Науковий висновок. Питання позовної давності у справах про банкрутство

І. Цей науковий висновок підготовлений на підставі частини 7 статті 303 Господарського процесуального кодексу України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», пунктів 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, на підставі звернення судді-доповідача Л.Й.Катеринчук від 26.11.2018 № 21-12/1785 та листа вченого секретаря Науково-консультативної ради при Верховному Суді, щодо викладених у зверненні питань:

1. Чи є можливим застосування у процедурах банкрутства позовної давності за заявою третіх осіб (інших конкурсних кредиторів боржника), які не є сторонами цивільно-правового договору, на підставі якого виникли спірні вимоги між кредитором та боржником?
2. Чи є можливим застосування господарським судом позовної давності, попередньо заявленої до основної вимоги конкурсного кредитора при розгляді його вимог на стадії розпорядження майном, щодо вимог, які ґрунтуються на забезпечувальних зобов’язаннях того ж боржника перед тим самим кредитором, без подання окремої заяви про застосування наслідків спливу позовної давності за зобов’язаннями боржника за такими забезпечувальними договорами (іпотеки, застави)?
3. Чи є можливим вирішення в ліквідаційній процедурі у справі про банкрутство спору з майновими вимогами кредитора-заставодержателя до боржника-заставодавця, які обґрунтовано чинним в ліквідаційній процедурі обтяженням майна та майнових прав боржника, з огляду на існування судових рішень, прийнятих у процедурі розпорядження майном, про відмову у визнанні конкурсних вимог того ж кредитора за кредитним договором, за яким надано забезпечення боржником, з точки зору застосування принципу правової визначеності у господарському судочинстві?

ІІ. При застосуванні норм Цивільного кодексу України (далі – ЦК) у справах про банкрутство слід, на наш погляд, виходити з наступного.

Позовна давність як інститут матеріального права пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Позовна давність є строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК). У системно-логічному зв’язку із нормою ч. 2 ст. 267 ЦК, відповідно до якої заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, це означає, що особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права або інтересу впродовж часу дії позовної давності.

Неподання позову впродовж встановлених законом строків призводить до втрати права на позов (в розумінні можливості судовим порядком здійснити належне особі цивільне майнове право(1)), позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи(2).

Сплив позовної давності як юридичний факт не припиняє суб’єктивне цивільне право, а лише припиняє можливість його судового захисту, відповідно, боржник не звільняється від виконання свого обов’язку, але втрачається можливість примусу боржника до такого виконання на підставі судового рішення (таке рішення в науковій літературі було названо «рішенням по задавнення позовних вимог»(3)).

Встановлюючи часові межі судового захисту порушеного цивільного права, позовна давність слугує правовій стабільності та усуненню правової невизначеності, яку можуть створювати задавнені (застарілі) правові вимоги.

«Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 р. за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії)(4).

Відповідно до статті 2 «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України, цей Закон має пріоритет перед іншими законодавчими актами України у регулюванні відносин, пов’язаних з банкрутством суб’єктів підприємницької діяльності, за винятком випадків, передбачених цим Законом.

Право банкрутств має комплексну публічно-приватну природу, оскільки його правові засоби здійснюють необхідне врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами у сфері цивільного майнового обороту та сфері наповнення бюджетних фондів та фондів державного соціального страхування(5). Відносини банкрутства складаються між боржником та його кредиторами, між названими особами та учасниками провадження у справі про банкрутство, а також господарським судом у зв’язку та внаслідок неплатоспроможності боржника і з приводу розмірного задоволення вимог кредиторів у порядку черговості за рахунок майна боржника шляхом врегулювання боргів боржника, або відновлення його платоспроможності, або його ліквідації(6).

З огляду на це норми ЦК про позовну давність повинні застосовуватися у відносинах банкрутства із врахуванням цієї публічно-правової природи, цілей правового регулювання, особливостей порядку провадження у справах про банкрутство, правового статусу учасників тощо.

Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ч. 6 ст. 12 ГПК). Провадження у справах про банкрутство є однією з форм господарського процесу, тому в його межах повинні виконуватися завдання господарського судочинства та досягатися його мета - ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Захист порушених майнових прав кредиторів у провадженні у справі про банкрутство, на відміну від захисту порушеного права кредитора у позовному провадженні, ґрунтується на особливих принципах, серед яких – принцип рівномірного та розмірного задоволення вимог усіх кредиторів неспроможного боржника із належного йому майна.

З моменту набуття боржником за грошовими зобов’язаннями статусу боржника у справі про банкрутство кредитори, з одного боку, позбавляються права самостійно здійснювати дії, спрямовані на задоволення їх вимог в індивідуальному порядку, з іншого, їм надаються особливі – передбачені Законом про банкрутство – певні права, сутність яких визначається саме особливим характером відносин банкрутства і не описується в категоріях цивільного права. Так, частиною 6 ст. 23 Закону про банкрутство передбачено, що кредитор, вимоги якого визнані боржником чи господарським судом, має право отримувати від розпорядника майна інформацію щодо вимог інших кредиторів, визнаних боржником та розпорядником майна. Такий кредитор може подати розпоряднику майна, боржнику та суду заперечення щодо визнання вимог інших кредиторів. Право конкурсного кредитора подавати заперечення щодо визнання вимог інших кредиторів ґрунтується на ідеї конкурсу кредиторів як базовому принципі права банкрутств.

Закон про банкрутство не встановлює, якого змісту можуть бути ці заперечення, і не обмежує конкурсного кредитора в їх виборі. Заява про застосування позовної давності може бути зроблена в будь-якій формі, доступній для її сприйняття та фіксації судом та іншими учасниками провадження.

Глава 19 «Позовна давність» включена до Книги першої «Загальні положення» ЦК, отже, її положення поширюються не лише на договірні, але й на інші цивільні правовідносини, в тому числі відносини власності. В цивілістичній літературі звертається увага на те, що хоча позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їх захисту в суді і закон говорить саме про позовну давність, встановлені законом строки застосовуються і до цивільно-правових вимог, які не оформляються у вигляді позову (наприклад, у справах окремого провадження, при деяких інших формах захисту)(7). Крім того, Цивільний кодекс не ставить право особи заявити про застосування позовної давності в залежність від того, чи є вона стороною оспорюваного цивільно-правового договору, що загалом вписується в логіку Цивільного кодексу (зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою).

Сторонами у справі про банкрутство є конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут) (ч. 1 ст. 1 Закону про банкрутство), отже для цілей застосування до відносин банкрутства частини 3 ст. 267 ЦК, під стороною, яка може зробити заяву про застосування позовної давності, слід розуміти конкурсного кредитора (представника комітету кредиторів) та боржника (банкрута).

З огляду на це інші конкурсні кредитори боржника, які не є сторонами цивільно-правового договору між кредитором та боржником, на підставі якого виникли спірні вимоги, не обмежені в можливості заявити про застосування позовної давності при вирішенні питання про включення цих вимог до реєстру вимог кредиторів на стадії розпорядження майном боржника.

Оскільки конкурсний кредитор є особою, яка у провадженні у справі про банкрутство прагне отримати захист свого цивільного права, він може як сторона провадження у справі про банкрутство заявити, серед іншого, про застосування позовної давності до грошових вимог іншого кредитора.

Що стосується постанови Верховного Суду від 18.09.2018 р. у справі № 923/378/17 (провадження № Б-39/187-0832) про визнання недійсним результатів аукціону з продажу майна банкрута, на яку міститься посилання в листі-зверненні і в якій йдеться про застосування позовної давності, слід зазначити наступне.

Як вбачається із змісту зазначеної постанови, не тільки обставини цієї справи, але й характер правовідносин між сторонами, є іншими, оскільки ОСОБА-15, яка заявила про застосування позовної давності як власник майна, не є учасником відносин банкрутства.

Принагідно вважаю необхідним звернути увагу і на таке. В пунктах 34, 35 постанови у справі № 923/378/17 (провадження № Б-39/187-0832) зазначено, що «оскільки позовна вимога не пред’являлася до ОСОБА_15, то остання не може бути визначена відповідачем у справі, а відповідно не вправі заявляти про застосування позовної давності. Тому суд апеляційної інстанції безпідставно застосував позовну давність за заявою ОСОБА_15 та відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним результатів аукціону з продажу спірного майна банкрута, оформлені протоколом від 23.04.2010 р., саме з підстав пропуску строку позовної давності».

Таке тлумачення норми ч. 3 ст. 267 ЦК з огляду на викладене вище є, на наш погляд, звуженим, оскільки:

1) відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, тобто в тексті зазначеної частини під стороною не може розумітися лише сторона цивільно-правового договору;

2) сторонами в судовому процесі є позивач і відповідач (ст. 21 ГПК в редакції, що діяла до 15.12. 2017 р., ст. 45 ГПК в чинній редакції), але процесуальними правами в тому чи іншому обсязі (сторони або у визначеному процесуальним законом) користуються треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору (ст. 26 ГПК в редакції, що діяла до 15.12. 2017 р., ст. 49 ГПК в чинній редакції) та треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору (ст. 27 ГПК в редакції, що діяла до 15.12. 2017 р., ст. 50 ГПК в чинній редакції).

Отже, заявити про застосування судом позовної давності може не тільки суб’єкт договірних відносин, але й інша особа, яка є носієм відповідного суб’єктивного права або законного інтересу та користується відповідними процесуальними правами позивача або відповідача.

Щодо застосування позовної давності до вимог за акцесорними зобов’язаннями, слід звернути увагу на наступне.

Забезпечення зобов’язання створює між кредитором у цьому зобов’язанні та особою, що забезпечує зобов’язання, особливий вид відносин – акцесорне (додаткове) по відношенню до основного зобов’язання (ст. 548 ЦК). Акцесорні зобов’язання як залежні від основного і нерозривно пов’язані із ним (за винятком гарантії) існують лише у зв’язку з останнім і наслідують, за загальним правилом, його юридичну долю (в тому числі припиняються в разі припинення основного зобов’язання, визнаються недійсними при визнанні недійсним основного зобов’язання (ч. 2 ст. 548 ЦК).

Відповідно до ст. 266 ЦК зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Ця норма є імперативною. Будь-яка заява про застосування наслідків спливу позовної давності за зобов’язаннями боржника за акцесорними зобов’язаннями (в тому числі іпотеки, застави), за смислом ст. 266 ЦК, подаватися не повинна. Іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ч. 5 ст. 3 Закону «Про іпотеку»). Тому, якщо господарський суд ухвалою, яка набрала законної сили і не скасована, застосував наслідки спливу позовної давності і відмовив у визнанні вимог кредитора до боржника, що ґрунтуються на основному зобов’язанні, на стадії розпорядження майном боржника, це означає, що і забезпечувальне іпотечне зобов’язання цього кредитора залишається без примусового захисту, стає задавненим.

Сутність застави (іпотеки) полягає не в тому, щоб забезпечити основне зобов’язання в повному обсязі, а в тому, що правом застави є право на чужу річ, яке належить вірителю [кредитору] в забезпечення його права вимоги за зобов’язанням і яке виявляється в можливості переважного [порівняно із іншими кредиторами] задоволення із цінності цієї речі(8). Ця переважність (пріоритет) кредитора забезпечується спеціальним порядком задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, встановленим законом. У випадку, коли у зв’язку із застосуванням позовної давності до основної вимоги суд відмовив у визнанні кредиторських вимог на стадії розпорядження майном боржника, такий пріоритет кредитора за задавненим іпотечним зобов’язанням втрачається.

Що стосується можливості вирішення в ліквідаційній процедурі у справі про банкрутство спору з майновими вимогами кредитора-заставодержателя до боржника-заставодавця, слід зазначити наступне.

В судових процедурах банкрутства розпорядження майном (мировій угоді, санації (відновленні платоспроможності) боржника, ліквідації банкрута) повинні досягатися цілі Закону про банкрутство, визначені його преамбулою. Ліквідація банкрута як судова процедура, що застосовується до боржника, спрямована на досягнення такої мети Закону про банкрутство, як повне або часткове задоволення грошових вимог кредитора.

З легального визначення банкрутства як визнаної господарським судом неспроможності боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури (ст. 1 Закону про банкрутство), випливає наступне.

Ключовим для правового регулювання відносин банкрутства є питання послідовності (або трансформації) судових процедур. Призначенням процедури розпорядження майном боржника є, серед іншого, визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди чи ліквідації) для задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів (ст. 22 Закону про банкрутство). Отже, процедура розпорядження майном боржника може трансформуватися в ліквідацію, санацію або мирову угоду, але ліквідація чи санація ніколи не можуть трансформуватися в процедуру розпорядження майном. Це підтверджується змістом норм ст. 27 Закону про банкрутство і на це звертається увага в літературі(9). Одним з судових рішень, яке приймає у підсумковому засіданні господарський суд за пропозицією розпорядника майна боржника та на підставі рішення зборів кредиторів, є постанова про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

За змістом статей 25-27 Закону про банкрутство реєстр є основою для визначення суб’єктного складу учасників провадження, їх правового статусу (прав та обов’язків), формування органів самоуправління кредиторів (зборів та комітету кредиторів), визначення усіх зобов’язань боржника та його майнового становища тощо, із затвердженням реєстру завершується головний етап підготовки боржника і учасників провадження до підсумкового засідання, на якому вирішується питання переходу до однієї з головних процедур розв’язання проблем неплатежів боржника – його санації, ліквідації або мирової угоди(10). Якщо у процедурі розпорядження майном судом було відмовлено у визнанні конкурсних вимог кредитора за основним договором у зв’язку із застосуванням позовної давності, внесення змін до реєстру вимог кредиторів щодо вимог, які ґрунтуються на забезпечувальному зобов’язанні, на стадії ліквідації є неможливим. Це відповідатиме і принципу правової визначеності, який серед, іншого включає принцип res judicata (поваги до остаточного рішення суду).

Юридичне значення відповідних записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень слід оцінювати винятково крізь призму Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до статей 2, 3 цього Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на засадах, зокрема, гарантування державою об’єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження та публічності державної реєстрації прав. Тобто, реєстр забезпечує фіксацію певних юридичних фактів з метою забезпечення прав власників та стабільності цивільного обороту та інших функцій не виконує. Наявність відповідного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не є підставою внесення змін до реєстру вимог кредиторів на стадії ліквідаційної процедури.

Підсумовуючи, можна зробити наступні висновки:

У процедурах банкрутства позовна давність може застосовуватися за заявою інших конкурсних кредиторів, які не є сторонами цивільно-правового договору, на підставі якого виникли спірні вимоги між кредитором та боржником.

Застосування господарським судом позовної давності, попередньо заявленої до основної вимоги конкурсного кредитора при розгляді його вимог на стадії розпорядження майном, означає визнання задавненими не тільки вимоги за основним зобов’язанням, але й вимоги, які ґрунтуються на забезпечувальних зобов’язаннях того ж боржника перед тим самим кредитором без подання окремої заяви про застосування позовної давності до вимог за забезпечувальними зобов’язаннями.

Необхідність реалізації принципу правової визначеності, в тому числі у провадженні у справі про банкрутство, означає, що існування судового рішення, яке прийняте на стадії судової процедури розпорядження майном боржника і набрало законної сили і яким відмовлено у визнанні конкурсних вимог кредитора за кредитним договором, забезпеченим іпотекою (заставою), у зв’язку із застосуванням судом позовної давності, унеможливлює вирішення спору з майновими вимогами цього кредитора як заставодержателя, в ліквідаційній процедурі.

 

(1) Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность// Избранные труды по гражданскому праву. В 2 т. Т. І. – М., Статут, 2006. – С. 330.

(2) Черепахин Б.Б. Спорные вопросы понятия и действия исковой давности// Труды по гражданскому праву. М.: Статут, 2001. – С. 284.

(3) Гуйван П.Д. Позовна давність: монографія/ П.Д. Гуйван. – Х.: Право, 2012. – С. 333.

(4) Пункт 34 постанови Верховного Суду від 18.09.2018 р. у справі № 923/378/17 у справі за заявою ОСОБА_5 до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма «ВІК» про банкрутство// http://reyestr.court.gov.ua/Review/76905466

(5) Джунь В. В. Теоретико-прикладні проблеми реформування законодавства України про банкрутство: автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.04 / В. В. Джунь; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2009. – С. 7.

(6) Радзивілюк В.В. Актуальні питання банкрутства (неспроможності) у праві України// Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб./ за ред. В.С. Щербини – К.: Юринком Інтер, 2013. – С. 462.

(7) Луць В.В. Строки і терміни у цивільному праві: монографія/ В.В. Луць. – К.: Юрінком Інтер, 2013. – С. 66.

(8) Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. Т.1. - М.: Статут, 2005. – С. 408.

(9) Поляков Б.М. Закон Украины «О восстановлении платежеспособности должника или признании его банкротом»: Научно-практический комментарий: в 2-х т. /Б.М. Поляков. – К.: Логос, 2014. - С. 85.

(10) Пригуза П.Д. Реєстр вимог кредиторів: проблеми складання, ведення, застосування// /ks.arbitr.gov.ua/sud5024/8/8/749