Науковий висновок на конституційне подання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності»

Суб’єкт права на конституційне подання звернувся до Конституційного Суду України з проханням визнати таким, що не відповідає статті 1, 3, частині другій статті 6, частині першій, другій статті 8, частині другій статті 19, статті 21, частинам другій, третій статті 22, частині першій статті 24, частинам першій, четвертій, п'ятій статті 41, частинам першій, другій статті 55, частині першій статті 58, статті 64, частині п'ятій статті 83, частині першій статті 93, пунктам 1, 3, 9 частини другої статті 129, частині першій статті 129-1 Конституції України, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13 травня 2020 року № 590-ІХ (Голос України, 22.05.2020, № 84(7341) (далі – Закон № 590-ІХ).

На нашу думку, можна погодитися лише з окремими обґрунтуваннями суб’єкта права на конституційне подання щодо наявності ознак невідповідності Конституції України (неконституційності) окремих положень Закону № 590-ІХ згідно з наступним.

 

I. Загальні міркування щодо Закону № 590-ІХ у контексті оцінки його положень як конституційних (неконституційних).

Загальною ідеєю Закону № 590-ІХ можна вважати створення особливого механізму розгляду судових справ щодо оскарження рішень уповноважених державних органів про віднесення банків до категорії неплатоспроможних, відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Суспільну мету такого механізму можна цілком зрозуміти, враховуючи наявні ризики дестабілізації банківської системи в умовах необмеженого права на судове оскарження відповідних рішень та повернення банку до первісного стану. Тут має враховуватися фактична неможливість відновлення стану, у якому перебував банк до моменту прийняття рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних, відкликання банківської ліцензії чи ліквідацію банку. Причому така  фактична неможливість не залежить від того, чи є правомірним рішення уповноваженого органу у цій сфері.

Подібна фактична неможливість відновлення стану банку, що передував прийняттю рішення уповноваженого органу щодо його неплатоспроможності, пов’язана і з тим, що основою платоспроможної роботи банку є довіра до нього вкладників та інвесторів, що фактично руйнується в момент винесення рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможного відповідно до Закону України «Про банки та банківську діяльність». У цих умовах можливе рішення суду про відновлення стану, яке передувало прийняттю неправомірного рішення НБУ, уможливлює фінансові зловживання із активами банку без реальної можливості відновлення платоспроможної роботи банку. Це призводить до збагачення власників банків за рахунок вкладників, які виявляються позбавленими гарантій адміністрування фактично неплатоспроможним банком з боку державних органів, замість колишніх власників.

У цих умовах принципам верховенства права, на нашу думку, відповідає забезпечення обмеження використання права на судових захист як способу економічних зловживань з боку учасників банку у зведення фактично Законом № 590-ІХ способів судового захисту лише до можливості:
-визнання протиправним (незаконним) та скасування індивідуального акта та/або рішення Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку;
-стягнення учасниками банку, права та інтереси яких були порушені протиправними актами Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку завданої шкоди виключно у грошовій формі.

Сам суб’єкт на конституційне подання посилається на практику практика ЄСПЛ у рішенні у справі № 3052/04 «Компанія «Дачія С.Р.Л.» проти Молдови (Dacia S.R.L. v. Moldova)», у які суд зазначив, що «... в цій справі найбільш прийнятною формою restitutio in integrum є повернення готелю та відповідної землі компанії-заявнику, а також виплата компенсації за будь-які додаткові збитки. Однак, в разі, якщо повернення готелю і землі виявиться неможливим, Суд, у принципі, повинен визначити грошову вартість готелю, що підлягає виплаті державою відповідачем компанії-заявнику замість готелю в разі необхідності». Відтак, ЄСПЛ прямо вказує на обставину неможливості повернення майна як підставу виплати компенсації, а не застосування реституції. У відносинах неплатоспроможності банків така неможливість саме й виникає кожного разу після прийняття відповідного рішення НБУ завдяки суспільній втраті довіри до такого банку та значні загрози зловживань у разі реституції.

Таким чином, не можна підтримати обґрунтування суб’єкта конституційного подання про те, що неконституційним є обмеження способів захисту порушеного права у відносинах неплатоспроможності банків за змінами, внесеними до законодавчих актів Законом № 590-ІХ.

Разом із тим, Закон № 590-ІХ містить низку норм, що вказують на непропорційність деяких обмежень права на судовий захист, які цілком можуть бути оцінені як неконституційні.

Зокрема, Закон № 590-ІХ втручається у інститут доказування та інші процесуальні питання, що порушують рівновагу між державою та приватною особою, зокрема передбачає, що оцінки і висновки, які було покладено в основу рішень Національного банку, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Кабінету Міністрів України, мають бути покладено судом в основу рішення про законність/незаконність рішень цих органів. Але, з іншого боку, ці висновки і оцінки можуть бути відкинуті судом в окремих випадках, сформульованих в Законі № 590-ІХ в такий спосіб, що містять чималу кількість так званих оціночних понять, що порушують принцип правової визначеності.

Подібні випадки провокують неоднаковість судової практики, яка в умовах низької довіри до низової ланки судових органів та можливості багатоінстанційного оскарження відповідних рішень призводять до тривалих судових справ та економіко-правової нестабільності. І це при тому, що питання банкрутства банків зачіпають величезну кількість вкладників, здатні вплинути на макроекономічну стабільність держави та виконання її функцій.

Тут має бути також враховано, що Закон № 590-ІХ, орієнтуючись на окремий випадок рекапіталізації Приватбанку у період масового банкрутства банків у 2014-2016 роках, встановлює правила на всі майбутні банківські банкрутства. А це вже питання не лише поточної економіко-правової ситуації, зокрема й щодо виконання загальновідомих вимог МВФ, а й дії принципу верховенства права, перспектив інвестиційного клімату України, довіри до банківської системи. В цьому контексті різке звуження способів правового захисту інвесторів на користь державних органів, що пропонується не для вирішення однієї правовго казусу, а всіх можливих випадків банківських банкрутств, може мати тривалий негативний ефект для правопорядку.

За Законом № 590-ІХ у сфері ліквідації банків правомірність дій та рішень Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України по суті стає навіть не презумпцією (яку можна спростувати), а законодавчою аксіомою. Позаяк у процедурах ліквідації та націоналізації банків звужується право судів оцінювати відповідні рішення, вживати заходи забезпечення позовів.

За логікою положень Закону № 590-ІХ випадки визнання незаконним рішення державних органів про виведення банку з ринку отримають виключний характер, а загальним способом захисту стає відшкодування шкоди зацікавленим особам. Але за подібною логікою можуть бути втрачені і вагоміші смисли: не лише колишні власники, але й будь-які фізичні особи можуть бути позбавлені конституційних гарантій права власності, права на працю, на підприємницьку діяльність завдяки обмежувальним нормам Закону № 590-ІХ.

У цьому разі простежується непропорційне звуження прав людини на судовий захист порушених прав навіть у тих випадках, коли таке звуження складно виправдати сталістю ліквідаційної процедури, а також коли такі обмеження не обумовлюються реальною судовою справою – лише в силу закону. Наприклад, якщо в результаті дій уповноваженого представника ФГВФО будуть незаконно звільнюватися працівники, чи в ліквідаційну масу будуть включені об’єкти права власності, які не належать банку, а є правом приватної власності іншої особи, то заперечення відновити відповідні права навряд чи матимуть правовий характер, навіть якщо і будуть дозволені законом. Адже не можна забувати, що у ст. 126 Конституції України у редакції 2016 року йдеться не про принцип законності, а про принцип верховенства права, яким мають керуватися судді при здійсненні правосуддя в Україні.

Націоналізація банків не може відбуватися у спосіб прийняття незаконних рішень державних органів, щодо яких в процесуальний спосіб обмежується право на оскарження. Адже з незаконного законне не виникає. Націоналізація та ліквідація банків повинні бути не лише законними, але й правовими (відповідати принципу верховенства права).

 ІІ. Щодо ознак невідповідності Конституції України окремих положень Закону № 590-ІХ.

• Законом № 590-ІХ було внесено зміни до деяких законів та кодексів, що істотно звузили право людини на судових захист, гарантований ст. 55 Конституції України, позаяк створюють особливий правовий статус окремих державних органів за межами прив’язування до особливого механізму ліквідації банків.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ та законодавства України, для можливості втручання у право особи мирно володіти своїм майном необхідна наявність трьох наступних умов:

1) законності втручання;

2) наявності суспільного інтересу;

3) забезпечення справедливої рівноваги між суспільним інтересом та захистом основних прав людини, зокрема права власності.

Разом із тим, Законом № 590-ІХ було внесено зміни до Закону України «Про Національний банк України», у результаті яких ст. 74, набула вигляду: «Рішення (нормативно-правові акти чи індивідуальні акти), дії або бездіяльність Національного банку чи його посадових та службових осіб можуть бути оскаржені до суду виключно з метою встановлення їх законності. Особливості оскарження окремих рішень Національного банку встановлюються законом».

Ані при прийнятті Законом № 590-ІХ, ані у його змісті не можна виявити суспільний інтерес, а також забезпечення рівноваги  між суспільним інтересом та захистом основних прав людини, зокрема права власності при введенні обмежень на оскарження рішень НБУ «виключно з метою встановлення їх законності».

По-перше, оскарження в суд рішення НУБ виключно з метою встановлення законності є абсурдним по своєму змісту, позаяк оскарження має первісні мету встановити незаконність (протиправність) рішення уповноваженого державного органу, в тому числі НБУ.

По-друге, мета судового захисту визначена у процесуальних кодексах та відповідає ст. 55 Конституції України. Зокрема, згідно з ст. 2  статтею 2 КАС України, згідно з якими завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Законом № 590-ІХ пропонує мету «ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень» замінити на мету «встановлення законності рішення НБУ», що порушує основні засади судочинства та призначення судового захисту.

Втретє, така виключність унеможливлює відновлення на роботі, примус до укладання договору та інші способи захисту у відносинах, не пов’язаних із ліквідацією банків, що порушує принцип рівності всіх суб’єктів права перед законом, передбачений ст. 13 Конституції України: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом».

Отже, Закон № 590-ІХ в частині внесення змін до ст. 74 Закону «Про Національний банк України» порушує конституційний принцип верховенства права та право на судовий захист як його неодмінну складову.

 

• Законом № 590-ІХ внесено зміни до законодавчих актів також в частині інституту забезпечення позову: п. 2, 4, ч. 3 ст. 151 КАС України, відповідно до яких не допускається забезпечення позову шляхом:
  -«зупинення рішень Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та щодо здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, встановлення заборони або обов'язку вчиняти певні дії, обов'язку утримуватися від вчинення певних дій уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб або Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, його посадовим особам при здійсненні тимчасової адміністрації або ліквідації банку, а також іншим особам під час реалізації Фондом гарантування вкладів фізичних осіб майна банку, віднесеного до категорії неплатоспроможних, та банку, що ліквідується відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;
  -«зупинення рішень Національного банку У країни, актів Національного банку України, а також встановлення для Національного банку України, його посадових та службових осіб заборони або обов’язку вчиняти певні дії, обов’язку утримуватися від вчинення певних дій».

Ці положення містять ознаки правової невизначеності та виходять за межі суспільного інтересу, яким може бути обумовлено втручання в мирне володіння майном під час судового розгляду справ, гарантоване міжнародними зобов’язаннями України.

Зокрема, з п. 2 ч. 3 ст. 151 КАС України в редакції Закону № 590-ІХ випливає, що не лише посадові особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, але й невизначені «інші особи» не можуть бути зобов’язані судом у порядку забезпечення позову шляхом встановлення заборони або обов'язку вчиняти певні дії, обов'язку утримуватися від вчинення певних дій. Що це за «інші особи» та який правовий зв’язок у цьому випадку має встановлюватися судом у цьому разі Законом не встановлюється.

Щодо п. 4 ч. 3 ст. 151 КАС в редакції Закону № 590-ІХ, то згідно з цими положеннями НБУ в усіх відносинах, а не лише пов’язаних із справами про банківську неплатоспроможність, ставиться у превілійоване процесуальне становище  без очевидної суспільної потреби, що здатне порушити рівновагу між державою і правами людини, порушити гарантовані статтями Конституції України право приватної власності, право на працю тощо.

Аналогічні зауваження можуть бути зроблені стосовно змін до ч. 7 статті 150 ЦПК України, а також частина шоста статті 137 ГПК в редакції Закону № 590-IX:

«Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів) Національного банку України, а також встановлення для Національного банку України, його посадових та службових осіб заборони або обов'язку вчиняти певні дії, обов’язку утримуватися від вчинення певних дій».

Тут слід враховувати, що Національний банк виступає не лише органом, наділеним владними повноваженнями, але й господарюючим суб’єктом, що діє на рівних правах із іншими суб’єктами господарювання та суб’єктами права власності у майнових правовідносинах.

Тому надання будь-яких не обумовлених конкретними обставинами справи додаткових переваг НБУ у порівнянні із іншими суб’єктами права власності та господарювання порушує ст. 13 та ст. 55 Конституції України.

Низка положень Закону № 590-IX є настільки невизначеними, що можуть бути використаними для зловживання правами недобросовісними особами всупереч публічним інтересам, на захист яких цей Закон вочевидь спрямований.

Зокрема, у п. 1 ч. 7 ст. 137 ГПК встановлено, що не допускається забезпечення позову шляхом:
-«накладення арешту на майно (активи), у тому числі грошові кошти, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб або банку, віднесеного до категорії неплатоспроможних, або банку, що ліквідується відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яке належить або підлягає передачі чи сплаті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб або банку, віднесеному до категорії неплатоспроможних, банку, що ліквідується відповідно до Закону У країни «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», і знаходиться у нього чи інших осіб.

Як видно, у цьому разі положення Закону можуть бути використання для того, аби унеможливити накладення арешту на спірне майно, яке знаходиться у третіх осіб, що порушуватиме інтереси держави у процедурах неплатоспроможності банку.

Положення Закону № 590-IX у цьому контексті порушують право на ефективний судовий захист, позаяк без встановлення загальних критеріїв у застосування чи незастосуванні способів забезпечення позовів у справах за участі НБУ ат ФГВАФО встановлює загальну заборону на таке застосування, що здатне унеможливити виконання судового рішення у контексті вжиття відповідних заходів саме для забезпечення належного виконання такого рішення. Іншими словами, Закон № 590-IX ігнорує потребу вжиття заходів судом для забезпечення ефективного виконання можливого рішення суду. Це є порушенням права на судовий захист, гарантований ст. 55 Конституції України та міжнародними зобов’язаннями України.

 

 

• Законом № 590-ІХ встановлено переважаюче становище Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та інших пов'язаних державних установ над іншими учасниками судового процесу щодо оскарження розпорядчих актів регулятора, всупереч завданням адміністративного судочинства. Це порушує принцип змагальності сторін як основну засаду судочинства, встановлену п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України: «змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості».

Зокрема, Законом № 590-ІХ внесено зміни до ч. 6  ст. 266-1 КАС України:

«6. Під час розгляду адміністративних справ, визначених частиною першою цієї статті, суд використовує як підставу для власної оцінки та покладається на кількісні, якісні оцінки та висновки, зроблені Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, на підставі яких були прийняті відповідні рішення ...... »·

Аналогічно внесено зміни до ГПК України: абз. 5 ч. 2 ст. 73 викладено у такій редакції: «Особливості визначення шкоди, завданої у результаті виведення банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправних (незаконних) індивідуальних актів Національного банку У країни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників такого банку, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

Аналогічно внесено зміни до ЦПК України: абз. 5 ч. 2 ст. 76 викладено у такій редакції «Особливості визначення шкоди, завданої у результаті виведення банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправних (незаконних) індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників такого банку, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

У цьому контексті слід погодитися із суб’єктом конституційного подання про те, що положення статті 266-1 КАС України в редакції Закону № 590-ІХ в частині визначення способу доказування розміру заподіяних збитків неправомірними діями Національного банку України, відверто нівелює встановлений принцип рівності сторін судового процесу та встановлює спеціальні, виключні та зручні лише для регулятора {Національного банку України) способи доказування в судових спорах, які не відповідають змісту положень адміністративного процесуального законодавства та окремо суперечать принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Фактично встановлюється обов'язок суду покладатися на кількісні, якісні оцінки та висновки, що були зроблені Національним банком України, Кабінетом Міністрів України, Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Міністерством фінансів України, що є прикладом наперед встановленої сили вказаних доказів.

Крім того, має враховуватися, що зобов’язання суду покладатися «на кількісні, якісні оцінки та висновки, зроблені Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, на підставі яких були прийняті відповідні рішення» має характер перекладення на особу, що постраждала в результаті прийняття неправомірного управлінського рішення тягара доведення правомірності дій суб’єкта, наділеного владними повноваженнями, та фактично унеможливлюють встановлення дійсних обставин справи завдяки неможливості їх доведення потерпілою стороною.

Порушення конституційного принципу змагальності у цьому разі підтверджується тим, що зазначені положення не враховують вимог частини четвертої статті 77 КАС України, відповідно до яких суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів, а також завдань та принципів адміністративного судочинства, передбачених статтею 2 КАС України, згідно з якими завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

• Положення статті 79-1 Закону України «Про банки і банківську діяльність», порушують основні засади судочинства відповідно до яких суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Попри ці принципи судочинства, що безпосередньо пов’язані із функціями судочинства, згідно з положеннями статті 79-1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» розмір реальних збитків, що підлягає відшкодуванню у справах про визнання протиправними рішень уповноважених органів щодо неплатоспроможності банків, визначається у розмірі вартості акцій банку на день прийняття відповідного рішення Національного банку України щодо виведення банку з ринку. В свою чергу розмір вартості акцій та оцінка фінансово-господарської діяльності банку визначається у звіті, що складається міжнародно визнаною аудиторською фірмою, яка відповідає критеріям, визначеним Національним банком України. Указаний звіт прирівнюється до висновку експертизи та не може бути відхилений судом.

Встановлення законом неможливості відхилення будь-яких доказів, наданих сторонами судової справи, є втручанням законодавчої влади у функції судової влади. Адже суди здійснюють правосуддя з метою забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Винесення судом законного, обґрунтованого і справедливого рішення неможливе без проведення ним всебічного, повного, об’єктивного дослідження усіх обставин справи. При цьому судове рішення повинно базуватись на принципах верховенства права, неупередженості, незалежності, змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, дев’ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009).

Крім того, положення частини дванадцятої статті 79-1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції Закону № 590-ІХ надають різне доказове значення результатам звіту оцінки активів банку. Зокрема, в разі висновку, що розмір зобов'язань банку перевищував розмір активів банку, вважається що банк не міг діяти безперервно (не мав перспектив продовжити діяльність) та матеріальна шкода не завдана. Даний результат законодавець визнає достовірним та під сумнів не ставить. Однак, у разі висновку, що розмір активів банку перевищував розмір зобов'язань, то вказується, що такий висновок є недостатнім доказом того, що матеріальна шкода завдана, чим фактично ставить його під сумнів. Крім того, фактично закон не надає позивачу (постраждалій стороні) будь-яких інших можливостей для доказування фактів надання такої шкоди та її розміру, що прямо порушує засади судочинства, встановленні у ст. 129 Конституції України.

• Згідно з абзацом дванадцятим частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції Закону № 590-ІХ виконавчий документ повертається стягувачу без виконання у разі, якщо «Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку», що нівелює гарантоване частинами першою, другою статті 55 Конституції У країни право на судовий захист, оскільки унеможливлює обов'язкове виконання судового рішення, що набрало законної сили, у разі настання вказаної у цьому положенні Закону обставини.

Попри це, обов'язковість судового рішення є важливою засадою судочинства (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України). Відповідно до частини першої статті 129-1 Основного Закону України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що виконання судового рішення є складовою конституційного права на судовий захист (стаття 55 Конституції України) (див., наприклад: Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012 в справі № 1-26/2012; Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 в справі № 1-7/2013; Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(ІІ)/2019 в справі № 3-368/2018(5259/18)

• Низка положень законодавчих актів у редакції Закону № 590-ІХ не відповідає принципам юридичної визначеності та порушують основоположні засади конституційного правопорядку.

 Зокрема, положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачають, що «У разі виявлення зобов'язань банку перед іншими особами, що не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку на момент набуття права власності на акції банку державою, правочини, за якими виникають такі зобов'язання, вважаються нікчемними, а зобов'язання не підлягають виконанню банком. Правочини з обтяження грошових зобов'язань банку перед пов’язаними з банком особами, вчинені протягом одного місяця до дати прийняття рішення про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку, та в період з дати прийняття такого рішення до дати набуття державою права власності на акції неплатоспроможного або перехідного банку включно, вважаються нікчемними» .

Натомість вказане положення законодавчого акту порушує принцип правової визначеності як складової принципу верховенства права, адже передбачає визнання нікчемними правочинів внаслідок обставин, які виникли після укладення відповідних договорів. Ці положення не могли бути враховані сторонами правочину, порушують принцип рівності суб’єктів права власності та господарювання перед законом, встановлений ст. 13 Конституції України, Ці положення покладають на одні із сторін негативні наслідки неправомірної поведінки іншої сторони, що фактично має характер відповідальності за чужу провину всупереч положенням ст. 61 Конституції України: «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер».

Передбачений статтею 79-1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» порядок визначення розміру шкоди, спричиненої незаконним рішенням про визнання банку неплатоспроможним, відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідації банку оперує, в багатьох випадках, суб'єктивними оціночними поняттями («міг би реально одержати», «покупець, який володіє усією необхідною інформацією та даними», «майбутні перспективи банку», «реальний фінансовий стан банку», «розсудлива та реалістична оцінка» тощо), а також невизначеними у законі економічними категоріями («доступність ліквідності», «вартість фінансування»), що унеможливлює його однозначне та точне застосування на практиці.

Таким саме невизначеним є зміст термінів «позитивний капітал банку», «критерії позичальників» (частина шістнадцята статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Наведене дає підстави для висновку про невідповідність частинам першій, другій статті 8 Конституції України положень ст. 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статті 79-1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції Закону № 590-ІХ.

Узагальнюючий висновок:

Положення Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13 травня 2020 року № 590-ІХ (Голос України, 22.05.2020, № 84(7341) в частині внесення змін до ст. 74 Закону «Про Національний банк України», статті 79-1 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», п. 2, 4, ч. 3 ст. 151, ч. 6  ст. 266-1 КАС України, абз. 5 ч. 2 ст. 76, ч. 7 статті 150 ЦПК України, абз. 5 ч. 2 ст. 73, ч. 6 ст. 137 ГПК містять ознаки невідповідності положенням статті 1, 3, 13 частині першій, другій статті 8, частині другій статті 19, частинам першій, четвертій, п'ятій статті 41, частинам першій, другій статті 55, ч. 2 ст. 61, частини першої, пунктам 1, 3, 9 частини другої статті 129 Конституції України.

Експерт ГО «Координата»,
завідувач кафедри господарського права
і процесу Національного університету
«Одеська юридична академія»,
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАПрНУ України
О. П. Подцерковний