду як третя особа апеляційним судом, набуває право оскарження в касаційному порядку за правилами ЦПК України 2017 року тих судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, що постановлені за правилами ЦПК України 2004 року та згідно з ними не підлягали касаційному оскарженню у зв’язку з переглядом судом апеляційної інстанції ухвали суду першої інстанції від лютого 2017 року у 2020 році.

3) Банк у 2020 році набув право на оскарження у касаційному порядку тих судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, що постановлені за правилами ЦПК України 2004 року і право на касаційне оскарження яких не передбачалося зазначеним процесуальним законом, після перегляду апеляційним судом у 2020 році ухвали суду першої інстанції від лютого 2017 року.

Член Науково-консультативної ради при Верховному Суді

кандидат юридичних наук                                                                        Беляневич В.Е.