Науковий висновок про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації

Конституційним Судом України 25 листопада 2019 року відкрито провадження за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень розділу І, абзацу другого підпункту 1 пункту 2 розділу ІІ Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».

Ухвалою Великої Палати Конституційного Суду України від 28 листопада 2019 року № 54-у/2019 у справі 1-293/2019(6991/19) установлено необхідність розгляду справи на пленарному засіданні у формі усного провадження і залучено мене, Беляневич Олену Анатоліївну, до участі у розгляді справи. У зв’язку з цим мною підготовлено науковий висновок щодо питань, які викладені у зазначеному конституційному поданні.

Для підготовки до усних слухань мені надано наступні документи:

- конституційне подання 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень розділу І, абзацу другого підпункту 1 пункту 2 розділу ІІ Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» від 2 жовтня 2019 року № 145-ІХ;

- ухвала Великої Палати Конституційного Суду України від 28 листопада 2019 року № 54-у/2019 у справі 1-293/2019(6991/19).

Використані джерела:

1. Конституція України від 28.06.1996 р.
2. Декларація про державний суверенітет
3. Конституційний Договір від 08.06.1995 № 1к/95 «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України»
4. Закон України «Про власність» від 07.02.1991 № 697-XII
5. Декрет Кабінету Міністрів від 31.12.1992 р. № 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається»
6. Постанова Верховної Ради України від 03.03.1995 р. № 88/95-ВР «Про перелік об’єктів, які не підлягають приватизації у зв’язку з їх загальнодержавним значенням»
7. Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» від 07.07.99 р. № 847-XIV
8. Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна» від 18.01.2018 р. № 2269-VIII
9. Закон України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» від 02.10. 2019 р. № 145-ІХ.

Опис дослідження

І. Законом України від 02.10. 2019 р. № 145-ІХ «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (далі – Закон № 145-ІХ), зокрема:

- визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (розділ I Закону № 145-ІХ);

- із Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» виключено дев’ятнадцятий абзац частини другої статті 4, яким було встановлено заборону приватизації національного оператора поштового зв’язку (абзац другий підпункт 2 розділу ІІ Закону № 145-ІХ).

Оцінюючи з позицій правової доктрини відповідність зазначених положень Закону № 145-ІХ Конституції України (конституційності), ми виходимо з наступного.

Відповідно до пункту 36 частини 1 статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

Норми Конституції як виключного нормативно-правового акту держави і суспільства мають підвищену стабільність, перебувають під особливою правовою охороною держави, здійснюють вирішальний вплив на суспільні відносини, закріплюють найбільш важливі політико-правові цінності, внутрішньо узгоджені та утворюють цілісну єдину систему(1). Як норми прямої дії, вони визначають відповідний напрям розвитку суспільства і держави.

Норма пункту 36 частини 1 статті 85 Конституції України перебуває в системно-логічному з іншими конституційними нормами, а саме:

- Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1 Конституції України);

- в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини 1, 2 статті 8 Конституції України).

- держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки (частина 4 статті 13 Конституції України).

- забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави (стаття 16 Конституції України).

- захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки України є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина 1 статті 17 Конституції України).

- органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).

Сучасна доктрина конституційного права виходить з того, що базові конституційні норми мають бути сформульовані так, щоб точно і неоднозначно незалежно від соціальних змін та політичної кон’юнктури врегульовувати головні суспільні відносини(2).

Наведені вище норми включені законодавцем до Розділу І «Загальні засади» Конституції України, є базовими і повинні виключати їх неоднозначне розуміння.

Верховенство конституційних норм поширюється на всі сфери державної діяльності, в тому числі і на законотворчий процес. Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України(3).

Одним з перших конституційних актів, в якому було закріплено соціальну спрямованість ринкової економіки, яка має бути створена в Україні, став Конституційний договір від 08.06.1995 р., укладений між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, який фактично відіграв роль альтернативної форми внесення змін до Конституції України: закон гарантує рівний захист усіх форм власності, соціальну спрямованість ринкової економіки (частина 4 статті 5 Договору).

Засади внутрішньої і зовнішньої політики базуються на безумовному додержанні Конституції України, забезпеченні в Україні прав і свобод людини і громадянина та гарантуванні прав і свобод, проголошених Конституцією України, на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, забезпеченні соціальної спрямованості економіки України та сталого соціально-економічного розвитку України, зміцненні демократичних засад суспільного і державного життя, забезпеченні верховенства права, економічної і політичної незалежності держави, захисту її національних інтересів, утвердження України як повноправного і авторитетного члена світового співтовариства (стаття 2 Закону України від 01.07.2010 № 2411-VI «Про принципи внутрішньої і зовнішньої політики»).

Конституційний Суд України в різний час звертав увагу на те, що:

- «Україна як соціальна держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, розподіляє суспільне багатство згідно з принципом соціальної справедливості та піклується про зміцнення громадянської злагоди у суспільстві.

Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї.

Згідно з Конституцією України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13), що є основою для реалізації соціальних прав громадян, зокрема на соціальний захист та достатній життєвий рівень»(4);

- «Згідно з Конституцією України ознаками України як соціальної держави є соціальна спрямованість економіки, закріплення та державні гарантії реалізації соціальних прав громадян, зокрема їх прав на соціальний захист і достатній життєвий рівень (статті 46, 48), тощо. Це зобов’язує державу відповідним чином регулювати економічні процеси, встановлювати і застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян»(5);

- «додержання конституційних принципів соціальної і правової держави, верховенства права (стаття 1, частина перша статті 8 Основного Закону України) обумовлює здійснення законодавчого регулювання суспільних відносин на засадах справедливості та розмірності з урахуванням обов’язку держави забезпечувати гідні умови життя кожному громадянину України»(6).

Правова держава є підпорядкованим праву соціальним інститутом і невід’ємним елементом громадянського суспільства. Реалізація в повному обсязі ідеї правової держави передбачає як легітимізовану можливість впливу держави на упорядкування (організацію) форм та фактів економічного життя країни, так і виконання нею соціальних обов’язків перед суспільством.

Одним із найважливіших фактів для пізнання держави є той факт, що вона сама господарює. Тим самим держава є вищим органом колективного господарства народу, з іншого, саме у відношенні до інших держав, - особливим соціальним утворенням. Держава і публічно-правові союзи є не тільки носіями публічної влади, але й суб’єктами, що ведуть господарство та управляють своїми справами за допомогою засобів, які доступні будь-якій особі і не мають характеру дій влади. Межа між діями союзу як суб’єкта влади та як суб’єкта, що веде своє господарство, повинна бути встановлена, насамперед, конкретним правопорядком.(7)

Відповідно до частини 1 статті 34 Закону України «Про власність» від 07.02.1991 № 697-XII, який був спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України, майно, яке перебуває у державній власності, становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток(8).

Із розвитком цивільного законодавства цей змістовний зв’язок між нормами окремих законів України та положеннями статей 1, 13 Конституції України, які покладають на соціальну правову державу України обов’язок забезпечення соціальної спрямованості економіки, значною мірою послаблено. Так, Закон «Про власність» втратив чинність на підставі Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27.04.2007 р., в статті ж 326 «Право державної власності» Цивільного кодексу України будь-які приписи щодо призначення державного майна відсутні.

На цей час призначення державного майна як кваліфікуюча ознака об’єктів державної власності, яке не підлягає приватизації, закріплене в приватизаційному та господарському законодавстві:

- в нормах частин 2, 3 статті 4 «Об’єкти приватизації» Закону від 18.01.2018 р. «Про приватизацію державного і комунального майна», відповідно до яких такі об’єкти є необхідними для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України;

- в статті 76 «Казенне підприємство» Господарського кодексу України, за змістом якої, зокрема, для таких підприємств переважаючим (понад п’ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним.

Економічна функція держави в сучасних умовах полягає у виправленні недоліків ринкової стихії без порушення природної саморегуляції суспільства, і саме в такому сенсі економічна функція держави закріплена в статтях 5, 6 Господарського кодексу України.

З положень ст. 13 Конституції України вбачається, що суб’єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом(9).

Як зазначив Конституційний Суд України в рішенні від 28.09.2000 № 10-рп/2000 у справі про приватизацію державного житлового фонду: «Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (статті 13, 142, 143 Конституції України).

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 92 та пункту 36 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить визначення правового режиму власності шляхом прийняття відповідного закону, а також затвердження переліку об’єктів права державної власності, в тому числі об’єктів державного житлового фонду, що не підлягають приватизації»(10).

Забезпечення ефективного управління об’єктами державної власності, запровадження прозорого та ефективного механізму реалізації державою своїх прав власника є однією з основних засад внутрішньої політики в економічній сфері (стаття 7 Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»).

Об’єктивна необхідність функціонування державного сектору економіки витікає із конституційних положень про обов’язок держави забезпечувати соціальну спрямованість економіки (частина 2 статті 13 Конституції України) та політичну, економічну й ідеологічну багатоманітність суспільного життя в України (частина 1 статті 15).

Норма частини 2 статті 19 Конституції України, яка проголошує, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у взаємозв’язку із наведеними вище положеннями дає підстави для висновку про те, що розпорядження і управління об’єктами державної власності, які відносяться до публічної власності, повинно здійснюватися в межах і способами, визначеними чинним законодавством України з урахуванням принципу економічної доцільності(11).

На цей час аксіоматичним стало твердження про те, що державний сектор слугує доповненням приватного (недержавного) сектору там і тоді, де і коли відсутня підприємницька мотивація для приватного капіталу (зокрема, в сировинних галузях, сфері фундаментальних досліджень, охорони навколишнього середовища тощо).

Успіхи та невдачі держави свідчать лише про те, що вміння правильно знайти межу між ринком та державою відноситься до числа вічних проблем(12). Приватний та публічний власник при здійсненні своїх правомочностей керуються різними інтересами, що означає різний зміст можливостей власника здійснювати свої правомочності на власний розсуд.

На відміну від приватного власника, держава-власник як суб’єкт політичної влади, законодавчим шляхом встановлює правовий режим свого майна та реалізації свого права власності, може встановлювати будь-які додаткові гарантії правової охорони. Елементом такої правової охорони є норма пункту 36 частини 1 статті 85 Конституції України.

В економічному сенсі державна власність являє собою відносини, що складаються в суспільстві з привласнення частки національного багатства країни, яке дозволяє державі на основі застосування владних повноважень з реалізації прав власності привласнювати економічні результати функціонування цієї частини з метою спрямування їх на задоволення суспільних потреб (інтересів)(13).

Майно, що перебуває у державній (публічній) власності, є матеріальною основою діяльності держави в сфері економіки і має особливий правовий режим, тобто встановлені правовими нормами структура цього майна; порядок його придбання (формування), використання і вибуття; порядок звернення на нього стягнення кредиторів(14).

Публічно-правовий характер мають методи правового регулювання відносин державної власності, принципів, правової охорони, захисту. По суті, ті об’єкти, які включені до Закону «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», є майном, яке вилучене із обігу, тобто вони не є об’єктами цивільних правовідносин, відповідно, здійснення державою права власності на такі об’єкти не є сферою дії приватного права. Здійснюючі такі дії, держава виступає як суб’єкт владних відносин, її влада над речами в цьому разі є виявом властивостей публічної влади(15).

На відміну від інших суб’єктів права власності держава зобов’язана володіти, користуватися, розпоряджатися та управляти майном в інтересах суспільства. Для приватного власника такого роду обов’язки не можуть встановлюватися законодавчо, вони обмежені відносно усіх інших нормою частиною 7 статті 41 Конституції України: використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Держава ж повинна забезпечити правову охорону і захист свого права так, щоб не було порушено рівність всіх суб’єктів права власності перед законом, і так, щоб становище держави як власника не тільки не було покращено (із застереженням про допустимість і пропорційність деяких заходів), але і не погіршено.

Держава може бути власником будь-яких яких речей, у тому числі і тих, що вилучені з цивільного обігу або є обмежено оборотоздатними.

В цивілістичній літературі розмежовуються речі публічного і приватного права.

Публічні речі:

1) мають специфічний зв’язок з державою або іншими соціально-публічними утвореннями;

2) призначені для публічного користування.

Таким чином, держава, представляючи суспільство, має право власності на публічні речі, основним призначенням останніх є служіння громаді, суспільству(16).

Різні форми власності, в тому числі публічної власності, потребують відповідного правового режиму, на що неодноразово звертав увагу Конституційний Суд України.

Зокрема, Конституційний Суд України зазначив, що за Конституцією України держава визначає та рівним чином захищає усі форми власності. Кожна з них може мати свої особливості, пов’язані із законодавчо визначеними умовами та підставами виникнення або припинення права власності…Отже, для реалізації закріпленого в Конституції України права власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб’єктів правовідносин»(17).

Одним з особливих способів відчуження державного майна, невідомим праву приватної власності, є приватизація, яка вирізняється наявністю системи джерел регулювання, особливим суб’єктним складом та процедурою здійснення. Саме публічна власність стала в 1990-х роках головним джерелом формування приватного сектору економіки внаслідок масової приватизації.

В приватизаційному законодавстві домінують публічно-правові норми. Держава, визначаючи правила поведінки учасників приватизаційного процесу і забезпечуючи реалізацію проголошених нею принципів приватизації, діє при цьому не лише як носій політичної влади, але і власник основних засобів виробництва, що виступають об’єктами приватизації. Саме як власник, держава встановлює механізм відчуження державної власності на користь недержавних суб’єктів(18).

Законом України від «Про приватизацію майна державних підприємств» 04.03.1992 № 2163-XII метою приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіки Крим) та комунальної власності було визнано створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України (преамбула, стаття 1 Закону). В статті 5 зазначеного Закону було визначено, як ті об’єкти, що підлягають приватизації (частина 1 ст. 5), так і невичерпний перелік об’єктів державної власності, необхідних для виконання державою своїх функцій, які приватизації не підлягають (частина 2 статті 5).

На соціальну спрямованість приватизаційного законодавства України звернув свого часу увагу і Конституційний Суд України:
«приватизація державного майна є суспільно значимим процесом, у ході якого здійснюється роздержавлення власності, вирішуються питання пільгової участі членів трудових колективів у її придбанні та їх соціального захисту»(19).

Законом «Про приватизацію державного майна» (в редакції від 19.02.1997 р.) мету приватизації було розширено: створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України та підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Чинний Закон «Про приватизацію визнав основними цілями приватизації прискорення економічного зростання, залучення іноземних і внутрішніх інвестицій, зменшення частки державної або комунальної власності у структурі економіки України шляхом продажу об’єктів приватизації ефективному приватному власнику (ч. 1 ст. 2 Закону про приватизацію).

Таким чином, із системи принципів здійснення приватизації на цей час виведено норми, що свого часу втілювали соціальну спрямованість приватизації (надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна, надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються, забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі приватизації, пріоритетне право трудових колективів на придбання майна своїх підприємств).

Водночас, з огляду на Загальні засади Конституції України, соціальні функції держави в сфері економіки залишаються незмінними, і це стосується, серед іншого, визначення об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації.

В частині 3 статті 5 Закону «Про приватизацію майна державних підприємств» від 04.03.1992 № 2163-XII вперше було закріплено норму про те, що перелік об’єктів (груп об’єктів), що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Відповідний перелік було затверджено Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається».

Зазначений Перелік (Додаток № 1 до Декрету Кабінету Міністрів України) втратив чинність згідно із Законом України від 07.07.99 р. № 847-XIV) «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації». В цьому Законі перелік об’єктів права державної власності є індивідуалізованим із зазначенням органу управління, до сфери якого віднесено відповідне підприємство. Пізніше було прийнято постанову Верховної Ради України від 03.03.1995 р. № 88/95-ВР «Про перелік об’єктів, які не підлягають приватизації у зв’язку з їх загальнодержавним значенням», до якого було внесено найменування відповідних підприємств.

Починаючи з 1992 року, законодавець при визначенні кола об’єктів, які не підлягають приватизації, використав такий техніко-юридичний прийом:

1) закріплення у тексті самого Закону «Про приватизацію державного майна» видів державного майна, яке не підлягає приватизації (в останній редакції статті 5 цього Закону це об’єкти, що мають загальнодержавне значення, та казенні підприємства;

2) закріплення в окремому законі переліку об’єктів права державної власності (до 1999 року - майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва), приватизація яких не допускається, .

Це дає підстави стверджувати в підсумку, що на виконання норми пункту 36 частини 1 ст. 85 Конституції України законодавець визначив обов’язковим елементом системи правової охорони державної власності закріплений винятково в законі перелік об’єктів права державної власності, які не є оборотоздатними і не можуть бути відчужені, принаймні до внесення відповідних змін до такого закону.

Таким чином, норми Закону України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» перебувають у взаємозв’язку із переліком об’єктів та майна, які відповідно до статті 4 Закону «Про приватизацію державного і комунального майна» не підлягають приватизації і утворюють цілісний елемент особливого правового режиму державної власності.

Конституційний Суд України звернув увагу на наступне:

- «У Конституції України зазначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6), виключно законами України визначається правовий режим власності (пункт 7 частини першої статті 92), управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України (пункт 5 статті 116), затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, належить до повноважень Верховної Ради України (пункт 36 частини першої статті 85).

У розвиток вказаних конституційних положень Верховна Рада України прийняла закони України «Про приватизацію державного майна», «Про Державну програму приватизації», «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», «Про управління об’єктами державної власності» та інші»(20);

- «Розглядаючи норми пункту 36 частини першої статті 85 Конституції України, слід мати на увазі передусім положення пункту 7 частини першої статті 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності визначається виключно законами України. З цього випливає, що перелік об’єктів права власності, які не підлягають приватизації, не є постійним і незмінюваним; Верховна Рада України може вносити до цього переліку відповідні зміни і це не може бути пов’язано з частиною третьою статті 22 Конституції України, яка гарантує права і свободи людини (п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 01.07.1998 № 9-рпу у справі щодо приватизації державного майна)(21).

Отже, Конституційний Суд України визнав, що перелік об’єктів права державної власності, які не підлягають приватизації, як елемент правової охорони державної власності може піддаватися змінам з урахуванням потреб соціально-економічного розвитку країни.

В пояснювальній записці до проекту Закону «Про визнання таким, що втратив чинність Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», суб’єкт права законодавчої ініціативи пояснив необхідність прийняття зазначеного акта тим, що Закон «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» містить інформацію, що втратила актуальність в частині найменувань органів державного управління та підприємств, а також не містить підстав для включення їх до переліків, затверджених цим Законом(22).

Пунктом 5 Розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 145-ІХ на Кабінет Міністрів покладено обов’язок розробити та подати на затвердження Верховній Раді України перелік акціонерних товариств, частка корпоративних прав, що належать державі, у статутних капіталах яких не може бути меншою ніж 50 відсотків + 1 акція, та акціонерних товариств, створених шляхом перетворення державних підприємств, частка корпоративних прав, що належать державі, у статутних капіталах яких не може бути меншою ніж 50 відсотків + 1 акція.

Отже, з положень розділу І та пункту 5 Розділу ІІІ Закону № 145-ІХ в їх системно-логічному зв’язку випливає, що мета дій законодавця полягає у відмові від виконання обов’язку, покладеного на Верховну Раду України пунктом 36 частини 1 ст. 85 Конституції України. Тим самим Верховна Рада України порушила одну із основоположних засад правового порядку в країні: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).

Із прийняттям Закону № 145-ІХ в системі норм правової охорони відносин державної власності утворено прогалину, яка не може бути заповнена будь-яким способом, аніж на рівні відповідного Закону, яким визначається перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

Таким чином, на наш погляд, положення розділу І Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» не відповідають наступним положенням Конституції України (в їх системно-логічному зв’язку): статті 1, частинам першій та другій статті 8 частині 2 статті 19, частині четвертій статті 13, статті 16, частині 1 статті 17 Конституції України.

ІІ. Національний оператор поштового зв’язку відповідно до визначення, що міститься в статті 1 Закону України «Про поштовий зв’язок» в установленому законодавством порядку надає універсальні послуги поштового зв’язку на всій території України і якому надаються виключні права на провадження певних видів діяльності у сфері надання послуг поштового зв’язку.

Статтею 15 Закону України «Про поштовий зв’язок» встановлено особливості діяльності національного оператора: національний оператор забезпечує надання на всій території України універсальних послуг поштового зв’язку за переліком, який затверджується Кабінетом Міністрів України.

Однією з основних засад діяльності у сфері надання послуг поштового зв’язку є доступність до ринку послуг поштового зв’язку. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 10-р «Про національного оператора поштового зв’язку» виконання функцій національного оператора поштового зв’язку покладено на Українське державне підприємство поштового зв’язку «Укрпошта».

Акціонерне товариство «Укрпошта» включено до постанови Кабінету Міністрів України від 4 березня 2015 р. № 83 «Про затвердження переліку об’єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави».

Обов’язком держави Україна як підписанта Всесвітньої поштової конвенції від 11 жовтня 2012 р. відповідно до статті 3 «Універсальна поштова служба» цієї Конвенції є:

1. забезпечення права усі користувачів (клієнтів) на доступ до універсальної поштової служби, що включає забезпечення на постійній основі, якісних основних поштових послуг у всіх пунктах на їхній території за доступними цінами;

2. в рамках національного поштового визначення обсягу пропонованих поштових послуг, а також вимоги стосовно якості і доступних цін з урахуванням ж потреб населення, так і своїх національних умов;

3. забезпечення надання поштових послуг і досягнення стандартів якості операторами, відповідальними за забезпечення універсальною поштовою службою;

4. належне забезпечення універсальною поштовою службою, гарантуючи таким чином її стабільність.

Українське державне підприємство поштового зв’язку «Укрпошта» було включено до затвердженого Законом України від 07.07.1999 р. Переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. Відповідно до Статуту Публічного акціонерного товариства «Укрпошта», затвердженого Наказом Міністерства інфраструктури України від 16.02.2017 р. № 56 ПАТ «Укрпошта» утворене Міністерством інфраструктури України шляхом реорганізації (перетворення) Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта», відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.03.2011 № 265-р «Питання управління Міністерством інфраструктури об’єктами державної власності» належить до сфери управління Міністерства інфраструктури України, та утвореного наказом Державного комітету зв’язку України від 15 червня 1998 року № 93 «Про реорганізацію об’єднання поштового зв’язку «Укрпошта» шляхом реорганізації Українського державного об’єднання поштового зв’язку «Укрпошта». ПАТ «Укрпошта» є правонаступником Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта».

Із змісту частини 2 ст. 4 Закону «Про приватизацію державного і комунального майна» вбачається, що національний оператор поштового зв’язку віднесений до об’єктів, які необхідні для виконання державою своїх основних функцій.

З огляду на викладене, слід підтримати позицію суб’єкта конституційного подання щодо невідповідності абзацу другого підпункту 2 розділу ІІ Закону № 145-ІХ положенням частині четвертій статті 13, частині першій статті 17 Конституції України.

 

(1) Тодыка Ю.Н. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика: Монография. – Х.: Факт, 2001. – С. 174.

(2) Тодыка Ю.Н. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика: Монография. – Х.: Факт, 2001. – С. 176.

(3) Абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» (справа про Рахункову палату)від 23 грудня 1997 року № 7-зп/1997

(4) Пункт 2.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012

(5) Абзац третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 2 Закону України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування» (справа про надання допомоги по тимчасовій непрацездатності) від 17 березня 2005 року № 1-рп/2005).

(6) Абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011.

(7) Еллинек Г. Общее учение о государстве – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. – С. 136, 374-375.

(8) Закон «Про власність» втратив чинність на підставі Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27.04.2007 р.

(9) Дзера О.А. Інститут права власності в Україні// Вибране. Збірник наукових праць. Київська школа цивілістики. – К., Юрінком Інтер, 2017. – С. 182; Харитонова О.І. До питання про характеристику права державної власності//Актуальні проблеми держави і права/ Режим доступу: http://www.apdp.in.ua/v33/49.pdf – С. 255

(10) Рішення Конституційного Суду України від 28.09.2000 № 10-рп/2000 у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (справа про приватизацію державного житлового фонду)»

(11) Публічна власність: проблеми теорії і практик: монографія/ під заг. ред. В.А. Устименка / НАН України, Ін-т економіко-правових досліджень. – Чернігів, 2014 р. – С. 56.

(12) Самуэльсон П., Нордхаус В. Экономика: Пер. С англ..: 16-изд-е: - М.: Издательский дом „Вільямс”, 2003. – С.58.

(13) Головінов О.М. Державний сектор сучасної економіки: питання теорії. - Автореф. … д.ю.н. : 08.00.01.– Донецьк, 2009. - 27 c.

(14) Правова доктрина України: у 5 т. Т. 4. Доктринальні проблеми екологічного, аграрного та господарського права/ за заг. ред. Ю.С. Шемшученка. – Х.:Право, 2013. – С. 426-427

(15) Харитонова О.І. До питання про характеристику права державної власності//Актуальні проблеми держави і права/ Режим доступу: http://www.apdp.in.ua/v33/49.pdf – С. 255

(16) Харитонова О.І. До питання про характеристику права державної власності //Актуальні проблеми держави і права/ Режим доступу: http://www.apdp.in.ua/v33/49.pdf – С. 256

(17) Пункт 3.1 рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Закону України «Про електроенергетику» (справа про електроенергетику) від 12.02.2002 р. № 3-рп/2002.

(18) Щербина В.С. Методологічні аспекти формування приватизаційного законодавства в Україні// Вибране. Збірка статей. – К.: Вид. Ліра-К, 2015. – С. 142.

(19) Пункт 4 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України «Про запобігання кризовим явищам у вугільній промисловості» (справа про відчуження майна державних вугледобувних підприємств) від 29 вересня 2009 року № 22-рп/2009.

(20) Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 29.09.2009 № 22-рп/2009 у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України «Про запобігання кризовим явищам у вугільній промисловості» (справа про відчуження майна державних вугледобувних підприємств)»

(21) Рішення Конституційного Суду України від 01.07.1998 № 9-рп від 01.07.1998 № 9-рп у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини четвертої статті 3, частини другої статті 5, частин другої та сьомої статті 7 і частини п’ятої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 19 лютого 1997 року) (справа щодо приватизації державного майна)»

(22) Законопроект 1054-1 від 05.09.2019 р., прийнятий за основу// http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=66692