Господарсько-процесуальна реформа не повинна відкидати позитивні напрацювання в системі господарського судочинства

Одним з найбільш гострих питань законодавчих реформ сьогодні залишається проблема оновлення господарського процесуального законодавства. Одначе, як ніяка інша ця реформа гальмується у Верховній Раді України. Передусім, це можна пояснити різкою розбіжністю всіх поданих законопроектів чинному господарського процесу, що довів свою ефективність та оперативність.

Залишається невирішеним питання, як забезпечити уведення у господарське судочинство елементів світових стандартів правосуддя, вирішити існуючі проблеми господарського процесу, але водночас не зруйнувати механізм функціонування єдиної, по суті, дієвої ланки вітчизняної судової системи, якою є система господарських судів.

Розроблено кілька проектів Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, народними депутатами минулих каденцій Верховної Ради України на розгляд Комітету з питань правової політики було внесено три законопроекти:

• проект народних депутатів М. М. Гапочки, М. В. Оніщука, О. Й. Єдиного, Ю. С. Чеботарьової від 15.09.2003;
• проект народного депутата В. Л. Мусіяки від 26.09.2003;
• проект Кабінету Міністрів України, внесений 12.02.2004 р. Останній було ухвалено в першому читанні [1].

Вже у Верховну Раду VІ скликання було внесено новий проект ГПК (реєстр № 2178 від 06.03.2008 p.), автором якого є народний депутат Д. М. Притика, а також проект Кодексу господарського судочинства (реєстр № 2777 від 16.07.2008 p.), авторами якого є народні депутати В. А. Бондик, Б. В. Колесніков, Ю. А. Кармазін.

Цього року в процес реформування відповідної галузі долучився Верховний Суд України, проект ГПК якого хоча й не був внесений до парламенту будь-яким суб’єктом законодавчої ініціативи, але має враховуватися у зв’язку із тим, що фактично демонструє позицію вищого судового органу в системі судів загальною юрисдикції у питаннях відповідного реформування.

Спробуємо проаналізувати обставину збереження в проектах ГПК (КГС) того позитивного регулятивного матеріалу, що забезпечує сьогодні ефективність господарського судочинства.

Проект ГПК (реєстр № 2178 від 06.03.2008 p.), автором якого є народний депутат Д. М. Притика (далі – проект ГПК № 2178) значною мірою враховує спрямованість господарського судочинства на прискорений розгляд справ.

Прикладом таких положень є ч. 5 ст. 78 проекту ГПК № 2178 про те, що у випадку відсутності судового розпорядника його функції виконує секретар. Збережено логіку чинного порядку продовження строку розгляду справи, за якого голова господарського суду чи його заступник мають право у виняткових випадках продовжити цей строк (ст. 168).

Надзвичайно позитивною є ідея законопроекту ГПК № 2178 зберегти елементи оперативності розгляду справи у зв’язку із загально правовими потребами ввести інститут свідків в господарський процес.

Зокрема, показовими в цьому сенсі є положення ч. 5 ст. 99, відповідно до якого суд допускає показання свідків для доказування лише тих обставин, які неможливо довести іншими засобами доказування.

Значною мірою наближеним до законопроекту ГПК № 2178 в цьому сенсі є проект КГС (реєстр № 2777 від 16.07.2008 p.) В. А. Бондика, Б. В. Колеснікова та Ю. А. Кармазіна (далі – проект КГС). Зокрема, можна відмітити відновлення принципу арбітрування в господарському судочинстві (ст. 18).

Надзвичайно позитивними є положення КГС щодо відтворення в процесі одноступеневого (подання скарги), а не двоступеневого (подання заяви про оскарження, а згодом скарги) порядок апеляційного оскарження рішень, збережено скорочений (10 днів) – у порівнянні із цивільним та адміністративним процесами – строк на відповідне оскарження (статті 197-199) тощо.

Зовсім протилежним по суті й духу є проект ГПК, розроблений судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України (далі – проект ГПК ВСУ).

За всієї своєї процесуальної витонченості, так би мовити формального лоску, цей проект, по суті, скасовує основну специфіку господарського процесу у порівнянні з цивільним процесом – спрямованість процедур на оперативне вирішення спору, інколи, як буде показано надалі, поза будь-якої об’єктивної необхідності. Хоча, оперативність розгляду господарських спорів обумовлена специфікою власно господарської (підприємницької) діяльності, яка потребує прискореного обігу капіталу, чіткої визначеності правової ситуації, розуміння того, що затягування процесу є руйнівним для інвестиційних та виробничих процесів, особливо в умовах економіки, що розвивається.

Натомість, потребують уведення в господарський процес лише ті виважені апробовані процесуальних елементи, які забезпечують прийняття правосудних рішень, а не утворюють численні можливості недобросовісних відповідачів (боржників) для ухилення від відповідальності шляхом затягування розгляду господарських справ (процесуальної шикани).

Такими «обтяжуючими» провадження у господарських справах положеннями проекту ГПК ВСУ можна вважати, наприклад, уведення обов’язковості процедури підготовчого засідання суду (статті 145-148, 160 проекту ГПК ВСУ). Але ж підготовче засідання може бути виправдане для цивільного процесу, де приймають участь громадяни, для яких юридичний супровід діяльності є винятком, аніж правилом.

Господарський процес орієнтований, передусім на суб’єктів господарювання, кадрово підготовлених до вирішення юридичних спорів. Той факт, що проект ГПК ВСУ пропонує надати помічникам суддів право проводити підготовчі засідання суду, підтверджує факультативний характер такої процедури. Отже, пропозиції проекту ГПК № 2178 та КГС віднести стадію підготовчого засідання на розсуд суду є в цьому контексті більш переконливими.

Не на користь оперативності розгляду справ у проекті ГПК ВСУ вирішено питання про виклик учасників процесу. Зокрема, недоречним є направлення ухвали про час і місце слухання справи на адресу тих учасників, що були присутніми на засіданні суду (ст.104, ч. 2 ст. 162). Адже це є лише зайвою дією, що потребує додаткових матеріальних та часових витрат – присутні під час ухвалення рішення суду про призначення дати слухання справи не можуть не бути ознайомлені з цією датою.

Обтяжуючими господарський процес інститутами у проекті ГПК ВСУ можна вважати також подовжений термін подання апеляційної скарги до одного місяця, відсутність будь-яких обмежень на використання показань в процесі свідків та інші положення.

Зокрема, викликає сумніви встановлення проекту ГПК ВСУ про розширення до 5-ти замість скорочення передбачених в чинному ГПК підстав для оскарження рішень господарських судів у Верховному Суді України за винятковими обставинами.

Розширення підстав відповідного оскарження, по суті, не лише ставить під сумнів професіоналізм суддів ВГСУ, але й ускладнює господарський процес, ставить його учасників у нерівне становище у порівнянні з адміністративним і цивільним процесами, підриває можливість оперативного розгляду господарських справ.

Усунення неякісних рішень має йти не шляхом збільшення судових інстанцій, а шляхом: 
- підвищення професіоналізму суддів,
- удосконалення механізмів внутрішньо суддівського та громадського контролю за їх діяльністю,
- зменшення кількості справ,
- усунення перешкод на шляху незалежності судової гілки влади,
- належне фінансування її потреб,
- поліпшення умов праці суддів (в тому числі внесенням змін до Конституцію шляхом утворення перешкод для дрібного кляузництва та стимулювання до мирового вирішення спорів).

В абз. 2 ч. 1 ст. 253 проекту КГС передбачається така підстава перегляду господарських справ за винятковими обставинами, як «порушення прав, свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією України та Конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини». Це фактично означає можливість перегляду будь-якого рішення господарського суду у порядку повторної касації, адже відповідно до практики Європейського суду з прав людини, майнові права суб’єктів господарювання – юридичних осіб дорівнюються до майнових прав людини. Будь-яка заява про перегляд господарських справ матиме таку підставу.

Підстави для перегляду справ за винятковими обставинами в господарському процесі мають бути, щонайменше, уніфікованими з іншим спеціалізованим процесом – адміністративним згідно з ст. 237 КАСУ:

1) неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права;

2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України. 

Це певною мірою є слушним зауваженням.

Натомість, навряд чи можна говорити про забезпечення прав людини на справедливий суд в умовах 4-звеної системи судового оскарження, коли, по суті, процес судового розгляду справи може бути нескінченим. Повноваження Верховного Суду щодо в цьому сенсі вимагають обмеження. У зв’язку із цим не можна не підтримати думку Д. М. Притики про те, що перегляд рішень ВГСУ Верховним Судом України повинен мати характер ревізії, до того ж виключної [5].

На думку М. В. Оніщука, Верховний Суд України повинен розглядати справи у касаційному порядку, але лише з виняткових обставин [6]. В цьому контексті, важливо аби Верховний Суд України не перетворювався на елемент в механізмі затягування процесу, а виступав органом, що дійсно узагальнює практику застосування судами, в тому числі спеціалізованими, законодавства України, розглядаючи невелику кількість найбільш значущих для праворозуміння та правозастосування справ.

Більшість з названих в проектах ГПК (КГС) підстав оскарження рішень за винятковими обставинами можуть бути цілком природно віднесено до підстав оскарження за нововиявленими обставинами. Фактично найоптимальнішим та об’єктивно необхідним є залишення лише єдиної підстави оскарження рішень господарських судів за винятковими обставинами – неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права – із одночасним ускладненням процедури допуску відповідної скарги до перегляду Верховним судом України. Останнє можна зробити шляхом збільшення кількості суддів, що мають приймати рішення про таке допущення.

Питання про введення в господарський процес інституту свідків потребує особливої уваги. Повна «лібералізація» відповідних процедур у проекті ГПК ВСУ здатна утворити колапс у системі господарського судочинства, відтворивши проблеми із затягуванням розгляду справ, що існують та не вирішені в системі цивільного та адміністративного судочинства. Проекти ГПК № 2178 та КГС, хоча й містять окремі згадувані запобіжники, але є недостатніми.

Зокрема, жодний із проектів ГПК (КГС) не містять дієвих механізмів забезпечення явки свідків. Навіть не передбачено положення про привід свідка. В цих умовах, якщо не закласти відповідні процесуальні запобіжники, новели щодо уведення в господарський процес інституту свідків неодмінно привнесуть в ці відносини проблеми із затягуванням розгляду справ, що відомі із практики адміністративних та загальних судів.

Викликає сумніви процесуальна користь від участі свідків в господарському процесі, наприклад, при стягненні грошових боргів у сфері господарювання, у вексельних спорах, у чекових спорах, у спорах, що випливають з безготівкових розрахунків, при вирішенні заяв щодо зміни способу примусового виконання судових рішень, при визнанні правочинів недійсними з підстав порушення закону та в інших випадках, коли всі факти, необхідні для обґрунтування вимог, можуть бути доведені виключно на підставі письмових доказів.

В якості можливого рішення проект ГПК має бути доповнено особливими спрощеними процедурами, наприклад, главою «Розгляд справ у спрощеному порядку на підставі письмових доказів», які будуть засновані на спрощеному проваджені та стосуватися вимог про виконання грошових зобов’язань учасників господарських відносин.

Існування таких процедур в ЦПК Німеччини (книга 5) довело їх високу ефективність [7]. Це на додаток до визначеної в ГПК № 2178 виняткового характеру застосування показань свідків загалом при доказуванні в господарському процесі, визначить випадки, у яких взагалі виключається застосування показань свідків як таких за природою відносин.

Також у механізм ГПК доречно увести можливість дачі письмових показань свідків на запит суду без явки свідків до суду із наступним формулюванням: «Суд має право зобов’язати свідка направити до суду письмову відповідь на запитання, що є предметом допиту свідка, якщо він визнає це достатнім для підтвердження факту, що має значення для правильного вирішення спору. Суд викликає свідка, якщо визнає це необхідним для подальшого з’ясування питання, що є предметом розгляду справи».

Нарешті, у випадку неявки свідка в судове засідання чи ненадання ним письмової відповіді суд має бути наділений правом притягнути свідка до адміністративної відповідальності, а також застосувати привід свідка із залученням органів внутрішніх справ – задля цього в проектах ГПК (КГС) необхідно відтворити положення ст. 94 ЦПК України.

Питання продовження строку розгляду справи в проекті КГС та проекті ГПК ВСУ не має процесуального запобіжника, ефективного та передбаченого чинним ГПК (ст. 69), відповідно до якого голова відповідного суду ухвалою продовжує розгляд справи. Зокрема, у запропонованому проекті ГПК ВСУ (ч. 4 ст. 153) ухвалу про продовження розгляду справи власно виносить суд, що розглядає справу. Це означає відсутність будь-якого стримування можливості затягнути розгляд справи. Ідея позбавлення голів судів процесуальних функцій, що обговорюється нині в юридичному середовищі, в цьому випадку є недоцільною та небезпечною.

Це, по-перше, розширює можливості для зловживань, адже робить судовий процес більш закритим.

А по-друге, уніфікує ці процедури із цивільним та адміністративним процесом, де подібне регулювання призводить до затягування розгляду справ та цілковитої формальності приписів про обмеження строків розгляду справи та про відводи.

Можна погодитися із необхідністю демократизації процедури обрання голів господарських судів, але відмовлятися від їх процесуальних повноважень щодо продовження розгляду справи та відведення суддів – передчасно, адже не обумовлено об’єктивними потребами вдосконалення процесу.

Впровадження досвіду Європи тут є поспішним, не враховує вітчизняні умови. Цей висновок випливає з реальної ситуації із правосуддям в Україні, коли вітчизняні суди перевантажені справами, матеріальне забезпечення суддів є недостатнім, вплив владних та бізнес-структур переходять будь-які межі.

Спочатку необхідно «вилікувати» вітчизняну систему правосуддя, а згодом доводити її до абсолютних стандартів. Адже, як відомо, вправи, які показані здоровому організмові, є небезпечними для хворого.

Із цих саме причин не можна нехтувати процедурою досудового розгляду господарських спорів (розділ ІІ чинного ГПК), чим характеризуються всі проекти ГПК та КГС. Але цей розгляд визнано Конституційним судом як такий, що відповідає Конституції України у справі про досудове врегулювання спорів, рішенням №15-рп/2002 від 09 липня 2002 року.

Зокрема, визначено, що встановлення законом або договором порядку досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Саме ці процедури сприяють позасудовому та оперативному вирішенню суперечок. Не йдеться про обмеження права на позов – це є правом позивача на досудове врегулювання, якому має бути протиставлений певний обов’язок відповідача. Адже відповідно до ст. 222 Господарського кодексу України процедура досудового врегулювання є обов’язковою саме для відповідача, який має відреагувати на претензію позивача. Досудовий розгляд претензії може бути визначено як обов’язковий також у силу договору.

Окрім того, не можна залишати прогалину у питаннях досудового врегулювання спорів, виникаючих під час укладення господарських договорів, щодо яких законодавством передбачено відповідний обов’язок сторін (наприклад, із приводу державного замовлення), спорів щодо розірвання договорів та інших договорів, досить позитивно вирішених у чинному ГПК (ст. 10, 11), хоча і потребуючих вдосконалення. Кількість таких спорів є чималою, їх вирішення позначається на здатності відносин у сфері публічних договорів, державного замовлення, оренди майна тощо бути реалізованими.

Ці відносини не лише забезпечують приватні інтереси його сторін, але й утворюють умови для виконання закупівельно-контрактних, житлово-комунальних, соціально-побутових та інших завдань публічно-господарських організацій. А, отже, поза врегулювання процесуального механізму розгляду таких спорів, утворяться умови для дестабілізації господарських відносин.

Необхідно стимулювати сторін до досудового вирішення спорів – якщо не забезпечив – відкидати можливість перекладення на відповідача компенсацію судових витрат. Це і є економічне стимулювання.
Деякі новели проектів ГПК та КГС здатні суттєво ускладнити та продовжити розгляд господарських спорів.

Наприклад, такими є положення Проекту ГПК ВСУ щодо обов’язку сторін надавати письмові докази, викладені недержавною мовою, із належним чином засвідченим перекладом (ч. 3 ст. 8, ч. 4 ст. 75). По-перше, посвідчення перекладу у офіційний (нотаріальній) спосіб можливо не стосовно будь-якого письмового доказу. Наприклад, копії документів, застосування яких, до речи, допускається ст. 72 проекту ГПК, у силу нотаріальних правил не можуть бути посвідчені. Те саме стосується факсимільних документів, розписок, непрошитих документів, телефонограм тощо. Велика кількість термінів, наприклад, CIF, FOB, DAF, традиційно використовуються у комерційному обігу без перекладу. По-друге, немає жодної необхідності перекладати державною мовою ті письмові докази, зміст яких однаково розуміють суд та учасники процесу. Вимога про обов’язковий переклад лише призводитиме до ускладнення та затягування розгляду справ, позбавлятиме сторони всього арсеналу доказів. Не випадково ані цивільний, ані адміністративний процес таких жорстких правил не передбачають. Отже має бути встановлено право суду «у разі потреби» витребувати переклад письмового доказу державною мовою».

Не можна погодитися із пропозиціями введення в господарський процес положень, відповідно до яких у разі вступу у процес третіх осіб господарський суд розпочинає розгляд справи «заново» (ст.ст. 47, 48, ч. 5 ст. 162 проекту ГПК ВСУ).

По-перше, господарський процес не може утворювати в цьому відношенні більші перепони для оперативного розгляду справи, аніж цивільний процес, для якого ЦПК у ст.ст. 34, 35 не передбачає таких жорстких правил.
По-друге, це не враховує факультативну процесуальну роль третіх осіб, особливо тих із них, які не заявляють самостійних вимог.
Отже, для третіх осіб із самостійними вимогами має бути передбачено право заявити клопотання про слухання справи заново. А вступ у процес третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, не має тягнути розгляд справи з початку.

Заради справедливості слід відмітити, що, на відміну від зареєстрованих в парламенті проектів ГПК та КГС, проект ГПК ВСУ містить окремі елементи, які здатні прискорити розгляд справ у зв’язку із підсиленням медіаційної функції процесу. Зокрема, пропонується стимулювати звільненням від сплати судового збору чи зменшення його розміру в залежності від того, на якій стадії процесу була укладена мирова угода сторін.

Хоча й, до речі, уявляється недоцільним обмеження лише стадією підготовчого засідання прав сторін на укладення мирової угоди, що надає можливість повернути 50% державного мита. Підставою для повернення державного мита у повному обсязі має слугувати факт укладення мирової угоди до першого засідання у справі. Подальше укладення мирової угоди до вирішення спору по суті доречно стимулювати поверненням 50% державного мита. В цьому разі, дійсно, господарський процес підтримуватиме, як кажуть, «рублем» пошук сторонами мирового рішення, а значить – сприяти налагодженню їх економічних стосунків, встановленню нових економічних зв’язків. Адже суб’єкти господарювання, що навчилися домовлятися в судовому процесі, зроблять це і у виробничих умовах.

Не можна погодитися із занадто широким переліком підстав зупинення провадження у справі згідно з ст. 182 проекту ГПК ВСУ. Запровадження таких наведених у статті підстав:
- тяжка хвороба особи;
- перебування особи в складі Збройних Сил України чи на альтернативній службі, при виконанні державного обов’язку;
- втрата фізичною особою дієздатності, – унеможливить своєчасний розгляд господарських справ та утворить можливість для зловживання процесуальними правами, не узгоджується з порядком припинення підприємницької діяльності фізичних осіб відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», не враховує необхідність припинення провадження у справі у випадку припиненням діяльності фізичної особи – підприємця.

Як уявляється, потреби комерційного обігу, принципи підприємництва та публічний характер здійснення фізичними особами підприємницької (господарської, комерційної) діяльності зобов’язує їх до несення тих комерційних ризиків (ст. 42, 44, 49 ГК), що виникнуть у зв’язку з неможливістю забезпечити явку представника на засідання господарського суду у зв’язку з розглядом господарських спорів.

Втрата дієздатності особи як підстави зупинення провадження у справі також не враховує існування інституту опіки щодо недієздатних осіб. Не випадково, в цивільному процесі недієздатність особи не є підставою для зупинення провадження у справі.

Стаття 209 проекту ГПК ВСУ передбачає місячний строк для подання апеляційної скарги у господарському процесі. Цей строк є занадто довгим та невиправданим. Десятиденний термін є апробованим та цілком достатнім строком для звернення зацікавленої особи до апеляційної інстанції (ст. 93 чинного ГПК).

Певні новели проектів ГПК (КГС), покликані забезпечити оперативний розгляд спорів, насправді призведуть до зворотного.

Наприклад, викликає сумніви імперативна норма Проекту ГПК (ст. 149) та проекту КГС (ст. 114) щодо можливості подання зустрічного позову лише до першого засідання суду. Це призводитиме до судової тяганини та «неекономії» процесуальних засобів. Адже зустрічний позов, поданий із простроченням, буде віднесено до іншого провадження, втратиться єдність вирішення спору, утворюватимуться часті повороти у виконанні рішення суду, невизначеність сторін у засобах захисту тощо.

Немає жодних підстав сумніватися в ефективності закріпленої в чинному ГПК (ст. 60) процедури, відповідно до якої зустрічний позов може бути подано в будь-який момент до прийняття рішення зі спору. Зловживання, що можуть мати місце із поданням зустрічного позову, не є систематичним явищем у судові практиці та у зв’язку із оперативністю процедур господарського судочинства в цілому не виступають елементом затягування процесу. А, отже, зміна цього порядку є неадекватним позбавленням осіб, які беруть участь у справі, встановлених на цей час процесуальних прав.

Крім того, можливі зловживання тут цілком можна попередити закріпленням в ГПК правила, яке, до-речі, в силу звичаю використовується сьогодні, про те, що зустрічний позов має бути розглянуто в межах строків, обчислюваних для розгляду первісного позову. В цьому разі ризик несвоєчасного подання зустрічного позову нестиме його ініціатор і загроза затягування розгляду справи не виникатиме.

Розведення (дроблення) позовних вимог, випливаючих, по суті, з одного предмету позову, що відбувається сьогодні у зв’язку із непродуманим віднесенням публічно-господарських справ до відання адміністративного суду, наочно підтверджує, що лише комплексний, із вирішенням усіх спірних питань між сторонами судовий розгляд суперечки здатний забезпечити оперативне відновлення порушених прав суб’єктів господарювання та визначеність у господарських відносинах.

Проекти ГПК (КГС) не вирішують багато з існуючих проблем господарського процесу з погляду необхідності забезпечення оперативного та ефективного розгляду справ.

Так, жодний з них не передбачає запобіжників від використання недобросовісними сторонами права на оскарження ухвал суду для затягування розгляду справи. Зокрема, це стосується оскарження ухвал про вжиття забезпечувальних (запобіжних) заходів. Наприклад, в п. 4 ст. 159 проекту ГПК № 2178 та п. 5 ч. 1 ст. 138 проекту КГС встановлена така підстава для зупинення провадження у справі як перегляд ухвали з цієї справи в порядку апеляційного чи касаційного провадження. Це положення з великою вірогідністю використовуватиметься недобросовісними особами задля затягування розгляду справи. Але ж касаційний перегляд судової ухвали не впливає на її юридичну силу.

Що ж стосується апеляційного оскарження ухвали у справі, яку слухає суд, то тут має бути встановлено право, а не обов’язок суду зупинити провадження у справі. Навіть більш класичні за процедурою ЦПК та КАСУ таких підстав для зупинення провадження у справі не передбачають. Навіщо ж тоді у господарському процесі закладати такі «затягувальні» елементи?!

Доречно передбачити в законі:

а) вичерпний перелік ухвал, що можуть бути оскаржені, або правило про те, що лише у випадках, прямо зазначених в законі, ухвала суду може бути оскаржена;

б) процедуру направлення в порядку оскарження копії справи та відповідний порядок копіювання матеріалів справи за рахунок скаржника (шляхом встановлення диференційованих ставок витрат на ІТЗ відповідно до обсягу справи);

в) правило про те, що лише у випадках, прямо зазначених в законі (наприклад, при відмові у прийнятті позовної заяви, припинення або зупинення розгляду справи), копіювання справи не відбувається та справа направляється в порядку оскарження разом із скаргою.

Якщо не передбачити такі запобіжники, реформа господарського процесу лише означатиме уведення нових неапробованих інститутів в процес без вирішення існуючих сьогодні проблем. Це було б непослідовним та безвідповідальним.

Таким чином, лише поступове та продумане відтворення в господарському процесі елементів оперативного та ефективного вирішення господарських спорів, сприяння сторонам у мировому та конструктивному вирішенні конфліктів, здатне у відповідності із потребам економічного обороту та ідеї підвищення інвестиційної привабливості держави провести на якісно новому рівні реформу господарського процесуального законодавства України.

Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «200 років господарського судочинства в Україні. Сучасність і майбутнє» (Одеса, 4-5 грудня 2008 р.) Одеський апеляційний господарський суд; Вищий господарський суд України; Державна судова адміністрація України; Рада Європи. – Одеса: Астропринт, 2009. – С. 267-281.