Деякі проблеми звільнення суб’єкта господарювання від відповідальності за неналежне виконання договірних зобов’язань

Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (ч. 1 ст. 5 Господарського кодексу України, далі – ГК).

Правовий господарський порядок як певний результат, як стан упорядкованості (організованості) відносин, в тому числі договірних, значною мірою залежить від встановленого для сфери господарювання правового режиму, під яким розуміється особлива, цілісна система регулятивного впливу із специфічними прийомами регулювання – особливим порядком виникнення прав та обов’язків, їх здійснення, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на певну сукупність норм [1, 245]. В цій системі особливе місце належить нормам про відповідальність суб’єктів господарювання.

Як відомо, динаміка договірних відносин пов’язується із формами реалізації права - дотриманням норм права (невчиненням дій, що заборонені законом), виконанням (вчиненням активних дій по виконанню визначених законом або договором обов’язків), використанням норм права суб’єктами на свій розсуд (вчиненням активних дій, дозволених або незаборонених правом). Це, по суті, відображено в ч. 3 ст. 5 ГК, якою встановлено, що суб’єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового порядку, додержуючись вимог законодавства. Господарський правовий порядок в договірних відносинах залежить не лише від реалізації норм чинного законодавства, але й від дотриманням індивідуальних правил поведінки, які встановлені сторонами договору.

З огляду на це норми про господарсько-правову відповідальність, основними функціями якої компенсаційна та попереджувальна, є важливою складовою нормативного забезпечення правового порядку в договірних відносинах. Тому звільнення суб’єкта господарювання від відповідальності за порушення договірного зобов’язання слід розглядати як екстраординарну ситуацію, яка потребує точної юридичної кваліфікації певних дій та подій з тим, щоб був досягнутий компроміс між вимогами законності та правового порядку, з одного боку, та приватними інтересами однієї із сторін зобов’язання – боржника, з іншого. Не випадково єдиною обставиною, яка звільняє учасника господарських відносин від відповідальності за порушення договірного зобов’язання, законодавець визнає дію непереборної сили (ч. 2 ст. 218 ГК).

Збройна агресія проти України, яка призвела до руйнації господарських зв’язків, актуалізувала проблему звільнення суб’єкта господарювання від відповідальності за порушення договірних зобов’язань, практика ж господарських судів виявила деякі складнощі у тлумаченні та застосуванні норм ч. 2 ст. 218 ГК, з огляду на що метою цієї статті є з’ясування змісту зазначеної норми та виявлення особливостей дії непереборної сили як специфічного юридичного факту, з яким пов’язується припинення охоронних правовідносин (відносин господарсько-правової відповідальності).

Слід розпочати з деяких загальних зауважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 ГК підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів (ч. 2 ст. 218 ГК). Під даними умовами господарювання слід розуміти, на наш погляд, саме усталені умови господарювання, що характеризуються правовою визначеністю та юридичною стабільністю (тобто встановлений законодавством відповідний правовий режим).

Статтею 617 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) встановлено підстави звільнення особи від цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання: «Особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів».

Як випливає із змісту наведених норм ЦК та ГК, законодавець використовує різні терміни для визначення підстави звільнення від порушення зобов’язання, в тому числі договірного:

• випадок або непереборна сила (ст. 617 ЦК), яка в науковій літературі отримала назву кваліфікованого випадку; при цьому в п. 1 ч.1 ст. 263 ЦК України під непереборною силою розуміється надзвичайна або невідворотна за даних умов подія;
• надзвичайні і невідворотні обставини за даних умов здійснення господарської діяльності (ч. 2 ст. 218 ГК).

Отже, і в ЦК, і в ГК непереборна сила визнається підставою звільнення від відповідальності. При дії непереборної сили вина боржника відсутня [2, 842].

Разом з тим, як випливає з буквального тлумачення норм статей 263 та 617 ЦК, непереборна сила може бути надзвичайною подією, але не невідворотною за даних обставин.

В статті ж 218 ГК відтворено традиційну для цивільного законодавства конструкцію непереборної сили: подія має бути одночасно надзвичайною та невідворотною. Так, в ст. 78 Цивільного кодексу УРСР 1963 р. непереборною силою визначалася надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. Це означало, що певна подія могла вважатися непереборною силою лише за наявності у ній обох цих ознак.

Непереборну силу не лише не можна передбачити, але й не можна запобігти їй будь-якими доступними для особи засобами навіть тоді, коли особа могла передбачити дію непереборної сили [3, 116].

Ознака об’єктивної невідворотності означає, що негативному впливу подій на зобов’язання неможливо було запобігти за допомогою доступних боржнику в конкретних умовах його діяльності засобів.

Надзвичайність означає, що така подія виходить за межі звичайних умов (обставин) здійснення господарської діяльності. При цьому надзвичайні обставини можуть мати як загальний характер і настати для усіх суб’єктів господарювання (наприклад, оголошення війни), так і особливий характер, коли дія певних обставин позначається на господарській діяльності в окремій сфері господарювання чи на окремих суб’єктах (групах суб’єктів) господарювання(1).

Невідворотність обставини пов’язана із зовнішнім характером непереборної сили, тобто принциповою неможливістю суб’єкта вплинути на настання чи ненастання певної обставини та контролювати. В міжнародній практиці такий зовнішній характер втілився в конструкцію «обставини поза контролем особи». Так, відповідно до ст. 79 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, сторона не несе відповідальності за невиконання будь-якого із своїх зобов’язань, якщо доведе, що воно було викликане перешкодою поза її контролем і що від неї нерозумно було очікувати прийняття до уваги цієї перешкоди під час укладення договору або уникнення чи подолання цієї перешкоди чи її наслідків. Аналогічне правило міститься в ст. 7.1.7 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА.

Суб’єкт господарювання не звільняється від відповідальності на підставі норм ч. 2 ст. 218 ГК лише у випадку, коли законом або договором прямо встановлено, що цей суб’єкт відповідає за порушення господарського зобов’язання, незважаючи на дію непереборної сили.

В деяких законодавчих актах, а також у сучасній договірній практиці суб’єктів підприємницької діяльності та юридичній літературі обставини непереборної сили отримали також назву обставин форс-мажору. Разом з тим, по смислу ст. 218 ГК слід розрізняти непереборну силу як обставину, яка об’єктивно (в силу прямої вказівки закону) усуває відповідальність, та форс-мажор, тобто обставини, яка звільняє від відповідальності настільки, наскільки це передбачено договором. Відповідно, до обставин непереборної сили можна віднести лише доволі вузький перелік виняткових, абсолютно непередбачуваних та невідворотних ситуацій, як правило, природного (стихійного) характеру (землетруси, повені, урагани тощо), а також найбільш екстремальні явища суспільного характеру (військові дії, революції, збройні заколоти) [5, 691-692]. Проте, в українському законодавстві та правозастосовній практиці непереборна сила та обставини форс-мажору послідовно не розмежовуються.

Термін «форс-мажор» широко відомий міжнародній комерційній практиці. В українському законодавстві норма про форс-мажорні застереження вперше з’явилася в постанові Кабінету Міністрів України та Національного банку Україні від 21.06.1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті». Суб’єктам підприємницької діяльності України було рекомендовано застосовувати під час укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті, типову форму форс-мажорного застереження: «Сторони погодилися, що в разі виникнення форс-мажорних обставин (дії нездоланної сили, яка не залежить від волі Сторін), а саме:
-війни,
-воєнних дій,
-блокади,
-ембарго,
-інших міжнародних санкцій,
-валютних обмежень,
-інших дій держав, які унеможливлюють виконання Сторонами своїх зобов’язань,
-пожеж,
-повеней,
-іншого стихійного лиха чи сезонних природних явищ,
-замерзання моря, проток, портів тощо,
-закриття шляхів, проток, каналів, перевалів
Сторони звільняються від виконання своїх зобов’язань на час дії зазначених обставин».

Частиною 2 ст. 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) визнаються надзвичайні та невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами.

В частині 2 ст. 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» обставини непереборної сили класифіковані за критерієм дії зовнішніх сил природи і викладені у вигляді невичерпних переліків:

1. обставини, які є об’єктивно (тобто незалежно від суб’єктивного сприйняття їх сторонами зобов’язання) надзвичайними та невідворотними і не зумовлені зовнішніми природними силами(2). До цього виду обставин, негативні наслідки яких (невиконання або неналежне виконання зобов’язання) не можуть бути попереджені власними зусиллями сторін віднесено такі, як: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо.
   Отже, обставини непереборної сили цього виду можуть бути викликані як зовнішніми - не тільки для кредитора та боржника, а загалом для країни - факторами (наприклад, окупація території країни, анексія території), так і діями держави в особі уповноважених органів (наприклад, примусове вилучення, заборона чи обмеження експорту/імпорту);
   
   
2. обставини, викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.

Практикою господарських судів сприйняте розуміння обставин непереборної сили як надзвичайних та невідворотних. Так, в п. 46 інформаційного листа Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» звертається увага на те, що «підставою для звільнення від господарсько-правової відповідальності, на відміну від цивільно-правової, є обставина, яка характеризується одночасно як ознакою надзвичайності, так і ознакою невідворотності».

Із особливостями дії непереборної сили як юридичного факту, в тому числі виключенням вини боржника, пов’язані особливості судового доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 34 ГПК обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Торгово-промислова палата України засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а також торговельні та портові звичаї, прийняті в Україні, за зверненнями суб’єктів господарської діяльності та фізичних осіб (ч. 3 ст. 14 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні»).

В пункті 2.5 постанови пленуму ВГСУ від 26.12. 2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено наступне: «Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Наприклад… за змістом ст. 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» та статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» єдиним належним доказом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), які мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави звільнення від відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України, тоді як інші документи не можуть вважатися доказами наявності таких обставин».

Верховним Судом України на рівні поточної практики сформульовано позицію щодо застосування ст. 218 ГК. Як зазначено в постанові ВСУ від 27.01.2015 р. у справі № 904/6463/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислове об’єднання «Старий Крим» до публічного акціонерного товариства «Фортуна-банк» про звільнення від відповідальності за кредитним договором, для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання згідно зі статтями 617 ЦК України, 218 ГК України особа, яка порушила зобов’язання, повинна довести:

1) наявність обставин непереборної сили;

2) їх надзвичайний характер;

3) неможливість попередити за даних умов завдання шкоди;

4) причинний зв’язок між цими обставинами і понесеними збитками [7].

На наш погляд, така правова позиція ВСУ є достатньо дискусійною, оскільки в її основу покладено традиційну конструкцію повного складу господарського правопорушення, яке є підставою застосування до порушника заходів відповідальності. Такий повний склад, як відомо, включає:

1) протиправну поведінку (невиконання чи неналежне виконання зобов’язання);

2) шкоду, заподіяну потерпілому цією поведінкою;

3) причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою;

4) вину порушника.

Застосовується ж він, як виняток, зокрема, при відшкодуванні збитків, для застосування ж господарських санкцій в багатьох випадках достатньо встановлення лише одного факту протиправної поведінки. Тим більше відсутні підстави встановлювати повний склад правопорушення при звільненні суб’єкта господарювання від відповідальності, не дає для цього підстав і буквальне тлумачення норми ч. 2 ст. 218 ГК.

При застосуванні ч. 2 ст. 218 ГК необхідно враховувати, що дія обставини непереборної сили повинна стосуватися конкретного правовідношення (його суб’єктів та змісту, тобто прав та обов’язків). Тому при доведенні підстав звільнення від господарсько-правової відповідальності боржник повинен довести:

1) наявність обставин непереборної сили;

2) неможливість належного виконання зобов’язання;

3) причинний зв’язок між цими обставинами та неможливістю належного виконання зобов’язання.

Додатково до норми ч. 2 ст. 218 ГК законодавець надав сторонам право визначити межі господарсько-правової відповідальності за порушення зобов’язання, в тому числі звільнення від відповідальності, за взаємною згодою на власний розсуд. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 219 ГК України сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин. Умова договору про форс-мажор є нічим іншим, як обмежувальним застереженням, яке встановлює додаткові порівняно із непереборною силою обставини, настання звільняє суб’єкта господарювання від відповідальності за порушення господарського зобов’язання [4, 699].

Зміст цієї норми полягає в тому, що сторони в договорі встановлюють перелік фактичних обставин, які вони вважатимуть надзвичайними для конкретного господарського договірного зобов’язання. При застосуванні цієї норми важливо мати на увазі, що вона надає можливість сторонам надати конкретизацію певним обставинам, які вони, виходячи із свого професійного досвіду, специфіки певного виду господарської діяльності чи на певного ринку, вважатимуть такими, що позбавлять їх можливості належного виконання зобов’язання відповідно до умов договору та вимог законодавства.

Обставини, які визначені угодою сторін як форс-мажорні, можуть і не відповідати класичному розумінню непереборної сили, і договірне застереження про форс-мажор виконує функцію презумпції невинуватості сторони, яка може бути спростована в загальному порядку [8, 173].

Натомість, свого часу, надаючи рекомендації з питань застосування норм ЦК та ГК при вирішенні спорів, ВГСУ зазначив, що «поняття «надзвичайності» є оціночним і характеризує об’єктивну якість обставини, незалежну від волі сторін. Отже, сторони не вправі встановлювати на свій розсуд обставини, які носять надзвичайний характер. Разом з тим сторони відповідно до частин першої та другої статті 212 ЦК України можуть обумовити зміну чи припинення прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Зокрема, такою обставиною може бути і така обставина, що носить надзвичайний характер» (п. 47 інформаційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»).

З такою рекомендацією не можна погодитись, оскільки:

1) вона прямо суперечить букві закону, адже в ч. 4 ст. 219 ГК право сторін передбачити певні обставини надзвичайного характеру є безумовним;

2) ВГСУ помилково ототожнює норми про звільнення від господарсько-правової відповідальності з нормами ст. 212 ЦК про правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини (відкладальної або скасувальної).

Помилковість такого тлумачення полягає в тому, що норми статті 219 ГК та ст. 212 ЦК відносяться до різних правових інститутів. Визначальна особливість правочинів, на які поширюється дія ст. 212 ЦК, полягає в тому, що настання зазначених в ній правових наслідків ставиться в залежність від настання після укладення правочину в майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін у момент укладення правочину існує лише відповідна вірогідність появи, незалежно від їх волі, тієї чи іншої передбачуваної обставини [9, 360]. Іншими словами, відкладальна або скасувальна обставина завжди є передбачуваними сторонами обставинами.

Свобода договору як загальна засада цивільного законодавства та як основний принцип договірного права означає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 6, ч. 1 ст. 627 ЦК). При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству (ч. 4 ст. 179 ГК). Тому сторони договору, діючи в межах чинного законодавства, в тому числі наданих ч. 4 ст. 219 ГК правових можливостей, можуть узгодити події та обставини, які перебувають поза розумним контролем сторони (надзвичайні) та негативні наслідки яких у вигляді невиконання зобов’язання не можуть бути попереджені або подолані розумними зусиллями сторони (є невідворотними). Так, сторони договору можуть узгодити не лише звільнення від відповідальності за часткове або неповне невиконання обов’язків за договором внаслідок дії форс-мажорних обставин, але й самі обставини, які вони сприйматимуть як форс-мажор. Так, під форс-мажором сторони можуть розуміти будь-яку подію або обставину поза розумним контролем сторони, що посилається на форс-мажор, внаслідок або в результаті якої сторона не могла попередити або подолати невиконання розумними зусиллями зі своєї сторони. Як свідчить практика договірної роботи суб’єктів підприємницької діяльності, сторони можуть визнавати обставинами форс-мажору законодавчі акти, закони, акти, правила, постанови та/або накази уряду або урядових органів або їх представників, або інших суб’єктів, що перебувають під контролем або у власності уряду, або дотримання таких законодавчих актів, законів, правил, постанов та/або наказів, які безпосередньо стосуються сторони, в тому числі такі, внаслідок яких виконання договору однією із сторін стає невигідним або економічно недоцільним та/або роблять незаконним виконання будь-якою із сторін її зобов’язання за договором.

Як зазначалося вище, законодавець в ст. 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» допускає, що форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили), тобто надзвичайними та невідворотними обставинами, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами можуть бути не лише зовнішні сили природи (стихійне лихо), але й інші обставини (загальна військова мобілізація, експропріація, примусове вилучення, реквізиція тощо). Такі обставини, що виникають внаслідок дій держави в особі уповноважених органів у вигляді прийняття відповідних нормативно-правових або індивідуальних актів, отримали назву обставин юридичного форс-мажору.

Слід зазначити, що в науковій літературі було висловлено думку про те, що немає підстав вважати обставинами непереборної сили прийняття актів органами влади, оскільки будь-яка нормотворча діяльність завжди передбачає поточні зміни в правовому регулюванні [4, 692].

Безумовно, органи держави, насамперед, законодавча влада, повинна адекватно реагувати на актуальні запити суспільства, хоча зміни в законодавстві можуть бути як еволюційними (коли законодавство змінюється послідовно та в рамках генеральних принципів та цілей регулювання, загальної спрямованості), так й радикальними, екстраординарними (прикладом може слугувати Закон України «Про заборону грального бізнесу в Україні» від 15.05.2009 р.). Тому, на наш погляд, зміни в законодавстві можуть розглядатися не тільки в контексті договірних застережень про форс-мажор, але й крізь призму обставин непереборної сили.

Прикладом такої обставини може слугувати прийняття постанови КМУ від 26.11.2014 р. № 647 «Про порядок закупівлі природного газу промисловими, енергогенеруючими та теплогенеруючими (в частині промислових обсягів газу) підприємствами». Ця постанова заслуговує на детальніший аналіз, зважаючи на гостроту проблем реформування енергетичного сектору та виконання зобов’язань України, взятих за Протоколом про приєднання України до Договору про заснування Енергетичного Співтовариства, ратифікованим Законом України від 15.12.2010 р., у тому числі щодо вимог Директиви Європейського Парламенту та Ради 2003/73/ЄС стосовно загальних засад функціонування внутрішнього ринку природного газу та Регламенту Європейського Парламенту та Ради 715/2009 про умови доступу до мереж передачі природного газу.

Як випливає із змісту зазначеної постанови КМУ від 26.11.2014 р. № 647, цим нормативно-правовим актом було істотно змінено правовий режим господарської діяльності на ринку природного газу, визначений Законами «Про засади функціонування ринку природного газу», «Про природні монополії», «Про захист економічної конкуренції» та іншими актами законодавства.

Ринок природного газу, за визначенням ст. 1 Закону «Про функціонування ринку природного газу», є сукупністю правовідносин, що виникають у процесі купівлі-продажу природного газу, надання послуг з його транспортування, зберігання, розподілу та постачання.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону «Про функціонування ринку природного газу» цей ринок функціонує на конкурентних засадах, за винятком діяльності суб’єктів природних монополій.

Принципами, за якими провадиться діяльність суб’єктів ринку природного газу, зокрема, є (ч. 2 ст. 9 Закону «Про засади функціонування ринку природного газу»):

• вільний вибір постачальників природного газу;
• вільна торгівля природним газом, у тому числі на аукціонах і біржах, а також шляхом проведення тендерів на постачання природного газу, крім випадків, визначених статтею 10 цього Закону;
• рівність прав на купівлю-продаж природного газу та провадження зовнішньоекономічної діяльності;
• добросовісна конкуренція між учасниками ринку природного газу в умовах рівних прав та можливостей;
• забезпечення захисту прав та інтересів споживачів природного газу. 

Під постачанням газу в ст. 1 Закону про ринок газу розуміється господарська діяльність на ринку природного газу, що підлягає ліцензуванню і полягає в наданні послуг та пов’язана з реалізацією природного газу безпосередньо споживачам на підставі укладених з ними договорів. Особливості правового статусу постачальників, які здійснюють постачання природного газу за нерегульованим тарифом, визначені постановою НКРЕ від 13.01.2010 № 10 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за нерегульованим тарифом».

Постачання газу за нерегульованим тарифом є видом господарської діяльності з постачання газу безпосередньо споживачам, що провадиться ліцензіатом відповідно до Ліцензійних умов за вільними цінами та в умовах конкуренції. Пунктом 3.3 цієї постанови визначено, що газопостачальне підприємство – ліцензіат здійснює постачання газу на договірних засадах за вільними цінами.

Законом «Про засади функціонування ринку природного газу» встановлено, що суб’єкти ринку природного газу мають рівні права доступу до Єдиної газотранспортної системи України – ЄГТСУ (ч. 1 ст. 7); газотранспортні, газорозподільні та газодобувні підприємства під час здійснення транспортування та розподілу природного газу газопроводами, які перебувають у їхній власності чи користуванні на законних підставах, зобов’язані за зверненням суб’єктів ринку природного газу забезпечити їм доступ до цих мереж на підставі укладених договорів (ч. 3 ст. 7).

Порядок доступу суб’єктів ринку природного газу до ЄГТСУ, їх взаємовідносини з оператором ЄГТСУ, а також механізм балансування обсягів природного газу в ЄГТСУ визначено Порядком доступу до Єдиної газотранспортної системи України, затвердженим постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, від 19 квітня 2012 року № 420. Розроблення та погодження прогнозного річного балансу надходження та розподілу природного газу в Україні, планового (розрахункового) балансу надходження та розподілу природного газу та формування і затвердження планового розподілу постачання природного газу споживачам, в тому числі розробка планового (розрахункового) балансу надходження та розподілу природного газу в Україні на місяць, формування і затвердження планового розподілу постачання природного газу споживачам на місяць, імперативно врегульовано наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 26.11.2012 № 920.

Із зазначених нормативно-правових актів випливає, що ринок природного газу характеризується складною організаційною та договірною структурою.

Господарські договори, що опосередковують відносини купівлі-продажу, надання послуг транспортування, зберігання, розподілу та постачання, що складаються на ринку природного газу, будучи самостійними правовідношеннями, водночас своїми умовами пов’язані один з одним, внаслідок чого виникають «ланцюжки» договорів, кожна з ланок яких впливає на інші(3). Системний підхід до правового регулювання господарської діяльності в тій чи іншій галузі, в тому числі на ринку природного газу, вимагає, щоб при визначенні законодавчої моделі певного господарського договору були враховані його функціональні зв’язки з іншими господарськими договорами, а правове регулювання за необхідності поширювалося не тільки на відносини конкретних суб’єктів - учасників (підписантів), але й на інших суб’єктів, задіяних в договірних ланцюжках.

Внаслідок прийняття постанови КМУ від 26.11.2014 р. № 647 «Про порядок закупівлі природного газу промисловими, енергогенеруючими та теплогенеруючими (в частині промислових обсягів газу) підприємствами»:

• споживачі газу, яких включено до Додатку до постанови КМУ від 26.11.2014 р. № 647, зобов’язані здійснювати закупівлю природного газу виключно у гарантованого постачальника, тобто вони позбавлені можливості вільно обирати постачальника та виконувати свої зобов’язання за договорами, укладеними з незалежними постачальниками раніше, до прийняття цієї постанови;
• газорозподільні та газотранспортні підприємства позбавили постачальників можливості доступу до Єдиної газотранспортної системи України, оскільки транспортування газу здійснюється лише з ресурсів НАК «Нафтогаз України»;
• імперативно встановлено умову договорів про попередню оплату газу споживачами-підприємствами, заснованими на державній формі власності, за обов’язкову закупівлю газу у НАК «Нафтогаз України»;
• обласні державні адміністрації мають впливати на укладення договорів купівлі-продажу газу промисловими, енергогенеруючими та теплогенеруючими (в частині промислових обсягів газу) підприємствами, зазначеними у Додатку до цієї постанови, винятково із НАК «Нафтогаз України», що деформує принцип свободи договору для цих суб’єктів.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 16.12.2014 р. у справі № 826/17772/14 постанову КМУ № 647 було визнано незаконною та нечинною як регуляторного акта [10]. Внаслідок прийняття постанови КМУ № 647 та її виконання незалежні постачальники були позбавлені можливості здійснювати свою господарську діяльність та, відповідно, належним чином виконувати договірні зобов’язання(4). Прийняття і введення в дію постанови Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 р. № 647 «Про порядок закупівлі природного газу промисловими, енергогенеруючими та теплогенеруючими (в частині промислових обсягів газу) підприємствами» істотно змінило встановлений Законом України «Про засади функціонування ринку природного газу» та актами законодавства правовий режим господарської діяльності на ринку природного газу і негативно вплинуло на значну кількість договорів за участю незалежних постачальників природного газу та промислових, енергогенеруючих та теплогенеруючих (в частині промислових обсягів газу) підприємств, включених у відповідний перелік (додаток до постанови № 647), укладених до прийняття цієї постанови.

Ця обставина характеризується ознакою об’єктивної невідворотності (її негативному впливу на зобов’язання неможливо було запобігти за допомогою доступних боржнику в конкретних умовах його діяльності засобів та його розумними зусиллями) та надзвичайності (вона виходить за межі звичайних умов (обставин) здійснення господарської діяльності). Тому такі дії держави (в даному випадку в особі КМУ) можна кваліфікувати як обставини юридичного форс-мажору (відповідно до договірного застереження про звільнення від відповідальності), або обставин непереборної сили, які об’єктивно унеможливлюють належне виконання договірних зобов’язань (для звільнення від відповідальності безпосередньо в силу припису закону).

Підсумовуючи, можна сформулювати такі висновки:

1. Обставинами непереборної сили є надзвичайні та невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами.
   
   
2. Обставини непереборної сили та обставини форс-мажору, передбачені договором відповідно до ч. 4 ст. 219 ГК, та підтверджені у встановленому порядку, є підставою для звільнення суб’єкта господарювання від господарсько-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання.
   
   
3. Видання нормативно-правових актів може вважатися обставиною непереборної сили за даних умов здійснення господарської діяльності, що звільняє боржника від відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, якщо внаслідок таких дій держави об’єктивно унеможливлюється виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами.

(1) Так, в постанові Вищого господарського суду України від 21.01.2015 р. у справі № 910/6251/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Терра Банк» до Головного управління Державної фельд’єгерської служби України про стягнення суми, касаційна інстанція зазначила, що соціальна і політична ситуація в Україні та АР Крим, захоплення представниками силового блоку АР Крим приміщення управління Головного управління Державної фельд’єгерської служби України в АР Крим та вилучення цінних відправлень, в тому числі і переданих позивачем за генеральною угодою, особливий період функціонування економіки на території АР Крим, неможливість здійснення відповідачем звичайної службової діяльності на окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь є обставинами непереборної сили відповідно до ст. 617 ЦК та підставою для відмови в позові про стягнення збитків, завданих неналежним виконанням боржником своїх зобов’язань за генеральною угодою, пені та 3% річних [4].

(2) Дія зовнішніх сил природи як непереборна сила є об’єктивно надзвичайною та невідворотною обставиною для будь-якої особи або для конкретного боржника, яка позбавляє його можливості виконати свій обов’язок належним чином [6, 456].

(3) Такого роду ланцюжки договірних відносини виникають і в інших сферах господарювання (перевезення вантажів органами транспорту, електроенергетиці, поставок продукції для державних потреб тощо).

(4) У зв’язку з цим слід розрізняти істотну зміну правового режиму господарської діяльності необхідно відрізняти від економічно складного становища, в якому може опинитися суб’єкт господарювання і яке може ускладнювати виконання договірних зобов’язань. Відповідно до ч. 2 ст. 218 ГК не вважаються надзвичайними і невідворотними обставинами за даних умов здійснення господарської діяльності, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Підприємництво, господарство і право. – 2018. - № 5. – С. 5-9
Скорочений варіант цієї статті див.: Приватне право і підприємництво. Збірник наук. праць. Вип. 15, 2016 р. / Редкол.: Крупчан О. Д. (гол. ред.) та ін. – К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Національної академії правових наук України, 2016. – С. 131–135.